- •§ 1. Поняття кримінального права
- •§ 2. Загальна характеристика нового Кримінального кодексу України
- •§ 3. Завдання, функції та принципи кримінального права
- •§ 4. Система кримінального права
- •§ 5. Кримінальне право і суміжні галузі права
- •§ 6. Наука кримінального права
- •§ 1. Поняття кримінальної відповідальності
- •§ 2. Підстави кримінальної відповідальності
- •§ 1. Поняття закону
- •§ 2. Структура Кримінального кодексу
- •§ 3. Тлумачення закону
- •§ 1. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі
- •7. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі.
- •§ 2. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі
- •§ 1. Поняття злочину та його ознаки
- •§ 2. Значення ч. 2 ст. 11 кк для поняття злочину
- •§ 3. Відмінність злочину
- •§ 4. Класифікація злочинів
- •§ 1. Поняття і значення складу злочину
- •§ 2. Елементи та ознаки складу злочину
- •§ 3. Види складів злочинів
- •§ 4. Кваліфікація злочинів
- •§ 1. Поняття об'єкта злочину
- •§ 2. Предмет злочину
- •§ 3. Види об'єктів злочинів
- •§ 1. Поняття і значення
- •§ 2. Суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність)
- •§ 3. Суспільно небезпечні наслідки: поняття, види, значення
- •§ 5. Місце, час, обстановка, спосіб та засоби вчинення злочину
- •§ 1. Поняття і види суб'єктів злочинів
- •§ 2. Поняття неосудності та її критерії
- •§ 3. Обмежена осудність
- •§ 4. Відповідальність за злочини, вчинені у стані сп'яніння
- •§ 1. Поняття та значення
- •§ 2. Поняття та значення вини
- •§ 3. Умисел та його види
- •§ 4. Необережність та її види
- •§ 5. Змішана форма вини
- •§ 6. Мотив та мета злочину
- •§ 1. Поняття та види стадій злочину
- •§ 2. Закінчений злочин
- •§ 3. Незакінчений злочин та його види
- •§ 4. Готування до злочину
- •3. Відмежування готування до злочину від виявлення умислу.
- •§ 5. Замах на злочин
- •§ 6. Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин
- •§ 7. Добровільна відмова від злочину
- •§ 1. Поняття та ознаки співучасті
- •§ 2. Види співучасників
- •§ 3. Форми співучасті
- •§ 4. Кримінальна відповідальність співучасників
- •§ 5. Спеціальні питання відповідальності за співучасть у злочині
- •§ 6. Причетність до злочину та її види
- •§ 2. Поняття та види одиничного злочину
- •§ 3. Сукупність злочинів
- •§ 4. Повторність злочинів
- •§ 5. Рецидив злочинів
- •§ 1. Поняття та види обставин,
- •§ 2. Необхідна оборона
- •§ 3. Затримання особи, що вчинила злочин
- •§ 4. Крайня необхідність
- •§ 5. Фізичний або психічний примус
- •§ 6. Виконання наказу або розпорядження
- •§ 7. Діяння, пов'язане з ризиком (виправданий ризик)
- •§ 8. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації
- •§ 1. Поняття та види звільнення
- •§ 3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим
- •§ 4. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки
- •§ 5. Звільнення від кримінальної
- •§ 6. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності
- •§ 1. Поняття покарання
- •§ 2. Мета покарання
- •§ 1. Система покарань
- •§ 2. Основні покарання
- •§ 3. Додаткові покарання
- •§ 4. Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові
- •§ 1. Принципи призначення покарання
- •§ 2. Загальні засади призначення покарання
- •§ 3. Обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання
- •§ 4. Призначення покарання за наявності обставин, що його пом'якшують
- •§ 5. Призначення покарання за
- •§ 6. Призначення більш м'якого
- •§ 7. Призначення покарання за сукупністю злочинів
- •§ 8. Призначення покарання за сукупністю вироків
- •§ 9. Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення
- •§ 1. Поняття звільнення від покарання та його види
- •§ 2. Звільнення від покарання у зв'язку із втратою особою суспільної небезпечності
- •§ 3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням
- •§ 4. Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років
- •§ 5. Звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку
- •§ 6. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання
- •§ 7. Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким
- •§ 8. Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років
- •§ 9. Звільнення від відбування покарання за хворобою
- •§ 10. Звільнення від покарання у зв'язку з амністією
- •§ 11. Звільнення від покарання у зв'язку з помилуванням
- •§ 1. Поняття судимості
- •§ 2. Погашення судимості
- •§ 3. Зняття судимості
- •§ 1. Примусові заходи медичного характеру
- •§ 2. Примусове лікування
- •§ 1. Особливості звільнення
- •§ 2. Види покарань, які застосовуються до неповнолітнього, та особливості їх призначення
- •§ 3. Особливості звільнення
- •§ 4. Погашення та зняття судимості
- •§ 1. Класична школа кримінального права
- •§ 2. Антропологічна школа кримінального права
- •§ 3. Соціологічна школа кримінального права
- •До всіх розділів
- •Розділ і Поняття і система кримінального права. Наука кримінального права
- •Розділ II Кримінальна відповідальність та її підстави
- •Розділ IV Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі
- •Розділ V Поняття злочину
- •Розділ VI Склад злочину
- •Розділ VIII Об'єктивна сторона злочину
- •Розділ X Суб'єктивна сторона злочину
- •Розділ XI Стадії злочину
- •Розділ XII Співучасть у злочинах
- •Розділ хні Повторність, сукупність та рецидив злочинів
- •Розділ XIV Обставини, що виключають злочинність діяння
- •Розділ XVI Поняття і мета покарання
- •Розділ XVIII Призначення покарання
§ 1. Принципи призначення покарання
Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК (ч. 1 ст. 2 КК). Лише тоді, коли судом доведено, що особа є винною у злочині, а останньому дана у вироку правильна кваліфікація (ч. 2 ст. 2 КК), створюються законні підстави для призначення покарання. Отже, призначення покарання — це завершальний етап розгляду кримінальної справи, на якому відповідно до ч. 1 ст. 324 КПК суд вирішує питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин (п. 4); б) чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання, і які саме (п. 5); в) яка саме міра покарання має бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати (п. 6). При вирішенні цих питань суд керується нормами КК про мету, систему, види, підстави, порядок та межі призначення покарання, бо, як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання», саме через ці норми реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання1. Таким чином, призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме: 1) законності, 2) справедливості, 3) обґрунтованості, 4) індивідуалізації покарання.
1. Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання в точній і повній відповідності із кримінальним законом. Згідно з цим принципом: а) покаранню підлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; б) покарання призначається тільки за вироком суду; в) усі види покарань вичерпно перелічені в законі; г) кожен з цих видів покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та межах, установлених законом. Принцип законності припускає також визначеність покарання в судовому вироку, оскільки згідно з ч. 4 ст. 335 КПК міру покарання має бути визначено таким чином, щоб при ви-
1 Вісн. Верхов. Суду України. - 2003. - № 6. - С 14-20; 2004. - № 1. - С. 13; 2009. -№7. -С. 11-13.
344
конанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом1. Необхідність визначеності покарання у вироку випливає і з положень ст. 73 КК, де встановлено правила обчислення строків покарання.
2. Справедливість покарання полягає насамперед у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним засадам суспільства і переконувати громадян у захищеності їх прав і свобод та правильності судової політики. Щодо осіб, які вчиняють тяжкі злочини, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення, як правило, більш суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням конкретних обставин справи і даних про особу винного, відповідно до принципу справедливості слід застосовувати більш м'які покарання або взагалі звільняти їх від відбування покарання (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). Тому в ст. 372 КПК явно несправедливим визнається таке покарання, яке, хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею КК, але за своїм видом чи розміром не відповідає ступеню тяжкості злочину та особі засудженого.
Справедливість покарання припускає його домірність тяжкості злочину, тобто його відповідність суспільній небезпечності вчиненого. Тому в чинному КК закріплено диференціацію різних за тяжкістю злочинів і пов'язаних із цим видів та розмірів можливого за них покарання. Так, у ч. 5 ст. 12 КК виділяються особливо тяжкі злочини, за які суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або навіть довічне позбавлення волі (наприклад, статті 115, 348 та 379 КК). Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою (частини 2 та 3 ст. 12 КК), і в таких випадках закон встановлює альтернативні санкції, які надають суду досить широкі можливості для призначення покарання відповідно до ступеня тяжкості вчиненого (наприклад, статті 125, 175 та 356 КК).
Справедливість покарання тісно пов'язана з його гуманністю, бо покарання не може бути справедливим, якщо воно має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність засудженого (ч. З ст. 50 КК). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний, хто вибився із звичайної життєвої колії та відступив від закону, може виправитися і стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, наявність альтернативних
Вісн. Верхов. Суду України. - 2006. - № 4. - С 22-23.
345
Розділ XIII
Призначення покарання
санкцій, широке застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, пільгові умови караності за діяння, вчинені, наприклад, неповнолітніми, — усе це яскравий прояв гуманності покарання. Гуманністю пронизані й приписи ст. 69 КК, згідно з якою суд має право призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом. Цю ідею закладено і в законодавчий перелік обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, бо якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом'якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то наведений у законі перелік обставин, які його обтяжують, є вичерпним (ч. З ст. 67 КК). Проявом гуманності є і положення ст. 69і КК, згідно з якими за наявності певних обставин, що пом'якшують покарання, строк або розмір призначеного судом покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті Особливої частини КК.
3. Обґрунтованість покарання у вироку полягає в тому, що останнє застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно і доцільно (ч. 2 ст. 65 КК). Там, де це не викликається необхідністю, а, навпаки, доцільним є звільнення від покарання, суд керується положеннями розділу XII Загальної частини КК. З обгрунтованістю покарання тісно пов'язана і обов'язковість його мотивування у вироку. Необхідність такого мотивування зумовлена єдністю злочину і покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання призначається лише обвинувальним вироком суду, в якому доводиться винність підсудного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає як свій наступний елемент і необхідність мотивування покарання, призначеного цим вироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного у певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й призначеного за злочин покарання.
Обов'язковість мотивування покарання випливає також із структури (конструкції) санкцій статей Особливої частини КК, бо всі вони є відносно визначеними, альтернативними або кумулятивними (в яких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тим самим припускають, що призначення того чи іншого виду основного покарання, обрання конкретної його міри, приєднання додаткового покарання до основного обов'язково мають бути вмотивовані у вироку. Вимога мо-346
тивування покарання закріплена й у статтях 334 та 335 КПК. У статті 69 КК закон також зобов'язує суд мотивувати призначення більш м'якого покарання. Урахування при призначенні покарання тяжкості вчиненого і особи винного (п. З ч. 1 ст. 65 КК), обставин, які пом'якшують (ст. 66 КК) та обтяжують (ст. 67 КК) покарання, теж припускає належне мотивування у вироку обраної судом конкретної міри покарання. Тому Пленум Верховного Суду України звертає увагу судів на те,«.. .що висновки з усіх питань, пов'язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку» (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 p.).
4. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах кримінального закону або випливає зі змісту їх приписів. Вона полягає в обов'язковому врахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного. Відповідно до п. З ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні покарання обов'язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Індивідуалізація покарання припускає і його доцільність, оскільки тільки на підставі всебічного і повного врахування судом конкретних обставин справи особі, яка вчинила злочин, може бути призначено таке покарання, яке дійсно є необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК).
Слід розрізняти законодавчу та судову індивідуалізацію покарання. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарання, враховує всю різноманітність ситуацій, які можуть виникнути на практиці, і вже в самому законі формулює відправні положення, які дозволяють індивідуалізувати покарання. Зокрема, у самій системі покарань, закріпленій в ст. 51 КК, вже є елементи законодавчої індивідуалізації, бо встановлення чіткої «сходинки» покарань залежно від ступеня їх суворості, їх розподіл на основні та додаткові (ст. 52 КК) свідчать про те, що покарання розрізняються між собою за ступенем їх суворості, підставами, порядком та межами їх призначення і застосовуються за наявності необхідних для цього умов. Передбачаючи у статтях Особливої частини КК відповідні санкції, надаючи суду можливість призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, законодавець тим самим прагне індивідуалізувати процес призначення покарання. Проте цих загальних законодавчих положень ще недостатньо, щоб подолати можливий розрив між його абстрактними
347
Розділ XIII
Призначення покарання
дефініціями і конкретними обставинами справи. Тому для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, коли покарання застосовується до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого нею злочину, даних про особу засудженого та обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання.
Слід ураховувати, що розглядувані принципи призначення покарання не існують ізольовано, а становлять їх певну систему, перебуваючи між собою в тісному взаємозв'язку та взаємодії. Так, законність покарання якнайтісніше пов'язана з його обгрунтованістю в судовому вироку, а справедливість покарання неможлива без його гуманності, і все це в остаточному результаті досягається тільки шляхом індивідуалізації покарання.