2.2. Інституційне середовище фінансового сектора економіки

Фундаментом ефективного функціонування сучасної економічної системи будь-якої країни є вагома роль фінансового сектору у відтворювальному процесі. Попри кризові події останніх років, що супроводжують його функціонування, не можна спростувати той факт, що протягом тривалого періоду саме фінансовий сектор був акселератором економічного зростання розвинутих країн, забезпечуючи трансформацію заощаджень в інвестиції.

Для визначення місця та ролі фінансового сектору у відтворювальних процесах слід зупинитись на уточненні трактування його сутності, складу та функціонального призначення. Слід погодитись із думкою вітчизняних науковців, що нині у фінансовій навчальній та енциклопедичній літературі дослідженню теоретичних засад фінансового сектору не приділено належної уваги. Це призводить до виникнення термінологічної плутанини, суб'єктивізму, а інколи й упередженості у трактуванні цієї дефініції, що утруднює її подальше практичне використання. Тут йде мова про використання у навчальній, періодичній та науковій літературі як ідентичних таких понять, як «фінансова система» та «фінансовий сектор». У країнах із розвиненою ринковою економікою поширеніший термін «фінансовий сектор». У свою чергу, він може мати як широке, так і вузьке трактування [5].

У широкому розумінні фінансовий сектор розглядається як фінансова система у її традиційному розумінні для вітчизняної фінансової науки. У фінансовій літературі суб'єктивні та об'єктивні засади фінансової системи зазвичай досліджуються з двох позицій: за внутрішньою сутністю та за організаційно-інституційною будовою. Остання характеризує фінансову систему як сукупність фінансових органів та інститутів управління грошовими потоками. За внутрішньою сутністю фінансова система держави є відображенням відносно відокремлених, але взаємопов'язаних сфер та ланок фінансових відносин, що відображають узагальнені за певною ознакою характерні особливості в організації фінансової діяльності, формуванні та використанні фінансових ресурсів.

У вузькому розумінні він означає сукупність різних фінансових інституцій, що беруть участь у створенні національного продукту. Це та продуктивна частина фінансової системи, котра забезпечує мобілізацію і розміщення фінансових ресурсів, чим, власне, і робить свій внесок у виробництво національного продукту.

У Глосарії ОеСр з макроекономіки фінансовий сектор трактується як набір інституцій, інструментів та регуляторного середовища, що сприяє здійсненню трансакцій в економіці шляхом взяття та погашення боргових зобов'язань. С. Науменкова та С. Міщенко вважають, що фінансовий сектор є певною сукупністю інституційних одиниць, що спеціалізуються на фінансових послугах. За інформацію електронного економічного словника, фінансовий сектор є частиною приватного сектору економіки, що має справу з грішми та включає в себе банки, будівельні асоціації та пенсійні фонди. На думку О. Кірейцева, М. Шаповалової та Н. Гребенюк, фінансовий сектор є тією частиною економіки, що пов'язана з діяльністю фінансових інститутів. Останні здійснюють трансформацію заощаджень в інвестиції, забезпечують між секторальний розподіл фінансових ресурсів, що, в кінцевому підсумку, сприяє економічному розвитку. Слід відмітити, що незважаючи на деякі теоретичні розбіжності, які не можна вважати принциповими, чимало західних дослідників, зокрема П. Вотчел, Г. Габбард, Е. Нів, Дж. Томпсон та М. Баклі єдині у своїх міркуваннях з приводу того, що функціонування фінансового сектору слід розглядати у рамках забезпечення трансформації заощаджень у інвестиції [3].

Важливим теоретико-методологічним аспектом у рамках даного дослідження є визначення складу фінансового сектору. У Постанові Кабінету Міністрів України «Про Координаційну раду з питань політики фінансового сектору» до нього відносять фондовий ринок, банківський сектор та небанківські фінансові установи. Детальніше склад фінансового сектору подано в Класифікації інституційних секторів економіки України, що розроблена на базі принципів міжнародного стандарту Системи національних рахунків. Згідно даної Класифікації, кожна інституційна одиниця (суб'єкт економічної діяльності) відноситься до одного з п'яти секторів економіки: загальнодержавного управління; нефінансових корпорацій; фінансових корпорацій; домашніх господарств; некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства. Відповідно до згаданої класифікації, фінансовий сектор є значно вужчим за інституційним складом, аніж фінансова система, адже остання включає суб'єктів усіх секторів економіки.

Водночас, інституційний склад фінансового сектору, запропонований у цій класифікації, не позбавлений певних недоліків. По-перше, такий склад суперечить традиційному поділу фінансових посередників на три основні групи: депозитні, договірні ощадні інституції та інвестиційні посередники, відповідно до якого кредитні спілки прирівняні до банківських установ та віднесені разом з ними до ощадних фінансових посередників. По-друге, у ній змішані воєдино всі фінансові установи - фінансові органи (НБУ) та інші фінансові інституції. Окрім цього, не зрозуміло, чому до цієї категорії не було включено інші органи фінансового нагляду та відсутні такі важливі інституції сучасного фінансового сектору, як саморегулівні організації. Зрештою, на наш погляд, згадані інституції виконують регуляторно-наглядові функції, а тому не є безпосередніми інституціями фінансового сектору, і радше відносяться до установ фінансового ринку. Очевидно, що решта інституцій фінансового сектору також функціонують на фінансовому ринку. Тому фінансовий ринок є ширшим поняттям, аніж фінансовий сектор. Враховуючи такі міркування, вважаємо дещо помилковим ототожнення згаданих понять у проекті Стратегії розвитку фінансового сектору України до 2015 року. Таким чином, зважаючи на зазначене вище, фінансовий сектор економіки слід розглядати у вузькому розумінні, а у його складі слід виділити такі інституційні одиниці (рис. 2.1).

Фінансовий сектор

Інституційні реформи

Банківська система

Небанківські фінансові інституції

Інституції ринку цінних паперів

Рис. 2.1. Інституційні складові фінансового сектору

Важливим моментом у процесі дослідження ролі фінансового сектору в економіці є не лише з'ясування його інституційного складу, а й визначення його функцій. Функціональний підхід до дослідження функціонування фінансового сектору нині набирає дедалі більшої популярності. В його основі лежить твердження про те, що функції є стабільними, а інституції та організаційна структура, що забезпечує виконання цих функцій, перманентно змінюються та відрізняються в окремих країнах. На думку Дж. Кранена та Р. Шмідта, функціональний підхід дозволяє пояснити, чому саме відбувається еволюція фінансових інститутів, чого не може зробити простий інституційний підхід (зосереджений на характеристиці окремих фінансових інститутів та інституцій, їх класифікації, статистичних дослідженнях тощо), який превалює у Західній фінансовій літературі. Розглядаючи фінансову систему у динаміці, Р. Мертон та З. Боді зазначають, що за основу дослідження мають бути взяті саме її функції (задані екзогенно), а не інституції (визначенні ендогенно) [14].

Проаналізувавши різні підходи до визначення функцій фінансового сектору, вважаємо найбільш прийнятним виділяти такі функції: посередницька, інформаційна, забезпечення ліквідності та управління ризиками. Такі міркування знаходять своє авторитетне підтвердження. Зокрема, Д. Стігліц зазначає, що не часто трапляється ситуація, при якій підприємці мають достатньо капіталу для інвестування, у той час, коли особи, які мають заощадження, стикаються із проблемами високого ризику інвестування, низької ліквідності тощо. Саме фінансовий сектор має розв'язати такі проблеми через акумуляцію капіталу у великої кількості малих заощадників та його ефективніше використання. При цьому він «трансформує, об'єднує та знижує ризики, сприяє зростанню ліквідності та забезпечує інформаційну підтримку».

Посередницька функція є, на наш погляд, основною, позаяк без неї фінансові відносини в економіці були б надзвичайно ускладненими. Якщо в адміністративно-командній економіці ключову роль у трансформації заощаджень у інвестиції відігравала держава, а левова частка національного доходу централізувалась у бюджеті вже на стадії первинного розподілу, то в умовах ринку основний «тягар» посередництва несуть інститути фінансового сектору (банківська система та небанківські фінансові установи), а держава отримує частку національного доходу шляхом його перерозподілу. Звісно, можна припустити, що процеси мобілізації, розподілу (перерозподілу), інвестування та контролю за використанням фінансових ресурсів можуть відбуватись і без посередництва фінансового сектору, однак зазвичай це є не лише недоцільним, а й неможливим. Так, наприклад, фінансові можливості індивідуальних заощадників здебільшого є неспівставними із потребами позичальників. Останнім фінансові ресурси потрібні, як правило, у великих обсягах і на тривалий час, тоді як перші не завжди згідні розлучатися з ними на тривалий час та не мають навичок, часу та відповідної інформації щодо існуючих можливостей їхнього інвестування. Завдяки функціонуванню фінансового сектору стає можливим розв'язання цього фінансового протиріччя.

Завдяки інформаційній функції фінансового сектору розв'язується проблема асиметрії інформації, що полегшує мобілізацію іманентно обмежених фінансових ресурсів, пошук шляхів їх ефективного розміщення та контролю за використанням. Іншими словами, полегшується трансформація заощаджень у інвестиції, що наближає обсяги інвестування, а відтак і темпи економічного зростання до потенційно можливих [2].

Забезпечення ліквідності є не менш важливою функцією фінансового сектору, що має безпосередній вплив на прискорення економічної динаміки. В сучасних умовах детермінантами економічного зростання є інвестиції в інновації та людський капітал. Як відомо, ці інвестиції мають тривалий термін окупності, відтак потребують довгострокових фінансових ресурсів. Однак власники тимчасово вільних коштів звісно неохоче розлучатимуться з ними на тривалий час, допоки не будуть впевнені у тому, що ці кошти можна буде без проблем повернути достроково та з мінімальними втратами для себе. Відтак, якщо фінансовий сектор буде не спроможний забезпечити достатній рівень ліквідності, то це стримуватиме фінансування згаданих інвестицій, що, в свою чергу, не сприятиме економічному зростанню.

Будь-які фінансові відносини пов'язані з ризиками. Здатність фінансового сектору управляти цими ризиками в значній мірі є визначальною для прискорення темпів зростання економіки. Вочевидь, індивідуальні інвестори схильні до вибору напрямів інвестування із меншим ступенем ризику. Відтак, це не сприяє раціональному розміщенню фінансових ресурсів, оскільки, наприклад, інвестування в інноваційні проекти поряд із вищою прибутковістю характеризується підвищеним ризиком. Ці ризики суттєво знижуються, коли процес трансформації заощаджень у інвестиції відбувається за посередництва фінансового сектору. Навіть у разі банкрутства позичальника (емітента) втрати для окремого індивідуального заощадника будуть мало відчутними, позаяк розподілені між великою кількістю вкладників фінансової інституції або ж нівелюються перекриванням дохідністю інших об'єктів інвестування цієї інституції.