Рівень продовольчого споживання

(на одну особу за рік; кг)

	Спожива-ння у країнах «сімки» у 1992-1994 рр.	Україна
		Раціона-льні норми споживання	Мініма- льні норми споживання	1990	1995	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2008
М'ясо та м’ясопродукти	99	83	52	68	39	33	31	33	25	39	39	42	51
Молоко та молокопродукти	307	380	341	373	244	199	205	225	226	226	226	235	24
Яйця, шт.	243	290	231	272	171	166	180	209	214	220	238	251	260
Риба і рибопродукти	30	20	12	18	3,6	8,4	11,0	11,9	12,0	12,3	14,4	14,1	17,5
Хліб і хлібопродукти	122	101	94	141	128	125	130	131	125	126	124	120	115
Картопля	63	124	96	131	124	135	140	133	138	141	136	134	132
Овочі та бахчові продовольчі культури	109	161	105	103	97	102	105	108	114	115	120	127	129
Плоди ягід, виноград	117	90	68	47	33	29	26	29	33	34	37	35	44
Цукор	48	38	32	50	32	37	40	36	36	38	38	40	41
Олія	18	13	8	12	8,2	9,4	10,0	10,7	11,3	13,0	13,5	13,6	15

Про енергетичне, білкове, вітамінне недоїдання населення України та темпи його відновлення свідчать дані таблиці [].

Академік НАН Б. Пасхавер вважає, що Україна досягне рівня докризової продовольчої забезпеченості у 20-х рр. поточного століття. Це означає, що трансформаційна криза затримала розвиток країни на третину століття [].

Житлові умови громадян України, згідно зі статистичними даними, поліпшуються. У 2009 р. порівняно з 1990 р метраж житла на одного мешканця країни зріс з 17,8 до 23 кв.м..

Дані рисунку показують, що кількість сімей, котрі отримали житло у 2009 р. порівняно з 1990 р. скоротилася більш, ніж у 21 раз. Цього ж року 800 тис. сімей, або 68,7% від загальної кількості черговиків. Чекали поліпшення своїх житлових умов 10 років і більше (у 1990 р. відповідно 285 тис. сімей, або 11%)

У 2009 р. 41,8% сімей мали житлову площу в розрахунку на одну особу нижче санітарної норми (13,65 кв. м.)

Рис. 11.2. Надання житла населенню

О світа є тим чинником, який громадянин може використати для підвищення свого життєвого рівня. Гарантований рівний чи принаймні мінімальний доступ до освіти слугує цілям забезпечення рівних прав і соціальних свобод населенню певної країни. Освіта має значний вплив на відтворен­ня робочої сили, її здатності вчасно пристосовуватися до вимог ринку та прискореного розвитку науки, техніки й технології. За сучасних вітчизняних реалій, освіта - чи не єдиний засіб від злиднів. Так, спостереження, що про­водилися впродовж 1999 - 2007 рр., показують, що наявність вищої освіти бодай в однієї особи вдвічі зменшувала ризик бідності для всієї родини. Вигоду від наявності громадян із високим рівнем освіти має не лише окремо взята людина, а й суспільст­во в цілому. За оцінками Світового банку, зростання середнього рівня освіти робочої сили на один рік приводить до зростання ВВП на 9%. Це є реальним для перших трьох років навчання; таким чином, трирічна освіта робочої сили забезпечує ВВП, що на 27% вищий, ніж за цілковитої неписьменності працівників. Віддача подальшого зрос­тання середнього рівня освіти робочої сили зменшується; кожному з трьох наступних років шкільного навчання відповідає зростання ВВП приблизно 4% - тобто в цілому цим трьом рокам відповідає зростання ВВП на 12%. Фахівці також вважають, що до 30% приросту ВВП країни отримують за рахунок витрат на початкову і середню освіту, а вища дає відповідно до 8-15% приросту [11]. З огляду на те, що від послуг освіти значною мірою залежить довгострокова перспектива економічного і соціального розвитку країни, на її розвиток спрямовуються значні матеріальні й фінансові ресурси. Частка видат­ків на освіту у зведених бюджетах зарубіжних країн останніми роками характеризується такими даними (табл.11.3).

Дані таблиці 11.3. показують, що за часткою видатків на освіту у зведеному бюджеті Україна випереджає багато розвинених, а також постсоціалістичних країн. У 2007 р. частка видатків на освіту у зведеному бюджеті нашої країни зросла до 19,6%. Зростає також їх частка і у ВВП. Так, у 2000 р. вона становила 4,2%, у 2005 р. -6,07%, у 2007 р. - 6,21% [14]. Завдяки такій підтримці Україна має дуже високий показник (0,94) індексу рівня освіти - майже як країни 0ЕСР (рис. 11.3.).

Сьогодні держава фінансує всі наявні в Україні види освіти. При цьому переважна частка витрат спрямо­вується на фінансування загальної середньої та вищої освіти: з урахуванням позашкільної та післядипломної освіти відповідні показники у 2007 р. становили 46 і 30% (рис. 11.4.). Така спрямованість пояснюється тим, що за цими напрямками проводяться найсуттєвіші реформи, такі як збільшення тривалості здобуття загальної серед­ньої освіти, впровадження тестування, приєднання до Болонського процесу, тобто приведення вітчиз­няних освітніх стандартів у відповідність до норм світового співтовариства. Особливого значення набувають про­блеми якості здобутої освіти та структури спеціальностей, за якими готують фахівців. На жаль, якраз із цим в Україні далеко не все гаразд.

Останніми роками простежується негативна тенденція до загального зниження вимог до якості навчання у вищих навчальних закладах, що загрожує перспективою випуску дипломованих фахівців з вищою освітою з ни­зьким професійним рівнем підготовки. До того ж платне навчання звужує конкурсний відбір най здібнішої і найталановитішої молоді.

Нинішня структура освітніх переваг молодих українців не відповідає стратегічним технологічним орієнти­рам ЄС і значно відхиляється від пріоритетів освітньої політики країни, які роблять акцент на високотехнологічній конкурентоспроможності, де саме технічно складні спеціальності перебувають у центрі уваги (табл. 11.8.).

Таблиця 11.8