Монастирське життя

Єпископи були офіційними керівниками місцевих християнських церков, але починаючи від четвертого сторіччя вони здобули суперників у особі святих под­вижників, якими захоплювалося багато християнських священнослужителів та мирян. Чернецтво було склад­ним і незалежним рухом у лоні католицького хрис­тиянства. В часи Григорія воно було невід'ємною і яскравою характеристикою нормативного християнст­ва вже понад 250 років. Григорій сам близько п'ятнад­цяти років був ченцем перед своїм обранням на папу і був глибоко зацікавлений у вдосконаленні та в успіш­ному розвитку монастирського життя.

Від самого початку в християнських громадах були люди, які закликали цуратися світської марноти, поси­лаючись на безкомпромісні висловлювання Ісуса щодо шлюбу, сімейного життя та власності: «І є скопці, що самі оскопили себе ради Царства Небесного» (Матвій 19. 12); «І кожен, хто ради Ймення Мого покине дім чи братів, чи сестер, чи батька, чи матір, чи дітей, чи землі, той у сто разів більше одержить і успадкує життя вічне» (Матвій 19. 29); «Коли хочеш бути доско­налим, піди продай усе, що маєш, дай бідним — і мати­меш скарб на небі; потім приходь і йди за Мною» (Матвій 19. 21). Ісус закликав до цілковитого самозре­чення: «І хто не візьме свого хреста й не піде за Мною слідом, той мене недостойний. Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою,— той знайде її». (Матвій 10. 38, 39). І завжди були серед християн такі, які сприймали ці слова буквально і дава­ли обітницю не брати шлюбу і жити в убогості й цілко­витому самозреченні.

Наприкінці третього і в четвертому сторіччі деякі аскети — так ці люди себе називали — стали оселятися в пустельних регіонах Єгипту та Палестини, шукаючи місцевості, яка більше відповідала б їхнім духовним пошукам. Оскільки монастирський рух кінець кінцем інтегрувався в нормативне християнство, власне став однією з його підвалин, то легко забути, що починався він як контркультура, як критика тогочасного життя. То був спонтанний, стихійний, бунтівничий рух. Най­давніші ченці не належали до духівництва, вони були здебільшого малоосвічені й іноді виявляли ворожість до міських християнських громад та їхнього духів­ництва, вважаючи їх черствими й духовно млявими, байдужими до суворих настанов Ісуса.

В четвертому та п'ятому сторіччях люди, схильні до аскетичного життя в різних місцевостях східного Се­редземномор'я і в різний час по-різному намагалися запроваджувати в життя свої духовні принципи, що привело до широкого розмаїття типів аскетичного са­мозречення, від самітних пустельників та стовпників до великих селищ, де ченці-селяни та ченці-ремісники жили життям дисциплінованої громади. Як то часто буває у випадку експериментальних пошуків, трапля­лися невдачі, безлад і скандальні історії. Одначе попу­лярність ченців як святих подвижників, чудотворців та заступників перед Богом була великою серед пере­січних християн.

Освічені міські єпископи та свя­щеннослужителі, які нерідко одружувалися й мали власну маєтність, дивилися на прихильників монас­тирського життя з осудом і несхваленням. Обставини попервах складалися так, що монастирський рух узага­лі міг порвати з більшою церквою, але в п'ятому сто­річчі єпископам пощастило утвердити своє право здій­снювати духовний нагляд над монастирськими устано­вами та над ченцями, як здійснювали вони його над усіма іншими християнами. Хоча вони трохи приборка­ли монастирський рух, їм не вдалося запровадити над ним повний контроль.

Протягом століть монастирський статут залишався темою для суперечок, його знову й знову реформували та вносили в нього всілякі зміни. І не випадково більшість рухів за оновлення церкви за­роджувалися в монастирях.

Монастирський рух поширився на західні території Римської імперії десь через століття після того, як виник на сході. Невелика кількість пустельників та інших ексцентричних диваків вряди-годи добиралися до західних регіонів імперії, але найбільш крайні та індивідуалістичні форми сходного чернецтва здебіль­шого тут не приживалися. Нормальним осередком за­хідного монастирського життя була невеличка грома­да, очолювана абатом, який підкорявся місцевому єпи­скопові. Монастирі папи Григорія на Сицилії та в Римі, створені на кошти його родинної спадщини, теж відпо­відали цій моделі.

Коли Григорія обрали римським єпископом, він напи­сав трактат під назвою «Діалоги», що здобув велику славу, і там почасти йшлося про ченців та святих под­вижників Італії. Трактат було написано з метою пока­зати, що навіть під час воєн, чужоземних вторгнень, чуми та жахливих страждань Бог творив чудеса через своїх святих угодників. Другу книгу своїх «Діалогів» Григорій присвятив святому Бенедиктов! Нурсійському (близько 480—545 pp.), який помер, коли Григорій був малою дитиною. І хоча трактат Григорія не можна вважати історичним, бо там майже немає точної хроно­логії, це єдине джерело біографічних відомостей про Бенедикта — ключової постаті в західному чернецтві.

Як пише папа Григорій, Бенедикт народився в добро­порядній родині в центральної талі йському містечку Нурсія, і його послали до Рима здобувати освіту. Обу­рений нечестивими звичаями, які панували в Римі, він покинув місто, оселився в печері біля Субіако, де й жив протягом трьох років як відлюдник., Слава про його святість розійшлася по всій околиці, і його запросили стати абатом монастиря, відкритого в тій місцевості. Його реформаторський запал відштовхнув від нього ченців, і вони навіть намагалися отруїти його, проте ця спроба їм не вдалася, і Бенедикт покинув той монастир і згодом заснував новий, над яким узяв духовну опі­ку — то були дванадцять будиночків, і в кожному жило по дванадцять ченців.Щроте увійшовши в конф­лікт із сусіднім священиком, який жив аморальним життям, він йусив піти і звідти. Він добрався до Монте-Кассіно, за дев'яносто миль на південний схід від Рима, і своїми проповідями навернув місцевих язичників до християнства. Він спалив священні гаї, де погани по­клонялися своїм богам, і заволодів храмом та зруйнованою фортецею на вершит гори. Близько 529 року він заснував у Монте-Кассіно монастир, де й прожив реш­ту свого життя.

«Діалоги» Григорія не залишають сумнівів у тому, що в шостому сторіччі в Італії було багато святих под­вижників. Тож Бенедикта можна було б вважати тіль­ки одним із них, якби він не написав і не залишив нащадкам настанови, як організувати монастирське життя і яких правил у ньому дотримуватися: «Статут» святого Бенедикта — це досить короткий документ, що складається лише з сімдесяти трьох розділів, декотрі з яких не довші за один абзац. Він не повністю оригі­нальний, оскільки Бенедикт користувався творами дав­ніших монастирських авторів, зокрема Василія Кесарейського (бл. 330—379 pp.) та Іоанна Кассіана Мар­сельського (360—435 pp.). Сучасні вчені також довели, що він запозичив великі шматки свого статуту з ано­німного італійського документа, названого «Закон Господаря».

Бенедиктів «Статут» мав на меті впорядкува­ти життя в його власному монастирі і поширився не відразу. На той час ходило чимало інших розпоряд­ків монастирського життя і протягом майже двох сто­річ Бенедиктів «Статут» був лише одним з них. Одначе у восьмому та дев'ятому сторіччях Бенедиктів «Ста­тут» узяв гору над своїми суперниками за допомогою королів Каролінзької династії і став нормою для за­хідного чернецтва.

«Статут» був гнучким і розумним документом, скла­деним на підставі аналізу всього прочитаного та осо­бистого досвіду. Бенедикт описує свій монастир як «школу для початківців на службі Господу, яку я хочу заснувати на законах не дуже тяжких і не дуже суво­рих». У світлі пізнішого розвитку монастирського руху, який поставив чернецтво у центр культурного та релігійного життя, тут важливо відзначити, що сам Бенедикт не мав наміру давати своїм ченцям якісь світські або суспільне важливі завдання: в його настановах не йдеться ні про переписування рукописів, ні про монастирські школи для парафіян, ні про місіо­нерську діяльність. Щонайбільше, чого він вимагав від своїх ченців,— це давати харч та притулок подорож­нім, яких він закликав зустрічати так, ніби вони були самим Христом.

Чоловіки, переважно миряни, приєд­нувалися до невеличкої громади Бенедикта, щоб за­безпечити своє особисте спасіння через послух, фі­зичну працю й передусім молитви до Бога. Бенедикт писав, що немає такого діла, якому можна було б від­дати перевагу перед молитвою — він називав її «Бо­жою справою» (Opus Dei латинською мовою). У «Ста­туті» подано детальні інструкції, як правити службу Божу, тобто відбувати щоденну громадську молитву, поділену на вісім часових періодів, починаючи від досвітку і кінчаючи пізніми вечірніми сутінками. Літургічні молитви складалися переважно зі співу псал­мів, релігійних гімнів та читання з Біблії. Певні години дня Бенедикт відводив саме на читання релігійних текстів, передусім Святого Письма та святих отців. І нарешті, в перервах між молитвами та релігійним навчанням Бенедиктові ченці виконували фізичну пра­цю, необхідну для утримання сільськогосподарської громади, хоча їм було дозволено мати рабів або найма­них працівників, які працювали б у полі в ті години, які збігалися з вісьмома денними періодами, відведеними для суспільної молитви.

Бенедиктів «Статут» заклав також основи організа­ційної структури, якій мало підпорядковуватися життя людей, що присвятили його молитві.. Ідея «бенедик­тинського ордену» виникла пізніше. Бенедиктів «Ста­тут» був написаний для незалежної і самостійної оби­телі, яка визнавала над собою лише владу місцевого єпископа і то підкорялася їй лише за виняткових обста­вин.

Главою монастиря був такий собі монарх, якого називали абатом. Ченці самі обирали його і радилися з ним у всіх важливих питаннях, але вони не могли ані скасувати його рішення, ані скинути його. Абат відпо­відав за всі аспекти життя підпорядкованої йому гро­мади, в тому числі за її духовне життя, фінанси та поповнення новими членами. Бенедикт радив абатам домагатися, щоб їх любили, а не боялися.

Образу Бенедиктового монастиря найбільше відпові­дає образ родини, об'єднаної навколо сильного батька. Дорослим людям, які виявляли бажання стати ченцями, було не так легко дістати дозвіл на вступ до монас­тирської громади, бо новачок мав ретельно обміркува­ти, чи справді готовий він прийняти обітницю самозре­чення на все своє подальше життя. Спершу прохача спроваджували геть і тільки в тому випадку, якщо він приходив знову, його брали в громаду на річний ви­пробувальний термін, протягом якого йому тричі про­читували «Статут». Якщо по закінченню цього випро­бувального терміну в нього не пропадало бажання приєднатися до громади і якщо абат та брати погоджу­валися взяти його, він складав урочисту присягу або, за церковною термінологією, «давав обітницю».

В пізніх римо-католицьких чернечих орденах традиційними пунктами обітниці були бідність, цнота та послух. Бенедикт вважав вимогу дотримуватися цноти самооче­видною; його ченці давали обіцянку залишатися в мо­настирі до свого останнього дня, пристосовувати своє життя до потреб громади і підкорятися абатові.

Бенедикт також дозволив приймати дітей, яких жерт­вували монастиреві їхні батьки. Він вимагав, щоб у таких випадках батьки позбавляли дитину спадщини, аби згодом у неї не. .виникла спокуса повернутися до світської марноти. Дитину жертвували під час меси, коли споживали хліб і вино, і рішення батьків визнача­ло всю життєву долю їхнього сина. За дітьми-ченцями провадили пильний нагляд аж до п'ятнадцятирічного віку, коли вони ставали дорослими членами громади,

Попри свою лаконічність «Статут» дає вельми ро­зумні настанови в таких питаннях, як догляд за дітьми та хворими, режим харчування, ставлення до непослу-хів та порушників дисципліни, вибори зверхників. Бе­недикт не підтримував персональні ексцентричні ви­тівки та показні акти самозречення, дуже поширені в традиції східного чернецтва. Він закликав громаду жити нормальним життям — нормально харчуватися, дотримуючись вегетаріанської дієти, нормально спати, а вдень нормально розподіляти час між працею і мо­литвою.

В непевні часи раннього середньовіччя ні від кого незалежний і забезпечений усім потрібним для життя монастирський дім був гнучкою інституцією, здатною пристосовуватися до різкої зміни обставин і переживати найтяжчі потрясіння. Бенедиктів «Статут» здобував собі все більше прихильників завдяки своїм високим перевагам: практичності, поміркованості та гуманності. Як ми побачимо далі, історичний розвиток ставив ченців-бенедиктинців у такі ситуації, яких Бене­дикт і уявити собі не міг, проте «Статут» завжди був тією підвалиною, спираючись на яку, вони незмінно досягали успіху.

Якби сторонній спостерігач спробував оцінити стано­вище західного християнства в 590 p., коли Григорія обрали римським єпископом, воно не видалося б йому вельми надійним. Розпад економічного життя та змен­шення населення, яке сучасники навряд чи могли помі­тити, адже вони не мали статистичних даних про кіль­кість людей у минулі роки, безперечно, обмежували кількість новонавернених. Занепад урбаністичних ін­ституцій, включаючи й школи, вів до зростання непись­менності і до загального пониження культурних стан­дартів. Сучасники, звичайно, усвідомлювали, який без­лад принесли із собою завойовники-германці. Нижня Британія, на той час уже 350 років як романізована, за сотню із лишком років була покраяна на клапті по­ганськими племенами германців, і християнство там зникло. Галлією та Іспанією правили германські коро­лі — вони були християнами, але брутальними, розбе­щеними і повністю незалежними в питаннях церкви. Лангобарди, одні з останніх завойовників (568 p.), плем'я страхітливе в своїй жорстокості, перебували на відстані денного переходу від Рима. Близько 589 p. вони зруйнували Бенедиктів монастир у Монте-Кассіно. Ві­зантійська імперія вела тяжку оборону на сході проти персів, слов'ян та аварів і не могла надати істотної допомоги Італії, не кажучи вже про далекий Захід.

Сам Григорій не раз піддавався розпачу і в такі хвилини був переконаний, що на власні очі побачить кінець світу і Страшний Суд. Песимістично настроєний спостерігач міг би цілком з ним погодитися. Одначе песимістично настроєний спостерігач помилився б. Уже за життя Григорія з'явилися народи та інституції, яким судилося в кінцевому підсумку створити нову цивілізацію на Заході: я маю на увазі сам-таки папський престол, для зміцнення якого Григорій доклав стільки зусиль, надій­ну пізньоримську структуру єпископів та церковних соборів, чернецтво та германські племена, а передусім франків, про чиє навернення у християнство йтиметься в наступному розділі.