Тема 11: основні інститути буржуазного права.

ВСТУП

1 БУРЖУАЗНЕ ПРАВО.

2 ДВІ ГОЛОВНІ СИСТЕМИ БУРЖУАЗНОГО ПРАВА.

3 КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО. ВИБОРЧЕ ПРАВО.

4 ЕВОЛЮЦІЯ БУРЖУАЗНОГО КАРНОГО ПРАВА ТА ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ.

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

Мета: з'ясувати основні інститути буржуазного права.

ВСТУП

ЗАВДАННЯ ЛЕКЦІЇ:

1. Визначити основні рис буржуазного права.

2. Охарактеризувати дві головні системи буржуазного права.

3. Надати характеристику конституційному та виборче праву.

4. Описати процес еволюції буржуазного карного права та пенітенціарної системи.

Право – це сукупність встановлених або санкціонованих державою норм поведінки, дотримання яких забезпечується заходами державного впливу. Безумовно, і в додержавну добу людське суспільство дотримувалося певних рекомендованих нормативів поведінки. Так, виникнення уже перших релігійних вірувань супроводжувалося появою найбільш загальних моральних вимог (не убий, не укради, не кривосвідчи тощо). Підтримання елементарного суспільного порядку здійснювалося також засобами кровної помсти. За скривдженого члена роду мстив увесь рід, причому така відплата поширювалася на усіх членів роду, з якого походив кривдник. У деяких народів, наприклад, у древніх норвежців, доброю помстою за кров убитого вважалася смерть, заподіяна кращому з ворожого клану (старійшині, видатному воїну та ін.). остання обставина змушувала родичів колективно стримувати усіх членів роду від ворожих дій щодо чужих.

У класовому суспільстві право нерозривно пов’язано з державою. Власне держава санкціонує певні правові звичаї і тим самим перетворює їх на закони, вона ж безпосередньо встановлює і нові правові норми в суспільстві. В обох випадках саме засоби державного примусу забезпечують неухильне виконання правових норм усіма членами суспільства. Прикладом державного санкціонування вже існуючих правових звичаїв (або відмова від такої підтримки) може слугувати шлюбно-сімейне законодавство. Держава фіксує і підтримує ту практику існуючих сімейних стосунків, яка характерна для даного народу і набула найбільшого поширення – в одних випадках це моногамії (народи Європи), в інших – полігамія (мусульманські країни). Можливий варіант, коли держава настроєна байдуже чи навіть вороже стосовно певних правових звичаїв. Тоді ці звичаї законами не стають.

Держава може також санкціонувати такі правові норми, які не мали аналога в минулому, більше того – суперечили попередньому звичаєвому досвіду. Прикладом тому є введення “сухого закону” в США в першій половині ХХ ст., “закон про колоски”(Указ від 7 серпня 1932 р. про карну відповідальність за розкрадання соціалістичної власності) в СРСР тощо. У цих випадках ще донедавна звичні для суспільства норми поведінки починають жорстко переслідуватися засобами державного примусу.

Право має ту ж класову сутність, що й держава. Певному типу держави відповідає і певний тип права. Законодавство рабовласницької держави суттєво відрізняється від законів держави феодальної чи капіталістичної. Але у деяких випадках може бути паралельність або запозичення. Наприклад, сучасне цивільне право найрозвинутіших в економічному відношенні країн світу має в своїй основі римське цивільне право доби Республіки та Імперії, зрозуміло, модернізоване стосовно сучасних умов.

З іншого боку, можливі і суттєві розбіжності у праві держав, які перебувають на приблизно однаковому ступені суспільного та економічного розвитку. Прикладом може бути застосування смертної кари в різних штатах США – в одних вона допустима, навіть стосовно неповнолітніх (Техас), в інших її заміняють довічним ув’язненням. У деяких західноєвропейських країнах цивільне право визнає гомосексуальні шлюби нарівні з нормальними гетеро сексуальними, в інших таке співжиття не визнається ні мораллю, ні законом. Очевидно, слід брати до уваги традиції того чи іншого народу, пануючу в суспільстві релігію тощо.

Право – це зведена в закон державна воля, але воно не виступає волюнтариським породженням держави. На формування і розвиток правових систем чинять свій вплив численні об’єктивні фактори: економічний лад, характер існуючих виробничих і класових відносин, пануюча в суспільстві ідеологія, церква та її авторитет в суспільстві, історичні особливості та національні традиції тощо. Є чимало історичних свідчень і того, що право не може бути вищим від рівня культурного розвитку суспільства.

Право може прискорювати або гальмувати соціальний розвиток суспільства, але не може скасувати дію об’єктивних закономірностей суспільного розвитку. Так, в надрах абсолютиських держав з їх реакційними правовими системами виникали та набирали силу передумови нового буржуазного ладу.

Першою історичною формацією був так званий азіатський спосіб виробництва. Найбільш характерними суспільними ознаками правових систем Стародавнього Єгипту, Месопотамії, стародавньої Індії та Стародавнього Китаю можна вважати такі:

1. Земля перебуває у власності держави. Сільські общини та окремі громадяни отримують землю лише у користування на умовах виконання тих чи інших повинностей (будівництво зрошувальних систем, оборонних споруд, пірамід-усипальниць, військова служба тощо) та сплати державних податків.

2. Особа монарха чи, принаймні, його влада обожнюються. Будь-які злочини проти особи деспота чи існуючого характеру управління однозначно караються смертю. Це ж правило поширюється на злочини проти релігії та служителів культу.

3. Люди нерівні у своїх правах та обов’язках. Хоча рабство має ще патріархальний характер, немає рівності і між вільними. Найрельєфніше ця нерівність виявлена в Давній Індії, менш відчутно в Єгипті і Месопотамії, але вона присутня в усіх правових системах. Мова йде не лише про цивільні відносини, але й про карне законодавство. Те, за що вавилонський авілум розплачується штрафом, для мушкенум обертається тяжким фізичним покаранням. Брахману обривають голову (приниження честі) за ту ж провину, за яку шудра платить життям. Певні обмеження існують і для вищих прошарків суспільства – їм забороняється займатися принизливими видами економічної діяльності, як-от лихварством.

4. Джерелом закону виступає влада, а не народ. Верхівка чиновницького апарату та жрецтва розробляє і схвалює законопроекти, будь-яке народне представництво (навіть у формі народних зборів, як це було в рабовласницькому чи ранньофеодальному суспільстві) відсутнє взагалі.

5. Норми права відносно жорсткі. Навіть за порівняно неважкі злочини санкцією виступає смертна кара чи членоушкодження. Тут виявляється наївне переконання давніх законодавців, ніби за допомогою жорстокості можна викорінити злочинність. Правові санкції мають детермінований характер, суддя практично позбавлений права на свій розсуд застосовувати градаційну шкалу покарань залежно від об’єктивних обставин здійсненого злочину чи особи злочинця. Суддя може визнати підсудного невинним, але не може застосувати покарання, яке суперечить букві закону.

6. Можна говорити про відчутні впливи патріархату, а у окремих випадках – і матріархату (Єгипет) на сімейно-шлюбне законодавство. Глава сімейства перебуває у незрівнянно вищому правовому статусі порівняно з іншими членами сім’ї. Так, за законами Хамурапі, його не можна продати у боргове рабство – за борги своєю свободою розплачується хтось із залежних членів сім’ї.

7. Цікавим винаходом цієї правової системи вважають таліон, тобто принцип заміщую чого покарання – “око за око, зуб за зуб”. Таліон слід розглядати як поступальний крок у розвитку права. Його суттєва відмінність від практикованої здавна кровної помсти полягає у тому, що каральні функції бере на себе держава, а не рід скривдженого, як це було раніше.

Рабовласницьке право як особлива правова система розвинутого рабовласницького суспільства має такі характерні особливості:

1. Раб перетворений на повну власність рабовласника. Раб – об’єкт, а не суб’єкт права. Його можна не лише продати, здати у винайм до публічного будинку, але й скалічити чи навіть убити (в Римі справу раба вирішував сімейний суд0 або передати в гладіаторську школу (відкладена смерть) без будь-якої санкції з боку держави.

2. Вільні члени суспільства не є вільними. Найбільш захищені правом – громадяни (5-10 % загальної кількості населення). Їх статус свободи не може бути втрачений за борги, а лише за найтяжчі злочини, пов’язані з утратою громадянства. Багатьох прав, насамперед майнових, позбавлені вільні негромадяни (метки в Афінах, періеки у Спарті, перегріни в Римі). Вони можуть втратити статус свободи навіть за цивільні правопорушення (наприклад, борги), а вільновідпущеники також і за “неповагу” до колишнього рабовласника. В розвинутому рабовласницькому суспільстві може існувати градація правового статусу і в самому середовищі вільних громадян (патриції і плебеї, патрони і клієнтела), а також і серед негромадян (латини “древні” і “нові”, перегріни, вільновідпущеники). Кожна суспільна група має різні можливості доступу до службової кар’єри, володіння нерухомістю, іншими суспільними благами.

3. Участь в управлінні тією чи іншою мірою беруть участь усі громадяни – через народні збори (апелла, центуріатні та трибутні комісії тощо), колективні виборні органи (геліея, буле, герусія, римський Сенат після введення процедури поповнення вивільнених вакансій цензорами), а також у разі свого обрання на службові посади (геронта, архонта, консула, претора, трибуна). Влада в цілому має незрівнянно більш демократичний характер, ніж в країнах Стародавнього Сходу (греки відкрито зневажали персів за те, що вони погоджуються бути підданими своїх деспотів). Відповідно, і джерелом права виступає воля більшості громадян, хоча громадськими правами у повному обсязі користувалася відносна меншість населення.

4. В сімейному праві виняткове місце належить главі сімейства, який виступає в ролі розпорядника життєвого укладу і побуту дружини, дітей та інших залежних членів родини. Жінка тривалий час обмежена у цивільній правоздатності, перебуває під постійною опікою родичів-чоловіків, не може володіти нерухомістю, вільно розпоряджатися спадщиною тощо. В усіх відомих рабовласницьких системах існують високі вікові цензи для заміщення виборних посад, що їх можна зіставити із сучасними вимогами до особи хіба що глави держави.

5. Процедура судочинства стає демократичнішою, суддя менше зв’язаний буквою закону. В Афінах геліея з часів Солона перестає користуватися писаним законодавством (закони Драконта), а виносить свій присуд залежно від об’єктивних обставин справи та особи звинуваченого. В Римі претор з ІІ ст. до н.е. отримує змогу, посилаючись на exeptio doli, при потребі просто ігнорувати Закони ХІІ Таблиць, якщо обставини справи свідчать про суперечність формальних вимог права з духом закону.

Процес формування феодального права в різних країнах проходив неоднорідно – з більшими чи меншими запозиченнями римського права, правових звичаїв варварських народів, впливами церкви та місцевих традицій тощо. Наприклад, у Візантії правова система сформувалася на основі поступової трансформації римського права, германські народи у своїх варварських правдах фіксували норми звичаєвого права, надалі доповнюючи їх певними запозиченнями, власні шляхи оформлення правових систем мали народи арабського Сходу. Водночас можна говорити і про окремі спільні моменти:

- Феодальне право закріплювало юридичну нерівність, різницю прав станів. Воно виступає як право-привілей – свої правові норми для перів, дворянства, вільних і залежних людей (Велика хартія вільностей 1215 р.), своє судочинство для кліриків (канонічне право), для вільних міщан (магдебурзьке право) і т. д. і т. п.

- Найважливіше місце у системі феодального права займають норми, які регулюють феодальну власність на землю та закріплюють залежне становище селянства.

- Як невід’ємний атрибут великої феодальної земельної власності та засіб позаекономічного примусу поширюються імунітетні права феодалів. Власник великого земельного володіння виступає в якості сюзерена-государя для феодально залежного населення. Зокрема, він самостійно встановлює правові норми у межах своїх володінь та одноосібно або опосередковано чинить суд над своїми підданими.

- Оформлюється система феодальної ієрархії, ретельно регулюються відносини васалітету. Сюзерен має свої права і обов’язки щодо васала, васал – щодо сюзерена. Так, сюзерен повинен надавати покровительство та збройний і судовий захист своєму васалу. В свою чергу, васал має надавати сюзерену збройну і фінансову підтримку в обумовлених випадках. У разі невиконання покладених обов’язків наступають певні правові наслідки: сюзерен може відібрати земельні володіння у непокірного васала, васал має право на збройний опір надмірним претензіям сюзерена. Як наслідок, на практиці конфлікти в середовищі феодалів вирішуються на основі “кулачного права”, коли незадоволений судовим вироком дворянин викликає на поєдинок свого кривдника чи навіть самого суддю.

- Зрозуміло, що наявність паралельних судових систем та постійна боротьба суб’єктів права за розширення своїх громадянських прав призводила до постійних конфліктів у суспільстві. Надмірні претензії монархів, перів чи церкви зустрічали опір зацікавлених сил, що часто призводило до перетворення декларованих законів у “мертві”, недіючі. Як приклад, можна привести канонічну практику продажу індульгенцій. Так, за Іоанна ХХІІ римський папський престол опублікував т. зв. “Таксу апостольської канцелярії”, в якій були перечисленні суми штрафів за різноманітні гріхи і злочини. Правовий безкрай був характерний і для тих державних установ, чиїм основним завданням мало б стати укріплення діючих законів та громадського порядку. Досить пригадати практику безіменних бланків часів Людовика ХІV у Франції – для довічного ув’язнення в Бастилію вимагалося лише вписати ім’я нещасного у вже готовий документ. Такі бланки мали у своєму розпорядженні не лише члени королівської родини та вищі чиновники, ними король міг розплатитися з фавориткою за проведену ніч! Зневага до законів, суперечність правових систем, одночасно діючих у суспільстві, - одна з найхарактерніших особливостей феодального права.

1. БУРЖУАЗНЕ ПРАВО

Буржуазні революції в Англії та Франції заклали основи принципово нових правових систем. Потреби нового суспільного ладу була покликана обслуговувати буржуазна юстиція. Основні принципові риси буржуазного права легко прослідкувати уже на прикладі “Декларації прав людини і громадянина” (серпень 1789 р.) – одного з перших документів Великої французької революції:

1. Зрівняти в громадянських правах усіх людей, незалежно від походження. Гарантом цих прав виступає держава, більше того – громадяни мають право на “опір гніту”(ст. 1-2). Головним правом людини виступає її особиста свобода та безпека.

2. Верховна влада в державі належить народу. Прийняття та відміна законів, схвалення основ внутрішньої і зовнішньої політики тощо є прерогативою виборних народних представництв (ст.. 3).

3. Поняття свободи тлумачиться як дозвіл чинити будь-які дії, не заборонені законом. Оскільки закони приймаються в інтересах усього населення, довільні обмеження в інтересах вузьких соціальних груп (землевласників-феодалів, верхівки цехів і гільдій тощо) стають неможливими в принципі. Це сприяє розвитку продуктивних сил і гарантує вільний розвиток особистості.

4. Усі громадяни рівні перед законом, ця рівність поширюється і на можливості доступу до заміщення державних посад (ст.6). Практика заміщення вищих державних чи військових посад представниками виключно вищих класів (дворянства та духовенства) – нелегітимна.

5. У галузі карного права вводилися презумпція невинності (ст.9), відповідальність виключно за дії, передбачені як карані законом (“нема злочину, не вказаного в законі”) та відповідальність винятково в рамках санкцій, що їх встановлює закон – не більше і не менше.

6. Громадянам гарантувалися буржуазні свободи думки, слова і друку, обмежені погрозою “відповідальності за зловживання цими свободами”.

7. Подібно до Англії, громадянам було надано право брати участь у визначенні розмірів оподаткування та право притягнення до звіту і відповідальності посадових осіб.

8. Заключна стаття 17 Декларації оголошувала недоторканність та святенність приватної власності, рівний захист прав власності усім членам суспільства.

Сучасне буржуазне право розвиває і розширює ці принципові положення, не заперечуючи їх суті. Гарантуються права жінок, расових, національних чи навіть сексуальних меншин. Розширюються об’єми цих прав. Разом з тим, у окремих випадках деякі права дещо звужуються. Так, якщо в роки французької буржуазної революції власник земельної ділянки мав невід’ємне право на надра і повітряний простір, то тепер спостерігається прямо протилежний підхід.

Загалом же, сучасна концепція прав людини визнає за усіма людьми певні природні та невід’ємні права (на життя, власність, свободу пересування, вибір місця перебування і проживання, на участь в управлінні державою, на отримання достовірної інформації тощо). Як правило, об’єм цих прав встановлюється міжнародними документами і конвенціями. Вони не можуть довільно бути відмінені чи обмежені, а обов’язки – розширені державними актами. Крім того, ці права у разі потреби мають судовий захист, незалежно від характеристик особи, яка потребує захисту. Привілеї тих чи інших соціальних груп, чи дискримінація людей за расовими та іншими ознаками не допускаються, пільги та переваги для окремих груп (інвалідів, пенсіонерів) можуть бути встановлені лише у відповідності з законом.

2. ДВІ ГОЛОВНІ СИСТЕМИ БУРЖУАЗНОГО ПРАВА.

Історично склалося так, що сучасне буржуазне право існує у формах двох основних систем – континентальної та острівної. Історичною батьківщиною першої вважається Франція, другої – Англія та її колишні колонії. Характерною особливістю континентальної системи виступає її опора на кодекси, острівна – заснована на судових прецедентах. Переваги і недоліки кожного підходу зрозумілі. Так, в країнах континентальної системи права відповідальність можлива лише за дії, передбачені як карані у законі. Злочинець усвідомлює караний характер своїх дій, рішення судді легко піддаються контролю зацікавлених сторін і оскарженню. Недоліками цієї системи є її певна закостенілість – неможливо покарати фізичну чи юридичну особу, якщо це прямо не передбачено законом, - навіть якщо дії цієї особи завдають вагомої шкоди суспільним чи приватним інтересам. Наприклад, наприкінці ХІХ ст.. з’являються перші порнографічні карточки (жінка злягається з поні), в 70-х роках ХХ ст.. на Заході поширюються перші злочини, пов’язані з комп’ютерною технікою, - несанкціоноване проникнення у чужу базу даних, створення і поширення комп’ютерних вірусів тощо. А законодавець якийсь час просто не встигає за цими змінами. На пам’яті українських громадян діяльність різноманітних пірамід і трастів, компаній “товари - поштою” і т. п. Парадокс полягає у тому, що, незважаючи на очевидну підозрілість усіх цих МММ, Тибетів, Імперіалів, формальних підстав для притягнення до кримінальної відповідальності чи навіть просто призупинення їх діяльності не існувало аж до моменту повної зупинки ними виконання своїх зобов’язань перед акціонерами.

Принципово інший підхід практикується в країнах т. зв. Острівної системи. Кодексів тут не існує як таких, їх заміняють прецедентами, тобто судові рішення, винесені щодо конкретної справи. Надалі вони використовуються як зразок, судді діють ніби по аналогії. У випадках виникнення карної або цивільної справи, яка не мала прецедентів у минулому, суддя на свій розсуд виносить рішення по аналогії з певними подібними вироками. По суті, такий суддя виступає в якості творця норм права. Що ж стосується зацікавлених сторін, вони можуть або погодитися з винесеним рішенням, або вимагати передачі справи у суд вищої інстанції для її перегляду і винесення рішення по суті. У кожному випадку витрати на послуги адвокатів лягають на учасників судового спору.

Можливі випадки, коли санкції, передбачені існуючим законом, виявляються недостатніми. У суддів судів континентальної системи можливості обмежені кодексами – від і до. Наприклад, підліток зухвало порушує правила дорожнього руху на мопеді чи мотоциклі, створює надмірний шум у вечірні чи ранкові години тощо. Його можна покарати штрафом, накладеним на батьків, вилучити транспортний засіб, але далеко не кожного такі покарання виправлять і утримають від подальшого повторення правопорушень. Американські судді у таких випадках можуть винести цілком оригінальне рішення. Наприклад, зобов’язати правопорушника протягом кількох місяців відвідувати розтин трупів жертв дорожніх пригод у міському морзі. Неповага до рішення суду, якщо така буде виявлена, каратиметься більш суворо, ніж бучні розваги на мотоциклі, - роками ув’язнення чи величезним штрафом. Трапляються прецеденти, коли зловмисники роками здійснюють незначні правопорушення, розраховуючи на адміністративну відповідальність.

Звичайно, острівна система права має свої відповідні правила: 1) судам однієї інстанції не рекомендується приймати рішення, які сильно відрізняються між собою. Якщо за крадіжку батона ковбаси один суд накладає штраф, то інший може дати кілька тижнів суспільних робіт, але аж ніяк не розстріл. 2) рішення вищих судів є обов’язковими для нижчих і для самих вищих. 3) формально звернення до прецедентів у часі не обмежене, але фактично воно ніколи не йде далі початку ХІХ ст. Це й зрозуміло – у тій же Англії на початку ХІХ ст. понад 200 складів злочину каралися смертною карою. Подібна архаїка цивільних спорів також бачиться мало відповідною для сучасних умов.

Острівна система має й ту характерну особливість, що заплутана прецедентна система вимушує громадян в усьому покладатися на адвокатів. За сотні років юридичної практики накопичилися сотні тисяч чи навіть мільйони прецедентних рішень судів (понад 500 тис. у Англії та понад 2 млн. у США), які у принципі можуть бути застосовані при розгляді нових справ. Зрозуміло, що орієнтуватися у цьому морі можуть лише висококваліфіковані юристи. З іншого боку, існуюча система дозволяє громадянам “захищати” свої права там, де, здавалось би, і захищати нічого.

3. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО. ВИБОРЧЕ ПРАВО.

Першою буржуазною державою, що прийняла конституцію, стала Англія (“Знаряддя управління” 1653 р.). Сам Кромвель здебільшого мало зважав на декларовані в цьому документі принципи (розганяв парламент, здійснював військове управління регіонами тощо). Здавалося б, після утвердження основ буржуазного ладу в суспільному житті, Англія повернеться до конституційної ідеї. Однак, у майбутньому ця держава відмовилася від писаної конституції – її замінили чисельні акти конституційного характеру, що постійно поповнюються парламентом. Такий підхід невипадковий, оскільки тривалий час правлячі класи намагалися вказаним способом залишати для себе потенційну можливість порушення громадських прав нижчих прошарків населення. Перші діючі конституції буржуазних держав з’являються наприкінці ХVІІІ ст.. в США (конституція 1787 р. діє з поправками до сьогодні) та Франції (1791, 1793, 1795 і т. д.). приблизно тоді ж, у травні 1791 р., конституцією обзавелася шляхетська Польща. Наполеонівські війни прискорили буржуазний розвиток Європи та світу. Писані конституції з’являються в Іспанії (1812 р.), Норвегії (1814 р., діє з поправками до сьогодні), Португалії, Бельгії, Швейцарії. “Весна народів” 1848 р. впровадила конституції в німецьких державах, включаючи Пруссію, в Австрії, Данії, Нідерландах, П’ємонті, Румунії, Сербії, Болгарії. За межами Європи в ХІХ ст.. конституціями облаштувалися деякі країни Латинської Америки та Японія. Для конституцій цієї історичної доби характерні високі майнові цензи виборців, позбавлення виборчих прав жінок, часто – наявність вищої палати законодавчого корпусу з числа представників знаті та чиновницької верхівки, а також і система виборів по куріях. Поступово парламенти здобувають право на законодавчу ініціативу, на контроль над урядом та на внесення поправок в урядові законопроекти, утверджується принцип парламентської недоторканості. Конституція Франції 1848 р. вперше вводить таємну процедуру голосування.

У першій половині ХХ ст.. виборче право поширюється на жінок (в Новій Зеландії та Австралії – ще до першої світової війни, в решті буржуазних демократій – на період між світовими війнами), касуються різноманітні цензи (крім мінімального вікового) виборців тощо. Після другої світової війни західні держави отримують т. зв. “конституції другого покоління”. Характерною рисою цих конституцій є те, що вони в значно більшому об’ємі, ніж попередні, виходять за чисто юридичні рамки, повертаючись обличчям до соціально-економічної тематики. Конституції містять норми, які легітимують зросле втручання держави в економічну та соціальну сфери, роблять менш різкими відмінності між суспільством і державою, збагачують розуміння економічних свобод, вказуючи на їхні соціальні цілі. В цілому слід відмітити суттєве розширення конституційних положень, що зачіпають економічні і соціальні відносини. Прийняття конституцій “другого покоління” в окремих країнах Західної Європи суттєво затримувалося наявністю тоталітарних режимів. Лише крах диктатури Салазара у Португалії, Франко в Іспанії та “чорних полковників” в Греції сприяв появі конституцій другого покоління в цих країнах (відповідно 1976, 1978 та 1975 років).

Конституції сучасної доби встановлюють загальне виборче право при прямому таємному голосуванні. Закон може обмежувати право голосу лише за умови недосягнення мінімального віку, громадянської неправоздатності та засудження за деякі тяжкі карні злочини. В деяких країнах досягнення вікового цензу виборців обчислюється за спрощеною схемою – вважається, що усі особи народжені у певному календарному році, мають ніби умовною датою народження 1 січня (це дозволяє брати участь у перших у житті виборах одночасно усім народженим у цьому році). В окремих країнах (Бельгія, Греція, Люксембург та ін.) участь у виборах є не лише правом, але й обов’язком громадянина. Передбачаються санкції аж до карного переслідування (як правило, спочатку застосовуються адміністративні – відмова у видачі посвідчення водія чи закордонного паспорта, заборона займатися певними видами діяльності, штрафи). Разом з тим, політичні права окремих категорій населення навіть у сучасних умовах в окремих випадках можуть обмежуватися. Останнє особливо характерно для Великобританії, що пояснюється історичною традицією. В цій країні встановлені надзвичайно жорсткі правила політичної поведінки державних службовців у політичні сфері, якщо вдатися до порівняння з іншими західними демократіями. Загальноприйнято, що державний службовець повинен зберігати лояльність до уряду, який перебуває при владі, добросовісно служити цьому уряду, незалежно від своїх політичних переконань. Циркуляр 1953 р. приписує державним службовцям дотримуватися стриманості у політичних питаннях: відмовитися від висунення своїх кандидатур на політичних виборах, не посідати будь-яких партійних постів у політичних організаціях, не висловлювати публічно свої оцінки тих чи інших політичних подій тощо. Якщо державний службовець намагається висунути свою кандидатуру на виборах, він попередньо мусить відмовитися від своєї посади. Причому, у випадку поразки на виборах, ця посада за ним не зберігається. Службовець не може оприлюднювати конфіденційну інформацію (не обов’язково секретну чи закриту, не має також значення, якщо обговорювані факти уже відомі громадськості), йому забороняється участь у політичних дискусіях, виключається обговорення вказівок міністра та політичної політики міністерства.

4. ЕВОЛЮЦІЯ БУРЖУАЗНОГО КАРНОГО ПРАВА ТА ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ.

Утвердження буржуазного ладу спочатку призвело до посилення жорсткості карного законодавства. Так, у Англії на 1660 р. 50 складів злочину каралися смертною карою. На початку ХІХ ст. таких складів злочину уже налічувалося близько 240. Навіть дрібне злодійство каралося шибеницею. Буржуазія не тільки своєрідно захищала недоторканність священної приватної власності. Загалом будь-яка епоха революційної ламки політичного укладу знецінює вартість людського життя. Законодавець, утверджуючи основу нового ладу (який бачиться йому як найсправедливіший із можливих) наївно намагається засобами жорстокого терору боротися з тими відсталими елементами, які не хочуть розуміти величі епохи, намагаються паразитувати на труднощах чи просто відмовлятися “жити чесно”. Тут можна проводити паралелі з Великою французькою революцією (якобінська диктатура), Жовтневою революцією 1917 р. в Росії (не тільки сталінський ГУЛАГ, але й жорстока карна відповідальність за дрібні крадіжки “соціалістичної власності”, самовільний невихід на роботу, “спекуляцію” тощо) чи “червоними кхмерами” нещасної Кампучії. Відзначимо також надмірну жорстокість процедури страти – колесування, четвертування, публічне повішання тощо. Тут знову ж таки законодавець розраховує на стримуючий фактор покарання. Однак, уже в ХІХ ст.. буржуазія в чкості правлячого класу суспільства кардинально переглядає основи карної політики, різко скорочуючи кількість складів злочину, що караються смертю – в тій же Англії у 1861 р. їх залишилося лише 4. Поступово законодавець вилучає з практики членоушкодження (наприклад, відрізання язика за богохульство), тілесні покарання (різки, шпіцрутени). Натомість ефективніше використовуються майнові покарання – конфіскація, штрафи тощо. Принципово новим видом покарання стає заслання у колонії. Саме так були покарані паризькі комунари; заслання у Австралію та Нову Зеландію до 1868 р. застосовувалося британським урядом для бродяг та повій; Росія наводнювала Сибір та Далекий Схід політично неблагонадійними та колишніми каторжниками. Цим намагалися вирішити дві проблеми: позбавити суспільство від соціально неблагонадійних елементів та колонізувати територію колоній білими поселенцями. Так чи інакше, сфера застосування смертної кари різко звузилася. Початок ХХ ст.. ознаменувався пошуками засобів боротьби з професійною та рецидивною злочинністю. Робляться навіть спроби визначити науково параметри людей злочинного типу з тим, щоб саме до них застосувати більш жорсткі санкції. До рецидивістів застосовуються т. зв. превентивне покарання, яке додається після виконання основного. І навпаки – для неповнолітніх та осіб, що вчинили злочини уперше, починають застосовувати умовне засудження (в Англії – з 1887 р., Бельгії – 1888 р., Франції – 1891 р.), що також стало віхою часу.

Коли англійські буржуазні революціонери в січні 1641 р. за вироком суду відрубали голову королю Карлу І, страта стала чи не найяскравішою ілюстрацією нових принципів карного права. Феодальна юстиція вилучала особу монарха з-під будь-чиєї юрисдикції – світського та церковного суду чи навіть суду перів. Революція поставила цю раніше священну фігуру на один рівень з рештою громадян в питаннях карної відповідальності за державні злочини. Пізніше, в ході становлення парламентської монархії, відповідальність за державні злочини з монархів була знята з можливістю чинити такі злочини. Акт про влаштування 1701 р. вводив контра сигнатуру відповідальних міністрів на усіх королівських розпорядженнях і циркулярах (ст.2 Акта). Поступово в англійському праві утверджується принцип, що в питаннях державного управління “король не може чинити зла”, відповідальність у випадку делікту покладається на відповідного міністра. Але це означало не стільки виключне становище короля в системі суб’єктів карного права, скільки зведення королівських функцій в державному житті до чисто представницьких – без самої можливості вчинення карного політичного злочину. Тим самим, можна говорити про остаточне встановлення принципу рівності громадян перед законом, включаючи карне законодавство.

Французька буржуазна революція пішла набагато далі в питаннях становлення карного права нового типу. Кодекс 1791 р. відмовився від “уявних злочинів” (тобто відьомства, чаклування). Цим же документом судді були зобов’язані неухильно виконувати вимоги закону, аж до заборони тлумачення закону в судовій практиці. Революція відмовилася також від кваліфікованої смертної кари, застосовуючи гільйотину в усіх випадках смертних вироків – щодо короля чи грабіжника, убивці чи шпигуна. Була відкинута безстроковість чи по життєвість покарання (за винятком заслання), заборонені тілесні покарання, скасована конфіскація майна злочинця. У певних випадках допускалася амністія засуджених, але виключно у силу закону. Карне укладення Наполеона І 1810 р. вводило принцип “закон зворотної вили не має”, тим самим виключалася відповідальність за будь-які дії, не визначені законом злочинними на момент їх здійснення. Разом з тим Укладення 1810 р. знову поверталося до ідеї по життєвого покарання (до каторги приговорювали на термін і пожиттєво), тілесних ушкоджень (публічне таврування на правому плечі каторжника). Вводилося поняття рецидивної злочинності, у випадку повторного злочину покарання було важчим (ст.ст. 56-58). Посібники злочину, за невеликим винятком, каралися нарівні з виконавцями та співучасниками (ст. 61). Не було проведено різниці між умисним злочином та злочином, вчиненим з необережності. Єдиною пом’якшуючою обставиною визнавалося неповноліття (до 16 років) злочинця. Серед переліку додаткових покарань передбачалося, зокрема, і конфіскація майна. Після відбуття каторги звільнений протягом 20 років мав перебувати під наглядом поліції.

Укладення 1810 р. було у певному розумінні кроком назад, якщо порівнювати з Кодексом 1791 р. разом з тим воно мало велике прогресивне значення: було покінчено з феодальною юстицією (єдине для усієї держави право, єдині для усіх громадян суди без огляду на привілеї тих чи інших соціальних груп), заборонялася зворотна дія законів, з-під санкції закону вилучалися злочини проти релігії.

Якщо проаналізувати позитивні зміни у карному праві провідних буржуазних держав ХІХ ст., можна відзначити такі спільні моменти:

а) звужується сфера застосування смертної кари (як правило, майнові злочини караються позбавленням волі, а не стратою);

б) проходить поступова відміна тілесних покарань;

в) законодавець веде пошук засобів для боротьби з рецидивною злочинністю;

г) пом’якшується підхід до неповнолітніх та осіб, які вчинили злочин з необережності;

д) різко скорочується сфера застосування заслання у колонії як особливої форми покарання за карні злочини і проступки;

е) передбачаються умовні покарання та дострокове звільнення злочинців, що стали на шлях виправлення;

є) законодавець силою санкції намагається боротися не тільки зі здійсненими деліктами, але й супроводжуючими причинами і явищами (наприклад, примусово лікувати хронічних алкоголіків-злочинців).

Разом з тим смертна кара зберігається у законодавстві усіх без винятку країн світу. Спроби німецького рейхстагу при першому обговоренні Карного кодексу 1871 р. виключити смертну кару з переліку покарань зіткнулися з рішучим опором виконавчої влади в особі канцлера. Законодавство буржуазних країн в цей період передбачає досить жорсткі заходи не тільки щодо революційних груп і організацій (наприклад, анархістів), але й проти неекстремістських політичних течій. У Німеччині, Японії, Франції, інших країнах приймаються закони, за якими карному переслідуванню піддаються члени соціалістичних партій, міжнародних робітничих організацій, учасники мітингів і страйків.

ХХ ст. і особливо його друга половина ознаменувалася такими еволюційними змінами в карному законодавстві, судовій кримінальній практиці та у системі покарань за карні злочини:

а) після другої світової війни повсюдно, без винятку, перестають вважатися карними злочинами політичні дії, не пов’язані із застосуванням насильства. Навіть заклики до зміни суспільного ладу чи до порушення територіальної цілісності держави не переслідуються, якщо тільки така пропаганда не пов’язана з терористичною діяльністю;

б) законодавець встановлює посилену і безстрокову відповідальність за злочини проти людства, геноцид за расовою чи етнічною ознакою;

в) залишається і навіть посилюється відповідальність за майнові злочини, пов’язані з ухиленням від сплати податків. Держава намагається захистити свої економічні інтереси з допомогою дуже жорстких санкцій;

г) широко застосовуються покарання, не пов’язані з позбавленням волі. В правовій думці утверджується переконання, що перебування в місцях позбавлення волі допомагає професійній злочинності рекрутувати нові кадри. Крім того утримання в’язнів лягає важким тягарем на державний бюджет. Штраф, суспільні роботи, заборона займатися певними видами діяльності та інші покарання, не пов’язані із позбавленням волі, у нетяжких випадках мають перевагу над жорсткими санкціями;

д) проходить певна лібералізація режиму утримання в’язнів. Так, у розвинутих буржуазних демократіях питання праці ув’язнених вирішується на добровільній основі – в’язень має змогу, але не обов’язок заробити певні суми. Подекуди практикується звільнення засуджених за нетяжкі злочини і навіть надання їм щорічної відпустки (Швеція).

Особливо дискусійним на сучасному етапі є питання про можливість застосування смертної кари за карні злочини. Воно по різному вирішується карним правом розвинутих буржуазних країн. Так, європейські країни проголосили право людини на життя непорушним. Умовою для прийняття нових членів до будь-якої загальноєвропейської організації виступає безумовне виключення смертної кари з числа карних санкцій національного законодавства. Порушникам цього принципу загрожує європейська часткова політична та економічна ізоляція. Натомість у США, де смертна кара була скасована у 1972 р., Верховний суд 7 голосами проти 2 проголосував за її повернення в 1976 р. тоді це питання було залишено на розгляд юрисдикції окремих штатів. Починаючи з Юти (1977 р.), ще 37 штатів відновили смертну кару, а 33 почали її застосовувати. Ще в 12 штатів та федеральному окрузі Колумбія її не застосовують. Законодавство деяких штатів забороняє страчувати підлітків та престарілих, але в 14 штатах жодних вікових обмежень не існує.

Важливою проблемою сучасного карного законодавства залишається боротьба з організованою злочинністю. Юридична практика ХХ ст. свідчить про часту неможливість притягнення до відповідальності верхівки злочинницьких організацій, таких як північноамериканські гангстерські синдикати чи італійська мафія. Віддаючи накази боси професійних злочинних організацій залишаються практично недосяжними для закону. Цікаве нововведення в карному законодавстві прийняте в США. 1 листопада 1987 р. набув силу пункт 5К 1.1 Федерального керівництва вироками, який дозволяє судді пом’якшувати покарання підсудним, якщо вони “суттєво допомогли слідству чи прокуратурі”.

У судовій практиці розгляду кримінальних справ вагомим досягненням слід вважати максимальне утвердження невідворотності покарання. В сучасних буржуазних демократіях ні посада президента чи міністра, ні королівський титул не можуть вивести винного з-під удару. Раніше у подібних випадках на допомогу приходили висококваліфіковані адвокати, сьогодні зацікавлена сторона легко долає цю останню перепону на шляху здійснення правосуддя.

Система виконання покарань також переживає суттєві зміни в усіх буржуазних демократіях. Розглянемо ці зміни на загалом типовому прикладі США. В цій країні підраховано, що на утримання в’язня уряд витрачає 20-25 тис. доларів на рік. Даний тягар намагаються всіляко полегшити, зокрема в країні з’явилися приватні в’язниці, власники яких не лише отримають від уряду певні суми на утримання в’язнів, але й експлуатують їх дешеву працю. Найтяжчі злочинці, з терміном ув’язнення 10-25 років, утримуються у в’язницях державного підпорядкування. Тривалі терміни ув’язнення фактично вимушують в’язнів об’єднуватися в білі, чорні, іспаномовні общини, які безперервно воюють між собою. Зрозуміло, що режим утримання і контролю за поведінкою в’язнів тут найсуворіший. Злочинці, які отримали менші терміни ув’язнення за відносно легкі порушення закону (крадіжки, наркотики) утримуються у в’язницях штатів. Цей тип ув’язнення характеризується не лише відносно м’яким режимом, але й максимальною зацікавленістю у виправленні особи злочинця і корекції його соціальної поведінки. На відміну від тяжких “федеральних” в’язнів, тут не лише допускається, але й всіляко стимулюється виправлення. В залежності від суми набраних балів надаються привілеї, всі в’язні поділяються на три групи: хорошу, середню і погану. У кращій групі – комфортні особисті умови проживання: холодильники, платні телефони, відеомагнітофони. Підйом о 9-й, відбій о 23.30. середня група обходиться без холодильників і телефонів, відбій на годину раніше. Найгірші (за бійку чи спробу самогубства) потрапляють до камер – одиночок, де з благ цивілізації лише унітаз, а їжа подається один раз на день. На прогулянку з такого карцеру не виводять, ліжко – без постільної білизни. В’язні можуть заробити певні суми грошей на прибиранні території чи інших обслуговуючих роботах (кухня, пральня). Ці гроші на руки не видаються, але їх можна отоварити в магазинчику при в’язниці (спиртні напої та тютюн в них не продаються). Усі категорії в’язнів можуть отримувати початкову та середню освіту, для старших діє комп’ютерна програма. Спеціальні програми діють для алкоголіків та наркоманів. Тим самим наполегливо реалізується один із основних принципів покарання – виправлення особи злочинця та адаптація його до майбутнього перебування на волі. Досить цікаве явище – приватні в’язниці. Початок їм було покладено років 18 тому – в період, коли “рейганоміка” намагалася рішуче відмовитися від усіх “зайвих” державних витрат. Сьогодні власними в’язницями і колоніями володіють 18 компаній у двох десятках штатів. Усього тюремний комплекс нараховує 104 приватних установ з 70 тис. “посадкових” місць. Платять в’язням 50-70 центів на годину (при середній зарплаті у промисловості 17 доларів 20 центів). Як правило, до приватних в’язниць відправляють, що називається, бомжів – нелегальних мігрантів і таку іншу публіку без громадянства.

ВИСНОВКИ

Право – це сукупність встановлених або санкціонованих державою норм поведінки, дотримання яких забезпечується заходами державного впливу. Право може прискорювати або гальмувати соціальний розвиток суспільства, але не може скасувати дію об’єктивних закономірностей суспільного розвитку. Буржуазні революції в Англії та Франції заклали основи принципово нових правових систем.

Основні принципові риси буржуазного права :

1. Рівність в громадянських правах усіх людей, незалежно від походження. Головним правом людини виступає її особиста свобода та безпека.

2. Верховна влада в державі належить народу.

3. Поняття свободи тлумачиться як дозвіл чинити будь-які дії, не заборонені законом.

4. Усі громадяни рівні перед законом.

5. У галузі карного права вводилися презумпція не винуватості.

6. Громадянам гарантувалися буржуазні свободи думки, слова і друку.

7. Недоторканність приватної власності, рівний захист прав власності усім членам суспільства.

Сучасне буржуазне право розвиває і розширює ці принципові положення, не заперечуючи їх суті. Гарантуються права жінок, расових, національних чи навіть сексуальних меншин. Розширюються обсяг цих прав. Загалом же, сучасна концепція прав людини визнає за усіма людьми певні природні та невід’ємні права (на життя, власність, свободу пересування, вибір місця перебування і проживання, на участь в управлінні державою, на отримання достовірної інформації тощо). Як правило, обсяг цих прав встановлюється міжнародними документами і конвенціями. Вони не можуть довільно бути відмінені чи обмежені, а обов’язки – розширені державними актами. Крім того, ці права у разі потреби мають судовий захист, незалежно від характеристик особи, яка потребує захисту. Привілеї тих чи інших соціальних груп, чи дискримінація людей за расовими та іншими ознаками не допускаються.

ЛІТЕРАТУРА

1. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2001. - с.222-248

2. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Харків, 1999. - с.275-304

3. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 1994. - с.353-348

4. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М., 1995. - с.374-419

5. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 1994. - с.137-146, 156-160, 169-170