Розділ четвертий папсько-франкський союз

В середині восьмого сторіччя англосакські ченці, що провадили місіонерську діяльність на континенті, по­сприяли укладенню союзу між папами та франками, що заклав міцні підвалини під будівлю середньовічної церкви. «Папсько-франкський союз» 751 р. став за­вершенням процесу, який розпочався в 680-х роках, розвиваючись у трьох незалежних напрямках. Ідеться про: початок місіонерської активності англосакських проповідників на материку; сходження на вершину політичної влади франкської аристократичної родини, згодом названої Каролінгами; і дедалі більшого відчу­ження римських пап від їхніх політичних зверхників та володарів, візантійських імператорів, що сиділи в Кон­стантинополі.

Англосакські місії

Взимку 677—678 pp. один англосакський єпископ, Вілфрід з Йорка (634—709 pp.), вирушив у дорогу до Риму, щоб подати папі якусь супліку. Але він чимось образив правителя франкської держави і, не маючи дозволу проїхати через його територію, мусив перези­мувати на тому узбережжі, яке сьогодні належить Голландії. Тубільним населенням того краю були фри­зи, які сповідували германське поганство. Отож єпис­коп використав своє дозвілля, намагаючись навернути їх до християнства, хоча тривалого успіху з того не мав. Проте саме його зусилля започаткували справжню хвилю місіонерського ентузіазму, що утворилася в церкві на його батьківщині. Десь через три десятки ро­ків уже сотні англосакських ченців та черниць пропові­дували християнську віру серед прихильних до поган­ства або почасти охрещених фризів, саксів, алеманів, тюрінгів та баварів, які жили за північними та за східни­ми кордонами Франкського королівства.

Лише дев'яносто років тому трудами римських та ірландських місіонерів англосакси прилучилися до християнства, й укріпилася нова релігія в їхніх краях не більш як сорок років тому. А проте із завзятістю, властивою новонаверненим, англосакси зуміли ство­рити найорганізованішу й найдинамічнішу церкву на заході. Християнство вони знали по суті лише з книг і з неабияким успіхом поширювали серед невтаємниче-них усе те, що вичитали з тих книг. Провідну роль у церкві англосаксів відігравали ченці, що жили за статутом святого Бенедикта. Монастирі навчали місце­ве духівництво як читати латину, так і користува­тись у релігійних проповідях місцевою мовою. За дивною примхою історичної випадковості найосвічені-ший європеєць восьмого сторіччя, чернець Беда Вель­мишановний (672—735 pp.) жив на далекій північній околиці цивілізованого світу, на території сьогод­нішнього графства Нортумберленд. Головний потік мі­сіонерів брав свій початок саме з того лояльного до Риму нормативного християнства англосакської Англії.

В наш час і дельта, і долина Рейну — це один з най­розвиненіших і найцивілізованіших регіонів у світі. Треба уявити їх у зовсім іншому стані, щоб зрозуміти, які проблеми постали перед англосакськими місіоне­рами. В 700 p. Рейнський регіон був частиною примі­тивного, рідко населеного неосвіченими і брутальними племенами краю, де люди жили в безладно розкиданих, забудованих убогими дерев'яними хижами невелич­ких селах і годувалися з примітивного рільництва та скотарства. Тамтешній ландшафт тоді ще не був зміне­ний людськими трудами, і регіон був покритий дрімучими лісами, болотами та драговинами. В цьому первісно­му середовищі місіонерам доводилось покладатися ли­ше на власні сили і самим дбати про себе, хоча вони й одержували певну допомогу з Англії. Ченці, черниці та королі англосакської Англії надсилали подарунки співвітчизникам, що присвятили себе місіонерській праці на далекій чужині: книги, літургічне одіння, буденну одіж і трохи грошей, але звичайно ж, цього було недосить, щоб протягом десятиріч підтримувати повсякденну діяльність місіонерів.

Англосакси добре знали ту інституцію, яка легко адаптувалася до ненаселених регіонів, де не було ані міст, ані ринків і де майже не існувало обігу грошей. Адже в них на батьківщині, де середовище та мате­ріальні умови життя мало чим відрізнялися від матери­кових, монастирі процвітали. Св. Бенедикт ставив собі на меті забезпечити своєму монастиреві цілковиту еко­номічну самодостатність, хоча його мотиви були чисто релігійними—а саме: звести до мінімуму контакти ченців зі світом. Англосакські ченці використали цю монастирську самодостатність у чисто економічних цілях. Оскільки незаселених або рідкозаселених земель у Рейнській долині вистачало, то їм було неважко знаходити зручні ділянки. Монастир, як правило, буду­вали поблизу води, споруджуючи приміщення як для чернецького життя (церкву, спільну спальню, трапезну та лазарет), так і для господарської діяльності (май­стерні, стайні, комори та млини). Навкруг будівель лежали оброблювані ниви, які годували громаду. Такий міцно збудований, сповнений діяльного життя монас­тир був основою місіонерської активності на конти­ненті.

Місіонери були прибульцями з Англії, але вони охо­че брали до себе в науку місцевих хлопчиків, які мали згодом стати ченцями та сільськими священиками. Ко­жен монастир напучував у вірі та організовував навко­лишній регіон, постачаючи священнослужителів та бу­дуючи церкви. Англосакси добре годилися для здій­снення місії навернення до християнської віри гер­манських народів. Вони самі розмовляли германською мовою, і їм було неважко опанувати місцеві германські говірки. Отже, невдовзі після свого прибуття вони вже могли проповідувати та навчати мовою своєї пастви, але багато з них знали також латину й були спроможні створювати добре організовані церкви на твердих під­валинах теології і засадах, що спиралися на Святе Письмо, церковний християнський канон та літургічну практику.

Англосакські місіонери були вправними організато­рами і провадили свою діяльність близько сотні років. З їхнього середовища вийшли два довговічні й видатні церковні провідники, Вілліброрд (Климент) і Вінфріт (Боніфацій). Вілліброрд (658—739) був чернець із Нор-тумбрії й учень Вілфріда Йоркського. Він прожив два­надцять років у одному ірландському монастирі, де й запалився бажанням до місіонерської діяльності. В 690 p. абат послав його з одинадцятьма товаришами провадити далі працю Вілфріда серед фризів. Прави­тель фризів Радбод ставився неприхильне до християн­ства, мабуть, слушно остерігаючись, що навернення на нову віру стане прелюдією до підкорення його народу сусідніми франками. Вілліброрд розумів, що протидія­ти ворожості Радбода він зможе тільки за підтримки наймогутнішої християнської сили в регіоні, а саме — франків. Франкський король із династії Хлодвіга, Ме-ровінгів, був декоративною постаттю, а реальну владу в державі здійснював Піпін з Герсталя (помер 714 p.), що обіймав посаду головного королівського управите­ля, якого називали майордомом. Оскільки войовничі франки бачили в наверненні до християнства їхніх сусідів певний шлях до здійснення своїх завойовниць­ких планів, то вони залюбки взялися допомагати місіо­нерам. Створюючи базу для своєї місії, Вілліброрд близько 698 p. заснував монастир в Етернаху, на тери­торії сучасного Люксембургу, на землі, дарованій йому Піпіном з Герсталя, його дружиною та тещею. Піпінова протекція дала змогу Віллібрордові проповідувати в за­хідній Фрисландії, яка була під владою франків, але ще більшу вагу мало те, що Піпін з Герсталя започаткував традицію постійної підтримки англосакських місіоне­рів майордомами франкського королівського двору.

Вілліброрд потребував не лише військового захисту, а й легітимної основи для церковної організації нових територій, де раніше ніколи не було єпархій. Тоді він зробив те, що зробили англосакси по своєму навернен­ні до християнства: він попросив допомоги в папи. І в 695 р. папа Сергій настановив його єпископом над фризами з центром єпархії в Утрехті, на території сучасних Нідерландів. Папа Сергій нагородив також Вілліброрда добрим римським ім'ям Климент, щоб за­мінити те, яке римлянам, либонь, видавалося аж за­надто варварським. Тут важливо відзначити, що Вілліб-рорд залучив папу до справи з власної ініціативи. Після Григорія, який був на престолі близько століття тому, римські папи не давали коштів на хай там яку місіо­нерську діяльність, хоча вони підтримували спорадичні контакти з англосаксами та франками. Сергій і його наступники вітали добровільне визнання місіонерами їхнього авторитету і те, що англосакси зверталися до них за власним бажанням. Папа Григорій І посіяв зерно, яке через сто років проросло у лояльність англо­сакських місіонерів до Святого Престолу. Таким чином Вілліброрд залучив до підтримки своєї місіонерської діяльності як франкських правителів, так і пап римсь­ких, хоча між собою вони ще не співпрацювали.

Ще одним англосакським організатором місій, який проповідував на багато більших територіях, аніж його навчитель Вілліброрд, став чернець Вінфріт (бл. 675— 754 pp.), якого папа Григорій II перейменував у Боніфа-ція. Від фризького узбережжя Північного моря до Тюрінгії та Баварії Вінфріт-Боніфацій трудився майже сорок років, проповідуючи серед германських поган та наново організуючи церковне життя в тих краях, де жили християни, але нормативне християнство занепа­ло. Його головний монастирський центр містився в Фульді, в західній Германії, і папа обдарував його титулом архієпископа всіх германців, призначивши столицею архієпископе тв а уже в останні роки Вінфрі-тового життя (745 р.) Майнц. За прикладом Вілліброрда Боніфацій шукав підтримки для своєї діяльності як у франків, так і в папи. Син Піпіна з Герсталя і його наступник на посаді май орд ома Карл Мартелл (714— 741 pp.) узяв місіонерів під свій захист, але Боніфацій ніколи не почував себе добре при дворі того брутально­го воєначальника.

Зв'язки Боніфація з папським престолом були особ­ливо тісні, власне, жоден з північних єпископів не мав таких близьких взаємин з Римом: папа дав йому осо­бистий дозвіл на місіонерську діяльність (719 р.), папа висвятив його в єпископи (722 p.), від папи одержав він призначення на посаду архієпископа (732 p.), він дав присягу вірності св. Петрові та папі й поновлював її по смерті кожного папи. І він також постійно листувався з чотирма наступними папами, просячи їхньої поради та шукаючи підтримки з багатьох питань. Його успіхи в регіонах, що лежали за кордонами Франкського коро­лівства, означали розповсюдження організованого, орієнтованого на Рим нормативного християнства ².

В останні роки своєї діяльності Боніфацій почав здій­снювати реформу, що мала на меті оновлення франк­ської церкви. На той час франки були християнами вже дві сотні років, і вони розвинули у своїй державі церковну організаційну структуру, в центрі якої були королі, а коли влада королів послабилася, їм на зміну прийшли майордоми. Протягом п'ятдесяти років Піпін з Герсталя та Карл Мартелл підтримували місіонерську діяльність поза своїми кордонами, але вони не дозволя­ли ні Вілліброрду, ні Боніфацію, ні папі втручатися в управління своєю церквою. Правителі франків стави­лися до пап з глибокою пошаною. Вони листувалися з ними і навіть визнавали певною мірою їхній автори­тет у питаннях теології, літургії та моралі, проте ніколи не дозволяли їм утручатися у фінансові або кадрові справи франкської церкви.

Коли Карл Мартелл помер у 741 р., у нього залиши­лися двоє синів, Піпін Короткий (741—768 pp.) і Карломан (741—754 pp.), які розкололи надвоє посаду майордома. Частину своєї молодості вони прожили в мо­настирі св. Деніса, на північ від Парижа, і були побожніші, ніж їхній брутальний батько. В 747 p. Kapломан відмовився від посади майордома й постригся в ченці в монастир Монте-Кассіно в Італії, залишивши всю повноту влади у франкському королівстві своєму братові. Як Піпін, так і Карломан, воліли зберегти контроль над франкською церквою, але вони прихиль­но поставилися до ідеї здійснити духовну та інтелек­туальну реформу кліру. В такій важливій справі вони не могли обійтися без поради найславетнішого з того­часних діячів церкви, ветерана місіонерської діяльності Боніфація, і той рішуче підтримав їхній намір провести реформу, пообіцявши їм усіляке сприяння папи. Почи­наючи від другого сторіччя злагода і порядок у церкві залежали від регулярного скликання єпископських со­борів. І то було ознакою глибокого занепаду церкви у Франкському королівстві, що на 742 p. єпископські собори не скликалися там уже півсотні років. Боніфа-цій та майордоми відновили практику проведення со­борів і спиталися в папи поради, які проблеми їм слід розв'язати насамперед. Між 742-им і 747 pp. відбулися чотири собори, причому на трьох Боніфацій головував особисто на запрошення майордома як легат (представ­ник) папи римського, і на тих соборах було започатко­вано реформаторський рух, який призвів до кардиналь­ної перебудови франкської церкви і прискорення про­цесу її «романізації».

Боніфацій загинув мученицькою смертю у Фрисландії в 754 p. і був похований у монастирі у Фульді. Коли він помер, то на той час сімдесят років місіо­нерських трудів англосакських подвижників церкви призвели до великих перемін на північно-східних око­лицях Латинської Європи. Ціла низка монастирів та єпархій сприяли наверненню до християнства поган-германців. У лоні франкської церкви почався і швидко набирав сили потужний реформаторський рух, лояль­ний до папського престолу. І зрештою спільні інтере­си — спочатку в успішному розвої місіонерської діяль­ності, а потім і в здійсненні церковної реформи — привели до зближення між римськими папами та франк­ськими майордомами.