Майордоми франкського королівського двору

Династія Меровінгів дала останнього дієздатного короля в особі Дагоберта І (помер 639 p.). Королі-Меровінги сиділи на престолі ще довго, але реальна влада перейшла до головного королівського управителя, якого називали майордомом двору. Після 687 p. цю посаду монополізувала аристократична родина, чия могутність опиралася на великі земельні володіння та на близьку спорідненість із впливовими аристократич­ними сім'ями в північній Галлії, тобто на територіях, які належать до сучасної Бельгії та північної Франції. Каролінги — як назвали потім цю родину за ім'ям най­славетнішого її представника Карла Великого (768— 814 pp.) — здійснювали владу над франкською церквою в традиційний спосіб, зокрема добираючи єпископів та абатіз з кола своїх родичів і союзників. Влада світсько­го правителя над державною церквою була настільки нормальним явищем, що ніхто не чинив серйозного опору навіть у тих випадках, коли правитель заходив у здійсненні цієї своєї влади надто далеко. Так, Карл Мартелл відібрав у церкви й роздав своїм воїнам великі земельні ділянки, і єпископи, згнітивши серце, мусили на це погодитися.

Внаслідок довготривалих процесів, простежити які сучасники, звичайно, не мали змоги, економічний та культурний занепад у Галлії, що почався в часи римсь­кого панування, мабуть, досяг своєї найнижчої точки саме за життя Карла Мартелла, в першій половині восьмого сторіччя. В замкнутому сільськогосподарсь­кому суспільстві торгівля зовсім зачахла, від міст ли­шилися самі руїни, насильство стало звичайним яви­щем, а злидні не гнітили хіба що тільки еліту. Через багато поколінь, що жили в умовах безперервного занепаду, освіта стала надбанням — і так тривало 500 років — майже виключно духівництва, але й серед священнослужителів багато знали лише початки грамоти.

Цей економічний, культурний та політичний занепад торкався церкви на всіх рівнях. Реформатори — такі, як Боніфацій — ставили за приклад церкву загиблої Римської імперії, а до цього стандарту тогочасній франкській церкві було далеко. Боніфацій нарікав, що поведінка багатьох франкських єпископів була такою скандальною, що він волів би уникати взаємин із ними, проте не міг на це піти, бо потребував їхньої підтримки у своїй місіонерській діяльності. Він повідомляв папу, що декотрі єпископи купували свої посади (тобто чи­нили гріх симонії), інші брали собі дружин або розпус­ничали, а були й такі, які збагачували своїх родичів коштом церковної власності, носили зброю, проливали кров і загалом поводились, як миряни — члени того аристократичного стану, до якого вони належали. Оцінка Боніфацієм сільських священиків, з якими йому доводилося стрічатися, була не менш негативна: вони погано знали латину, або й зовсім не знали, не вміли проповідувати, а декотрі поклонялися не тільки Хрис­тові, а й германським ідолам. Причому неосвіченість та аморальність духівництва були не єдиною проблемою франкської церкви, вона мала серйозні вади й у своїй структурній організації. Традиційні механізми нагляду розладналися; зникла організаційна мережа архієпис-копств, які об'єднували навколо себе провінційних єпископів, перестали відбуватися собори, які ухва­лювали закони і сприяли зміцненню церковної дисципліни.

Невдоволені таким станом речей, каролінзькі майордоми Піпін та Карломан попросили Боніфація використати свій престиж та досвід у справі реформу­вання франкської церкви. Реформаторські собори, на яких він головував, відновили «стародавній церковний канон», тобто церковний закон загиблої Римської імпе­рії, і закликали духівництво радикально змінити свою поведінку. Зокрема, священнослужителям забороняло­ся носити зброю, проливати кров, мати статеві зносини, полювати та вбиратися в світську одіж. Ченці мали жити за статутом св. Бенедикта. Миряни повинні були відмовитися від традиційних релігійних звичаїв, що їх реформатори розглядали як ідолопоклоніння або чаро­дійство. Собори також закликали до відновлення впо­рядкованого релігійного життя, яке включало б у себе щорічні збори єпископів, щорічні зустрічі єпископів зі своїми парохами, покору парохів своїм єпископам і зміцнення церковних фінансів, що зазнали великих втрат, коли Карл Мартелл за десять років до того щед­ро роздавав церковні гроші та церковні землі своїм сол­датам.

На соборах звучали рішучі слова («ми вимагаємо, щоб...»), але зміни в деяких сферах церковного життя та практики відбувалися вкрай повільно, а в деяких — зовсім не відбувалися. Зловживання у франкській цер­кві, проти яких воювали реформатори, надто глибоко вкоренилися і спиралися на дуже давні традиції. Чима­ло впливових людей були зацікавлені, щоб усе лиша­лось, як і колись; скасування шкідливих звичаїв при­несло б одним людям чималі збитки, а іншим — втрату вигідних посад. Крім того, у франкському суспільстві було мало засобів для пропаганди реформ. Навіть у су­часних суспільствах, обладнаних розвиненою мережею масових комунікацій, прихильники всіляких прогре­сивних ідей знають, як то нелегко переконати людей, щоб вони зреклися расової ненависті, щоб удавалися до заходів остороги під час статевих зносин або кинули палити тютюн. Можна собі уявити, як важко було вплинути на думки та поведінку людей у восьмому сторіччі, за тих примітивних умов життя. Але англо­сакси, спираючись на допомогу своїх франкських при­хильників та майордомів королівського двору, домог­лися успіху в розповсюдженні трьох ідей, які кінець кінцем і розхитали, здавалося б, незрушну будівлю: що справи в церкві на той час стояли погано; що правдиві ознаки нормативного християнства слід шукати в «ста­родавньому церковному каноні»; і що в усіх випадках, коли виникають сумніви в питаннях літургічної цере­монії, канону або віри, слід звертатися тільки до папи, що тільки він є верховним суддею з усіх подібних питань. Одне слово, релігійна та церковна практика франків помітно наблизилася до практики англосаксів.

Вже на першому етапі реформи франкської церкви Боніфацій увійшов у близькі взаємини з майордомами королівського двору. Його поради стосувалися не лише сфери релігії, а й сфери політики. Рішення Карломана постригтися в ченці, яке він прийняв у 747 p., об'єднало Франкське королівство під владою його брата, майордома королівського двору Піпіна. Піпінові предки були тією реальною силою, яка підпирала трон Меровінгів уже майже сімдесят років, але королівська родина, хоч би якою вона була слабкою, мала ореол давності та божественності, чим не могла похвалитися Піпінова родина-вискочень. Піпін хотів стати королем, зіпхнув­ши з трону номінальнрго монарха, Хільдеріка III (743—751 pp.). Він, безперечно, мав необхідну військо­ву потугу, щоб захопити престол, але стати законним монархом міг лише в тому випадку, якби йому по­щастило нейтралізувати традиційний авторитет «свя­щенної» династичної лінії Меровінгів. Мабуть, саме Боніфацій наштовхнув його на думку звернутися до папи, який міг би легітимізувати його реальну владу. Та навіть якщо Піпін домислився до такого й сам, англосакські місіонери розчистили йому шлях і під­тримали його намір.