Початки монастирського життя

На той час у лоні церкви визначилася й інша тенден­ція розвитку, що її можна зрозуміти як реакцію проти посилення формалізму в нормативному християнстві. Від самого свого виникнення християнство високо ці­нувало добровільний аскетизм, тобто самозречення з релігійних мотивів. Таке самозречення включало плотську здержливість, постування й утримання від світських розваг.

Багато християнських громад у друго­му й третьому сторіччях мали членів-аскетів, пэре-важно то були вдови та незаймані дівчата, але трапля­лися й чоловіки. Такі аскети жили серед своїх одно­вірців-християн і якщо мали змогу, то самі заробляли собі на прожиток, хоча декотрих утримувала громада. В цитованому вище посланні папи Корнелія згадується про 1500 вдів та вбогих, підтримуваних, принаймні почасти, щедротами римської церкви. В четвертому та п'ятому сторіччях потяг до аскетизму посилився і прибрав нової форми. В міру того як християнські церкви ставали більші й організованіші, декотрі надто палкі християни почали вважати, що вони втратили дух благочестя і скомпрометували себе, прилучившись до мирської марноти. Такі люди, здебільшого чоловіки, кидали міста, відмовлялися від звичного повсякденного життя і шукали усамітнення в далеких і глухих місцях, де жили життям систематичного й суворого самозре­чення, поєднаного з молитвами та роздумами над Свя­тим Письмом.

То були найперші ченці: Вони кидали виклик нормативному християнству, оскільки були но­сіями стихійних і суворих традицій релігійної поведінки і прямо чи непрямо осуджували утворення доско­нало організованої церкви, поєднаної багатьма узами із суспільством. Одначе нормативне християнство зумі­ло приєднати їх до своєї організаційної структури, і вже у п'ятому сторіччі монастирський рух у його багатьох формах став невід'ємною частиною норма­тивного християнства, віддушиною для занадто палкої меншості, яка інакше могла б відколотися від головної маси віруючих.

Нормативне християнство було прямим результатом тісної спілки між католицькою християнською церк­вою і Римською імперією. Імперія була головним парт­нером, і церква загалом задовольнялася своєю друго­рядною роллю, хоча вона мала цінності та вірування, які боронила навіть від зазіхань імператорів. Ця спілка ослабла в п'ятому сторіччі, а надто на заході, тому що імперський партнер був у серйозному політичному та економічному занепаді. Одначе нормативне християн­ство, оформлене в міцних структурах, таких, як інсти­туція єпископату, письмове кредо, канон Святого Пись­ма, патріархії і традиція церковних соборів, та зафіксо­ване в книгах, таких, як кодекси Римського й кано­нічного права та писання церковних отців, залишилося одним з тих ідеалів, на які оглядалися пізніші генерації християн.

Латинський захід

Візантійську імперію та іслам можна було рівняти за їхнім багатством, військовою потугою, урбанізацією і високим рівнем інтелектуального життя. Вони воло­діли територіями, які в римські часи найдужче процві­тали і найшвидше розвивалися. Латинський Захід пере­бував у разючому контрасті до них. Він розвивався на землях, що були найбіднішими в Римській імперії. Його проблеми, які виникли ще в пізній імперії, тривали від п'ятого до восьмого сторіччя навіть після політичного краху Західної імперії: міста безлюділи, населення вимирало або ледь животіло, різанина й насильство вкорочували людям віку, торгівля занепадала, еконо­мічна продукція концентрувалася в сільських маєтках, якими володіли багаті землевласники, що панували над зубожілим селянством, життєві стандарти та рівень освіти котилися вниз. Висловлюючись мовою сучасної термінології, латинський Захід був недорозвиненим регіоном аж до дванадцятого сторіччя, поступаючись Візантії та ісламу майже в усіх вимірах економічного і суспільного життя.

Одначе Захід не дозволив погли­нути себе ісламові, не підкорився і візантійській зверх­ності, й став третім спадкоємцем греко-римського ми­нулого. Як і вони, він також поширив свою релігію та культуру за колишні римські кордони, в германські та слов'янські землі Північної і Центральної Європи. Він створив нові інституції або пристосував до нових умов давні, що виявилися напрочуд еластичними, в тому числі й християнську церкву.