49.Дисциплінарна відповідальність. Види і порядок накладення дисциплінарних стягнень.

За скоєння дисциплінарного проступку настає дисциплі­нарна відповідальність, під якою розуміється обов'язок пра­цівника відповісти перед власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом за скоєний дис­циплінарний проступок і понести ті стягнення, які зазначені у дисциплінарних санкціях трудового права. За порушення вимог трудової дисципліни на працівника може бути накладене передбачене законодавством дисциплі­нарне (догана чи звільнення) стягнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стяг­нення. Дисциплінарні стягнення накладаються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) того чи іншого працівника. На пра­цівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за ста­тутами, положеннями та іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також органами, вищими від зазначених. Дисциплінарне стягнення накладається власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше 1 місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника з роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладе­но пізніше 6 місяців з дня вчинення проступку. До засто­сування дисциплінарного стягнення власник або уповнова­жений ним орган має вимагати від порушника трудової дис­ципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінар­не стягнення. Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінар­ному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплі­нарного стягнення. Якщо працівник не допустив нового пору­шення трудової дисципліни і до того ж проявив себе як сум­лінний працівник, то стягнення може бути знято до закін­чення одного року. Протягом строку дисциплінарного стяг­нення заходи заохочення до працівника не застосовуються. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і по­відомляється працівникові під розписку. Дисциплінарне стяг­нення в трудову книжку не заноситься.

50. Матеріальна відповідальність робітників за заподіяння шкоди підприємству.

Матеріальна відповідальність працівників - відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків. Суб'єктами матеріальної відповідальності в трудовому праві в усіх випадках є працівник, з одного боку, і власник підприємства (установи, організації) або уповноважений ним орган, з яким він перебуває в трудових правовідносинах, з іншого. Матеріальна відповідальність сторін трудового до­говору виникає тільки у разі завдання шкоди у зв'язку з виконанням трудових обов'язків. У трудовому праві відшко­дуванню підлягає тільки пряма дійсна шкода, як правило, в обмеженому розмірі — не більше середнього місячного заро­бітку працівника, який заподіяв шкоду. Ця відповідальність не може перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. Неотриманні прибутки або упущена вигода, на відміну від цивільно­го права, стягненню не підлягають. За нормами трудового права праців­ники звільняються від матеріальної відповідальності за шко­ду, яку може бути віднесено до категорії нормального вироб­ничо-господарського ризику. Трудове законодавство передбачає два основних види ма­теріальної відповідальності працівників: обмежену і повну. При обмеженій матеріальній відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації під час виконання трудових обов'язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, однак не більше свого серед­нього місячного заробітку. Отже, обмежена відповідальність — це обов'язок працівника відшкодувати шкоду в передба­чених законодавством межах. При повній матеріальній відпо­відальності працівник зобов'язаний відшкодовувати шкоду в повному обсязі незалежно від будь-яких меж. Ця відпові­дальність настає лише у випадках, коли: 1) між працівни­ком і підприємством, установою, організацією укладено пись­мовий договір про взяття на себе працівником повної мате­ріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або з іншою метою; 2) майно та інші цінності було одержано пра­цівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими ра­зовими документами; 3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; 4) шкоди завдано працівником у нетверезому стані; 5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умис­ним псуванням матеріалів, напівфабрикатів, виробів (про­дукції), у тому числі при виготовленні їх, а також інстру­ментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування; 6) відповідно до законодав­ства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, органі­зації при виконанні трудових обов'язків; 7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов'язків; 8) службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

Працівник може добровільно покрити заподіяну ним шкоду цілком або частково.

51. Поняття шлюбу, умови та порядок його укладення. Шлюб - сімейний союз жінки і чоловіка, зареєстрова­ний у державному органі реєс­трації актів цивільного стану. Закон визначає реєстраційну форму шлюбу. Умовами укладання шлюбу є взаємна згода осіб, які всту­пають у шлюб, і досягнення ними шлюбного віку. Шлюбний вік для жінки встановлю­ється у сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років. Цього віку вони ма­ють досягти на день реєс­трації шлюбу. Шлюбний вік може бу­ти знижений тільки су­дом. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, їй може бути надане право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Особам, які бажають зареєструвати шлюб, надано право подавати заяву до будь-якого органу реєстрації актів цивільного стану на свій вибір. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою і чоловіком особисто. Сімейний кодекс не містить вимог щодо документів, які потрібні для реєстрації шлюбу. При зверненні до органу реєстрації актів цивільного стану потрібно мати паспорт, щоб засвідчити особу і перенести необхідні дані до заяви. У разі коли жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх представники. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені. Орган державної реєстрації актів цивільного стану зобов’язаний ознайомити осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їхніми правами та обов’язками як майбутнього подружжя.