Змістовне та формальне

Сучасний історик та філософ науки Томас Кун підмітив дуже цікаву та важливу особливість історії науки: він зобразив її як пос­тійну зміну двох, якісно різних періодів — періоду "нормальної на­уки" та "революційного" періоду. Період "нормальної науки" є пері­одом безмежного панування тієї чи іншої так званої "парадигми" — визначеної моделі наукової діяльності, що складається з сукуп­ності теоретичних принципів, методологічних норм, світоглядних настанов, ціннісних критеріїв. Даний період характеризується ек­стенсивним накопиченням, розширенням наукових рішень, що випли­вають з загальноприйнятої у науковому суспільстві логічної та методологічної моделі. Відбувається своєрідна експансія пануючої парадигми. Але таке "мирне" завоювання "простору" проблем, що вивчаються наукою, не безкінечне. Переможна хода рішень, що роз'яснюють, коментують парадигму, врешті-решт зіштовхується з сер­йозною перепоною: у рамках вихідної сукупності ідей поступово на­копичується все більше й більше винятків з прийнятих правил, тоб­то проблем, принципово не розв'язних у рамках старої парадигми.

Виникає криза, або "революційний" період. Починаються пошу­ки альтернативних ідей та заснованих на них парадигм. Між зап­ропонованими концепціями виникає боротьба, конкуренція, у резуль­таті якої перемогу одержує одна з нових парадигм, що означає поча­ток нового періоду "нормальної" науки. Потім весь цей цикл по­вторюється.

Якщо уважно придивитись до моделі розвитку науки, запропо­нованої Т. Куном, можна побачити явну схожість з розглянутою нами вище чуттєво-раціональною структурою інтуїції. Втім, нічого дивного тут і нема, якщо згадати про те, що суб'єкт пізнання под­війний: він є діалектичною єдністю окремої людини та людства.

Кунівська модель розвитку науки дозволяє нам проаналізувати ще одну, дуже важливу, сторону пізнання — діалектику змістовно­го та формального у процесі осягнення істини.

Томас Кун вважає, що "вибуховий" перехід від однієї парадигми до іншої неможливо зрозуміти та висловити за допомогою логіки. І це дійсно так, але тільки, якщо приймати до уваги лише одну-єдину логіку (а саме вона більше за все і кидається у вічі) — логіку фор­мальну. Однак, крім неї, є ще й інша, більш важлива, — змістовна логіка. Ми маємо ці дві логіки тому, що у знаннях людини діють та взаємодіють дві форми. Одна, змістовна, форма — це відображення внутрішньої форми самого об'єкта, що вивчається. Ця внутрішня форма є специфічним способом організації будь-якого визначеного матеріалу, тобто ця форма є формою самого змісту об'єкта, що вив­чається. Друга форма до змісту об'єкта ставиться байдуже, формаль­но. Тому її і називають формальною формою. Вона і не ставить перед собою завдання розбиратися зі змістом об'єкта, вона його бере як даність та починає цю даність "препарувати" відповідно до своїх правил, намагаючись вивести наслідки, умовиводи зі знайде­ного у експериментах та теоретичних узагальненнях вихідного прин­ципу, змістовного судження, що схоплює суть змісту об'єкта. Вона Діє за принципом умовного вислову "якщо,.. то...". У формі умов­ного вислову відокремлюється та відділяється чисто формальний момент, який дозволяє застосовувати у пізнанні так званий метод формалізації, у тому числі і математизації. Логічне мислення тут виступає у вигляді формального перетворення деяких вихідних формул за відомими правилами. Це щось на зразок лічби у ариф­метиці або алгебрі.

Оскільки головний період дії формальної логіки припадає на довгий "нормальний" період розвитку науки, остільки він всім ви­димий чітко (очевидний), у результаті чого виникає ілюзія, що це і є вся логіка.

Т. Кун правий у тому відношенні, що ця логіка обертається у колі загальноприйнятої раніше парадигми та принципово не здат­на вийти з цього кола. Вона не спроможна допомогти дослідникові здійснити відкриття нового принципу, який ліг би у основу нової парадигми. Навпаки, як ми бачили, від її моделей мислитель нама­гається усіляко позбавитись, "забути" їх, подивитись на річ, що вив­чається, зовсім новим, відстороненим від вироблених стереотипів, поглядом. Т. Кун, бачивши все це, фактично солідаризується з ви­датним представником німецької класичної філософії Ф. Шеллінгом (1775-1854), який відмовився від усякої логіки у осягненні пев­ного змісту, висунувши концепцію так званого "безпосереднього пізнання", "інтелектуального споглядання". Ні Кун, ні Шеллінг, ні деякі інші філософи не могли і не можуть зрозуміти, що безпосе­реднє інтелектуальне споглядання —це не щось протилежне логіці, а її важливіший, необхідний момент. Правда, це вже зовсім інша логіка, вона не зводиться до одних лише розумових операцій, а вклю­чає у себе практику як постійну форму контакту суб'єктивного з об'єктивним, мислення з буттям.

Ми вже мали можливість переконатися у тому, що інтуїція тільки здається ізольованою від реального досвіду. Насправді ж вона постій­но звернена до нього — миттєвого досвіду або ж досвіду, зафіксова­ному, накопиченому у пам'яті, частіше за все немов забутому, зану­реному у підсвідомість. Вона вся базується на аналогіях, на асоці­аціях, які може постачати тільки різноманітний світ, даний нам у відчуттях та практичній діяльності.

Якщо формальний компонент мислення заснований на принципі самототожності, сталості та постає втіленням розсудку, то змістов­ний компонент мислення органічно поєднує сталість із мінливістю, розглядаючи їх у суперечливій єдності і є втіленням діалектики. Оскільки ж діалектика не може функціонувати без застосування розсудку, остільки і формальний момент пізнання є вкрай необхід­ним моментом розвитку змістовного пізнання дійсності. Система формальних визначень мислення постає вкрай необхідною "підсис­темою" логіки змістовної як системи теоретичних визначень мис­лення, головним принципом та метою якої постає осягання об'єктив­ної логіки (логосу) предмета дослідження.