29. Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 1960 –

початок 1980-х рр.)

• БЕРДНИК Олександр (Олесь)(1927) - Відомий український письменник-фантаст, автор понад 20 романів і повістей. Член-засновник Української Гельсінкської групи (УГГ).

• 1949 Олесь Бердник виступив на відкритих партійних зборах театру ім І.Франка, де тоді працював (це була кампанія боротьби з космополітизмом). Бердник був обурений тим, що актори театру обмовляли своїх недавніх друзів і колеґ, а також тим, що за вказівкою „згори“ перекроюються п’єси класиків. Заарештований за звинуваченням у „зраді Батьківщини".

• Восени 1976 Б. вів консультації з М.Руденком, О.Мешко, Л.Лук’яненком про створення Української Гельсінкської Групи, 09.11.76 став її членом-засновником, підписавши Меморандум № 1 "Вплив Європейської Наради на розвиток правосвідомості в Україні", де обґрунтована поява правозахисного руху, наведено список українських в’язнів сумління.

• 17.05.84 в газеті "Літературна Україна" з’явилася "покаянна" стаття Бердника під назвою „Вертаючись додому“, де сказано, що "Гельсінкський рух є творінням ЦРУ", а Руденко і Лук’яненко, "якби в них була справжня мужність, давно зійшли б зі шляху антипатріотизму і добровільної самоізоляції".

• У 1987 Бердник заснував громадську організацію "Ноосферний фронт "Зоряний ключ", мета якої — „збереження духовних цінностей народів і племен, набутих у віках тяжкої космоісторії, які безповоротно втрачаються і девальвуються в круговеті псевдоцивілізації".

• 16.12.89 обраний провідником гуманістичного об’єднання "Українська Духовна Республіка", видає газети "Свята Україна", „Згода“.

• Григоренко Петро (1907 —1987) — радянський генерал-майор, правозахисник. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів. У 1964 за легальну правозахисну діяльність розжалуваний у рядові і позбавлений всіх державних відзнак. Перебував у радянських тюрмах, таборах і «психушках». З 1977 р. проживав у США. Помер у США.

• Горинь Богдан (1936) — український політичний та громадський діяч, Народний депутат України 1-го та 2-го скликань, журналіст, мистецтвознавець, політолог, колишній дисидент.

• Член редколегій самвидаву часописів «Український вісник» у 1988—1989 рр., «Кафедра» у 1988—1989 рр., головний редактор самвидаву щомісячного бюлетеня «Львівські новини» з 1989 р.

• Горинь Михайло (1930) — Народний депутат України 1-го скликання, правозахисник, дисидент та політв'язень радянських часів, почесний голова Республіканської христианської партії,член УГГ з 1982 року.

• В 1988 р. – співзасновник УГС. У 1989 р. – Голова Сенкретаріату Народного руху України.

• В квітні 1990-го року Михайло Горинь став одним з фундаторів Української республіканської партії (УРП). Паралельно він залишався головою секретаріату НРУ, який в той час ще не був партією. 28 лютого 1992-го року це дало йому, членові проводу УРП, змогу стати співголовою НРУ. Але вже незабаром Михайло Горинь залишив лави НРУ. 1 квітня 1992 він був обраний головою УРП. Цю посаду Михайло Горинь обіймав до 21 жовтня 1995-го року — тоді він став почесним головою цієї політичної сили. Але цей час тривав не довго, бо вже незабаром Михайло Горинь вступив в конфлікт із елітою УРП, через що він 15 березня 1997-го року був вилучений з лав партії. Після цього Михайло Горинь разом з однодумцями створив Республіканську христианську партію (РХП), в якій він до сих пір обіймає посаду почесного голови.

• ЛИТВИН М

• МАРЧЕНКО ВАЛЕРІЙ (1947 - 1984) -відомий український правозахисник, літературознавець і перекладач

• З 1970 - співробітник газети “Літературна Україна”, за сумісництвом викладав українську мову і літературу в середній школі у Києві.

• 25.6.1973 заарештований співробітниками КГБ. За вироком Київського обласного суду від 27.12.1973 відповідно до ст.62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР. “Наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад..., за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС...”. Засуджений до 6 років позбалення волі в колонії суворого режиму і 2 років заслання. Відбував покарання у пермському таборі для політв'язнів Є 35.

• В таборах познайомився з українськими правозахисниками - І. Світличним, С. Глузманом та ін. В ув'язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в'язнів у радянських таборах, трагічні події 1940-50-х рр. у Західній Україні.

• Після звільнення жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перкладами з англійської, писав публіцистичні статті - “Там, у Київських печерах”, “ГУЛАГ”. Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести з засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР “Про посилення вивчення російської мови у школах України”, яку назвав “найсвіжішим Валуєвським указом” (див. Валуєвський указ 1863). 21.10.1983 вже важко хворого М. заарештовують вдруге і засуджують до 10 рокіб таборів особливого режиму і 5 років заслання. Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки. Помер у тюремній лікарні в Ленінграді.

• ПАРАДЖАНОВ СЕРГІЙ (1924-1990)- визначний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991, посмертно).

• В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі - 1957), «Перший хлопець» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з А.Слісаренком). Міжнародне визнання прийшло до П. після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Цей фільм П. був удостоєний 16 призів на багатьох міжнародних кінофестивалях, зокрема, премія міжнародного кінофестивалю у Мардель-Платі (Аргентина, 1965); Кубок фестивалю фестивалів (Рим, 1965); Золота премія у Солоніках (Греція, 1966); премія Британської кіноакадемії (1966) та ін.

• У 1965-68 П. разом з ін. відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українськох інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію. В 1971 повернувся у Київ. 17.3.1973 був заарештований, і за сфабрикованими звинуваченнями засуджений до тривалого ув'язнення. Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Ф. Трюффо, Ж.-Л. Годар, Ф.Фел-ліні, Л. Вісконті, Р. Росселіні, М. Антоніоні) звільнений 30. 12.1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі. І в подальшому зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.

• РОМАНЮК ВАСИЛЬ (1925-1995)-видатний український православний релігійний діяч, богослов, Патріах Київський і всієї Руси-України УПЦ-КП (з 1993).

• У молоді роки брав участь у національно-визвольній боротьбі. У 1944 засуджений радянським режимом до 10 років ув'язнення. Перебував на Колимі, зокрема у копальні Холодній Магаданської обл. до серпня 1953. У 1959 закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом - Московську духовну семінарію. З 1964 до 1972 - священик у парафіях Івано-Франківської і Коломийської єпархії Руської Православної Церкви.

• Закликав вірних зберігати народні традиції, приятелював з культурними і громадськими діячами, учасниками руху шістдесятників. За активну діяльність із захисту прав людини і, зокрема, прав православних віруючих України 20.1.1972 засуджений до 7 років позбавлення волі і трьох років заслання.

• У 1976 під час перебування на засланні задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви. З листопада 1979 -член Української Гельсінської Групи. У 1984 за самовіддану службу Церкві в Україні єпископ УПЦ в Америці (Вселенський Патріарх) Андрій нагородив Р. вищою священичою відзнакою - митрою. У червні 1987 виступав з лекціями перед християнськими українськими і англомовними громадами Канади, США та Англії. Після повернення в Україну 28.4.1990 був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім'ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського.

• Виступав за створення незалежної Української Православної Церкви з центром у Києві, піднесеної у статус Патріархату. З 1991 очолював місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконував обов'язки вікарія Київської єпархії з титулом архієпископ Білоцерківський.

• Став одним із фундаторів УПЦ-Київського Патріархату (засн. у червні 1992). 17.2.1993 призначений архієпископом Львівським і Сокальським. Після смерті Патріарха Мстислава Р. став місцеблюстителем Патріаршого престолу (14.6.1993) із возведенням у сан митрополита.

• На Всеукраїнському Православному Соборі 21.10.1993 обраний Патріархом (інтронізований 24.10. у Софійському соборі). Виступав з численними проповідями й статтями на богословські, патріотичні й державницькі теми. Раптово помер 14.7. 1995. Спроба поховати тіло у Софійському соборі наштовхнулася на опір зі сторони духовенства УПЦ Московського Патріархату та силові дії з боку загонів спеціального призначення МВС України. Похований біля брами св. Софії у Києві.

• РУДЕНКО Микола (1920 - 2004) - Відомий поет, письменник, філософ, правозахисник, засновник Української Гельсінкської групи (УГГ).

• Уперше виступив проти існуючих порядків у 1949, коли під виглядом критики „космополітів“ громили та нищили єврейських письменників. Щоб їх судити, від Руденка як секретаря парткому СПУ вимагали неґативних характеристик, а він, чоловік м’який і доброзичливий, твердо відмовлявся давати їх, що, однак, на долі приречених не позначилося. Але Руденко з 1950 вже не займав ніяких посад.

• Після консультацій з П.Григоренком, О.Мешко, О.Бердником, Л.Лук’яненком, І.Кандибою, О.Тихим, М.Матусевичем, М.Мариновичем, Н.Строкатою 09.11.76 на квартирі А.Д.Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де обголосив про створення Української Гельсінкської Групи. Того ж вечора квартира Руденко на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою.

• Скоро були опубліковані її Декларація і Меморандум №1, у розділі „Типові порушення прав людини“ були дані про голод 1933 р., про репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських полів’язнів.

• Був редактором журналу "Дніпро" (1947-1950), секретарем Спілки письменників України, одним із трьох першозасновників і першим головою Української гельсінської спілки.

• 1977 року засуджений за так звану антирадянську агітацію і пропаганду. У 1988 р. під тиском громадськості звільнений.

• Емігрував за кордон. 1992 року повернувся в Україну.

• СТУС ВАСИЛЬ(1938 -1985) - видатний український поет, правозахисник.

• У 1965 під час прем'єри кінофільму “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” С. разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції С. відраховано з аспірантури. Працював у Центральному державному історичному архіві, згодом - на шахті, залізниці, будові, в метро. У цей період життя підготував другу збірку віршів “Зимові дерева”, яку, однак, як і збірку “Круговерть”, у вітчизняних видавництвах надрукувати не вдалося. У 1970 у Брюсселі виходить книжка віршів поета “Веселий цвинтар”. Поезія С. характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України.

• Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972. На поч. вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в “антирадянській агітації й пропаганді” та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства:

• Після звільнення повернувся до Києва, працював на київських заводах, вступив до Української гельсінської групи (жовтень 1979), продовжував правозахисну діяльність, зокрема, виступав на захист репресованих членів УГГ У травні 1980 заарештований вдруге, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений до 10 років таборів особливого суворого режиму та 5 років заслання. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А.Сахаров розцінив вирок С. як ганьбу радянської репресивної системи. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями кілька разів оголошував голодовки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985 Г.Бьолль висунув творчість С. на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28.8.1985 С. оголосив безстрокове сухе голодування. Помер у карцері в ніч з 3 на 4.9.1985.

• ТИХИЙ ОЛЕКСІЙ (Олекса Тихий1927 - 1984) - відомий український поет, правозахисник.

• У 1948 вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецька обл.) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне. Заарештований у лютому 1956 за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину. 18.4.1957 на закритому засіданні Сталінського обласного суду на підставі ст. 54-10 ч. 1 Карного кодексу УРСР “за антирадянську агітацію та пропаганду” засуджений на 7 років позбавлення волі. Термін покарання відбував у Володимирській тюрмі та Дубовлагу.

• Після звільнення 15.2.1964 Т., не маючи можливості влаштуватись на роботу за спеціальністю, працював вантажником, слюсарем-механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником. Водночас проводив велику роботу з укладання словника української мови, розробив “метод навчання без школи” (за домашніми завданнями).

• У своїх публіцистичних творах виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині.

• У листопаді 1976 Т. разом з М.Руденком, О.Мешко, П.Григоренком, Л.Лук'яненком, О.Бердником та ін. виступив членом-засновником однієї з перших правозахисник асоціацій - Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ - “Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод” та “Меморандум № 1”. Літературна і правозахисна діяльність Т. стала причиною його другого арешту на поч. лютого 1977. Справу Т. було об'єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України М.Руденка. У червні-липні 1977 під час судового процесу в с. Дружківці (Донецької обл.) засуджений за звинуваченням у “антирадянській агітації і пропаганді” та “за незаконне зберігання зброї” (було підкинуто гвинтівку) до 10-річного позбавлення волі у таборах особливо суворого режиму і 5-ти років заслання. Кілька разів оголошував голодовки (найдовша -52 дні). З 1981 Т, тяжко хворів. Помер 6.5. у тюремній лікарні

• 19.11.1989 прах Т. перепохований разом з тлінними рештками В.Стуса і Ю.Литвина на Байковому кладовищі у Києві.

• Хмара Степан(1937) — український політик, правозахисник, довголітній політв'язень радянських концтаборів, народний депутат України І, ІІ та IV скликань.

• З 1964 р. — лікар-стоматолог у м. Гірник Сокальського району Львівської області. Бере участь у дисидентському русі. Розповсюджує самвидав та іншу заборонену літературу. У 60-ті роки вперше в Україні переклав працю Сахарова «Роздуми про мир, інтелектуальну свободу та прогрес». Після масових арештів опозиційної української інтелігенції, вслід за ув'язненим В'ячеславом Чорноволом, продовжує видавати підпільно «Український вісник». У 1974 році в рамках «Українського вісника» виходять його праці «Етноцид українців у СРСР» та «Генеральний погром», які перевидавалися багатьма європейськими мовами. За політичну та правозахисну діяльність у 1980 році був заарештований КДБ та засуджений до 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання.

• У 1987 р. повернувся в Україну, став одним із керівників УГС, а опісля її перетворення на УРП з 04.1990 р. — заступником голови партії. У 05.1992 р. на ІІІ з'їзді УРП вийшов з партії через незгоду з її політикою. У 06.1992 р. на конференції радикального крила УРП, яка стала Установчим з'їздом Української консервативної республіканської партії (УКРП), обраний головою партії. Голова УКРП з 06.1992 р. по 12.2001 р.

• Активний учасник помаранчевої революції 2004 року.

• ШЕЛЕСТ ПЕТРО (1908-1996)-український партійний і радянський діяч.

• З 1940-на партійній роботі: секретар Харківського міськкому КП(6)У з питань оборонної промисловості.

• Під час радянсько-німецької війни 1941-45-зав. відділом оборонної промисловості Челябінського обкому партії, інструктор ЦК ВКП(б), парторг ЦК ВКП(б), парторг ЦК на заводах у Саратові, заст. секретаря Саратовського обкому партії з оборонної промисловості.

• У 1954 обраний другим секретарем Київського міськкому КП України. З лютого 1957 - перший секретар Київського обкому КП України. З 1954 - член ЦК КП України. З лютого 1957 - перший секретар Київського обкому КП України.

• У серпні 1962 обраний секретарем ЦК КП України, у грудні 1962 - головою Бюро ЦК КП України з промисловості й будівництва. З липня 1963 -перший секретар ЦК КП України. Своїй кар'єрі завдячував підтримці з боку М.Хрущова і М.Підгорного, хоча у 1964 разом з М.Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М.Хрущова від влади (у чому пізніше розкаювався).

• Роль Ш. в українській історії суперечлива. Під час перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ придушував прояви дисидентського руху в Україні. У 1968 Ш., боючись поширення антирадянських настроїв в Україні, став одним з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського Договору до Чехословаччини для придушення “Празької весни” 1968.

• З іншого боку, Ш. прийшов до влади на хвилі повоєнної “українізації” партійного та державного апарату в Українській РСР і підвищення ролі української партійної еліти у керівництві СРСР Час його перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ (1963-72) став періодом найвищого піднесення автономного курсу українського керівництва. Ш. намагався відстоювати економічні інтереси України перед московським центром, виступав за надання Україні більших прав у внутрішній та зовнішній економічній політиці. На тлі загальної політики русифікації й совєтизації вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок, захистив від звинувачення в націоналізмі окремих українських дячів культури (зокрема, О.Гончара, І.Дзюбу). Деякі західні дослідники (Я.Пеленський, І.Лисяк-Рудницький, М.Саварин) вважали, що поява книги Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” була інспірована самим Ш. і відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва -припущення, яке, однак, не знайшло документального підтвердження. Лінія Ш. на проведення автономного курсу, природно, дратувала московських партійних лідерів. Мотивуючи відставку Ш., Л.Брежнев закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у “місництві та проявах націоналізму”. Книга Ш. “Україна наша радянська” (1970) зазнала гострої партійної критики за “ідеологічні помилки”, зокрема, за “ідеалізацію” минулого України та обстоювання самобутності УРСР.

• ЩЕРБИЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР (1918 - 1990) - радянський партійний та державний діяч в Україні.

• З 1957 - член президії та секретар ЦК КПУ. 1961-63 - голова Ради Міністрів УРСР, кандидат до президії ЦК КПРС. Знятий з цих посад за розпорядженням М.Хрущова у зв'язку з тим, що виступив проти його ідеї поділу партійних комітетів на промислові й сільські. У 1963-65 - перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ. Після зміщення М.Хрущова знову обійняв посаду голови Ради Міністрів УРСР (1965-72). Член Політбюро ЦК КПУ (з 1966) та ЦК КПРС (з 1971).

• Відновленню свого попереднього становища завдячував Л.Брежнєву, якого знав з часів праці у Дніпропетровську. Належав до т. зв. дніпропетровського клану, який за роки правління Л.Брежнєва добився керівних позицій у партійному і державному апараті.

• Відіграв одну з провідних ролей у знятті П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ. З травня 1972 по вересень 1989 - перший секретар ЦК КПУ. Відповідальний за чистку українського державного і політичного апарату, який за роки правління П.Шелеста наважився проводити автономний щодо Москви курс, за русифікацію політичного і культурного життя в Україні (показово, що на офіційному рівні вживав тільки російську мову), розправу з дисидентством.

• Однозначно підтримував лінію московського центру щодо України, погоджуючись на її статус “другої серед рівних”. Лояльність Щ. належним чином була оцінена московським керівництвом, хоча після приходу М.Горбачева до влади мав із ним деякі конфлікти (зокрема, щодо обнародування масштабів Чорнобильської катастрофи та необхідності евакуації населення із зони радіоактивного забруднення) і навіть був його опонентом. Тим не менше став одним із трьох останніх брежнєвських висуванців, які у часи “перебудови” найдовше втрималися у Політбюро ЦК КПРС. М.Горбачев, залишаючи Щ, при владі, намагався забезпечити таким чином контроль над Україною (за іншою версією, голос Щ. був вирішальним під час виборів М.Горбачева на посаду Генерального секретаря, тому Горбачев утримував його при владі з особистої вдячності).

• Щ. робив усе можливе, щоб стримати розвиток демократичних процесів і гласності в Україні, перетворивши республіку в “заповідник застою”. Відправлений на пенсію лише у вересні 1989, коли його лінія зазнала краху і постала потреба у більш гнучкому лідері КПУ, який пішов би на діалог з опозицією. Ймовірно, покінчив життя самогубством.