42. Политическая психология: понятие, содержание, основные проблемы.

Політична психологія досліджує соціально-психологічні компоненти політичного життя суспільства, що формуються на рівні політичної свідомості націй, станів, соціальних груп, урядів, окремих особистостей. Особливого значення набувають ці до­слідження під час вивчення громадської думки, політичної со­ціалізації, конфліктів, електоральної поведінки і т. ін.

У сучасній політичній психології сформувалися такі напря­ми дослідження: вивчення громадської думки, психобіографії та психоісторії, мас-медіа та комунікацій, організаційної та гру­пової динаміки, масового вибору; етнокультурні досліди; полі­тична соціалізація; ухвалення політичних рішень; політичне лідерство; політичний когнітивізм; аналіз конфліктів; біополітика та ін.

Політична психологія як самостійна галузь знань сформувалася порівняно недавно. У 1968 р. в Американській асоціації політичних наук було офіційно створено відділення політичної психології. Утвердженню останньої сприяла дедалі більша політизація суспільного життя і психологізація політики.

Якщо ідеологія є продуктом спеціалізованої свідомості, теоретичною діяльністю групи, то психологія формується у процесі безпосередньої активності громадян на основі їх практичної взаємодії між собою і з інститутами влади. Тому у змісті політичної психології домінуючу роль грають чуттєві й емоційні елементи свідомості, які орієнтують її, як правило, на відображення не перспективних, а сучасних інтересів людей.

Коло пов'язаних з вивченням політичної психології проблем досить широке: від механізмів визрівання у індивіда психологічних потреб у владі й політиці до дослідження почуттєвих колізій при прийнятті управлінських рішень.

Проблеми політичної психології є для нас недослідженими, тому звернімось до аналізу психологічних (усвідомлених і неусвідомлених) компонентів політичної соціалізації особи, який виконали Г. Лассвелл, Дж. Барбер, А. В. Девіс, У. Ростоу, А. Адерно та інші вчені. Це важливо ще й тому, що проблема політичної соціалізації особи має стати однією з центральних у політології, яка переживає період становлення в Україні. Не слід бездумно копіювати західну психологію, потрібно знати її, щоб вміло застосовувати раціональні зерна у політичному житті. Для того щоб ґрунтовно вивчити відомчу психологію, психологію центризму, бюрократизму, вождизму, регіональну та національну психологію, спочатку треба визначитися з предметом політичної психології як галузі знань, що своєрідно відображає і трактує політичні відносини суб'єктів.

Політична психологія у СРСР, предметом якої спочатку була галузь теоретичних досліджень, почала розвиватися в Інституті психології в Москві у 1978 — 1979 pp. Пізніше в Інституті США та Канади, де розроблявся, зокрема, проект "Психологія політичного лідерства", був створений центр політичного консультування лідерів за окремими замовленнями — "Нікколо М." Однак чіткого виділення й формування предмета політичної психології поки що не відбулося.

Людина вступає у політичні відносини з певним рівнем розвитку психічних якостей, менталітетом, що дає їй змогу по-своєму сприймати політичне буття. Оскільки в СРСР політику як галузь відносин і форму діяльності людей монополізувала верховна партійна влада, то пересічні особи, не розвиваючись політично, мирилися зі своїм становищем неполітичних істот, зливалися й губилися у політичному процесі, перетворювалися на об'єкти і засоби політико-психологічного маніпулювання. Вихід з цього становища вони бачили у сподіваннях на краще майбутнє. Психологія жертовності поширювалася й укорінювалася у свідомості мас, а у поєднанні з психологією бідності потребувала авторитарного правління. В епоху тоталітаризму утвердилася і заохочувалася психологія руйнування, а не творення. Вона мала опору в показній стабільності політичних структур (насправді ця стабільність була фальшивою — адже незадоволеність народу життям, за дуже рідкісними винятками, не виплескувалася назовні).

Через це відсутність у мас потреби в самостійності мислення не сприяла опору тоталітарному політичному режимові.

Зміст і функціонування політичної психології зводилися до сприйняття і впровадження у свідомість мас ідеологічних стереотипів і штампів. Відповідність їм оголошувалася змістом політичної психології. Остання перетворювалася на служницю, бідну родичку політичної ідеології, яка, по суті, не мала свого обличчя та призначення. Будь-які спроби обґрунтувати її самостійність, особливу роль у політичному житті оголошувалися відходом від "наукової теорії", відчужувалися у духовній і практичній діяльності мас.

Одним з найважливіших завдань є визнання за політичною психологією її справжнього місця серед наук, що вивчають політичну свідомість, політичну поведінку, політичний процес зокрема. При цьому йдеться не про абсолютний відрив її від ідеології, а про подолання колишнього ідеологічного монополізму, авторитарних ідеологічних шор, що, прив'язавши до себе психологію, позбавили її права на відображення у свідомості мас, пересічної людини безпосередніх емпіричних політичних відносин та відповідних їм видів політичної діяльності, деформували структуру свідомості й поведінки особи, її цілісність.

У структурі особистості виділяють три підсистеми: соціальну, біологічну і психологічну. Вони взаємозумовлені й лише у єдності здатні виразити таке унікальне явище природи і суспільства, яким є людина. Людину вивчає багато наук. Зокрема, специфіка психологічної науки у вивченні людини полягає в тому, що людина виступає в ній як об'єкт психічних якостей і проявів у різних ролях у системі суспільних відносин, у тому числі політичних. Політична психологія вивчає психологічні аспекти політичних відносин і форм діяльності людини, соціальних спільнот і є порівняно самостійною галуззю знань. Вона досліджує психологічні компоненти політичного життя суспільства, які формуються і виявляються на рівні політичної свідомості людини, соціальних спільнот і реалізуються у політичних діях. Л. Гозман і А. Еткінд вважають, що головною проблемою політичної психології є компоненти почуттів, уявлень і дій людей, що визначають їхню взаємодію з владою. Мотиви і форми політичної участі, суспільний діалог, відчуження від влади — таким є коло питань політичної психології. Д. Ольшанський виділяє чотири основних кола проблем політичної психології: психологію окремого політичного лідера; невеликих за чисельністю груп людей; великих груп і соціальних прошарків; мас і масових настроїв. Зрозуміло, що ці проблеми взаємопов'язані, але в кожній окремій країні і навіть регіоні зміст цих компонентів та їх поєднання можуть бути досить своєрідними.