75. Референдум 200 р., його вплив на політичну систему, проблема імплементації результатів

Всеукраїнський референдум за народною ініціативою було проведено в 2000 році. Не зважаючи на чисельні песимістичні прогнози, 16 квітня 2000 р. відбулося голосування з питань, винесених на всеукраїнський референдум, участь у якому взяли 29 728 575 виборців (81,15 %) з 36 629 926 громадян, що були включені до списку громадян України, які мали право голосу на всеукраїнському референдумі. Усі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України проголосувало 84,78% громадян України, що взяли участь у голосуванні; за обмеження депутатської недоторканості - 89,06%; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 народних депутатів України - 89,97%; за необхідність формування двопалатного парламенту в Україні - 81,81%.

Утім результати цього всеукраїнського референдуму так і не були реалізованими. Дискусія стосовно конституційності всеукраїнського референдуму від 16 квітня 2000 року розпочалася з дня підписання Указу Президента «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою». Політична опозиція як лівого, так і правого спрямування поставила під сумнів конституційність проведення референдуму загалом, беручи під сумнів правомірність рішення Печерського районного суду міста Києва та Центральної вибор­чої комісії про достатність законодавчої бази для проведення референдуму та відпо­відність Конституції Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» (від 3 липня 1991 року із змінами та доповненнями). Серйозній критиці була піддана й більшість запитань, винесених на референдум. Найбільше критичних зауважень було висловлено щодо питання 6 про прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі та щодо трактування голосування «за» на референдумі як норми прямої дії.

Весь час збору підписів та агітації перед голосуванням за рахунок коштів державного бюджету проводилася агітація з метою переконати виборців дати позитивну відповідь на всі запитання. В багатьох школах, лікарнях, інших бюджетних установах агітація за позитивну відповідь на референдумі проводилася у вигляді офіційних зборів та нарад трудового колективу, відвідання яких було обов’язковим для всіх працівників. У державних засобах масової інформації (що в Україні мають найбільшу аудиторію) точка зору опонентів референдуму не була представлена зовсім, що ж до недержавних ЗМІ, то на них чинився потужний тиск з боку посадових осіб та державних інституцій, і абсолютна більшість з них також репрезентувала виключно точку зору прихильників референдуму. Під час голосування тиск на виборців досяг масштабу, досі не баченого в незалежній Україні.

Проблема легітимності всеукраїнського референдуму

Дискусія стосовно конституційності всеукраїнського референдуму від 16 квітня 2000 року розпочалася з дня підписання Указу Президента «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою». Політична опозиція як лівого, так і правого спрямування поставила під сумнів конституційність проведення референдуму загалом, беручи під сумнів правомірність рішення Печерського районного суду міста Києва та Центральної виборчої комісії про достатність законодавчої бази для проведення референдуму та відповідність Конституції Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» (від 3 липня 1991 року із змінами та доповненнями). Серйозній критиці була піддана й більшість запитань, винесених на референдум. Найбільше критичних зауважень було висловлено щодо питання 6 про прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі та щодо трактування голосування «за» на референдумі як норми прямої дії

Народні депутати як лівого, так і правого спрямування звернулися до Конституційного Суду України з поданням про визнання неконституційності всеукраїнського референдуму. Одночасно, до рішення Конституційного Суду опозиція практично припинила антиреферендумну агітацію. Ще одним чинником згортання антиреферендумної діяльності стали сподівання опозиції на те, що офіційний Київ належним чином зреагує на жорстку критику з боку Парламентської Асамблеї Ради Європи та інших міжнародних організацій.

Розгляд подання тривав до 27 березня 2000 року, а рішення Конституційного Суду певною мірою відповідало застереженням політиків та науковців — Суд визнав неконституційними питання 1 та 6 і підтвердив, що процедура внесення змін до Конституції мусить відповідати розділу ХІІІ Основного Закону. За таких умов частина політичних партій та громадських організацій змінила своє критичне ставлення до референдуму на нейтральне, а низка організацій, таких як: СПУ, «Вперед, Україно!», «Собор» та інші, закликала бойкотувати цю акцію

Засоби масової інформації висвітлювали позицію здебільшого прихильників проведення референдуму, а дискусія стосовно доцільності чи недоцільності підтримки конкретних запитань практично була відсутня в українських медіа. За кілька днів до референдуму стало очевидним, що опозиція не запропонувала сприйнятної та зрозумілої для своїх прибічників логіки альтернативної поведінки.

Такий підхід позбавляє опозицію можливості наводити законні аргументи про порушення, які мали місце під час проведення референдуму, та активно впливати на парламентські рішення в постреферендумний період.

Експерти застерігали, що більш ефективною для опозиції була б активна участь всіх політичних партій у діяльності виборчих комісій та у ролі спостерігачів, а також популяризація необхідності голосувати «проти» тих чи інших референдумних запитань. По закінченні референдуму подальша дискусія стосовно нелегітимності цієї акції виглядає непереконливо.

Фінансово-політичні групи та органи державної влади та місцевого самоврядування під час референдуму

На етапі ініціювання процедури референдуму та збору підписів більшість ЗМІ назвали цю акцію «референдумом за ініціативою олігархів». Лідери фінансово-політичних угруповань також не приховували своєї участі. Після завершення збору підписів лідери Демсоюзу заявили, що саме вони організаційно та фінансово забезпечували цей етап.

Після підписання указу Президента розпочалася дискусія про політико-правові наслідки референдуму. Стало очевидним, що суспільство висловить недовіру нинішній Верховній Раді, а, отже, автоматично поставить на порядок денний дострокові парламентські вибори. За таких обставин донедавні ініціатори референдуму — Демсоюз та СДПУ(о) почали все критичніше та стриманіше ставитися до власної ж ідеї. Їх ініціативу — звернення парламентської більшості до Президента з проханням зняти щонайменше перше запитання референдуму (про недовіру Верховній Раді) — не було підтримано іншими депутатськими групами та фракціями. Після рішення Конституційного Суду фінансово-політичні угруповання фактично самоусунулися від організаційної та інформаційної навколореферендумної роботи.

Повторилася ситуація заключного етапу президентської виборчої кампанії 1999 року, коли органи державної влади та місцевого самоврядування повністю забезпечували цю акцію. В сенсі оцінки адміністративного та владного впливу на хід референдумної кампанії важливими є результати попереднього голосування. Як відомо, рішенням ЦВК була встановлена процедура дострокового голосування (за 10 днів). Спочатку передбачалося, що дореферендумне голосування не повинне перевищувати 10% від загальної кількості виборців. Проте, згодом таке обмеження було зняте. Наведена нижче таблиця результатів попереднього голосування засвідчує, що власне референдум відбувся до референдуму. Це голосування стало свого роду індексом «недемократичності регіонів України» — чим вищі результати попереднього голосування в регіоні, тим менше рівень дотримання демократичності процедури.

Окрім Закарпатської, Луганської, Донецької, Миколаївської та інших областей України, в яких до 16 квітня 2000 року в голосуванні взяли участь понад 50% виборців, спостерігачі називають ще низку регіонів, в яких офіційно заявлені цифри були суттєво занижені. В ході голосування 16 квітня 2000 року суттєвий приріст учасників припадає на останні години голосування, що також дає привід для сумніву щодо чистоти та демократичності голосування.

Але попри все, не викликає заперечень виключна роль структур центральної та місцевої влади в організації проведення референдуму та у забезпеченні його результатів.

Вже вкотре Президент України пересвідчився, що його постійними союзниками є представники регіональних еліт, а не фінансово-олігархічних угруповань. Хоча деякі голови обласних державних адміністрацій були аж занадто активними у демонстрації своєї політичної лояльності до Президента, чим викликали неоднозначну оцінку як зарубіжних спостерігачів, так і українських політиків та експертів.