Розділ 3 Проблеми та перспективи розвитку фінансового сектору Украіни

Процеси ринкової трансформації в Україні обумовлюють потребу у стрімкому розвитку та ускладненні структури фінансового сектора, що відноситься до найбільш актуальних проблем розвитку національної економіки.

Сьогодні фінансовий сектор розглядають як фінансовий ринок, який забезпечує накопичення та розподіл інвестиційних ресурсів, взаємодію виробників та споживачів фінансових послуг за правилами, визначеними державою та її регуляторними органами. Складовими фінансового ринку виступають грошово-кредитний, страховий, фондовий ринок, ринок послуг спільного інвестування, недержавних пенсійних послуг.

В Україні поступово нарощуються обсяги виробництва, що створює додаткові можливості для посилення ролі фінансового ринку в економічному розвитку країни, оскільки виникає необхідність в залученні додаткових обсягів фінансових ресурсів.

Грошовий ринок відзначається суттєвими темпами зростання за кредитною та депозитною масою, що свідчить про провідну роль банківських установ на фінансовому ринку країни; він є кредитоорієнтованим, суттєво зростає частка довгострокових кредитів в економіку країни. Окрім банків – основних фінансових посередників фінансового ринку, пожвавлюється робота і небанківських фінансових установ. Спостерігається тенденція щодо конвергенції фінансових посередників та поява фінансових супермаркетів, що є додатковим стимулом для удосконалення моделі фінансового сектору.

Попри досить високу динаміку свого формування, рівень фінансового ринку України не відповідає зростаючим потребам національної економіки та суттєво відстає від середньоєвропейських параметрів.

Торговельно-розрахункова інфраструктура фондового ринку є витратною та недосконалою, як наслідок, більше 90% усього обсягу цінних паперів, емітованих в Україні, обертаються на неорганізованому позабіржовому ринку. Фінансові установи України надають клієнтам досить вузький спектр фінансових послуг, причому незадовільного рівня якості, а законні права та інтереси споживачів цих послуг недостатньо захищені.  Одним із головних чинників такого стану є досить суперечлива та не повністю сформована нормативно-правова база, що ускладнює процес розвитку фінансового сектору [18].

Розвиток ринку фінансових послуг гальмується низькою капіталізацією фінансових установ, що виступає серйозним бар’єром для забезпечення реального сектору вітчизняної економіки довгостроковими фінансовими ресурсами, а недокапіталізованість страхових компаній унеможливлює страхування масштабних ризиків зокрема в енергетичній, екологічній та фінансових сферах, стримує розвиток аграрного та медичного страхування.  Інвестиційні можливості фінансових установ обмежуються дефіцитом привабливих для довгострокового розміщення коштів фінансових інструментів. Нерозвиненість ринків спільного інвестування, страхування життя, недержавної пенсійної системи та довірчого управління не дозволяє в повній мірі залучати заощадження домашніх господарств до інвестиційного процесу. Цьому також заважає відсутність дієвих механізмів податкового стимулювання інвестиційної активності громадян та недоліки і проблеми в діючому законодавстві.  Одним з суттєвих чинників, що негативно впливає на розвиток ринку в цілому є низька транспарентність державних регуляторних органів та інформаційна закритість фінансових установ, зокрема, нестача інформації щодо результатів їх діяльності та послуг, що вони надають.

Характерною особливістю багатьох вітчизняних фінансових установ є невідповідність їх діяльності міжнародним стандартам, правилам та процедурам, визначеним Директивами Європейського Союзу.  Серед головних зовнішніх чинників, що так чи інакше впливають на розвиток фінансового сектора України, необхідно виділити економічний, інтеграційний, глобалізаційний та політичний [5].

Відтак назріла потреба у побудові оптимальної моделі розвитку ефективного фінансового сектора на середньостроковий період та формуванні чітких та взаємозв’язаних цілей його реформування через усвідомлення причин кризового стану та з урахуванням світового досвіду, чому буде сприяти «Стратегія розвитку фінансового сектора України до 2015 року». Дана Стратегія представляє собою цілісну систему ідей, поглядів, намірів та ключових заходів щодо розвитку фінансового сектора на середньострокову перспективу з урахуванням національних фінансових інтересів та соціально-економічних потреб країни.

Стратегія розроблена з метою виконання Указу Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 червня 2007 року "Про хід виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України щодо поліпшення інвестиційного клімату в Україні" № 659/2007 від 20 липня 2007 року робочою групою в складі представників Держфінпослуг, Національного банку України та ДКЦПФР. Цей документ розрахований на сім років [1]. Реалізація Стратегії планується у два етапи: 2009-2010 роки та 2011-2015 роки. На першому етапі повинні реалізуватись першочергові заходи щодо подолання наслідків фінансової кризи, створені на основі правових та матеріально-технічних передумов подальшого розвитку фінансового сектору та запровадження міжнародних правил і стандартів, підвищення інституційної спроможності регуляторів. На другому етапі на створеній правовій основі та зміцненій матеріальній базі будуть реалізованими передбачені Стратегію заходи, з метою наближення умов функціонування фінансового сектора України до вимог Європейського Союзу.

Негативні явища, які виникли у фінансовому секторі внаслідок світової фінансової кризи, доводять недосконалість існуючих підходів до розвитку відповідних сегментів фінансового ринку.

У структурі українського фінансового сектора невиправдано малою є частка небанківського сегмента, на яку припадає менше 7% загального обсягу активів фінансових установ. Фінансові установи України надають споживачам досить вузький спектр фінансових послуг, значна частка яких має незадовільний рівень якості, а законні права та інтереси споживачів цих послуг недостатньо захищені.

Розвиток фінансового сектора гальмується низькою капіталізацією фінансових установ. Мала потужність банківських і небанківських фінансових установ знижує їх конкурентоспроможність в умовах відкритої економіки, виступає серйозним бар'єром для забезпечення реального сектора вітчизняної економіки довгостроковими фінансовими ресурсами.

Інвестиційні можливості фінансових установ обмежуються дефіцитом привабливих для довгострокового розміщення коштів фінансових інструментів, а також низькою ефективністю інфраструктури фінансового сектора та низькою ліквідністю. Нерозвиненість ринків спільного інвестування, страхування життя, недержавної пенсійної системи та довірчого управління не дозволяє повною мірою залучати заощадження домашніх господарств до інвестиційного процесу.

Одним із головних чинників такого стану є недосконале правове середовище та вади державного регулювання.

На сьогодні в сфері державного регулювання фінансового сектора існує багато проблем, які потребують нагального вирішення. Серед них [3]:

• відсутність концептуальних засад здійснення інтеграції до світового фінансового простору в практичній роботі органів влади і професійних учасників фінансового ринку;

• відмінність у підходах до регулювання національного фінансового ринку та недостатній рівень економічного розвитку України в порівнянні з ринками економічно розвинутих країн не дають можливості на рівних конкурувати з розвинутими фінансовими ринками за інвестиційні ресурси та забезпечити конкурентоспроможність фінансових послуг національного ринку;

• високими залишаються політичні, економічні, операційні та інші ризики для учасників-нерезидентів, що працюють або зацікавлені працювати на українському фінансовому ринку;

• відсутня довгострокова стратегія розвитку регулювання і нагляду за фінансовим сектором як за цілісною системою, що в свою чергу негативно відбивається на координації фінансових регуляторів, створенні єдиного правового простору, уніфікації процедур регулювання і нагляду, затверджені консолідованого нагляду тощо;

• недостатній рівень інституційної спроможності регулятора ринків небанківських фінансових послуг та регулятора ринку цінних паперів, що призводить до відставання в запровадженні сучасних механізмів нагляду у сфері небанківських фінансових послуг та негативно впливає на співпрацю з регуляторами інших країн та міжнародними об'єднаннями наглядових органів у секторі фінансових послуг;

- недостатня ефективність банківського нагляду;

- недостатня взаємодія державних регуляторів між собою та з об'єднаннями учасників фінансового ринку, об'єднаннями споживачів фінансових послуг.

Перехід до сучасної моделі регулювання і нагляду вимагає масштабного та досить глибокого реформування всієї існуючої на сьогодні в Україні системи регулювання і нагляду фінансового ринку [6].

До пріоритетних напрямів державної політики у сфері регулювання і нагляду належать [3]:

• посилення ролі держави у розвитку фінансового сектору, врахування нових підходів до перебудови його регулювання шляхом впровадження системи пруденційного нагляду, що базується на врахуванні ризиків, в усіх основних сегментах фінансового сектора;

• максимально можлива уніфікація норм та правил державного регулювання і нагляду у фінансовому секторі, з подальшим посиленням координації регуляторних органів у процесі розробки і реалізації цих норм та правил;

• удосконалення податкової політики щодо учасників фінансового ринку, спрямоване на збільшення ролі фінансового сектора в розбудові ефективної економіки, запровадження рівних підходів до його учасників та усунення можливостей використання оподаткування для оптимізації доходів;

• підвищення ролі саморегулівних організацій професійних учасників ринку;

• посилення боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом;

• суттєве підсилення інституційної спроможності регуляторів та підвищення рівня їх фінансового забезпечення шляхом поетапного переведення фінансування діяльності регуляторних органів за рахунок платежів з ринку;

• опрацювання питання створення єдиного органу регулювання та нагляду за суб'єктами фінансового сектору.

Головними завданнями з реалізації основних напрямів державної політики у сфері регулювання і нагляду мають стати [3]:

• підготовка та здійснення системи організаційно-правових заходів, спрямованих на розвиток пруденційного нагляду за професійними учасниками всіх сегментів фінансового ринку, що дозволить прогнозувати та попереджати як ризики діяльності окремих фінансових установ, так і системні ризики фінансового ринку в цілому. Особлива увага при цьому приділятиметься оцінці ризиків ліквідності, платоспроможності, а також операційних ризиків шляхом впровадження ефективних процедур контролю за проведенням фінансових операцій;

• стратегічною метою політики Уряду має стати забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, що потребує, насамперед, створення ефективно функціонуючої економічної системи, здатної адекватно реагувати на глобальні виклики сучасного світу;

• запровадження в наглядову практику принципу пропорційності здійснення пруденційного нагляду, що полягає в необхідності застосування різного рівня складності та повноти наглядових вимог до окремих професійних учасників фінансового ринку, виходячи з їхнього розміру, сфери діяльності, характеру проведених операцій, властивих їм ризиків тощо;

• посилення вимог та санкцій до порушників встановлених пруденційних норм та стандартів;

• забезпечення поступового переходу учасників ринку до передачі наглядової інформації і звітності від фінансових установ до державного наглядового органу винятково в електронному вигляді і скорочення звітного періоду та строків подання регуляторної звітності;

• забезпечення оптимального зближення положень про санацію та банкрутство фінансових установ, що працюють на різних сегментах фінансового ринку, запровадження в практику кращого досвіду роботи тимчасових адміністрацій та посилення їх впливу на запобігання банкрутству і на захист споживачів фінансових послуг;

• запровадження на основі Базельських принципів платоспроможності та відповідних Директив ЄС уніфікованих підходів до управління ризиками, перш за все до банківського сектора та сектора страхових послуг, а потім до інших професійних учасників фінансового ринку;

• створення умов для запровадження єдиних стандартів інвестування для інституційних інвесторів та впровадження процедур оцінки ефективності інвестиційної діяльності вітчизняних фінансових установ за правилами, визначеними Глобальними стандартами результативності інвестування;

• прийняття базового закону з питань саморегулювання на ринку фінансових послуг, в якому закріплюватимуться основні принципи та засади створення саморегулівних організацій, їх статус та порядок взаємодії з державними наглядовими органами;

• створення правових умов для заснування учасниками ринку фінансових послуг та їх об'єднаннями компенсаційних, страхових та гарантійних фондів, та їх функціонування;

• активізація діалогу між органами державної влади та об'єднаннями учасників ринку у сфері розвитку нормативно-правової бази, правозастосування та подальшої розбудови фінансового ринку, підвищення його конкурентоспроможності;

• удосконалення регулювання і нагляду за діяльністю фінансових установ у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму, з урахуванням міжнародних стандартів, накопиченого досвіду та практики застосування відповідного законодавства;

• інтеграція вітчизняного фінансового сектора до світового фінансового простору є винятково важливим фактором соціально-економічного розвитку України, і тому повинна відбуватися згідно з концептуальними засадами, визначеними державою;

• входження України до глобальної фінансової системи має максимально врахувати національні інтереси, існуючі загрози та сучасні тенденції розвитку фінансових ринків;

• діяльність з регулювання фінансових ринків має враховувати євроінтеграційну спрямованість державної політики та відповідати вимогам Генеральної угоди з торгівлі послугами СОТ, іншим зобов'язанням України, згідно з двосторонніми та багатосторонніми угодами;

• на основі аналізу прогалин національного законодавства у сфері фінансових послуг підготувати пропозиції щодо їх усунення з урахуванням Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу;

• забезпечити співробітництво з іноземними органами регулювання та нагляду за фінансовими ринками, зокрема, шляхом укладання двосторонніх та багатосторонніх угод;

• всебічно сприяти поступовій адаптації професійних учасників українського фінансового ринку до вимог єдиного ринку фінансових послуг Європейського Союзу;

• забезпечити запобігання проникненню до українського фінансового сектора капіталу іноземних юридичних осіб, які мають нестійкий фінансовий стан і сумнівну ділову репутацію;

• важливою передумовою входження фінансового сектора України до світового фінансового простору має стати розробка та реалізація Концепції інтеграції України у світову фінансову систему, яка передбачала б поетапне відкриття фінансового ринку;

• забезпечення прозорості в діяльності фінансових установ, зокрема, щодо їх реальних власників;

• допущення до управління або володіння істотною участю в банках, страхових компаніях та інших фінансових установах осіб, що мають бездоганну ділову репутацію;

• запобігання залученню до капіталів фінансово-кредитних установ коштів, джерела походження яких неможливо встановити;

• посилення координації та взаємодії органів регулювання та нагляду за суб'єктами фінансового сектора;

• вивчення доцільності виділення функцій регулювання і нагляду в банківській сфері з Національного банку України, розробки і реалізації поетапного плану створення на базі окремих наглядових органів на ринку фінансових послуг єдиного наглядового органу для здійснення нагляду за суб'єктами банківського сектора, сектора небанківських фінансових послуг, а також ринку цінних паперів і похідних;

• запровадження з урахуванням досвіду інших країн змішаної моделі фінансування регуляторів ринку фінансових послуг як за рахунок державного бюджету, так і за рахунок платежів з ринку, з поступовим зменшенням частини державного бюджету і збільшенням частини платежів з ринку, пропорційно розвитку фінансового ринку;

• створення шляхом внесення відповідних змін до законодавства правових умов для зменшення залежності державних наглядових органів від змін політичної кон'юнктури, підсилення їх інституційної спроможності та підвищення рівня їх фінансової забезпеченості, що дозволить реалізувати завдання, визначені в Стратегії, та забезпечити ефективну співпрацю з відповідними регуляторами інших країн та міжнародними об'єднаннями регуляторних і наглядових органів.