Християнство в ірландії

Саме в Ірландії християнство здобуло нове поши­рення в ті часи, коли англосакські завойовники відтісняли британських християн усе далі на захід острова. Оскільки Ірландія ніколи не була підкорена римлянами, то на острові розвинулася своєрідна кельт­ська культура — безліч невеличких племінних утво­рень постійно воювали одне з одним або чинили зброй­ні наскоки на східні римські території, або проникали туди з метою торгівлі. Внаслідок такої торгівлі з хрис­тиянською Римською імперією десь на початок п'ятого сторіччя в Ірландії з'явилися перші християни, але вони не були організовані й не становили помітного відсотка в населенні. Нормативне християнство було принесене в Ірландію Патріком (бл. 390—460 pp.), хрис­тиянином кельтського походження, який народився на заході Римської Британії. У шістнадцятирічному віці його захопили пірати й продали в рабство в Ірландію, де він залишався протягом шістьох років. У своїй ^! «Сповіді» він оповідає, що після того як йому пощастило втекти з ірландського рабства, йому наснився сон, у якому Господь звелів йому повернутися до Ірландії й навернути на істинну віру тамтешніх поган. Свою богословську науку він, мабуть, відбув у Британії, де його дід був священиком, а батько — дияконом, там же таки й висвятився в духовний сан. Його висвятили на єпископа, і близько 430 p. він повернувся до Ірландії, де й заходився навертати ірландців до християнства цілими племенами, як то згодом сталося й у випадку франків . Ірландці були першими на Заході, що стали християнами, не бувши приєднані до Римської імперії.

Патрік запровадив у Ірландії ту саму церковну орга­нізацію, з якою був знайомий у християнській Британії та в Галлії: територіальні єпархії на чолі з єпископами, що жили в містах і свідомо чи несвідомо діяли в рамках адміністративних моделей, притаманних римській культурі. Протягом століття після Патріка Ірландія була ізольована, тоді як церкви в Британії та на конти­ненті терпіли від чужоземних вторгнень, потрапляючи під владу королів аріанського або поганського віроспо­відання. Внаслідок труднощів у сполученні регіональні відмінності між церквами всюди посилювалися. На­приклад, церкви в Іспанії і церкви в Італії, які ніколи не були однаковими, розійшлися в таких сферах, як лі-тургічна практика та релігійне мистецтво. Ірландія — це найочевидніший приклад ситуації, що виникає за умов цілковитого відокремлення, ситуації, підсиленої тим фактом, що Ірландія не мала римської спадщини, на яку могла б опертися, зокрема не мала міст, не мала традицій римського врядування, не мала такого ре­зервуару знань, як латинська мова. Умови життя в Ір­ландії настільки відрізнялися від умов життя на конти­ненті, що традиційна організація церковного життя у вигляді керованих єпископами єпархій тут не закоре­нилася. Через сторіччя після смерті святого Патріка (від 550 до 650 p.) церква в Ірландії не була схожа на жодну з континентальних церков.

Істотні відмінності були передусім у церковній організації, а щодо питань теології, то в цьому ірландці були, як правило, консервативні й украй ортодоксаль­ні. Нормальною одиницею політичної організації в Ір­ландії був клан або плем'я. За ті десятиріччя, що мину­ли по смерті святого Патріка, християнство пристосу­валося до існування в умовах племінного суспільства, де не було ні міст, ні карбованої монети, ні латинської мови. В Ірландії монастир замінив єпархію як головну християнську інституцію. Кожен монастир був у тісно­му союзі з певним кланом, а абата здебільшого обирали серед родичів вождя племені. Без єпископів не могли обійтися й тут, бо нормативне християнство функціо­нувати без них не змогло б; адже тільки вони могли здійснювати певні релігійні обряди — і передусім ви­свячення інших священнослужителів. Ірландські єпис­копи жили в монастирях і були завжди напохваті, коли абат потребував їхніх послуг. Але вони не мали ані тієї влади, ані суспільної ваги, якою були наділені єписко­пи на континенті.

Натомість абат був провідною релі­гійною постаттю у суспільстві і часто зосереджував у своїх руках також велику економічну та політичну силу. Крім цих особливостей у організації церковного життя, ірландці відрізнялися від своїх континенталь­них одновірців і в інших аспектах: вони й далі обчис­лювали дату Великодня в той спосіб, від якого христия­ни на континенті вже відмовилися; духівництво під­стригалося в них інакше (носило іншу тонзуру); інакшим був у них і обряд хрещення, хоча в чому саме полягала ця різниця, ми не знаємо.

Монастир у ірландському суспільстві був також тим місцем, де зберігали інтелектуальну потугу й теоло­гічну суть християнства. Християнство поставило пе­ред ірландцями, які розмовляли кельтською мовою, нелегку лінгвістичну проблему. Церковні книги Свято­го Письма, церковний канон, теологія й літургія були записані латиною, тобто на мові, з якою їхня рідна мова не мала нічого спільного. Ірландці зберегли латину як мову Святого Письма, а тому їм доводилося вивчати її з паперу, як і ми робимо. Ірландський хлопчик мусив дуже довго вчитися, щоб набути доброго знання ла­тинської мови. Лише монастирі мали досить коштів, щоб оплачувати працю вчителів та переписувачів, чия діяльність давала змогу обдарованим дітям опановува­ти священні тексти. Отже, монастирі стали й школами, принаймні для своїх людей. Парадоксально, але ір­ландці опановували граматично бездоганну латину, оскільки вони вивчали її з книжок, тоді як континен­тальні європейці вивчали живу латину, що вже відій­шла досить далеко від норм класичної мови і пережи­вала процес ділення на окремі романські мови. До Каролінзького Відродження класично правильна лати­на найкраще зберігалася в монастирях Ірландії, а зго­дом і в англосакських християнських монастирях .

Була й інша характеристика, притаманна лише ір­ландським монастирям, яка мала велике значення для майбутнього. Ірландські ченці підкорялися дуже суво­рій дисципліні, як то було в чернечому житті, що виникло в Єгипті в четвертому сторіччі. Аскетизм (самозречення) високо цінувався й активно запровад­жувався в ірландських монастирях. Житія ірландських святих ченців та писані правила, за якими вони жили, розповідають про суворе постування, про довгі періоди неспання, які вони називали вігіліями, про біль та фізичні прикрості, на які вони наражали себе з вели­кою охотою, про бичування, яким ченців піддавали як за серйозні провини, так і за переступи, які нам ви­даються дріб'язковими. В суспільстві, побудованому на міцних узах спорідненості, усамітнення від родини було особливо підкресленою формою самозречення. Починаючи з шостого сторіччя, деякі ірландські ченці наслідували єврейського патріарха Авраама (Буття 12. 1—3) і зрікалися всіх земних зв'язків кровної та родової спорідненості, і йшли «на прощу, шукати Хри­ста».

Вони йшли на віддалені острови в Ірландському морі та в Атлантичному океані, в Англію, в Галлію, навіть у Італію та в Палестину. Ці ченці не вважали себе місіонерами, проте якщо їм зустрічалися погани або християни, чия поведінка видавалася їм незадо­вільною, вони бралися вивести їх на шлях істини. Справжнє відродження континентального християнст ва, після того як завойовники навернулися в нову віру лише номінальне, стало в основному можливим саме завдяки активній діяльності ірландських проповідни­ків. Між шостим та дев'ятим сторіччями мандрівні ірландські ченці були прикметною характеристикою західнохристиянського світу. Ними захоплювалися за їхню завзятість, аскетизм, ученість та місіонерську діяльність, а іноді й гудили їх за незалежну поведінку, дивні манери та вороже ставлення до тубільних зви­чаїв.