§79. Задунайська Січ

Після зруйнування російським урядом Запорізької Січі в 1775 році значна частина запорожців, намагаючись уникнути переслідувань і закріпачення, переселилася в пониззя Дунаю, у Добруджу, на підвладну Туреччині територію. Турецький уряд надав запорожцям землі між Богом (Південним Бугом) і Дунаєм. У 1776 році в гирлі Дунаю вони заснували першу Задунайську Січ, що відома з історичних джерел під назвою Усть-Дунайської. За деякими даними, вона розміщувалася на місці сучасного м. Вилкова Одеської обл., за іншими — в околицях с. Караорман. Навесні 1813 року козаки перенесли Січ у місцевість Катерлз (Катерлзька Січ). У 1815 році у Верхньому Дунавці була заснована найвідоміша Задунайська Січ — Дунавецька. Внутрішній устрій на Задунайській Січі був таким самим, як і на Запорізькій Січі. Найвищим органом тут була військова рада, яка обирала кошову старшину — кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула. До кошової старшини належав також і товмач-драгоман. У військовій раді могли брати участь усі козаки. Козаки ловили рибу, полювали, вирощували хліб і розводили худобу. На Січі існувала січова школа й бібліотека, де зберігалася література духовного та історичного змісту. На Задунайську Січ часто тікали селяни й козаки з України, які рятувалися від посилення національного й соціального гніту. Становище задунайських козаків було нелегким, вони мусили брати участь у воєнних операціях турецької армії, часто проти християнських народів — сербів (1815-1816 pp.), греків (1821 рік), румунів (1821-1822 pp.), що суперечило їхнім переконанням. Довідка. Некрасовці — нащадки донських козаків, учасників повстання під проводом К. Булавіна 1707 — 1709 pp., які на чолі з І. Некрасовим переселилися на Кубань, а в 1740 році — на територію Османської імперії (у Добруджу та Малу Азію). За релігією — старообрядці-поповці. Досить часто конфліктували з українським населенням пониззя Дунаю. У 1785 році внаслідок конфлікту з козаками-некрасовцями частина українських козаків (7 тис. осіб) переселилася в місцевість Сеймени в Сілістрії. Решта задунайців (близько 8 тис. осіб), скориставшись запрошенням австрійського імператора Иосифа II, оселилася на території Банату. Тут вони мали нести прикордонну службу на австротурецькому кордоні. Однак бюрократизм і твердий контроль австрійських урядовців змусив їх у 1805 році повернутися на турецьку територію в Сеймени. Довідка. Товмач — той, хто усно перекладає з однієї мови на іншу під час бесіци, офіційних переговорів і т. ін. Драгоман — перекладач при європейському дипломатичному або консульському представництві, переважно в країнах Сходу.

§80. Катеринославське козацтво

Постійні сутички Росії й Туреччини виявили потребу царату в козацьких частинах. Спочатку запорожцям дозволили вступати до спеціальних «пікінерських полків», а з часом імператриця Катерина II дала дозвіл на утворення нової козацької організації. Царським указом від 3 квітня 1787року на півдні України було створене Катеринославське козацьке військо. Його організовував князь Г. Потьомкін з колишніх запорожців та військових поселенців Катеринославщини. До цього війська увійшли поселенці колишньої Української лінії та військові частини «корпусу передової округи Катеринославських козацьких полків» (Бузький, Малоросійський і Конвойний полки). Сформоване з 10 полків на взірець Донського козачого війська, Катеринославське козацьке військо одержало для поселення землі в межиріччі Інгулу й Бога (Південного Бугу). У 1788 році до цього війська були приписані старообрядці, міщани й цехові майстри Катеринославської, Вознесенської та Харківської губерній. Загальна кількість військового населення становила понад 50 тис. осіб. У 1790 році «великим гетьманом Катеринославського й Чорноморського війська» призначено Г. Потьомкіна. Катеринославське козацтво брало участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 pp., відзначилося під час здобуття Акермана (тепер Білгород-Дністровський), Кілії, Ізмаїла. У 1796 році Катеринославське козацьке військо було розформоване, козацькі полки, крім Бузького, перетворені на регулярні частини царської армії. У 1802 році на Кубань було переселене козацьке населення колишнього Катеринославського війська, і 3 тис. осіб стали основою Кавказького полку Кубанського козачого війська.