Лекція №9 Категорії сфери опосередкованих (сутнісних) відносин

Сутність і явище. "Якщо б форма проявлення і сутність речей безпосередньо співпадали, то будь-яка наука була б зайвою" (К. Маркс). Складність завдання проникнення у сутність нерідко породжує в філософії спокусу відмовитись від неї. "М'який" варі­ант відмови від сутності демонструє І. Кант: об'єктивна сутність у речей існує, але наша свідомість принципово не в змозі проникнути у цей світ речей самих по собі. "Жорсткий" варіант відмови від сутності характерний для позитивізму. Так, Б. Рассел вважає, що сутність — це поняття, позбавлене наукового сенсу та значення:

"вартість" — це усього лише загальне ім'я для ряду різнорідних явищ, "матерія", "елементарна частка" тощо — просто зручний спосіб пов'язувати події.

Як вже було сказано, будь-які суперечки з такою скептичною гносеологічною позицією безперспективні без залучення до цієї суперечки людської практики. Знання внутрішньої будови речі, її функції та ролі у конкретній системі явищ дозволяє нам і створю­вати цю річ, і ефективно керувати нею. А це і є критерієм того, що ми оволоділи сутністю даної речі.

Можливо, що заперечення сутності деякими філософами викли­кано тим, що вони просто не розуміють, що це таке. Сутність — це не дещо потаємне, що знаходиться десь у недосяжній глибині пред­мета і не якесь абстрактне загальне. Сутність — це спосіб форму­вання предмета, його внутрішній взаємозв'язок і його місце у складі тієї чи іншої системи, яка розвивається. Важко навіть уявити собі, як можна спростовувати наявність таких важливих характеристик предмета або заперечувати важливість теоретичного та практично­го оволодіння ними!

Суперечність. Сутність не можна уявити інакше, ніж як у виг­ляді тотожності взаємовідштовхування і взаємопритягання проти­лежностей. Особливо велика заслуга у розвитку цієї ідеї належить Гегелю, який визначав істину як конкретне, а конкретне — як єдність протилежних визначень. Суперечність, за Гегелем, є корінням усі­лякої життєвості. Суперечність — це внутрішнє джерело усякого розвитку, а етапи вирішення цієї суперечності — основні етапи са­мого процесу розвитку. Ні в якому разі не можна уявляти суть протиріччя тільки у вигляді зіткнення розмов та позицій вчених, що дис­кутують між собою. Головне — зрозуміти суперечність не тільки як сперечання, а саме як "протиріччя", використовуючи саме українське значення слова "річ", тобто річ-предмет. Вихідна проти­лежність речей, їх властивостей і відносин, тобто об'єктивне проти­річчя — ось що полягає у основі сутності.

Зміст та форма. Зміст взагалі — це єдність матерії та форми, а форма — це організація, спосіб руху матерії, визначеність, яка надає матерії щоразу даного специфічного неповторного змісту. Що­правда, кажучи таким чином, треба пам'ятати про те, що розуміння матерії не зводиться до поняття "річ", "речовина". Матерія — це не тільки матерія-субстрат, але й матерія-субстанція, що породжує зі своїх надр усі свої форми. Форма буває внутрішньою і буває зовніш­ньою, причому внутрішня форма — це форма, яка співпадає із змістом розвинутої системи. Зі сказаного випливає, що характер співвідно­шення форми та змісту як важливий аспект визначення сутності залежить від того, у якій стадії — виникнення, становлення або розвинутого стану —ми розглядаємо свій предмет.

Умова є зв'язуючою ланкою між даною особливою системою та рештою оточуючого її світу. Умови можуть бути необхідними і ви­падковими, внутрішніми та зовнішніми. Внутрішні умови завжди необхідні, зовнішні ж можуть бути як необхідними, так і випадко­вими. Необхідні умови — це умови, які відповідають природі дано­го особливого формотворення. Не можна відривати діяльність від її умов і протиставляти їх одне одному, як, наприклад, це робить "тео­рія середовища" або "теорія факторів", які намагаються пояснити історичний процес дією умов, відірваних від людської діяльності. Про категорію "умова" як про важливе визначення сутності Гегель писав: "Коли всі умови наявні, предмет необхідно має стати дійсним...".

Ціле та частина. Абстрактно-розсудкове розуміння даних ка­тегорій є наче кількісним, об'ємним: "ціле більше частини", "ціле дорівнює сумі частин" та т. ін. Але дійсне ціле — це аж ніяк не тільки сукупність та взаємодія частин, а процес самопородження і самостворення себе як цілого і усіх форм свого існування та розвитку. Характеризуючи ціле як характеристику сфери сут­ності, Гегель зауважував: "Істинне є ціле, але ціле є тільки суттю, яка завершується через свій розвиток". Як це не парадоксально звучить для повсякденної свідомості, але діалектика цілого і ча­стин полягає у тому, що тільки одна з частин цілого складає сутність всіх інших частин, тільки вона у своєму розвитку ви­робляє свої інші частини як форми свого власного існування. В останніх вона, ця частина, що породжує ціле, має саму себе ж, але у іншій формі.

Внутрішнє та зовнішнє. Внутрішнє — це оформлена сутність, а зовнішнє — спосіб її буття, виявлення назовні. Тому будь-який пе­рехід зовнішнього у внутрішнє є переходом внутрішнього однієї системи явищ у внутрішнє іншої. Культура як оформлена сутність, як сукупність способів освоєння світу людиною, здається нам чи­мось зовнішнім, особливо, якщо вона опиняється у стані реального відчуження від конкретної людини або групи людей. Однак треба пам'ятати, що, по-перше, цей зовнішній стан культури є виявом внутрішніх сил людини та природи, а по-друге, людина за наявності ряду соціальних та духовних передумов здатна це "зовнішнє" зро­бити своїм внутрішнім надбанням.

Дійсність та можливість. Дійсність у абстрактному смислі — це немов "голе" буття, проста наявність чогось, що містить у собі ще нереалізовані можливості — формальні та реальні. Дійсність у кон­кретному смислі — це здійсненність. Саме про таку дійсність і го­ворить Гегель у своїй знаменитій фразі: "Все дійсне розумне, все розумне дійсне". Це — стійка, розумно побудована, повноцінна кон­кретність.

Необхідність та випадковість. Дана пара категорій, з точки зору її функціонування, тісно пов'язана з попередньою парою. Так, Ге­гель писав: "Випадковість... є дійсність у значенні чогось лише можливого". Згадаємо, коли дійсність виступає у значенні чогось лише можливого? Тоді, коли вона береться абстрактно, коли пред­мет, що розвивається, знаходиться ще на перших стадіях свого ви­никнення і становлення, коли він — лише неоформлена сутність, річ-у-собі, з якої невідомо що ще вийде у подальшому (можливості та неможливості його долі різноманітні та рівнозначні). Така ви­падковість має зовнішній характер, підстава її — поза нею. На най­серйознішому врахуванні саме таких станів наполягає нова наука синергетика. Вже на цьому рівні випадкове є необхідним, а необхі­дне є випадковим, але їх взаємопроникнення тут ще немає. Іншу картину ми бачимо, коли дійсність набуває форми здійсненої мож­ливості. Тут функція підстави переноситься на внутрішню для си­стеми необхідність. Просліджуючи різні стадії розвитку необхід­ності, Гегель називав їх відносною, реальною та абсолютною необхід­ністю. Але навіть у самому розвинутому стані необхідність виявляє себе не інакше, як через випадковість.

Причина та наслідок. Субстанція. Під причинністю розумієть­ся внутрішній, необхідний зв'язок двох подій, відношення спричинення, необхідного породження одного іншим. Діюча, активна сторона, що породжує, є причиною, сторона, що обумовлюється і народ­жується, є наслідком, Спричинення не зводиться до зовнішнього ме­ханічного впливу речі, що спричиняє, на річ, що сприймає цей вплив. Для системи, що розвивається, важлива причинність як "обумовлю­юча себе", причинність, яка переростає у взаємодію. Так, будь-який суспільно-корисний результат (наслідок) трудової діяльності лю­дини обов'язково виступає причиною подальшого розвитку трудо­вого процесу. Спрямований вплив "причина — наслідок" змінюєть­ся самоспричиненням, тобто тим, що Спіноза і називав causa sui (при­чиною самої себе), або субстанцією. Ми зустрічалися з цією катего­рією, кажучи про світ у цілому, про Універсум, однак категорія суб­станції застосовується і для дослідження кожного конкретного формоутворення, що саморозвивається. Субстанція у такому разі розуміється як внутрішня єдність, реальна основа взаємодії еле­ментів даної системи, як її загальна сутність. Ці два розуміння категорії субстанції тісно пов'язані між собою, оскільки універсальні закони розвитку матерії-субстанції виявляються не будь-де у абстрактних просторі та часі, а у кожній конкретній формі прояву про­цесу розвитку.