Північна Буковина.
26 червня 1940 р. радянський уряд надіслав румунському уряду ноту, вимагаючи повернути Бессарабію і Північну Буковину, населення якої пов`язане з Україною спільністю історичної долі та мови і національного складу, а 28 червня ультимативно запропонував Румунії звільнити Бессарабію і Північну Буковину. І вже 29 червня уряд Румунії почав виводити свої війська з цих земель, і 28-30 червня Червона армія зайняла усю Бессарабію і Північну Буковину. Владу тимчасово взяли робітничі і селянські комітети, створювані у населених пунктах, бойові дружини, загони і штаби. Були проведені вибори до місцевих органів влади – повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. А у липні 1940 р. до Москви виїхала делегація “від трудящих” Північної Буковини просити возз’єднати їх край з УРСР.
2 серпня 1940 р. ВР СРСР прийняла Закон “Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР”, а решта території Бессарабії відійшла до складу новоутвореної Молдавської РСР. Відтак, 7 серпня були створені Чернівецька і Ізмаїльська області, а замість повітів і волостей – райони;притому, 2 райони (Бричанський і Липканський), населені, головно, молдаванами, відійшли до складу МРСР.
15 серпня Президія ВР СРСР видала укази про націоналізацію землі, а також банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту і засобів зв`язку Північної Буковини.
Внаслідок нападу фашистської Німеччини на СРСР у 1941 р. Буковина була окупована румунськими і німецькими військами, і 19 липня 1941 р. Й.Антонеску видав “Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівської Румунії” та утворення з неї провінції Буковини, очоленої румунським губернатором з необмеженими повноваженнями. У середині жовтня 1944 р. внаслідок наступу радянських військ у Північній Буковині знову відновилась радянська влада.
2. Ліквідація екзильного уряду (уряду у вигнанні) зунр (15.03.23)
Найвища Рада 25.6.1919р. (за іншими даними 29.6), побоюючись наступу більшовицьких військ за Збруч, погодилась на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини, залишивши юридичні права над цією територією за союзними державами.
З липня до листопада 1919 року місцем перебування Є.Петрушевича, Ради Уповноважених Диктатора і Начальної Команди УГА став Кам'янець-Подільський. Наприкінці листопада 1919 р. Є.Петрушевич і уряд ЗУНР були змушені, переїхати до Відня, де продовжували активну міжнародну діяльність по захисту державних інтересів ЗУНР. 21.11.1919р. під тиском польської сторони було укладено “Договір між союзними державами і Польщею про Східну Галичину”, за яким Галичина входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії. Після закінчення цього терміну, подальший статус цих земель визначався шляхом самовизначення місцевого населення. 8.12.1919р. Найвища Рада Антанти, визнавши східним кордоном Керзона лінію, юридично затвердила окупацію споконвічних українських земель – Холмщини, Лемківщини, Полісся і Посяння – Польщею. Державно-правовий статус Галичини як окремого утворення був зафіксований у Севрському мирному договорі 1920 року. На протязі 1920-1923 років уряд ЗУНР і президент Є.Петрушевич постійно ставили перед Лігою Націй, Найвищою Радою і Радою Послів держав Антанти питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території республіки і відновлення незалежності ЗУНР. Однак лідери країн Антанти зацікавлені в існуванні сильної Польської держави як противаги Радянській Росії, не наважувались прийняти справедливе рішення з цієї проблеми. В березні 1921 року делегація ЗУНР (К.Левицький, Є.Брайтер, О.Назарук, Л.Мишуга) висловила рішучий протест проти укладення Ризького мирного договору 1921 р.. В 1921 році Рада Ліги Націй прийняла ухвалу про організацію в 1922 році міжнародної конференції з проблеми міжнародно-правового статусу Галичини. В квітні-травні 1922 року питання про долю окупованих Польщею українських земель обговорювалось на Генуезькій конференції. 14.3.1923р. на засіданні Ради Послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. Намагаючись змінити рішення Ради Послів, з Пуанкаре зустрічався митрополит А.Шептицький, але безуспішно. 15.3.1923р. припинив існування екзильний уряд ЗУНР, і склав свої повноваження Є. Петрушевич. За умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919р.,Севрського мирного договору 1920р., Тріанонського мирного договору 1920р. і Бессарабського протоколу (24.10.1920), незважаючи на протести українського населення, Буковина і частина Бессарабії були анексовані Румунією, а Закарпатська Україна передана до складу Чехо-Словаччини.
3. Мюнхенська угода 1938 року (ще відома як Мюнхенська змова) — угода, підписана в Мюнхені 30 вересня 1938 року прем'єр-міністром Великобританії Невілом Чемберленом, прем'єр-міністром Франції Едуаром Даладьє, рейхсканцлером Німеччини Адольфом Гітлером та прем'єр-міністром Італії Беніто Муссоліні.
Основний зміст угоди:
Судетська область відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня;
все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці;
Чехословаччина повинна задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.
Мюнхенська угода (мюнхенська змова) про приєднання прикордонних земель Чехословаччини, населених німцями, до нацистської Німеччини, стала результатом агресивної політики Гітлера, який проголосив ревізію Версальського мирного договору 1919 року з метою відновлення німецького рейху, з одного боку, і підтриманої США англо-французької політики «умиротворення», з іншого.
Англійське і французьке керівництво було зацікавлене в збереженні статус-кво, що склався в Європі в результаті Першої світової війни 1914—1918 років, і розглядало політику Радянського Союзу та світового комуністичного руху як головну небезпеку для своїх країн. Лідери Великобританії та Франції прагнули політичними і територіальними поступками за рахунок країн Центральної та Південно-Східної Європи задовольнити експансіоністські домагання Німеччини та Італії, досягти «широкої» угоди з ними і забезпечити тим самим власну безпеку, підштовхнувши німецько-італійську агресію в східному напрямку.
Судети відносилися до найбільш промислово розвинутих районів Чехословаччини. У регіоні 3,3 млн. населення становили компактно проживаючі етнічні, так звані судетські німці. Гітлер із самого початку своєї політичної діяльності вимагав їхнього возз'єднання з Німеччиною, неодноразово робив спроби здійснити цю вимогу.
У березні 1938 року без будь-якої протидії з боку західних держав Німеччина здійснила силове захоплення (аншлюс) Австрії. Після цього різко посилився німецький натиск на Чехословаччину. 24 квітня 1938 фашистська Судетська німецька партія (СНП) Конрада Генлейна за вказівкою Гітлера висунула вимогу надати Судетській області автономію.
Уряд СРСР заявив про готовність виконати свої зобов'язання за радянсько-чехословацькому договору 1935 року, який передбачав надання Радянським Союзом допомоги Чехословаччині у разі агресії проти неї за умови одночасного надання такої допомоги Францією.
13 вересня гітлерівське керівництво інспірувало заколот судетських фашистів, а після його придушення чехословацьким урядом стало відкрито загрожувати Чехословаччині збройним вторгненням. 15 вересня на зустрічі з Гітлером у Берхтесґадені прем'єр-міністр Великої Британії Чемберлен погодився з вимогою Німеччини передати їй частину чехословацької території. Через два дні англійський уряд схвалив «принцип самовизначення», як була названа німецька анексія Судетської області.
19 вересня 1938 чехословацький уряд передав Радянському уряду прохання дати якнайшвидшу відповідь на питання: а) чи надасть СРСР, згідно з договором, негайну дійсну допомогу, якщо Франція залишиться вірною і теж надасть допомогу; б) чи допоможе СРСР Чехословаччині як член Ліги націй.
Обговоривши 20 вересня цей запит, ЦК ВКП(б) визнав можливим дати на обидва ці питання позитивні відповіді. 21 вересня радянський посол в Празі підтвердив готовність Радянського Союзу надати таку допомогу. Однак, підкоряючись англо-французькому тиску, чехословацький уряд капітулював, давши згоду задовольнити берхтесґаденські вимоги Гітлера.
22-23 вересня Чемберлен знову зустрівся з Гітлером, який ще більше посилив вимоги до Чехословаччини і терміни їхнього виконання.
Скориставшись моментом, свої територіальні вимоги висловили Польща і Угорщина. Це дозволило Гітлеру виправдати анексію Судет «міжнародним» характером вимог до Чехословаччини. У цій ситуації за ініціативою Муссоліні 29-30 вересня 1938 року було проведено нараду представників Англії, Франції, Німеччини та Італії в Мюнхені, на якому 30 вересня без участі представників Чехословаччини було підписано Мюнхенська угода (датована 29 вересня).
Згідно з цією угодою, Чехословаччина повинна була в період з 1 по 10 жовтня очистити Судетську область з усіма укріпленнями, спорудами, шляхами сполучення, фабриками, запасами зброї тощо. Також Прага зобов'язувалася протягом трьох місяців дати задоволення територіальним претензіям Угорщини та Польщі. Додатково була прийнята декларація, в якій Великобританією і Францією давалися гарантії нових кордонів Чехословаччини.
Уряд Чехословаччини підкорилася прийнятій у Мюнхені угоді, і 1 жовтня 1938 частини вермахту окупували Судети. У результаті Чехословаччина втратила близько 1/5 своїй території, близько 5 млн. населення (з них 1,25 млн. чехів і словаків), а також 33% промислових підприємств. Приєднання Судет стало вирішальним кроком на шляху до остаточної ліквідації державної самостійності Чехословаччини, що послідувала в березні 1939 року, коли Німеччина захопила всю територію країни.
Таким чином територіальні поступки Чехословаччини за Мюнхенською угодою стали наступними:
Судети передані Рейху в жовтні 1938р.;
Чеський Тешин переданий Польщі 2 жовтня 1938р.;
Територія, зайнята Угорщиною у листопаді 1938р.;
Карпатська Україна зайнята Угорщиною у березні 1939р.;
Решта Чехії перетворена на Протекторат Богемії і Моравії у березні 1939р.;
Сателітна держава Словаччина.
Суверенітет і територіальна цілісність чехословацької держави були відновлені в результаті розгрому фашистської Німеччини у Другій світовій війні. Згідно з Угодою про взаємні відносини 1973 Чехословаччина і Федеративна Республіка Німеччина визначили Мюнхенську угоду, «маючи на увазі свої взаємні відносини згідно з цим договором, нікчемною».
4. Обіцяну автономію в рамках Чехословацької Республіки тодішня Підкарпатська Русь отримала тільки 11 жовтня 1938 року.
26 жовтня 1938 уряд очолив Августин Волошин, і Підкарпатська Русь отримала нову назву – Карпатська Україна. В цей же час почалися терористичні акти угорських диверсантів з організації “Сабадчапаток”, які підірвали потяг у Берегово.
А 2 листопада 1938 відбувся так званий Віденський арбітраж, за яким Східна Словаччина і Карпатська Україна повинні були увійти до складу Угорщини.
На арбітражі, що пройшов 2 листопада 1938 року в Відні під “опікою” нацистської Німеччини, сателітом якої на той час була Угорщина, в складі чехословацької делегації, серед інших, готувалися викласти свої точки зору і представники Карпатської України (Августин Волошин) та Словаччини (Йозеф Тисо), однак з ініціативи Ріббентропа їм не дали слова, оскільки репрезентовані ними автономії не могли розглядатися як третя сторона. За підсумками Першого Віденського арбітражу Угорщині були передані території площею 11 927 км ², у тому числі 1537 км ² території Карпатської України. Від 57 до 84% їхнього населення були угорцями – за чехословацькою та угорською статистикою відповідно.
Карпатська Україна втратила тоді два своїх головних міста – Ужгород і Мукачеве, а також всі родючі землі. 12 листопада вони були офіційно включені до складу Угорщини постановою парламенту цієї країни. Однак рішення Першого Віденського арбітражу не задовольнили і країну-набувача: вона хотіла отримати контроль над усією Словаччиною і всієї Карпатської України, що й спробувала реалізувати 15 березня 1939 року незаконною окупацією Карпатської України.