Структура вивчення історії за комбінованою системою

5-6 клас (І півріччя)	Історія стародавнього світу	(1,5 год.)
6 (ІІ півріччя) – 7 клас	Історія середніх віків	(2 год.)
8 клас	Нова історія Історія України	(1 год.) (2 год.)
9 клас	Нова історія Історія України	(1 год.) (2 год.)
10 клас	Новітня історія Новітня історія України	(2 год.) (2 год.)
11 клас	Нова історія Новітня історія України	(2 год.) (2 год.)

Навчання у 8, 9 та 11 класах завершується обов’язковими екзаменами. Зміст матеріалу, що вивчається, визначається існуючою програмою для загальноосвітніх навчальних закладів. На підставі цієї програми вчителями розробляються індивідуальні програми для учнів.

Сутність комбінованої системи полягає в гармонійному поєднанні фронтальної (колективної), групової та індивідуальної форм організації навчання з різнорівневою диференціацією, яка здійснюється за рахунок гнучкого моделювання навчального процесу у вигляді послідовного ланцюжка уроків семи типів. Логіка побудови комбінованої системи передбачає здійснення в навчанні засвоєння основного теоретичного матеріалу, вдосконалення знань і вмінь, узагальнення та систематизацію, контроль і корекцію знань. Кожному етапу відповідає певний тип уроку⁹⁷.

На першому етапі навчання здійснюється переважно за фронтальною (колективною) формою його організації; на наступному (ІІ – ІV етапі) домінуючою є індивідуальна і групова робота.

На другому етапі комбінована система передбачає глибоку диференціацію всіх компонентів процесу навчання (мети, змісту, технології) за умов, коли навчально-виховний процес відбувається в межах конкретного класу. Для забезпечення диференціації створюються три індивідуальні навчальні програми. Програма “С” розрахована на учнів, які ще не спроможні творчо використовувати знання, вміння та навички через слабкість їх теоретичної бази, несформованість практичних навичок або зниження “Я”-концепції. Ця програма базується на матеріалі, що вивчається на уроках розбору нового матеріалу та його фронтального опрацювання і має забезпечити засвоєння основних понять, подій, дат, історичних осіб на репродуктивному рівні, оволодіння учнями алгоритмами виконання стандартних навчальних задач. За правильне виконання цієї програми учень отримує оцінку “3”.

Програма “В” призначена для учнів, які успішно виконали завдання програми “С” під час вивчення попередніх тем, мають добрі знання матеріалу та достатньо розвинуті вміння мислити самостійно, застосовувати знання та навички для рішення складніших задач. Програма “В” вміщує в себе основні моменти програми “С”, але з перспективою їх розвитку на творчому рівні. Максимальна оцінка – “4”.

Програма “А” передбачає наявність в учнів відмінних знань, нестандартного мислення, вміння самостійно здобувати знання та застосовувати їх для вирішення складних проблем і має забезпечити реалізацію самостійної творчої діяльності учнів. Виконання цієї програми дозволяє учням отримати найвищий бал – “5”.

Програми “С”, “В” і “А”, хоча й розраховані на різні категорії учнів, не є догматичною настановою вчителя, адже учні вільно обирають програму, за якою працюють. Усі три програми базуються на однакових принципах: комплексності – залучення матеріалу, що дозволяє в єдності реалізовувати освітню, розвивальну й виховну цілі уроку; наступності між програмами “А”, “В” і “С”; диференціації; допомоги вчителя учням⁹⁸.

Одним із ключових положень комбінованої системи є гнучкий підхід до визначення кількості уроків певних типів: їх проводиться стільки, скільки, на думку вчителя, необхідно для засвоєння теми. Просування в навчанні здійснюється лише за умови успішного подолання учнями попереднього етапу. Тому комбінована система має чітку організацію контролю: залік з теми, залік за чверть, за півріччя (так звана зимова сесія з 15 по 25 грудня) і за рік (літня сесія з 3 по 15 травня). Залік за рік приймається всією кафедрою історії, причому кожний учитель перевіряє ступінь розвинутості в учнів конкретного вміння. Це робить оцінку об’єктивною, знімає існуючий в учителя стереотипний погляд на знання учня.

Першою складовою технології є урок розбору нового матеріалу. Його мета – засвоєння учнями формальних знань (теорій, термінів, понять та наукових фактів) на репродуктивному рівні. Цей урок має таку структуру: ознайомлення учнів із темою, її основними питаннями, завданнями і планами роботи; оглядова розповідь вчителя з використанням матеріалу блоку пізнавальної інформації; роз’яснення всього матеріалу з докладним опрацюванням кожної тези блоку навчальної інформації; закріплення матеріалу за допомогою фронтальної бесіди з метою з'ясування ступеня засвоєння учнями змісту блоку навчальної інформації.

До цього уроку вчитель готує блок навчальної інформації – своєрідний друкований посібник, виконаний на окремих аркушах, які роздаються учням, а після роботи з ними вклеюються (або переписуються) в учнівські зошити. Блок вміщує назву теми, перелік проблем, які підлягають розбору та репродуктивному засвоєнню, список основної та допоміжної літератури, розгорнутий зміст блоку навчальної інформації. Як правило, зміст блоку базується на знаннях, вже набутих учнями, і є максимально стислим та наочним викладом матеріалу.

Урок фронтального опрацювання навчального матеріалу має за мету осмислення учнями навчального матеріалу й формування стандартних навчальних умінь і навичок. Структура цього типу уроку така: повторення учнями під керівництвом учителя блоку навчальної інформації; фронтальне виконання завдань, визначених спеціальною програмою; фіксація з пам’яті відповідей на основні запитання в зошиті; контрольне опитування.

Повторення блоку навчальної інформації може здійснюватися шляхом проекції блоку на екран за допомогою кодоскопу або за збільшеним блоком на плакаті. Вчитель або учень розповідає чи зачитує зміст блоку. Потім учні відповідають на запитання, визначені в програмі, розданій перед уроком для попереднього ознайомлення. Після усного виконання всіх завдань відповіді фіксуються в зошитах. Таким чином, зошит учня складається з двох частин: у першій записується або вклеюється блок інформації, а в другій – наслідок фронтального її опрацювання.

Урок індивідуального опрацювання навчального матеріалу покликаний надати учням можливість виявити, реалізувати та вдосконалити власні здобутки в навчанні. Він побудований на диференційованій основі і має таку структуру: ознайомлення й вибір програми для індивідуальної роботи; виконання індивідуальної програми; перевірка результатів виконання програми.

При виконанні обраної програми учням дозволяється користуватися наявними в кабінеті історії джерелами інформації. Школярі мають право вільно пересуватися по класу і звертатися за консультацією до своїх товаришів.

Урок внутрішньопредметного узагальнення та систематизації навчального матеріалу дозволяє об’єднати різнорідний матеріал за певними ознаками, здійснити його аналіз, синтез та класифікувати за структурою. Цей урок нагадує попередній, але індивідуальні програми, над якими працюють учні, містять завдання, що передбачають здійснення розумових операцій, відповідних до мети даного уроку. Для урізноманітнення діяльності учнів, створення нестандартних ситуацій учителі часто використовують на уроці внутрішньопредметного узагальнення лабораторно-практичні роботи, конкурси, дискусії, ігри, конференції тощо.

Урок міжпредметного узагальнення та систематизації навчального матеріалу за цільовою настановою повністю відповідає своїй назві. Він проводиться рідко – 2-3 рази на рік – у вигляді захисту проектів, семінарів, конференцій, колоквіумів.

Уроки контролю і корекції формальних знань, умінь і навичок та уроки корекції творчих умінь та навичок учнів за своєю сутністю є уроками-заліками, де перший є обов’язковим для всіх учнів, а другий – довільним. В останньому беруть участь лише ті учні, які висловили бажання реалізувати та продемонструвати свій “академічний талант”. Такі уроки складаються з: 1) вступної частини, 2) співбесіди вчителя з учнями (або контрольної роботи), 3) підбиття підсумків та узагальнення.

Під час співбесіди учні відповідають на запитання вчителя та консультанта – учня, який вже отримав відмінні оцінки з цієї теми.

Запитання на залік добираються таким чином, щоб у них були відображені: 1) поняття, терміни, імена історичних осіб та головні дати теми, 2) класи інформаційних одиниць (узагальнюючі поняття), 3) система знань, умінь та навичок з даної теми, 4) трансформовані знання. Прикладом добірки завдань може бути такий перелік запитань:

І. На визначення рівня засвоєння окремих одиниць інформації (дат, понять, історичних осіб). ІІ. На визначення рівня засвоєння класів інформаційних одиниць. ІІІ. Робота з картою⁹⁹.

Якщо спробувати наочно відобразити головні компоненти комбінованої системи навчання за М.П.Гузиком, то утвориться досить струнка структура з окресленою технологією (рис.6.4).¹⁰⁰

Рис. 6.4. Структура комбінованої системи навчання за М.П.Гузиком

Технологія комбінованої системи навчання є гнучкою та відкритою для використання різних форм і методів навчання. Вона добре розроблена у викладанні хімії та біології. Вивчення історії за цією системою має менший досвід. Матеріали навчальних блоків перебувають в стадії розробки. Але досвід вчителів южненської школи-комплексу №3 дозволяє визначити методи, прийоми та підходи в навчанні, які можуть бути застосовані в широкій шкільній практиці.

Звичайна побудова навчального процесу за комбінованою системою М.П.Гузика потребує створення школи-комплексу, подібної до южненської, що вимагає зусиль не одного вчителя, а роботи колективу однодумців, переконаності у визначеній меті, завданнях і принципах навчання. Разом з тим, комбінована система містить кілька методичних знахідок, використання яких дає можливість покращити процес навчання взагалі та історії зокрема, а саме: організація вивчення навчальної теми за логікою комбінованої системи (засвоєння теоретичного матеріалу всієї теми – вдосконалення знань і вмінь – узагальнення й систематизація – контроль і корекція); поєднання матеріалу у великі інформаційні блоки; робота з малими групами учнів на кількох рівнях засвоєння; створення блоків навчальної інформації з теми; створення банку завдань (програм за трьома рівнями засвоєння); проведення узагальнення на двох рівнях – внутрішньопредметному та міжпредметному; проведення контролю й корекції на двох рівнях: формальному (репродуктивному) обов’язковому та творчому (додатковому); багатоступенева система контролю (поурочний, підсумковий з теми, чверті, семестровий і річний); надання учневі права самостійно визначати програму навчання; поділ навчального матеріалу на обов’язковий та додатковий.

За останні роки в країнах Європи, в тому числі й у пострадянських, значно посилилися тенденції до технологізації навчання. Це було викликано загальними причинами переходу більшості країн до інформаційного суспільства, встановлення в них більш високих стандартів освіти та її інтеграції, необхідністю набуття учнями компетенцій, потрібних для успішного функціонування в суспільстві.

Це відбилося в низці концептуальних документів, у яких підкреслюється необхідність вибору перспективних освітніх технологій, посилення діагностуючих і стимулюючих форм контролю й оцінювання навчальних досягнень учнів, у прийнятті державних стандартів загальної середньої освіти та в розробці навчальних програм, зорієнтованих на кінцевий результат навчання. Все це потребує посилення технологічного підходу до навчання.

Під технологічним підходом у навчанні розуміють спосіб конструювання цілеспрямованого поетапного здійснення процесу навчання, за яким забезпечується обов’язкове отримання запланованих результатів оптимальними шляхами. На думку російської дослідниці Н.М.Лазукової, об’єктом технологізації навчання має бути урок. Для побудови уроку на технологічній основі вона пропонує: підсилити аналіз (діагностування) вихідного рівня знань і вмінь учнів; оптимізувати структурно-функціональний аналіз навчального матеріалу теми; максимально конкретизувати мету навчального заняття; виявити результати навчальної діяльності у вигляді певних еталонів; побудувати навчальний процес на модульній основі, коли кожний модуль подібний до кроку до реалізації загальної мети; здійснювати корекцію навчального процесу після кожного модуля; обов’язково порівнювати результати навчальних досягнень учнів на уроці з визначеними еталонами.

Рис. 6.5. Логіка технології уроку за Н.М.Лазуковою

Н.М.Лазукова вважає, що кожне заняття має реалізовувати освітню, виховну і розвивальну мету. Цілі є рівноправними, взаємопов’язаними та взаємозумовленими. Освітня мета має бути сформульована у вигляді переліку нормативних знань (дати, поняття, факти тощо) та необхідного рівня їх засвоєння (розрізняти, відтворювати, пояснювати, застосовувати). Розвивальна мета має відбивати рівень розвитку і формулюватися як визначення певних дій (створювати мотиваційну основу для формування умінь, пояснювати спосіб виконання дії, показувати зразок виконання дії, організовувати роботу учнів із закріплення вміння під керівництвом учителя або з опорою на пам’ятку, закріплення вміння під час самостійної роботи, діагностування ступеня сформованості вміння. Виховна мета також має бути конкретною (викликати співчуття до..., формувати уявлення про цінності, виявляти особисте ставлення)¹⁰¹. У цілому ж, логіка технології уроку, за Н.М.Лазуковою, виглядає так (рис.6.5).

На відміну від Н.М.Лазукової, відомий російський психолог Л.М.Фрідман вважає, що об’єктом технологізації має бути не урок, а навчальна тема. Структура навчальної теми, за Л.М.Фрідманом, повинна відбивати основні етапи навчального процесу, зокрема такі: вступний, мотиваційний – з’ясування цілей, місця та ролі теми, предмету в цілому, розвиток понять та визначення прогалин у попередньому матеріалі; операційно-пізнавальний – засвоєння знань, формування вмінь; рефлексивно-оціночний – самоаналіз¹⁰².

Якщо технології роботи на перших двох етапах (особливо на другому) більш-менш розроблені, то технологія третього (рефлексивно-оціночного) виявилася недостатньо опрацьованою. З огляду на це, досить цікавим є досвід використання прийомів розвитку рефлексивного мислення І.Щербою, який гучно названий „технологією розвитку рефлексивного мислення”. Вчитель пропонує по завершенні вивчення теми практикувати прийоми, спрямовані на осмислення та переосмислення учнями власного досвіду, а саме:

1) “Павучок”. Прийом, який має на меті збирання особистих уявлень учнів про предмет, що вивчається. У центрі дошки вчитель записує ключове поняття теми (наприклад, “реформа”). Учні називають слова, з якими вони пов’язують цей термін (“люди”, “світ”, “зміни в Росії”, “добре” тощо). У результаті складається загальне враження про уявлення учнів.

2) Заповнення таблиці. Учням пропонується заповнити таблиці. У першому стовпчику вчитель записує ключове поняття, в другому учні мають записати, що вони вже знали про нього до уроку, до третього – що дізналися, до четвертого – що хочуть узнати.

3) Позначки на полях. Учням пропонується в зошиті або підручнику зробити позначки „+”, якщо вони добре зрозуміли матеріал, або “–”, якщо погано.

4) Архіваріус. Учні відповідають на запитання анкети: “Найцікавішим на уроці було ___. Я міг би, але не спитали , ___. Мені не подобалося ___. Якби я був учителем, ___”.

5)Оцінка себе на уроці. Вона здійснюється учнями у трьох напрямах: “Я” – як працював, чи припустився помилки; “Ми” – чи допомагали мені однокласники, а я їм; “Справа” – чи зрозумів матеріал, що дізнався нового¹⁰³.