1.4. Принципи побудови судової системи за Конституцією України

Конституція текстуально не закріплює перелік усіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом відання відпові­дних законів. Але вона визначає принципові положення побудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів судової системи та повноважень її складових елементів (судів). Це такі положення:

– забезпечення доступності правосуддя в його організаційному аспекті завдяки побудові розгорнутої мережі судів (на місцевому рівні) відповідно до адміністративно-територіального устрою України та утворенню підсистеми спеціалізованих судів;

– закріплення єдності та моноцентризму системи судів загальної юрисдикції, надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції;

– запровадження апеляційної форми як основного первісного порядку перегляду судових справ;

– заборона створення судів, порядок формування і компетенція яких не збігаються з порядком утворення і компетенцією судів загальної юрисдикції.

Принцип територіальності знайшов нормативне й термінологічне закріплення в Конституції України принцип. Уперше цей принцип було впроваджено в Судових Статутах 1864 р., відповідно до яких юрисдикція судів першої й другої інстанцій поширювалася на певні території (судові округи), які не збігалися із адміністративно-територіальним устроєм держави¹⁰. У такий спосіб ідеологи судової реформи 1864 р. намагалися забезпечити незалежність суддів, виключивши можливість незаконного впливу на них очільників місцевих адміністрацій. В основу побудови радянської судової системи було закладено інший підхід, згідно якого територіальна юрисдикція судів повністю збігалася із адміністративно-територіальним устроєм держави. Більшість судових систем світу побудована за цим принципом, оскільки він вважається більш зрозумілим для населення і служить гарантією доступності правосуддя.

Отже, принцип територіальності побудови судової системи забезпечує розмежування територіальної юрисдикції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення дія цього принципу набуває при визначенні мережі судів першої інстанції, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи за суттю.

Закріпивши термінологічно принцип територіальності, Конституція України не розкрила ані його зміст, ані критерії формування судових округів, не визначена в ній і завершена система судів загальної юрисдикції. В Основному Законі щодо судової системи закріплено норми лише принципового значення, про що йшлося вище. Отже, розкрити зміст територіальності шляхом визначення усієї системи судів загальної юрисдикції (а, отже, й визначення судових округів) мав законодавець у спеціальному законі. Відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" зміст принципу територіальності розуміється як розбудова системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, визначеної в ст. 133 Конституції України, оскільки він зумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території держави і доступності його для всього населення.

Вимога принципу територіальності за законом полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні одиниці України. Із цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміністративно-територіальними одиницями, на які поширюється їх юрисдикція. Отже, вказаний Закон визначив, що місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними - окружні адміністративні суди, що утворюються в округах згідно з Указом Президента України (пп. 1-3 ст. 21)¹¹.

Отже, в основу побудови судової системи на першому її рівні покладено адміністративно-територіальний устрій України відповідного рівня, тобто судові округи співпадають з адміністративними одиницями. Перевагою такої схеми побудови судової системи є те, що вся інфраструктура держави – зв'язок, транспорт, шляхосполучення тощо також побудовані з урахуванням її адміністративно-територіального устрою, що надає змогу кожній особі без значних витрат часу і коштів звернутися за захистом своїх прав до свого суду.

Отже, визначення територіальної юрисдикції судів відповідно адміністративно-територіального устрою держави виступає однією із організаційно-правових гарантій доступності правосуддя. Принцип територіальності повинен органічно поєднуватись з принципом спеціалізації.

Принцип спеціалізації в побудові судової системи є одним із чинників забезпечення права на суд, оскільки ця вимога пов'язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд – це не лише суд, уповноважений здійснити правосуддя в повному обсязі з винесенням рішення за суттю, а й суд, у фаховості якого впевнена особа, яка до нього звертається.

Конституція України визначила спеціалізацію принципом судової системи, який конкретизований Законом України "Про судоустрій України". Суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Ця норма закону спричинює функціонування в судовій системі 3-х судових гілок – загальних, господарських і адміністративних судів, яких може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ (ст. 18 Закону). Отже, закон закріпив як „зовнішню", так і „внутрішню" спеціалізацію судової системи. Перша означає утворення в судовій системі окремих підсистем (гілок), що спеціалізуються на розгляді певних категорій справ, що мають суттєві особливості, а друга – розподіл справ в рамках одного суду з урахуванням фахової підготовленості й досвіду роботи окремих суддів (у місцевих судах це можливо завдяки кількісному складу суддів, а в апеляційних і вищих спеціалізованих - утворенню судових палат).

У більшості сучасних судових систем спеціалізація виступає загальною сутнісною ознакою, одним із принципів їх організації. Вона відбувається за предметом правового регулювання (предметна, галузева спеціалізація), суб’єктом правових відносин (суб’єктна спеціалізація) або за змішаною системою. В різних судових системах можна знайти дуже значну різноманітність видів судових юрисдикцій, що зумовлено різноманітністю національних правових традицій.

Передумовою для закріплення в законодавстві принципу спеціалізації є диференціація суспільних відносин, яка вимагає специфічних форм судового захисту для певних категорій справ. В правовій системі це проявляється у структурно-функціональному поділі на галузі права, кожна з яких має свій предмет і метод правового регулювання. Відображенням цього принципу є процесуальна диференціація, яка полягає у створенні особливих процедур розгляду певних категорій справ (розгляд виборчих спорів в адміністративних судах, окреме провадження у цивільному процесі, особливості розгляду кримінальних справ за обвинуваченням неповнолітнього тощо). Отже, визначальними критеріями спеціалізації судової системи є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура.

Важливим чинником становлення принципу спеціалізації є національні особливості розвитку судової системи. Радянські державні арбітражі, які вирішували господарські спори, стали складовою  частиною судової системи у 1991р¹². Тоді в Україні було започатковано систему спеціалізованих судів. У 2001 р. арбітражні суди реорганізовано в господарські суди України¹³. Основним завданням господарського суду є  захист економічних прав і охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин, сприяння зміцненню законності у цій сфері. Відповідно до Господарського процесуального кодексу України ці суди вирішують господарські спори, справи про банкрутство і справи за заявами органів Антимонопольного комітету України і Рахункової палати¹⁴.

У 2002 р. після тривалого суспільного обговорення було утворено підсистему адміністративних судів, покликаних розглядати і вирішувати спори громадян із органами публічної влади¹⁵. Основне завдання адміністративного судочинства полягає у захисті прав та законних інтересів особи в публічно-правових спорах від порушень з боку органів влади, органів місцевого самоврядування, їх службових чи посадових осіб. Досягненню цього завдання сприяють положення Кодексу адміністративного судочинства України, які надають підвищений захист громадянину, який відстоює свої права у спорі з державою.

Отже, в судовій системі України функціонують три відокремлені гілки судової системи – загальні суди, які розглядають цивільні, кримінальні справи і справи про адміністративні правопорушення, а також господарські й адміністративні суди, кожна з яких є автономною. Окрім того, у всіх судах може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.

Нині у місцевих загальних судах активно проходить процес запровадження більш вузької спеціалізації суддів з розгляду певних категорій справ, суб’єктами по яких виступають неповнолітні. Правовою підставою для таких заходів є Закон України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» № 20/95-ВР від 24 січня 1995 р. (ч. 2 ст. 6)¹⁶, постанова Пленуму ВСУ від 16 квітня 2004 р., № 5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» (п. 23)¹⁷, Концепція розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні від 24 травня 2011 р¹⁸, лист Верховного суду України від 1 грудня 2003 р. “Про запровадження спеціалізації суддів по розгляду справ щодо злочинів, вчинених неповнолітніми”¹⁹ . В останньому документі головам місцевих та апеляційних судів рекомендувалося видати накази, якими закріпити суддів із числа найбільш кваліфікованих по розгляду кримінальних справ про злочини неповнолітніх. Поступово це було зроблено як в апеляційних, так і в місцевих судах. Практика показала, що діяльність відповідних судових складів є дуже ефективною.

КПК 2012 р. узаконив вказану практику, увівши посаду судді, уповноваженого здійснювати кримінальне провадження щодо неповнолітніх. Він вирішуватиме питання про притягнення неповнолітньої особи до кримінальної відповідальності та звільнення її від кримінальної відповідальності, про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, їх продовження, зміну чи припинення, а також кримінальне провадження в апеляційному чи касаційному порядку щодо перегляду прийнятих із зазначених питань судових рішень (ч. 10 ст. 32 КПК 2012 р.). Спеціалізація суддів із розгляду справ неповнолітніх згідно ч. 3 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» існує в загальних судах першої та апеляційної інстанції.

Окрім того, КПК 2012 р. ввів посаду слідчого судді, які здійснюватимуть повноваження з судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні в порядку, передбаченому процесуальним законом. Це буде:

(а) суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому КПК, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченому ст. 247 КПК 2012 р., або

(б) голова чи за його визначенням інший суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя. (п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК 2012 р.).

Виключно за рішенням слідчого судді пропонується будуть ухвалюватися усі найважливіші рішення на досудовому розслідуванні. Так, аналіз КПК 2012 р. дозволяє виділити такі групи повноважень цього судді:

(а) надання дозволу на проведення деяких гласних та усіх негласних (розшукових) слідчих дій, які обмежують конституційні права людей (наприклад, проникнення до житла або іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з різних джерел та канали зв’язку та ін.) (глави 20, 21);

(б) обрання заходів забезпечення кримінального провадження (приміром, санкціонування запобіжних заходів й подовження їх строків, накладання арешту на майно, застосовування примусового приводу, відсторонювати від посади, тимчасове обмеження в у користуванні спеціальним правом та ін.) (розд. ІІІ КПК);

(в) розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування (гл. 26);

(г) вирішення відводів сторонам та іншим учасникам кримінального провадження (ст. 81)²⁰.

Для забезпечення процедури незалежного призначення суддів, уповноважених здійснювати кримінальне провадження щодо неповнолітніх і слідчих суддів внесено зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Відповідно до нових правил добору, з числа суддів відповідного суду обираються спеціалізовані судді (суддя). Їх кількість визначатиметься зборами суддів відповідного суду. Спеціалізовані судді (суддя) обираються за пропозицією його голови або за пропозицією будь-якого судді цього суду, якщо пропозиція голови суду не була підтримана, на строк не більше трьох років і можуть бути переобрані повторно. Суддею, уповноваженим здійснювати кримінальне провадження щодо неповнолітніх, може бути обрано суддю із стажем роботи суддею не менше 10 років, досвідом здійснення кримінального провадження в суді і високими морально-діловими та професійними якостями. У разі відсутності в суді суддів з необхідним стажем роботи суддя, уповноважений здійснювати кримінальне провадження щодо неповнолітніх, обирається з числа суддів, які мають найбільший стаж роботи на посаді судді.

Спеціалізовані судді не звільняються від виконання обов'язків судді відповідного суду, проте здійснення ним повноважень, визначених КПК 2012 р., враховується при розподілі судових справ та має пріоритетне значення (ч. 3 ст. 18, ч. 5 ст. 21 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»)²¹.

Принцип єдності судової системи виявляється в тому, що в Україні утворена цілісна система судів загальної юрисдикції, яка складається із відокремлених і незалежних одна від одної підсистем і очолюється єдиним найвищим судовим органом, - Верховним Судом України. Конституція України не розкриває змісту поняття найвищий. Це зробив Закон України "Про судоустрій України" визначивши у ст. 38 компетенцію Верховного Суду України, який переглядає справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом, а також у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Отже, вирішуючи найскладніші питання правозастосування, Верховний Суд України сприяє забезпеченню єдності судової системи.

У Конституції України стосовно судової системи поняття “єдність” ніде не застосовується, але зі змісту норм, що регламентують організацію судової влади, такий принцип, безумовно, випливає. Це дало підставу закріпити його основні елементи в нормах Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Відповідно до п. 4 ст. 17 цього Закону єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується: (а) єдиними засадами організації та діяльності судів; (б) єдиним статусом суддів; (в) обов’язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом; (г) забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування судами (судом) касаційної інстанції норм матеріального права; (д) обов’язковістю виконання на території України судових рішень; (е) єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів; (є) фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України; (й) вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Інстанційність – це обсяг юрисдикційних повноважень суду із вирішення справи, які узагальнено закріплено в законодавстві про судоустрій й конкретизовано в процесуальному законодавстві. Процесуальне поняття інстанційності випливає із закріпленого в Конституції України принципу забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду (п. 8 ч. 2 ст. 129). Реалізація цього принципу в судовій системі втілюється в ієрархічності її побудови, яка полягає у створенні декількох рівнів судової системи (суд першої інстанцій, апеляційний суд, суд касаційної інстанції).

В судовій системі України місцеві суди є нижчими судами, які вирішують справи по суті й мають назву "суди першої інстанції". Апеляційні суди, які переглядають справи в порядку апеляційного провадження, є вищими стосовно місцевих та нижчими Вищого спеціалізованого суду. Вищі спеціалізовані суди є вищими стосовно апеляційних судів і нижчими стосовно Верховного Суду України і утворюють касаційну інстанцію в судовій системі. Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Він посідає особливе місце в судовій системі, очолює суди загальної юрисдикції й вирішує найскладніші питання правозастосування.

Суд, розташований вище в судовій ієрархії, має право переглядати рішення, постановлено нижчим судом. Звідси випливає декілька важливих правил: (а) вищий суд наділений правом оцінювати законність і обґрунтованість рішення нижчого суду; (б) нижчий суд зобов'язаний виконувати рішення вищого суду; (в) юрисдикція вищого суду має переваги перед юрисдикцією нижчого суду в усіх сумнівах щодо застосування закону. Вказані правила діють у взаємозв’язку із принципом незалежності суддів, згідно якого кожен суддя є носієм судової влади і має рівний статус з усіма суддями. Цей принцип зумовлює заборону участі того судді, який брав участь у розгляді справи, під час її перегляду судом вищої інстанції.

Наявність декількох судових інстанцій склалася історично, і зумовлена потребою виправлення судових помилок. Судді можуть допускати помилки, які зумовлені різним розумінням однієї й тієї ж норми закону, складністю спірних правовідносин, наявністю законодавчих прогалин і колізій. Крім того, іноді після винесення рішення по справі з’ясовуються нові обставини, що існували на час виникнення спірних правовідносин, не були відомі під час судового розгляду, і могли б суттєво вплинути на зміст рішення. Для того, щоб убезпечити громадянина від судової помилки, держава надає особі право на перегляд її справи у вищих судах. Важливими гарантіями права особи на справедливий суд є те, що у вищих інстанціях розгляд справ здійснюється виключно колегіально, а також підвищені кваліфікаційні вимоги до суддів цих судів, що забезпечує їхній високий професійний рівень²².

Форми перегляду справ вищими судами, а відповідно – назви цих установ різняться відповідно до національних традицій держави. Найбільш поширеними є апеляційний перегляд рішення суду і касаційне провадження та його різновиди. Щодо кількості судових інстанцій, то переважна більшість судових систем Європи є чотирьох ланковою, як і судова система України.

В Україні існуюча система перегляду рішень суду була запроваджена у червні 2001 р. під час «малої судової реформи». Тоді уперше в історії України було запроваджено апеляційне оскарження рішень суду, прийняте у більшості демократичних країн. Були суттєво розширені права учасників судового процесу щодо ініціювання оскарження рішення суду та забезпечення їх процесуальних прав у вищих судах.

У сучасний період розвитку судових систем перегляд здійснюється на вимогу заінтересованих сторін. За своїм змістом вирізняється: на перегляд вирішення окремих питань, які зустрічаються у справі (окремі оскарження), перегляд рішення за суттю (апеляційне провадження) і перегляд його з підстав неправильного застосування норм матеріального права чи суттєвого порушення норм процесуального права, тобто з метою вирішення завдання однакового розуміння правових норм в правозастосовній практиці судів (касаційне провадження). Причому для кожної справи встановлюється не більше однієї апеляційної і однієї касаційної інстанції.

Важливим є правило поступового і послідовного руху справи в судових інстанціях. Так, за чинним процесуальним законодавством справа може бути переглянута касаційною інстанцією лише після її апеляційного перегляду.

Аналіз процесуального законодавства дає підстави виділити загальні ознаки проваджень у вищих судових інстанціях. Так, за загальним правилом перегляд рішення суду ініціюється учасниками судового провадження та іншими заінтересованими особами. Суд вищої інстанції переглядає лише визначену в скарзі частину рішення, або рішення в цілому. За межі скарги суд має право вийти лише, якщо під час розгляду будуть встановлені порушення, які є обов’язковою підставою для скасування рішення. У будь-якому випадку вищий суд зобов’язаний оцінити правильності застосування норм матеріального і процесуального права нижчим судом. Він може залишити рішення без змін, скасувати нижчого рішення суду, змінити його або постановити нове рішення по справі.

При скасуванні або зміні рішення нижчого суду вищий суд має вказати, які статті закону порушено й у чому полягають ці порушення або необґрунтованість рішення. Повертаючи справу у нижчий суд для нового розгляду, вищий суд повинен зазначити в ухвалі обставини, які належить з'ясувати. Але, скасовуючи рішення, він не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обставин, про достовірність чи недостовірність доказів або переваги одного доказу над іншим. Висновки й мотиви вищого суду, з яких скасовані рішення нижчого суду, є обов'язковими для останнього при повторному розгляді справи. Рішення вищого суду набуває законної сили з моменту проголошення, на відміну від рішення суду першої інстанції, для якого дається певний строк, під час якого можна подати апеляцію.

Відмінності між апеляційним і касаційним оскарження судового рішення полягають у такому. Апеляція подається лише на рішення, які не набули законної сили, касація можлива після набуття чинності рішення апеляційної інстанції. В апеляційній інстанції розгляд здійснюється за правилами суду першої інстанції з можливістю надання нових доказів, суд касаційної інстанції оцінює лише правильність застосування нижчими судами норм матеріального і процесуального права. Рішення касаційного суду по справі є остаточним і не підлягає подальшому оскарженню, крім випадків, встановлених законом. Важливою особливістю касаційної інстанції є повноваження із спрямування судової практики, яке реалізується шляхом видання рекомендаційних актів (постанов, роз’яснень), які визначають порядок застосування судами законів у випадку наявності прогалин і колізій.

Заборона утворення надзвичайних і особливих судів - імперативна вимога, що міститься у ч. 5 ст. 125 Основного Закону України. Зміст цих понять не розкрито ані в Конституції України, ані в Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Але вітчизняний досвід дає підстави розуміти під особливими і надзвичайними судами утворення відокремлених судових установ зі своєю системою інстанцій для розгляду визначених категорій справ (як правило, тільки кримінальних) або для разового розгляду справи.

Як правило, справи, які слухають надзвичайні і особливі суди, мають яскраве політичне забарвлення. Історичними прикладами таких судів є революційні трибунали, трійки ОГПУ, які існували у перші роки радянської влади, надзвичайні суди у Франції з питань державної безпеки), які існували з 1963 по 1983 рр. Як надзвичайні слід класифікувати і суди з питань боротьби з тероризмом, створені в США після вересневої трагедії 2001 р. Існування таких установ в демократичній правовій державі є неприпустимим і забороняється більшість конституцій європейських країн²³.

Доступність правосуддя – принцип, закріплений у п. 4 ст. 3 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», дек вказано, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією та законами України. Зміст принципу доступності правосуддя в судоустрійному аспекті становлять декілька елементів.

Територіальна наближеність суду означає, що суд першої інстанції має бути розташований так, щоб до нього було зручно й швидко дістатися за допомогою громадського транспорту. Особа, яка має намір звернутися до суду, повинен мати можливість зробити це в межах адміністративно-територіальної одиниці (району в місті, районного центру області), в якій він мешкає.

Відкритість інформації про суд означає, що відомості про адресу суду й його юрисдикцію, графік роботи, порядок звернення до суду, порядок оплати судових витрат, має доводитися до громадськості в декількох формах. Це мають бути інформаційній стенди в суді, публікація інформації про суд та результати його діяльності в місцевих ЗМІ, розміщення відповідної інформації на спеціальних Інтернет-порталах, виготовлення і поширення інформаційних буклетів про діяльність суду. Важливим елементом інформування громадськості є забезпечення доступу до судових рішень. В Україні з 2006 р. діє Єдиний державний реєстр судових рішень, в якому розміщуються усі акти суду. Вищі суди України, Державна судова адміністрація України (далі – ДСА України), а також деякі апеляційні та місцеві суди мають власні Інтернет-сайти, де можна знайти вичерпуючу інформацію про діяльність суду.

Універсальність юрисдикції суду означає, що: (а) в державі не існує територій, на які не поширюється юрисдикція суду; (б) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції України); (в) звернення до суду для захисту прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8 Конституції України).

Законність складу суду регламентується як судоустрійним, так і процесуальним законодавством. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що структура судової системи, порядок утворення судів визначається виключно законом (статті 4, 19); ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена законом (ст. 8). З процесуальної точки зору забезпечення належного складу суду, створення механізмів для усунення суддів, які є зацікавленими по справі в силу різних обставин, або мають будь-який стосунок до сторін по справі, є важливою гарантією належного судочинства. Порушення цих правил має наслідком скасування рішення суду вищими інстанціями.