Розділ III. Гносеологія Лекції № 5-6. Діалектика у функції теорії пізнання. Основні принципи пізнання

На відміну від наук, що вивчають процес людського пізнання, філософія, а точніше — її розділ "Гносеологія" цікавиться не про­сто індивідуальними механізмами, які дозволяють отримувати пізна­вальний результат, вона досліджує загальні основи, що дозволяють говорити про цей результат як про знання, тобто істинне відобра­ження того або іншого об'єкта. Тому в центрі уваги гносеології, тобто теорії пізнання, опиняється не просто цей результат знання, але й шлях, що веде до цього результату. Таким чином, предметом теорії пізнання стає сама природа процесу пізнання, його можли­вості, гносеологічна сторона основного питання філософії, тобто співвідношення знання та об'єктивної дійсності, умови істинності такого співвідношення (відображення).

Суб'єктивне та об'єктивне у процесі пізнання

Вихідний момент пізнання — це зустріч суб'єкта пізнання з його об'єктом. Говорячи про процес відображення як про загальну властивість буття, ми вже зауважили, що певний спосіб відображен­ня обумовлюється способом взаємодії системи з іншими система­ми, з оточуючим середовищем. Пізнання як відображення не є без­посереднім відбитком властивостей об'єкта у знанні суб'єкта, відно­шення між ними опосередковане специфічною (трудовою) діяльні­стю. Тому слід говорити не просто "суб'єкт" та "об'єкт", а "суб'єкт діяльності" та "об'єкт діяльності", причому — передусім — чуттє­во-предметної, а вже потім, в силу цього, — пізнавальної діяльності, що є ідеальною формою діяльності чуттєво-предметної.

Результатом діяльності є два взаємопов'язані її "продукти": матеріально перетворений об'єкт та знання про нього. Об'єкт як би суб'єктивується, приймаючи на себе ту форму, яку надає йому суб'єкт. Суб'єкт же — об'єктивується, виходячи з чуттєво-пред­метної діяльності "порозумнілим", таким, що пізнав властивості об'єкта, засвоїв його зміст, навчився його перетворювати та корис­туватися ним.

Перед нами — реальна жива діалектика, причому важливо підкреслити ще один її аспект. Обидва вказаних вище "продукти" діяльності є результатами її кристалізації, тобто в них діяльність немов застигає, опредмечується, в першому випадку — матеріально, в другому — ідеально. Але на цьому історія їх взаємодії, звичайно ж не припиняється. Знання може бути знову опредметненим у на­ступному акті чуттєво-предметної діяльності, а людський, соціаль­ний смисл, вкладений у перетворений об'єкт, — розпредметненим, тобто вилученим з нього у виді принципу та прийому діяльності і перетвореним на знання, вміння поводитися з цим об'єктом, кори­стуватися ним, створювати його.

Кожне нове покоління людей підключається до цього коловоро­ту розпредметнення та опредметнення, у зв'язку з чим історично створюється Великий Суб'єкт діяльності та пізнання — людство. Саме людство виступає дійсним, суверенним суб'єктом пізнання. Уявлення про мислення та пізнання як про суб'єктивно-психологі­чну здатність будь-якого окремо взятого індивіда, що тривалий час панувало у філософії і отримало навіть спеціальну назву "гносео­логічної робінзонади", виявилося хибним. Зрозуміло, не можна уяв­ляти собі людство як деякий безособовий суб'єкт: воно складається з конкретних людей, але будь-який з індивідів може стати і стає суб'єктом лиш остільки, оскільки за допомогою праці підключається до сутнісних сил цього самодостатнього сукупного суб'єкту і пере­творює накопичені ним принципи, форми та методи у свої власні, індивідуальні сили.

Філософів завжди турбувало питання, наскільки співпадають одне з одним логіка знання (суб'єктивна логіка) та закон будови об'єкта (об'єктивна логіка). Введення категорії практики у гносеологію вирі­шило це питання досить радикально: суб'єктивна логіка та об'єктивна логіка співпадають рівно настільки, наскільки людська діяльність успішна. Тому усі суперечки гносеологів-песимістів з гносеологами-оптимістами, якщо ці суперечки відбуваються без залучення кате­горії "практика" та без звернення до реальної практики, залишалися і залишаються схоластичними, принципово нерозв'язними.

Введення та осмислення категорії "практика" у гносеологію і філософію в цілому стало ще одним великим кроком у вирішенні начебто "ніколи нерозв'язного" її основного питання. Принципово було вирішено питання про те, як співвідносяться та взаємоперетворюють одне одного матеріальне та ідеальне, два атрибути субстанції - "протяжність" та "мислення". Згадаємо ще і ще раз гетевський вигук: "У Діянні начало Буття!"

Чуттєве та раціональне в пізнанні

Чи можуть почуття бути джерелом достовірного знання? Це питання тісно пов'язане з попереднім і має таку ж довгу історію. Особливо яскраво воно було виражене у відомій суперечці сенсу­алістів (від лат. sensus — сприйняття, чуття) з раціоналістами (від лат. ratio — розум). Перші прагнули весь зміст пізнання вивести з діяльності органів чуттів, а другі основою пізнання та поведінки людей визнавали тільки розум. Не вдаючись до докладного аналізу цих відомих філософських напрямків, скажемо одне: вони обидва містили у собі зерно істини, але невірне розуміння самої природи мислення не дозволяло їм побачити справжній характер співвідно­шення чуттєвого та раціонального у пізнанні.

Перед нами якраз той випадок, коли тільки досягнення практи­ки і відповідно — науки, здатні покласти край філософській дис­кусії, що затягнулась. В наш час ми достеменно знаємо, що мислен­ня людини розвивається не з її чуттєвої, а з її матеріально-перетворюючої діяльності. Саме остання знаходиться у основі розвитку як мислення, так і чуттєвої здатності людини. Сенсуалісти праві — чуттєвість дана людині від народження, від природи, але якщо лю­дина не навчиться бачити та чути по-людському, тобто знаходити у отримуваній нею чуттєвій інформації соціальний смисл, то вона не навчиться і мислити. Не якийсь абстрактний звуковий, світловий та інший сигнал, а тільки чуттєва форма цілком визначеного раці­онального змісту, — ось що вводить народжену людину у світ соціу­му, у світ людської культури. І це стосується як окремого індивіда, так і людства в цілому.

Отже, адекватне сприйняття предмета і ініціюється, і підтверд­жується матеріально-практичною діяльністю з ним. На початку ста­новлення дитини і дикуна їхні сприймання та знання тісно пере­плетені між собою, але приходить час, і ця первісна тотожність чут­тєвого та раціонального розпадається: крім свого безпосереднього продукту, предметно-практична діяльність виробляє як свої власні моменти: а) чуттєву форму сприймання та б) ідеальну форму мис­лення. Розпадаючись, вони, однак, продовжують плідно взаємодіяти, постійно створюючи, з однієї сторони, художника, який відтворює у чуттєвих образах хвилюючі людей ідеї, і з іншої сторони, — мисли­теля, у котрому мистецтво формує здатність творчого уявлення.

Саме на шляху єдності чуттєвого та раціонального і виникає зна­менита та загадкова форма осягання дійсності — здатність з яскра­вістю блискавки побачити раніше невидиме — здатність інтуїції. Заплутавшись у протиріччях, зневірившись у можливості логічно вирішити поставлене завдання, мисляча особистість усі свої споді­вання націлює на можливість несподіваного осяяння. І, о диво! — осяяння приходить.

Підказкою вірного, виразно "побаченого" рішення частіш за все буває асоціація, викликана віддаленим, іноді навіть кумедним збігом, схожістю. У мавпах, що зчепилися між собою кінцівками та хвостами на ґратах зоопарку, відомий хімік-органік Ф. А. Кекуле "побачив" циклічну формулу бензолу; у каламутній дощовій воді, що обгинала і зрушувала з місця покладену у потік цеглину, осно­воположник аеродинаміки М. Є. Жуковський "побачив" струми повітря, що піднімають угору крило ще не створеного літака; у випадковій конфігурації ножа та виделок на обідньому столі відо­мий електротехнік П. Н. Яблочков "побачив" спосіб розташуван­ня електродів у першій в світі "електричній свічці", що отримала згодом його ім'я.

Наведені тут приклади мають одну істотну особливість — це приклади інтуїтивних осяянь "переможців". А скільки інтуїтивно знайдених ідей кануло у Лету! Їх набагато більше, ніж вдалих зна­хідок. К. А. Тімірязєв стверджував, що закон відбору діє і у мис­ленні вчених та винахідників. Найбільш плідним у науковому відно­шенні виявляється той мислитель, який у муках народжує безліч нових ідей, а потім випробовує їх на істинність, та безжально зни­щує, залишаючи лише одну, найбільш життєздатну.

Це, так би мовити, конкуренція внутрішня, викликана самокри­тичністю вченого. Але ще сильніше діє конкуренція зовнішня — конкуренція між ідеями різних вчених. Скільки було висунуто ва­ріантів періодичної системи хімічних елементів, а залишилася жити тільки одна — таблиця Д. І. Менделєєва! І лише тому, що підтверди­ла свою істинність на практиці: з її допомогою були передбачені властивості ще не відкритих до того часу хімічних елементів.

Таким чином, яскравість та чіткість інтуїції зовсім не є абсо­лютним доказом однозначної її вірності, істинності.

Яскравість та чіткість впійманого інтуїцією чуттєвого образу (за виробництво якого, як ми вже знаємо, у більшості людей відповідає права півкуля мозку) викликає ще одну гносеологічну ілюзію — ілю­зію його спонтанності, самочинності. Він як би затьмарює собою дуже важливу підготовчу роботу (яку робить кірка лівої півкулі), роботу суто раціональну, що полягає у постановці завдання, у фор­мулюванні виявлених протиріч, — роботу, без якої не було б і само­го "осяяння", і яку ще знов і знов треба буде здійснювати вже після "осяяння", оскільки суть та істинність останнього без вираження у логіці понять не можна ні перевірити самому, ні довести іншим.

Сутність та можливість інтуїції ще до кінця не розкриті. Існу­ють різні розуміння її природи та її типології. Однак більшість дослідників цієї найважливішої форми осягнення дійсності повністю чи частково згодні з тим, що вона має характер яскравого, безпосе­реднього образу і пов'язана з взаємовідносинами чуттєвого та раці­онального способів пізнання. Зокрема, це взаємовідношення поля­гає в тому, що мислитель через інтуїцію — свідомо чи несвідомо — намагається відійти від певної вже використаної ним логічної мо­делі, що виявилася безпорадною у вирішенні поставленого ним зав­дання. Він шукає нового принципу, нового "кута зору" і знаходить його у досвіді, що породжує порівняння,— або у безпосередньому, миттєвому спостереженні, або — у минулому досвіді, зафіксованому у пам'яті і навіть немов забутому, зануреному у підсвідомість.