Розділ II. Онтологія Лекція №3 Буття. Матерія. Субстанція

Іноді кажуть: основне питання філософії — це вічне питання, яке ніколи не може бути розв'язане. Це — непорозуміння. Вічне — так, але це не означає — нерозв'язне. Воно постійно розв'язується, хоча, певна річ, з різною мірою успіху. Успішно воно розв'язується тоді, коли хтось відкриває новий закон природи, робить вірний вибір у складній ситуації або робить неординарний вчинок: адже якщо все це і багато іншого відбулося, здійснилося, то це означає, що свідомість вірно відобразила складне буття і з успіхом реалізува­лася у ньому.

Якщо говорити у більш загальному плані, основне питання роз­в'язується кожною людиною, групою людей та усім людством тоді, коли вони розв'язують світоглядні, методологічні та соціальні про­блеми, даючи собі та іншим відповіді на кантівські питання: на що я смію сподіватися, що я можу знати та що я повинен робити, щоб бути людиною.

Розв'язується це питання і в тому розумінні, що обидві нероз­ривні сторони суперечливого відношен­ня, що полягають у його основі (як буття, так і свідомість), у результаті багатовікового досвіду людської діяльності розуміються дедалі глибше та конкретніше. І. Кант явно помилявся, вважаючи, що світ як ціле не даний людині у досвіді. Світ як ціле наявний у кожному моменті, у кожній формі людської діяльності у вигляді універсальних форм цієї діяльності. Людина — це мікрокосмос, який, у принципі, є здатним рухатися за логікою будь-якого предмета, тому в людській, тобто соціальній, формі буття, як у краплині роси, відбивається увесь вічний та нескінчен­ний світ. Соціум — це зменшена модель Великого Світу. Що ми з упевненістю можемо сказати про нього? Тільки те, що викарбовується в універсаліях — філософських категоріях: адже вони якби в одні "дужки" беруть, об'єднують собою Буття та Свідомість.

Людська чуттєво-предметна діяльність є унікальною та реаль­ною єдністю Буття та Свідомості, матеріального та ідеального, об'­єктивного та суб'єктивного. Саме чуттєво-предметна діяльність доз­воляє обгрунтувати можливість онтології як розділу філософії, що трактує про те, що бачить людина, яка вирвалася із індивідуалістич­ної "печери".

В обгрунтуванні такого світогляду (на мал. І — це розділ III), як не парадоксально це виглядає, об'єднуються старі супротивники — об'єктивний ідеалізм та матеріалізм. Як той, так і інший визнають наявність деякої об'єктивної реальності, хоча і трактують її по-різно­му. Отже, на відміну від суб'єктивних ідеалістів, велика група філо­софів розуміє Буття як Об'єктивну Реальність, у яку наша суб'єктивна реальність входить у якості її складового моменту. І ця об'єктивність буття підтверджується всією практикою, включаючи сюди і практи­ку наукового пізнання. Так, теорія відносності А. Ейнштейна абсо­лютно неспростовно довела неприйнятність суб'єктивістського розу­міння І. Кантом простору та часу, а заразом і інших категорій. Че­рез відкриття А. Ейнштейна "річ-у-собі" просигналізувала нам про те, що простір та час є не тільки формами споглядання, але й об'єк­тивними характеристиками буття. Тим самим через практику "річ-у-собі" постійно перетворюється у "річ-для-нас". Ми пізнаємо Універсум. Універсум розкривається перед нами.

Це тільки міфологічна та повсякденна свідомість під буттям розуміють звичайне існування, "наявність" нескінченної безлічі речей та процесів. Кожному ж філософові притаманне прагнен­ня у бутті шукати деяку міцну основу строкатого світу явищ, тому що тільки на міцне можна спертися як у практиці, так і в теорії.

Головні моменти історії (та логіки) пошуків такої стійкої осно­ви можна продемонструвати на прикладі еволюції поняття матерії. "Річ — властивість — відношення" — ось три головні поняття і, відповідно, — етапи, через які послідовно пройшов зміст цієї кате­горії. Хоча слід сказати, що вже у вихідному моменті появи цієї категорії є певні натяжки, допущені деякими упередженими істо­риками філософії. Річ у тому, що розділити між собою матеріалістів та ідеалістів в античній філософії дуже важко. Так, Парменід, дово­дячи, що Буття та Думка (Логос) — це одне й те ж, водночас зобра­жує його у вигляді кулі — безконечної, нерухомої, абсолютно непро­никної для небуття. Платон своїм ідеям приписував, хоча і дещо вищу, досконалу, але все ж таки — речовинність. А Демокріт у дея­ких ситуаціях свої атоми розуміє як ідеї. От і кажи після цього про .віковічну боротьбу лінії Платона (ідеалізму) та лінії Демокріта (матеріалізму)!

І все ж таки, давня філософська дискусія про всезагальне та не­минуще в цьому світі, тобто про сутність, розглянута під кутом зору того, що позначається поняттям "матерія", дуже повчальна та бага­то у чому і досі актуальна.

Спочатку причину та основу існування всієї різноманітності явищ давні філософи шукали у воді, повітрі, вогні, землі тощо. Речі пояснювались через речі. Різниця між видимими речами та якоюсь першоріччю, що полягає у їхній основі, в тому, що остання (вода Фалеса, повітря Анаксімена, вогонь Геракліта, апейрон, або безмежне, Анаксімандра) не мала, за думкою цих мислителів, зада­ної форми, визначеності. Атоми Демокріта — це теж тіла, які не мають якостей.

Логічну суть даних пошуків Арістотель узагальнив у таких сло­вах: "А під матерією я розумію те, що саме по собі не відзначається ні як визначне за сутністю, ні як визначне за кількістю, ні як воло­діюче будь-якою з інших властивостей, котрим буває визначене сутнє".

Однак процес абстрагування від якісних характеристик конк­ретних речей не дає очікуваного результату — знаходження міцної основи всього сутнього. Поруч з речами, наданими нам у відчуттях, ставиться деяка річ, що осягається розумом, уся якість якої — без'якісність. Як же ж від без'якісності перейти до багатоякісності? Безсилля першоречі дати таке пояснення примушує філософів шу­кати силу, що невистачає, поза цієї першоречі (логос, нус, любов та ворожнеча, космічний вихор тощо). Коротше кажучи, розуміння ма­терії як особливої речі, субстрату — це тільки перший і, як з'ясува­лося, недостатньо продуктивний крок у розумінні сутності буття.

У зв'язку з цим, із зміною людської практики, у так званий Но­вий час матерію починають розуміти як безмежну різноманітність чуттєво сприйнятних властивостей. Так, Ф. Бекон (1561-1626) вва­жав, що кожна річ складається з певної кількості неподільних і простих властивостей — твердості, проникливості, важкості, легкості. "Переливаючи" властивості з однієї речі в іншу, наприклад, жов­тизну, важкість та т. ін., можна свинець перетворити на золото та навпаки. Властивості, таким чином, розглядалися як своєрідні ато­ми, "прості природи", тобто як деякі вихідні та ґрунтовні реальності. "Під словом матерія, — пише К. Гельвецій (1715-1771), — треба розуміти лише сукупність властивостей, притаманних усім тілам'". Звичайні відносини між річчю та властивостями виявля­ються перевернутими: саме властивість виступає як самостійна ма­терія, як сталість речі. Багато у чому такий підхід пояснюється станом науки ХУІ-ХУІІ віків, в якій панувало саме відмічене вище перевертання: не маючи можливості пояснити сутність найважли­віших властивостей — тепла, світла, магнетизму, наука надавала їм статусу окремих матерій —теплороду, світлороду, електричної та магнітної матерій.

Як бачимо, видимість наукового пояснення окремих фізичних явищ була перенесена на пояснення світу в цілому, залишаючись і в філософії також не більше, ніж видимістю пояснення. Розуміння буття знову опускається до рівня повсякденної свідомості: замість пояснення єдності світу констатується чисельність нез'ясованих ма­терій — властивостей.

Із зміною практики та науки, що поставили в XIX ст. у центр своєї уваги не самі лише речі та властивості, а й взаємоперетворен­ня різних форм руху, тобто відношення, стало змінюватись і розумі­ння матерії. Проаналізуємо визначення матерії, дане В. І. Леніним у його роботі "Матеріалізм та емпіріокритицизм": "Матерія є філо­софською категорією для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відобра­жується нашими відчуттями, існуючи незалежно від них".

Тривалий час у вітчизняній філософській літературі це визна­чення абсолютизували, вважали єдино вірним. У наш час є мож­ливість тверезо оцінити усі достоїнства і недоліки цього визначен­ня. До недоліків та неточностей відноситься наступне. По-перше, будучи спрямованим проти суб'єктивного ідеалізму, визначення безпідставно претендує на протистояння ідеалізмові як такому. "...Єдина властивість матерії, із визначенням якої зв'язаний філо­софський матеріалізм, є властивість бути об'єктивною реальністю, існувати поза нашою свідомістю", — підкреслює ще раз Ленін, не помічаючи, що під цим визначенням цілком міг би підписатися, наприклад, і Гегель, зробивши лише одну поправку: поза об'єктив­ною реальністю, даною нам у відчуттях та думках, у якості її осно­ви та суті знаходиться абсолютна ідея.

По-друге, оскільки у ленінському визначенні об'єктивна ре­альність "дана" людині у відчуттях, та й ще при цьому "копіюєть­ся" і "фотографується" ними, остільки тут відчувається вплив на­ївного реалізму і позиція так званого "локківського" сенсуалізму. Ніякої згадки про роль людської чуттєво-пред­метної діяльності, що опосередковує, у визначенні немає.

Але є в визначенні і позитивні моменти. По-перше, підкреслюєть­ся, що матерія — це філософська категорія. Це допомагає відмежува­тися від використання поняття "матерія" у фізиці, астрономії та інших науках, де матерія, як у античності, розуміється лише як речовина, субстрат. По-друге, властивість бути об'єктивною реальністю усуває не тільки суб'єктивізм у визначенні сутності буття, але й ще раз підкреслює незводимість матерії до визначених форм її виявлення (речовина, поле тощо). По-третє, — і це головне — тут, у цьому визна­ченні, хоча і у недосконалій формі, на перший план висувається уні­версальне відношення між матеріальним та ідеальним.

Мабуть, відчуваючи недосконалість свого визначення матерії, через кілька років В. І. Ленін зауважує, що "...треба поглибити пізнання матерії до пізнання (поняття) субстанції...". У станов­лення цієї категорії особливо великий внесок зробив у свій час Б. Спіноза. Дуалізмові Декарта, що розрізняв матеріальну (протяж­ну) та духовну субстанції, Спіноза протиставив монізм: існує одна-єдина субстанція, а мислення та протяжність виступають її двома атрибутами, тобто невід'ємними властивостями.

Сучасне, дане у філософської енциклопедії, визначення субстанції таке: "Субстанція (лат. substantia — сутність, те, що лежить у основі) — об'єктивна реальність, що розгля­дається з боку її внутрішньої єдності, безвідносно до всіх тих без­межно різноманітних видозмін, у яких і через які вона в дійсності існує; матерія у аспекті єдності всіх форм її руху, усіх виникаючих та зникаючих у цьому рухові відмінностей та протилежностей".

Спінозі часто докоряють у тому, що він не назвав рух у числі атрибутів матерії. Гегель гадав, що Спінозі бракує розуміння суб­станції ще й як суб'єкта. Але саме Спіноза відкрив шлях до такого тлумачення, визначив субстанцію як "causa sui", тобто причину са­мої себе, самопричину. Він не заперечує руху, він просто відводить його на задній план, роблячи акцент на цілісності та самодостатньому характері Універсуму. Як можна бачити, сучасне визначення суб­станції робить те ж саме. До речі, Спіноза називає субстанцію При­родою, або Богом, і цим немов би показує матеріалістам та ідеалі­стам шлях до згоди: не "або — або", а "і те, і інше": і тілесність, і духовність. Основою і початком світу не може бути ані бездуховна тілесність, ані безтілесна духовність. Основне Питання філософії у спінозизмі отримує свою Основну Відповідь.

Рух виявляється способом існування Субстанції. Але рухаючись, вона залишається рівною самій собі, самототожньою. Гераклітівський образ вічного Вогню лишається у філософії в усіх її переходах на нові рівні розвитку. Логос Буття проявляє себе з самого початку нездоланно діалектичним.

Речі виникають і зникають (крім однієї-єдиної "речі" — самої Субстанції), властивості змінюють одна одну, переходять одна в одну, також демонструючи свою нетривалість (окрім невід'ємних властивостей — атрибутів Субстанції), а от універсальні відноси­ни між речами і між властивостями і передусім відношення між атрибутами субстанції — тілесністю та ідеальністю (протяжністю і мисленням) залишаються незмінними, самототожними. В ціло­му, Субстанція як об'єктивна реальність є і річчю, і властивістю, і відношенням, але саме відношення забезпечує їх органічну єдність, виступаючи у цій "трійці" універсальним та неминущим, буттєвою основою. Дія та протидія, діяльність, діяння. Як говорив Гете: "У діянні — начало буття!"

Саме універсальні відносини кристалізуються у змісті філософсь­ких категорій, а система, "ансамбль" цих категорій є вченням про Буття-Матерію-Субстанцію. А втім, категорія "матерія" приведена, як про це мріяв Ленін, до розуміння її як субстанції, вже як би і не матерія, а скоріше — Матір (або Батько, кому як більше подобаєть­ся), бо вона є творцем усього сущого, causa sui, самопричиною само­руху, самопричиною усієї безмежної різноманітності форм прояву Буття, а Свідомість є не чим іншим, як її Самоусвідомленням, бо свідомість, мислення, за Спінозою, — це здатність до ідеального руху за логікою будь-якого предмета та усієї сукупності предметів. "По­рядок і зв'язок ідей є тими ж, що і порядок і зв'язок речей'.

Що ж таке рух? Ф. Енгельс вважав, що його можна визначити як зміну загалом. Однак зміна не може бути синонімом руху, тому що складає тільки одну з форм останнього. Другою формою руху вис­тупає спокій. "Зміна є ...за своєю сутністю переходом однієї якості у іншу". Отже, доки система відносин зберігає свою якість, вона покоїться. Спокій — це відсутність зміни, але ні в якому разі не відсутність руху. "В єдності покою як фіксованої наявності окре­мих форм руху та зміни як перетворення форм руху, одна в одну і міститься сутність руху".

Отож, рух реалізується через зв'язок між речами та явищами, через відношення між ними. Точніше, цей зв'язок, ці відношення і є самим рухом як способом буття субстанції.

Перші, найпростіші категорії, що виражають рух, суть категорії простору та часу. Кажучи таким чином, ми тим самим одразу ж висловлюємо неприйняття суб'єктивістського розуміння цих кате­горій. Простір та час є не тільки формами свідомості (за Кантом, — апріорними формами чистого споглядання), але й формами, які ви­ражають певні універсальні засоби координації (відношення) ре­чей та властивостей об'єктивної реальності. В історії філософії, крім роздумів про суб'єктивний та об'єктив­ний характер простору та часу, існували дві точки зору про відно­шення простору та часу до буття. Одну можна назвати субстанці­альною, другу — реляційною (від слова "relatio" — відношення). Коротко про ці дві концепції можна сказати словами А. Ейнштей­на, який відповів на запитання про суть теорії відносності так: "Суть така: раніше думали, що якщо яким-небудь дивом усі матеріальні речі зникли б, то простір і час залишились би. Згідно ж теорії віднос­ності, разом з речами зникли б простір і час". Теорія відносності А. Ейнштейна це якраз той випадок плідної взаємодії філософії з наукою, коли остання, підтверджуючи свою істинність практикою, при­боркує філософський плюралізм. Після появи і затвердження у науковому мисленні теорії відносності, ми можемо впевнено сказати про простір та час те, що вони зовсім не є субстанцією, а лише фор­мами її руху, які змінюються залежно від його, наприклад, швид­кості, від гравітаційних взаємодій між матеріальними об'єктами тощо.

Похідний, відносний характер простору і часу має значно більш загальну форму, ніж нам про це говорить вчення Ейнштейна. Річ у тому, що простір та час залежать також від видів, форм руху ма­терії.

У філософській літературі немає єдності з приводу кількості та­ких форм. Дуже поширеною є точка зору Ф. Енгельса (1820-1895), який виділяв п'ять основних форм руху матерії: механічну, фізич­ну, хімічну, біологічну та соціальну. Уявляється, логічніше було б виділити усього три, дійсно основні, форми: добіологічну, біологічну та соціальну, у кожній з яких, у результаті дослідження їх внутріш­ньої структури, можна і потрібно виділити форми другого, третього та іншого порядку.

Пояснення очевидного факту структурованості субстанції на форми руху різних рівнів у філософській літературі також нео­днозначне. Існують дві полярно протилежні концепції: креаціоністська (від лат. creatio — створення) та еволюціоністська (від лат. evolutio —розгортання). Перша зображує усі форми буття одночас­но або послідовно створеними Богом (у Гегеля — абсолютною ідеєю) з нічого. Друга пояснює складність світу розгортанням, розвитком більш складних форм із більш простих, елементарних. Можна ба­чити, що, якщо перша, креаціоністська, модель бере у свою основу схему людської трудової діяльності (соціальну форму), то друга — еволюціоністська — за основу бере процес народження та розвитку живих істот (біологічну форму руху). Слабкою стороною креаціоні­зму виступає момент створення матеріального світу з нічого. Тут пояснення можливо або шляхом залучення феномену дива, тобто припущення можливості порушення законів природи (тоді вихідна модель людської діяльності серйозно викривляється), або шляхом мовчазливого визнання вічного та первинного існування матерії як матеріалу для процесу творення. У першому разі за філософією та наукою не визнається можливість пізнання засад буття взагалі, у другому — частково, оскільки від принципу монізму знов здійснюєть­ся перехід до принципу дуалізму, тобто до моделі взаємодій без'якісної речі і нез'ясовного нуса — першодвигуна.

Як вже було зауважено, і модель креаціонізму, і модель еволюці­онізму абсолютизують одну з трьох основних форм руху: перша — соціальну, друга — біологічну. Вочевидь в затінку залишається до-біологічна форма руху, що складається з фізичної та хімічної форм. Їй або залишається роль пасивного субстрату, або, якщо вона вклю­чається у єдиний гіпотетичний еволюційний процес, то сама суть переходу від неї —неживої природи — до природи живої лишаєть­ся нез'ясованою. У затінку також залишається і спінозівське вчен­ня про субстанцію та два її атрибути, бо у зазначених моделях, як і раніше, за початок приймається або безглузда річ, або безречовинна думка, або і те, і інше у дуалістичних концепціях. Виняток складає філософія П. Тейяра де Шардена, у якій вже на стадії існування у вигляді атомів та молекул тілесність виявляється нерозривно з'єдна­ною з примітивною, дрімаючою, але такою, що поступово прокидаєть­ся, свідомістю (так звана "радіальна енергія" речовини стадії "переджиття"). Тут у еволюційній формі свій розвиток отримує старо­давня натурфілософська концепція гілозоїзму (від грец. hyle — матерія та zoe — життя), яка відкидає межу між "живим" та "нежи­вим", вважає "життя" внутрішньою невід'ємною властивістю праматерії. Якщо бути точнішим, концепція Тейяра бере свій початок не просто у гілозоїзмі, а у його крайньому випадку — гілономізмі (від. грец. nous — свідомість, дух, розум), вчення про притаманність свідомості праматерії.