45. Настанова та її роль у механізмі злочинної поведінки.

46. Віктимологічний аспект механізму конкретного злочину.

З метою об'єктивного дослідження механізму конкретного злочину необхідно вивчати не тільки злочинця, а й жертву зло¬чину. Це зумовлюється тим, що приводом до злочинного пося¬гання і умовою, що полегшує його вчинення, іноді може бути й поведінка потерпілого. Таку поведінку у кримінології нази¬вають віктимною, а розділ кримінології, що вивчає пов'язані з цим проблеми, — віктимологією.

Буквально слово "віктимологія" означає "вчення про жерт¬ву" (від лат. Vісііта — жертва і грецьк. Іодоз — вчення). Пред¬метом віктимології, а точніше кримінальної віктимології, на відміну від інших її напрямків, є жертви злочинів, відносини, що пов'язують злочинця і жертву, а також ситуації, що пере-дують злочину.

Віктимологія вивчає жертву щодо її морально-психологіч¬них і соціальних характеристик, що впливають на її уразли¬вість, і ситуації, що передують злочину, а також ситуації безпосереднього вчинення злочину. Це дає змогу отримати відповіді на запитання, як у цих ситуаціях, у взаємодії з по-ведінкою злочинця криміногенно-провокуюче виявляється поведінка жертви.

Першу спробу системних досліджень проблеми потерпілого від злочину здійснив у 1948 р. німецький вчений Г. Гетіг. Він написав книгу "Злочинець і його жертва", де звернув увагу на потерпілого як фактор виникнення злочину, а також висунув ідею про розуміння під злочинністю відносин між особами, що завдають шкоду, і потерпілими.

Г. Гетіг вважав віктимологію галуззю кримінології. Проти¬лежної точки зору дотримувався румунський вчений Б. Мен-дельсон, який вважав віктимологію окремою наукою. На його думку, об'єктом віктимології повинна бути не тільки жертва злочину, а й потерпілий від нещасного випадку, стихійного лиха тощо. Отже, можна вважати, що у віктимології існують два напрями: у широкому розумінні віктимологія є окремою дисципліною, що вивчає всі види жертв; у вузькому розумінні кримінальна віктимологія — це наука, що вивчає тільки жертв злочинів.

Більшість зарубіжних вчених (Г. Гетіг, Б. Мендельсон та ін.) вважають віктимологію галуззю кримінології і термін "вік¬тимологія" використовують для характеристики саме цього кримінального аспекту, тобто вивчення тільки жертв злочи¬нів. Такого самого погляду на віктимологію і термінологію дотримується російський кримінолог Д. Рівман. Японський вчений Міядзава, поєднавши концепції різних вчених, розрі¬зняє віктимність особистісну, що залежить від віку, статі, роду діяльності, соціального статусу тощо, і спеціальну, що залежить від нестійкості щодо психіки і психології відста¬вання у розвитку інтелекту, алкогольної інтоксикації, без¬вілля, емоційної нестійкості тощо. На думку Міядзяви, при накладанні цих двох різновидів ступінь віктимності особи підвищується.

Поглиблено до розробки проблем віктимології вчені-кримі-нологи звернулися наприкінці 60-х років XX ст. Засновником розробки проблеми і розвитку віктимології на теренах колиш¬нього СРСР був Л. Франк, який у 1972 р. написав працю "Ві¬ктимологія і віктимність". Значний внесок у розвиток вік-тимології зробили Д. Рівман, В. Рибальська, В. Мінська, В. Полубінський та ін.

Отже, віктимологія — це особливий напрямок криміноло¬гічної науки, який вивчає роль жертви у виникненні криміно¬генної ситуації і розроблює так званий віктимологічний аспект попередження злочинів, основним завданням якого є макси¬мальне зменшення криміногенних ситуацій, що створюються безпосередньо потерпілими. Сутність віктимологічного аспекту попередження злочинів полягає в тому, що необхідно здійс¬нювати профілактичну роботу не тільки серед потенційних правопорушників, а й серед потенційних потерпілих — людей, чия поведінка, образ життя, зв'язків, сімейний стан і вид ді-яльності створюють для них підвищений ризик опинитися в ролі жертви злочинного посягання.

Віктимологічні дослідження значно поширені в багатьох країнах світу. Створене в Мюнстері (Німеччина) Міжнародне віктимологічне наукове товариство починаючи з 1973 р. про¬вело багато міжнародних симпозіумів з питань віктимології. Однією з найактуальніших проблем віктимології є захист за¬конних прав та інтересів осіб, що потерпіли від злочинних посягань. У багатьох розвинених країнах світу прийнято ін¬ститут компенсації шкоди, що була завдана жертвам злочину. Ця проблема привертає до себе увагу всього світового співто¬вариства. Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1985 р. затвердила Декларацію основних принципів правосуддя із за¬хисту жертв злочинів та зловживання владою, згідно з якою визначено такі основні напрями підтримки й допомоги потер¬пілим:

• введення в національне законодавство міжнародних стан¬дартів із забезпечення потерпілим доступу до системи пра¬восуддя та державної підтримки;

• кримінально-правова реституція;

• компенсація потерпілим з державних фондів;

• подання потерпілим матеріальної, медичної, психологіч¬ної та соціальної допомоги державними, громадськими і місцевими установами.

Як зазначалося, більшість розвинених країн вже мають таке законодавство. В Україні, на жаль, робляться лише окремі спроби й окремі заяви щодо намірів відшкодування шкоди, за¬вданої злочинними посяганнями. Реально більш-менш послі¬довно виконуються тільки правові акти про відшкодування шкоди, завданої зловживанням владою при здійсненні право¬суддя, а також жертвам політичних репресій минулих років. Усі інші потерпілі від злочинів залишаються без будь-якої під¬тримки держави та правового захисту. Основною причиною такого стану є кризове становище економіки держави і недоско¬налість чинного законодавства.

А. Зелінський слушно зауважив, що для вирішення цієї проб¬леми хоча б частково необхідно прискорити розробку і прийнят¬тя законів про захист прав потерпілих від злочинів. Зокрема, він пропонує враховувати досвід інших країн:

• значно розширити процесуальні права потерпілого як учас¬ника процесу: висловлювати свою позицію щодо розмірів і способів відшкодування збитків, вимагати від суду рі¬шення про забезпечення особистої безпеки і безпеки чле¬нів його сім'ї;

• під час відбування злочинцем покарання враховувати по¬зицію потерпілого при застосуванні до засудженого умов¬но-дострокового звільнення і заміни покарання більш м'я¬ким;

• з метою забезпечення особистої безпеки потерпілого по¬відомляти йому, де саме засуджений відбуває покарання, коли і на якій підставі його звільнено;

• покласти на адміністрацію виправно-трудових установ обов'язок повідомляти потерпілому про втечу засудженого з установи, де він відбував покарання.

Необхідно зазначити, що вже зроблено певні позитивні кро¬ки у вирішенні питання забезпечення особистої безпеки потер¬пілого і членів його сім'ї. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 13 січня 2000 р. з метою реалізації вимог Закону України "Про забезпечення без¬пеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" вне¬сено відповідні зміни в КПК і КК України. Зокрема, у ст. 52-1 КПК України ("Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві") передбачається, що право на забезпечення безпеки поряд з іншими суб'єктами кримінально¬го процесу мають потерпілий і члени його сім'ї. Цією ж стат¬тею передбачається процесуальний механізм прийняття рішен¬ня про застосування заходів безпеки. У ст. 52-3 КПК України ("Нерозголошення відомостей про особу, щодо якої здійсню¬ються заходи безпеки") закріплюються основні шляхи і спосо¬би забезпечення нерозголошення відомостей про осіб, щодо яких здійснюється захист. Кримінальний кодекс України до¬повнений ст. 181-1 і 181-2, які передбачають кримінальну відповідальність за невжиття заходів безпеки щодо осіб, узятих під захист, і розголошення відомостей про заходи безпеки щодо таких осіб.

Разом з цим власне механізм застосування заходів безпеки та їх реалізація в обсязі, передбаченому законом, як щодо по¬терпілого та членів його сім'ї, так і щодо інших суб'єктів кри¬мінального процесу, залишаються ще нечітко відпрацьованими як через відсутність практики, так і через скрутне економічне становище держави.