Технопарки-аутсайдери

Технопарк	Зареєстровано
Інститут технічної теплофізики (Київ)	2002
«Укрінфотех »(Київ)	2002
Київська політехніка	2002
Інтелектуальні інформаційні технології (Київ)	2002
Агротехнопарк (Київ)	2004
«Еко - Україна» (Донецьк)	2004
Наукові та навчальні прилади (Суми)	2004
«Текстиль» (Херсон)	2004
«Ресурси Донбасу» (Донецьк)	2004
Український мікробіологічний центр синтезу та новітніх технологій (Одеса)	2004
«Яворів» (Львівська обл.)	2004
Машинобудівні технології (Дніпропетровськ)	2004

У вітчизняних технопарках відсутня промислова зона, тобто всі учасники реалізують свої проекти на власних площадках.

Фінансування інноваційної діяльності в Україні здійснювалось Державним інноваційним фондом (1992 р.), в який відповідно до законодавства всі українські підприємства відраховували 1% від доходу, але за 8 років свого існування фонд провалив 93% всіх інноваційних проектів. Тому питання фінансування діяльності технопарків є відкритим. З метою зміцнення позитивного ставлення до функціонування технопарків в Україні доцільно виокремити їх основні функціональні характеристики:

1) технопарки є каталізаторами розвитку окремих галузей економіки, які становлять промисловий та експортний потенціал країни;

2) діяльність технопарків спрямована на оптимальне розміщення виробництва з метою скорочення періоду освоєння нових технологій;

3) інноваційна діяльність технопарків забезпечує підвищення рівня національного виробництва та товарної насиченості ринку;

4) технопарки сприяють підвищенню кваліфікації працівників та формуванню якісно нової системи кадрової підготовки;

5) діяльність технопарків сприяє формуванню технологічної моделі розвитку національної економіки та розвитку міжнародної економічної діяльності країни [33].

Контрольні запитання

1. У яких випадках технологія розглядається як фактор виробництва та як товар?

2. Назвіть основні форми передачі технології.

3. Як здійснюється оцінка об’ємів передачі технології?

4. У чому полягає економічна доцільність експорту та імпорту технології?

5. У чому полягає необхідність міжнародного технічного сприяння?

6. Визначте особливості міжнародного технологічного обміну .

Тема 13. Міжнародна міграція робочої сили

13.1. Міжнародна міграція робочої сили як форма міжнародних економічних відносин

Об’єктивною основою функціонування світового господарства як цілісної економічної системи є міжнародна міграція робочої сили. Двоїстий характер праці обумовлює необхідність її визначення як фактору виробництва та як товару. Як фактор виробництва праця залежно від рівня кваліфікації впливає на ефективність використання інших факторів виробництва, як товар праця розглядається при використанні фізичних можливостей та розумових здібностей працівника для досягнення певних цілей. На подвійному характері праці була побудована і теорія доданої вартості К. Маркса, який констатував, що праця конкретного виробника, яка створює певний продукт, є конкретною, а витрати фізичних та моральних зусиль є абстрактними. Так як джерелом праці є робоча сила, то при наймі на роботу робочий продає власнику засобів виробництва не працю, а здатність до праці, в обмін на заробітну плату, яка відповідає вартості абстрактної праці. Таким чином, К. Маркс першим з економістів розрізнив поняття “робоча сила” як здатність до праці і “працю” як процес використання робочої сили [21, с. 421-422]. І саме прагнення до більш ефективного використання здібностей та можливостей працівників та їх розподілу між країнами є основним мотивом міжнародної міграції робочої сили.

Історія розвитку міграційних процесів налічує багато тисячоліть, але для розвитку світової економіки найбільш значущими є чотири етапи:

1) перший етап пов'язаний з промисловою революцією у Європі у останній третині XVIII- середині XIX ст., яка завдяки широкому впровадженню науково-технічних досягнень удосконалила виробничий процес та вивільнила значну кількість робочої сили, що спонукало до масового переселення європейців на американський, австралійський, новозеландський континент. З 1815 р. по 1830 р. більше 55 млн європейців назавжди покинули Європу. В цей період починає формуватись світовий ринок праці;

2) другий етап охоплює період з 80–х років XIX ст. до Першої світової війни, який характеризується значним зростанням масштабів накопичення капіталу. Виникнення диспропорцій у світовому господарстві завдяки концентрації капіталу та виробництва у США, Англії, Німеччині сприяє підвищенню попиту на робочу силу та стимулюванню імміграції низькокваліфікованих робітників з слабо розвинених країн (Індії, Китаю, відсталих країн Європи).

3) третій етап охоплює міжвоєнний період, характерною особливістю якого є скорочення масштабів міжнародної трудової міграції, у тому числі і міжконтинентальної, як наслідок економічної кризи 1929 –1933 рр. та тоталітарного режиму СРСР у формі заборони еміграції робочої сили.

4) четвертий етап пов'язаний із Другою Світовою війною, в ході і після якої емігрувало 15 млн німців, а у 50–60 рр. XX ст. внаслідок воєнних конфліктів емігрувало 45 млн чоловік. Слід зазначити, що міграційні процеси були наслідком не тільки політичних протистоянь, але і причин чисто економічного характеру, а саме:

- зростанню внутрішньоконтинентальної міграції, частково в Європі та Африці;

- збільшення попиту на висококваліфіковану робочу силу;

- посилення державного та міждержавного регулювання трудової міграції.

Міжнародна міграція робочої сили є процесом міждержавного переміщення робочої сили терміном більш як 1 рік, який обумовлений причинами економічного та неекономічного характеру.

Міжнародна міграція робочої сили включає два взаємопов’язаних процеси: еміграцію – виїзд працездатного населення з країни, та імміграцію – в’їзд працездатного населення в країну з-за кордону. З цими процесами також пов’язана рееміграція – повернення емігрантів на батьківщину та “відплив інтелекту” – еміграція висококваліфікованих кадрів.

Різниця між імміграцією та еміграцією становить міграційне сальдо, яке є показником оцінки обсягів руху робочої сили окремої країни за певний період часу (частіше за рік). Класифікація видів міжнародної міграції робочої сили наведена в табл. 13.1.

Постійна міграція передбачає безперервність руху робочої сили у визначених напрямках міжнародної міграції робочої сили. Тимчасова міграція має або сезонний характер (характерно для сільськогосподарських робіт), або ж викликана необхідністю щоденного переміщення робочої сили між населеними пунктами.

Легальна міграція здійснюється відповідно до міжнародних та міждержавних міграційних угод, офіційно зареєстрована та відображена у статистичних даних держав-експортерів та імпортерів робочої сили та Міжнародної організації з міграції. Обсяги нелегальної міграції офіційно не реєструються через неможливість встановити шляхи руху та чисельність нелегалів. Нелегальна міграція часто є соціально, політично небезпечною та порушує баланс на світовому та національних ринках праці.

Таблиця 13.1

Види міжнародної міграції робочої сили

Критерії	Види
За тривалістю	Постійна Тимчасова: - сезонна - маятникова
За правовою ознакою	Легальна Нелегальна
За характером прийняття рішення	Добровільна Примусова
За соціальним складом	Некваліфіковані робітники Середньотехнічний та сервісний персонал Спеціалісти та висококваліфіковані робітники Студенти Інтелігенція Підприємці
За формами трудових відносин	Індивідуальна Колективна
За типом статусу в країні перебування	Асимільована Не асимільована

Добровільна міграція обумовлена прагненням працівників реалізувати свій потенціал за кордоном відповідно до вимог країн-імпортерів робочої сили. Примусова міграція (трудове рабство) в основному має незаконний характер, бо порушує права людей, та пов’язана з торгівлею людьми. Інколи примусова міграція може бути викликана певними економічними та політичними обставинами, які змушують населення до пошуку роботи за кордоном.

Статус мігрантів у країні перебування є критерієм для формування у розвинених країнах сучасних моделей інтеграційної політики в сфері міграції: політичної асиміляції, функціональної та мультикультурної інтеграції.

Відповідно до моделі політичної асиміляції приймаючим країнам слід забезпечити благоприємні умови для швидкого отримання іммігрантами нового громадянства. При цьому ідентичність нових громадян повинна визначатись не етнічними, релігійними чи культурними коріннями, а національним політичним порядком. Даний підхід до 2005 року використовувала Франція, але після масових безладів відмовилась від нього.

Політика функціональної інтеграції, якої додержуються Німеччина, Італія, Греція, полягає у реалізації принципу спільності походження населення шляхом стимулювання рееміграції. У відношенні до іммігрантів, які мають іншу національність, проводиться політика обмеження їх прав та можливості отримання громадянства.

У мультикультурній моделі, яка базується на визнанні наявності у суспільстві різних етнорасових груп та необхідності управління їх взаємовідносинами, основний наголос робиться на забезпеченість рівності корінних жителів та іноземців. Дана модель базується на впровадженні антидискримінаційних правових норм та політиці рівних можливостей для мігрантів та характерна для Австралії, США, Канади, Великобританії, Нідерландів, Швеції. Але після серії терористичних актів країни Західної Європи поступово відходять від даної моделі та посилюють вимоги до іммігрантів.

Міжнародна міграція робочої сили обумовлена різними причинами, які поділяються на економічні та неекономічні (рис. 13.1). Економічні причини викликані прагненням підвищити рівень добробуту населення, а неекономічні мають політичну, релігійну, екологічну, психологічну спрямованість, що перешкоджає розкриттю потенціалу робітників у певному соціумі. Основним чинником міжнародної міграції робочої сили є різний рівень соціально-економічного розвитку країни і, як наслідок, різний рівень життя населення. За даними Міжнародної організації праці (МОП), при однаковій кваліфікації робітників середній рівень оплати праці в країнах, що розвиваються складає не більше 20-27% середньої заробітної плати в розвинутих країнах.

У сучасному світовому господарстві можна виділити 5 основних напрямів міжнародної міграції робочої сили:

1) міграція з країн, що розвиваються, до розвинених країн;

2) міграція робочої сили між розвиненими країнами;

3) міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

4) міграція з країн з перехідною економікою у розвинені країни;

5) міграція висококваліфікованої робочої сили із країн з перехідною економікою в країни, що розвиваються.

Рис. 13.1. Класифікація причин міжнародної міграції робочої сили

Інтенсивна міграція населення в розвинуті країни сприяла швидкому зростанню чисельності мігрантів. У 2005 році в цих країнах проживало 91 млн мігрантів, які складають 10,3% населення. Найважливішими світовими центрами концентрації робочої сили є Північно-Американський регіон, Західна Європа, Південно-Східна Азія, Близький Схід.

США и Канада історично були й залишаються найбільш міграційно привабливими країнами Північно - Американського регіону. На теперішній час іммігранти складають більше 9% загальної робочої сили США. Незважаючи на прийняті законодавчі заходи, які обмежують імміграцію, потік трудових ресурсів до США постійно зростає, особливо за рахунок нелегальних мігрантів з Мексики та Венесуели. Після розпаду СРСР збільшився і потік висококваліфікованих кадрів у США із країн з перехідною економікою.

У країнах Західної Європи чисельність іноземців складає 17-21 млн чоловік, з них 29% – громадяни Туреччини, 20,7% – громадяни африканських держав, 7% – американці, 13,6% – жителі азіатських держав, 7,8% - жителі східноєвропейських держав. Серед країн ЄС – імпортерів робочої сили лідирують Німеччина (більше 7 млн чол.), Франція (близько 5 млн. чол.), Великобританія (3 млн чол.).

Одним із значних регіонів закордонного працевлаштування є нафтодобувні країни Близького Сходу, де у теперішній час працюють більше 4,0 млн іноземців. Найбільша частка іноземної робочої сили в ОАЕ – більше 90% національного ринку праці, в Катарі – 80%, Саудівській Аравії, Омані, Кувейті, Бахрейні – 40-50%.

На африканському континенті центри концентрації робочої сили - країни Центральної та Південної Африки. Загальна чисельність мігрантів на африканському континенті сягає 6 млн чоловік.

За останні два десятиріччя виникли нові центри концентрації робочої сили – це країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону та країни Південної Америки – Венесуела, Аргентина, Бразилія.

Каталізатором сучасних міграційних процесів у світі є транснаціональні корпорації (ТНК). Їх підвищена зацікавленість в іноземній робочій силі обумовлена по-перше, специфічною роллю у виробництві: праця іммігрантів використовується в основному на важких, екологічно брудних та не престижних видах робіт у хімічній, металургійній промисловості, будівництві тощо, по-друге, імпортуючи робочу силу, ТНК збільшують пропозицію на національному ринку праці і добиваються зниження ставок заробітної плати і для національних робітників. Крім того, заробітна плата іммігрантів значно менша за заробітну плату національних робітників. Так, у Німеччині зарплата іммігрантів на 25-30% менше, ніж у німців.

Структуру робочої сили, яка іммігрує у промислово розвинені країни, можна охарактеризувати наступним чином:

- значна частка висококваліфікованих та наукових кадрів, у США питома вага іноземців серед інженерів складає 10%, лікарів – 20%, близько 25% членів Національної академії наук, 33% лауреатів Нобелівської премії;

- значна частка некваліфікованої робочої сили, яка використовується на важких, шкідливих, низькооплачуваних роботах. Так, у Франції мігранти складають 25% всіх занятих у будівництві, 30% – в автомобілебудуванні, в Бельгії 50% шахтарів, в Швейцарії – 40% будівельних робітників – іммігранти.

За прогнозами ООН, у 2045–2050 рр. основними приймаючими країнами будуть США (1,1 млн мігрантів щорічно), Німеччина (202 тис. чол.), Канада (200 тис. чол.), Великобританія (130 тис. чол.), Італія (120 тис. чол.), Австралія (100 тис. мігрантів). На 2005–2050 рр. середньорічний рівень міжнародної міграції оцінюється в 2,2 млн чол. або в 98 млн чол. на весь період. Це обумовлюється різкою віковою диференціацією населення в розвинутих країнах та країнах, що розвиваються. У країнах ОЕСР 20% населення – люди віком більш як 60 років, а до 2050р. їх частка зросте до 32%, тобто на 1 новонароджену дитину буде приходитись 2 людини похилого віку.