Папський престол

Наприкінці 740-х років папи відчували на собі по­стійний потужний тиск із боку своїх сусідів, лангобардів, і все більше віддалялися від візантійських імпе­раторів — слабких у політичному плані і єретичних у їхньому ставленні до віри. Обставини склалися так, що папам мимоволі треба було різко міняти курс своєї політики й шукати нових союзників. Причини такої крутої переміни з'явилися ще століття тому на Близь­кому Сході. Після 632 р. усе обличчя Середземноморсь­кого світу змінилося внаслідок розповсюдження нової релігії, ісламу. Тоді як ісламські армії швидко розтіка­лися по узбережжях Середземного моря, досягши Да­маска в 637 p., Єрусалима в 638 p., Єгипту—в 641 p., Карфагена в 698 p. і ввійшли до Іспанії в 711 p., Ві­зантійська імперія втрачала території і в кінцевому підсумку зуміла зберегти за собою лише своє Анато-лійське та Егейське осереддя. Більшість християнсько­го населення, яке жило на підкорених територіях, не мало іншої ради, як змиритися з мусульманським прав­лінням. Проте чимало ченців, черниць, священнослу­жителів та багатих людей утікали до християнських країн, у тому числі й до Італії. Рим тоді ще належав до візантійської території і був ніби форпостом Східної імперії, що діставав постійне підкріплення з християн-біженців. Між 687-им і 751 pp. одинадцять із тринадця­ти пап були грецькомовними уродженцями Сицилії або Сходу. Вони вважали себе лояльними підданими ві­зантійського імператора, аж поки дві дуже істотні причини — одна зі сфери теології, а друга чисто воєн­ного плану — по суті примусили їх шукати собі іншої протекції. По-перше, папи осудили візантійського ім­ператора Лева III (717—741 pp.), коли він звелів пони­щити релігійний живопис, так звані ікони; і по-друге, вони дедалі більше усвідомлювали, що імператори не мали реальної сили, аби успішно захищати свої іта­лійські території від зазіхань лангобардів ⁵.

В 726 p. імператор Лев III виступив проти релігійних образів, відомих під назвою ікон, і започаткував період іконоборства (по-грецькому «іконоклазму», що перек­ладається як «знищення образів»), яке на півсотні років стало державною політикою Візантійської імперії. Па­пи, як і всі західні християни, не сумнівалися в святості релігійних образів і розглядали іконоборство як злісну єресь. У своїх зусиллях примусити кількох послідовних пап визнати іконоборство, Лев погрожував засадити їх до в'язниці, як і робили іноді його попередники під час давніших теологічно-політичних диспутів. Правда, здійснити цю свою погрозу він був неспроможний, але він конфіскував папські маєтності і скасував папські права на територіях, які входять до складу сучасної Югославії. Отже, папи все далі відходили від свого імперського покровителя як з релігійних, так і з еконо­мічних причин.

Одначе папи не могли легко розірвати взаємини з імператором з огляду на постійну військову загрозу від лангобардів, які володіли територіями як на північ, так і на південь від міста Рим. Лангобарди сповідували католицтво вже півтори сотні років,, але вони були лютий і войовничий народ і під проводом свого енер­гійного короля Ліутпранда (712—744 pp.) спробували були підкорити собі всі візантійські території в Цент­ральній Італії, в тому числі й місто Рим. Папа Григорій III (731—741 pp.) у 739 р. попросив допомоги в майордома Франкського королівського двору Карла Мартелла, але той відмовився втрутитись, оскільки лангобарди були з ним у союзі. Зі смертю короля Ліутпранда становище пап трохи полегшилося, однак за правління короля Айстульфа (749—756 pp.) лангобарди поновили натиск і папи Захарій (741—752 pp.) та Стефан (752— 757 pp.) знову стали шукати допомоги в єдиному місці, де вони могли її знайти,—у франків.