2.7.8. Капітолійськавовчиця зРомуломтаРемом

У ранньому Римі розвивається і скульптурний портрет, для якого властиве точне відтворення всіх деталей без ідеалізації (на відміну від скульптурних пор­третів Стародавньої Греції).

Скульптура І ст.до н.е. — Іст.н.е. (особливо скульптурний портрет) сильно відрізняється від республіканської. Значно вплинули на становлення скульптурно­го портрету грецькі зразки. Обличчя конкретних осіб мають ознаки ідеальної, класичної вроди, водночас вони зберігають індивідуальні риси: головним завдан­ням скульптораєне прикрашання, а характерність образу. Такий, наприклад, скульптурний бронзовий портретБрута,суворого, стриманого римлянина, якого тривалий час вважали вбивцею Юлія Цезаря. Таким є мармуровий бюстЦицерона(рис. 2.7.9), видатного оратора»який загинув у боротьбі за республіканські права. Цейпортрет при всій точності передачі зовніш­ності лисуватого,огрядного літнього чоловіка є водно­час справжнім образом натхненного державного мужа.

Римляни у IIст. н.е. захоплювалися грецьким ми­стецтвом, навчалися у грецьких майстрів. Саме завдя­ки зробленим у цю пору численним копіям з грецьких оригіналів маємо доволі широке уявлення про скульп­туру Стародавньої Греції.

2.7.9. Цицерон (мармуровий бюст)

На початку нової ери в скульптурі римлян починає переважати декоративниймонументалізм.Він позна­чається навіть у прикладному мистецтві.'Звичайні канделябри, столи, консолі тощо набувають величного вигляду, прикрашаються примхливими візерунками, фігурками іт.п.(рис. 2.7.10).

У цю пору сягає розквіту римський живопис. Будинки багатих римлян прикрашають стінні розписи. І тут не обходиться без впливу СтародавньоїГреції — улюбленою темою розписів II—І ст. до н.е. були грецькі міфи. Під шаром вулканічного попелу вціліли фрески ум.Помпеї (точніше, у віллах, розташова­них навколоВезувія).На цих фресках зображено численних богів і героїв, жі­ночі містерії на честь божеств та ін.;дійшло до наших часів чимало декоратив­них елементів на зразок намальованих колон, пейзажів, що начебто збільшують простір кімнати, декоративних фонів тощо. В зображеннях дивно поєднуються

артистизм та деяка скутість: очевидно, над ними пра­цювали провінційні майстри, що старанно наслідува­ли столичні зразки розпису.

Світове значення маєримська література, за­початкована греком ЛівіємАндроніком.Її перші оригінальні твори (драматургіяПлавтатаін.)є лише безпосереднім наслідуванням грецького літературного мистецтва. Прагнучи наблизитися до грецької»рим­ська література створює яскраві епос і лірику. Харак­терно, щолірикаїу Римі виникає не після епосу,як у Греції, а паралельно з ним: римляни враховують грецький досвід.

Сильним і оригінальним ліриком був Катулл (Іст.до н.е.),в поезії якого відбилося становлен­ня індивідуальності римлянина нової епохи,щозо­середжений виключно на житті душі, світі влас­них непростих почуттів;

В серці кохання і ненависть.«Чому?» — ти спитаєш..— «Не знаю.

Та відчуваю в собі біль цей.і мучусь, терплю»,

(Переклад М.Зерова)

Особливо підноситься римська література у «зо­лотий вію>, в епохуАвгуста(І ст. дон.е.— І ст.н.е.).

Намагається буквально «продовжити»Гомера й створити римський епосВергілій.Його поема«Ене-їда»(названа так за іменем головного героя —Енея, троянського царевича, що після падінняІліонуопиняється, за версією поета, вЛаціумі),покликана зобразити історію Римської держави та водночас просла­вити імператора Августа, родовід якого поет зводить до богів.Віргілійвдається до шокуючого стилю, широко використовує міфологічну традицію.

2.7.10. Прикладне мистецтво римлян

Споконвічні ідеали римського народу втілив поетГорацій,що оспівував тихе сільське життя у циклах поезій «Георгіки» та «Буколіки». В його творах начебто оживаєсвітовідчуття римського селянина-язичника, що живе в гармонії з природою, яку боготворить в образах «менших богів»:

ДО ФАВНА

Фавне, коханченімф прудких і полохливих,'

На сонячних моїх і благодатних нивах Ретельно наглядай годованців брикливих, Останній плід моїх отар.

Бо ж обертає рік свої чотири зміни — !жертва в честь тобі приноситься цапина,Венеріприязні, у кубки ллються вина, І дише ладаномвівтар...

{Переклад М.Зерова)

Варто згадати про третього великого поета епохи Августа—Овідіята його легковажно-життєрадісну поему «Мистецтво кохання», за яку автора було ви­слано з Риму.Овідійвиявляв цікавість і до фундаментальних речей.Його поема «Метаморфози» була написана за грецькими міфами про перевтілення богів і сьогодні є цінним джерелом знань з античної міфології.

Надзвичайної сили та виразності набула римська сатира, породжена духом громадянського, публічного життя(Персій,Ювенал,Марціалтаін.).Вона була політичною й побутовою, але неодмінно таврувала людську порочність з точки зору морального ідеалу:

Гелліяна самоті не оплакує батька,ніколи:

Прийде хто-небудьчужий-—так і зайдеться плачем. Гелліє,той не смуткує, хто слави на тім заживає,

Тужить правдиво, чий сум.свідків для себе не жде.

{ПерекладМ.Зерова)

Окрім художньої літератури (зазвичай віршованої), у Римі розвивалася й багата риторична література — починаючи з творів ораторських — політич­них та судових промов, тобто з риторики як мистецтва красномовства взагалі, й закінчуючи утилітарними жанрами на зразок історичної прози. Наприклад,Плутархв своїх «Паралельних життєписах» дає порівняльні біографії грецьких і римських історичних діячів, намагаючись виявити ідеальні риси державного мужа. Згадуються іменаТацита,Плініята ін. «Римська історія від заснування міста», написанаТітомЛівієм, має на меті відтворити традиційну римську доб­лесть, патріотизм іблагочестивість,які, на думку автора, піднесли рейтинг мале­нького міста до статусу володаря світу. В історичній прозі звучить гімн могутно­сті імператора та імперії.

Риторика, започаткована ще в Стародавній Греції, набула у римлян харак­теру філософської дисципліни, «мудрості»як такої; ритор користувався такою пошаною, цю йому поступалися місцем і високі державні урядовці. Існували також численні риторичні школи, де навчали античній елоквенції — мистецтву красномовства.

З поширенням християнства та занепадом традиційної ідеології римська імпе­рія повільно втрачає монолітність. Врешті, вона розпадається на дві частини — Західну (з центром у Римі) та Східну (з центром у Константинополі). Якийсь час у цих столицях, які ще вважали двома частинами єдиного організму, прав­лять два імператори; до кожного з них звертаються на «Ви», начебто — до двох одразу.

Але у V ст.н.е.Західна Римська імперія впала під ударами германців, і почалася нова історична епоха — середньовіччя, на формування культури якої тривалий час мала хоча й прихований, але значний вплив епоха антич­ності.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Порівняйте грецький та римський пантеони богіві характер релігійного культу у двох країнах,

2. Що ви знаєте про римську політичну культуру?

З- Що ви знаєте про римське право та судочинство?

4. Які причини зумовили панівну роль Риму в стародавньому світі? Прига­дайте найвидатнішіпостаті римської історії.

5. Яких вчених Риму ви знаєте? Як тут було поставлено освітянську справу?

6. Що ви знаєте,про римську поезію? Назвітьнайвидатнішихепічних по­етів Стародавнього Риму.

7. Що нового внесли римляни в архітектурне мистецтво?

8. Чим характеризується римський портрет?

9. Які видовища полюбляли римляни?

2.8. БІБЛІЯ ЯК ФОРМАНТА СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

2.8.1. Історичні відомості про стародавніх євреїв.

Нечисленнийнарод Стародавнього Сходу — ізраїльтяни — походять звавилонян,їхні предки на якийсь час знайшли притулок у Єгипті;хабірі,абоіврі,означає єгипетською мовою«захожа людина», «прибулець»,щой дало ґрунт для слова «євреї».

Згуртований навколо ідеї й культу Єдиного Бога Ягве, цей народ, керований Мойсеєм,вийшов з Єгипту,де зазнав репресій. Під час кочування у пустелі закладено було основи релігійно-юридичного Закону, за яким сталижити ізра­їльтяни. Оновлений народ завоювавХанаан,землю свого пращураАвраама (Палестину), створивши тут державу Ізраїль, яка проіснувала кілька століть, набувши розквіту зацарів Давида йСоломона.В цей період збудовано величний храм Ягве, створено новий корпус старозавітно-біблійних книг (Писання). Та після Соломона починають поширюватися вільнодумство, культи язичницьких богів, політичні хитання; країна розколюється на Ізраїль таЮдею.В життіЮдеї помітну роль починають відігравати пророки,шоговорять від імені Бога й відстоюють релігію Ягве перед експансією чужої культури.Старозаповітна книга«Пророки» фіксує політичні та духовні перипетії епохи.

Після розорення обох царств ассиро-вавилонянамий двохсотрічного поло­ну євреї повертаються до своєї землі і відновлюють державу вже лише на її пів­денній території(Юдейське царство).Відтепер вони суворо дотримуються нор­ми власної культури, яку ледь не знищив цілковитоеллінізованиЙцар СиріїАн-тіохЕпіфані яку вдалося відстояти у збройній боротьбі.

Врешті ЮдеяпідпадаєпідпротекторатРиму, але не мириться зримським володарюванням, Римляни ж прагнуть підкорити непокірний народ. Згодом вон:і руйнують Єрусалим і самостійністьЮдеЇ, а після тимчасовогоуспіху повстанняБар-Когби'(Син Зірки.) жорстокомстяться, виселившивесь народ з Палестини й при­рікши його надвохтисячолітнєіснування в діаспорі, аж до утворення сучасної дер­жави Ізраїль у XXст-

2.8.2.Релігія стародавніх євреїв.Від багатьох народів давнини євреї відрізня­лися тим, що відмовилисявід багатобож­жя і визнавали ЄдиногоБога(Ягве)як Творця неба й землі, усього живого й не­живого. Богів політеїстичного пантеону євреї вважали злими демонами. За часівМойсеявони створили закони святого життя — вважалося, щопі закони про­диктував сам Бог. Єдиного Бога славили в кочових умовах у наметовому храмі(скинії);пізніше у Єрусалимі царСоломон збудував величний,розкішнеприкраше­ний храм (рис, 2.8.1), у якомукоганита левіти (у християн вони стануть свяще­никами та дияконами) здійснювали богослужіння — зі співом молитов, елеме­нтами танцю, з дозволеними зображеннями ангелів, тварин і рослин'⁴та чис­ленними жертвопринесеннями тварин, які замінили людські жертви язичників і були покликані пробудити в людині жах і співчуття, а також розуміння того, що цевона, людина, мала 6 так постраждати за своїгріхи проти релігійного Закону (нагадаймо, що єврейство тільки-но виокремилося з язичницького світу, де панували значно жорстокіші звичаї).

2.8,1. Храм Соломона

(реконструкція) (її), храмовий жертовник (б)

Усе це було записано в священній книзі стародавніх євреїв, яку вони самі назва­лиТаНаХ,і яка відома в християнському варіанті під назвою Старий Заповіт. Прихильники,юдаїзму вважають Святим Письмом тільки Старий Заповіт, тобто частину Біблії, написану до проповідіІсусаХриста,Остання викладена (разом із подіями його життя) в Новому Заповіті,який склався й був канонізо­ваний протягом 1-гост.н.е.ДляюдаїстаНовий Заповіт не є Святим Письмом:

ІсусізНазаретуосмислений у нинішньому юдаїзмі не якочікуваний, провіщений

пророками Месія — Спаситель—Помазаник Божий, а як єретик. Сьогодні євреї вважаютьІсусапросто яскравою особистістю,щобезпідставно усвідомила себе як Месію- Навпаки, християни, визнаючи і Старий Заповіт Святим Письмом, усвідомлюють Ісуса якХриста,Рятівника світу,частину Неподільної Трійці. Він, за християнським поглядом, є не звичайною людиною, а Словом Божим, на­родженим перед віками,що творило світ і втілилося в людське єство заради його спасіння.

Уживане слово «Біблія» обіймає поняття взятих разом Старого та Нового Заповітів. Це слово — грецьке й означає «книги».

Створювалася Біблія принаймні тисячу років,й існує думка, ніби текстїї регулярно спотворювався. Проте насправді перед нами унікальний випадок збе­реження давнього варіанту. Після знахідок старих рукописів Біблії вКумрані (1947) стало очевидно,що принаймні з Vст.дон.е.до Іст.н.е. основний масив тексту Біблії (те, що в нас називають Старий Заповіт) не змінювався — через побожне ставлення до нього як до сакрального Писання та ретельне до­тримання особливих правил його запису, Можна з упевненістю сказати,що аналогів цієї ситуації у світовій літературі немає. Найдавніший переклад Старого Заповіту зроблено грецькою мовою, тому ми і вживаємо слово «Біблія».

Цю книгу стародавні євреї складали,виїкористовуючиміфи та легенди різних

народів, здебільшого в полемічному дусі.Наприклад, міф про потоп є вассиро-вавилонян,міф про дерево добра і зла — у шумерів іт.д.Однак, якщо в язич­ницьких міфах панує відчуття ницості людини та ЇЇ безпорадності перед веред­ливими й несправедливими богами, то у Біблії усе підпорядковано концепції Єдиного Бога(Ягве),який виступає як Творець світу,що любить своє творіння.

Не слід також думати, що Біблія — це збірка фантастичних історій. Чимало фактів, які описані в Біблії як чудеса, знайшли своє наукове пояснення. Так, археологічні розкопкид-раВуллі,які виявили сліди колосальної, надзвичайної повені в давній Месопотамії, та доведене наукою «переливання» води з Серед­земного моря до Чорного після танення льодовика, підвели фактичну базу під легенди про потоп. Чудо, нерідко трактоване в Біблії як літературно-стилістична конструкція, покликане підкреслити силу Ягве (манна небесна — «хліб з неба», якою харчувалися євреї-вигнанці в пустелі, й сьогодні існує: це плоди рослини, які вживають у Їжу жителі цієї місцевості). Деякі чудеса — як, наприклад, воскресіння Христа з мертвих, — це не просто «повторення»сюжетів про помираюче та воскресаюче божество, які трапляються у різних народів давни­ни, а складно побудована теологічна концепція, що кінцево узагальнює спо­конвічні спостереження над невмирущістю природи.

У тексті Біблії можна знайти,деякі несуттєві протиріччя. Однак, як свідчатьКумранськізнахідки, цей текст не змінювався принаймні протягом двох тисячо­літь. Враження протиріччя складається внаслідок перекручення Біблії при пере­кладах різними мовами. Окрім цього, свою роль також відіграла алегоричність мови фольклору, адже Біблія увібрала в себе і старовинні народні жанри: міфи, перекази,тексти, байки тощо). Відомий вченийДж.фрезер трактував Біблію практично як «фольклорну» книгу, проте роль фольклору він значно перебіль­шив. Біблія якраз є літературним твором, у якому міфологічна свідомість по­ступається історіїта теологічним питанням.

2.8.3. Етика Біблії як основа суспільного буття.Центральне поняття Біблії — це поняття справедливості, або ж Закону. Відповідно до концепції Біблії, саме Закон, який чітко відокремлював добро й зло, відрізняв стародавнього ізраїльтянина як представника «народу святих» від язичника, що жив за настро­єм.або ж не за принципом справедливості взагалі.

Від часів Мойсея— релігійного та політичного вождя Ізраїлю —давньоєв­рейське суспільство керувалося суддями на зразок біблійнихІсуса,Навіна,Добо­ри,Самсонаіт.ін,3 утворенням Ізраїльського царства, вершина політичного та культурного розвитку якого — епоха царівДавида таСоломона,в давньоєврей­ському суспільстві встановлюється на певний час культ царя. В першу чергу, це культ Соломона, якого іменували Премудрим, до уст його вкладали найбільш теологічнезмістовні тексти групи Писань, а його афоризми старанно нотували(ПриповісткиСоломонові, Книга премудрості Соломона).

Але царя не ідеалізували. Могутньому Давидові дорікає за перелюб з Вірсавієюта вбивство Її чоловікаУрїїпророкНатан(вважали,що пророки говорять від імені самого Бога),і Давид, каючись, створює відомий 50-й Псалом, щоден­ну молитву православних. Мудрий Соломон, зважаючи на віру своїх жінок-язичниць, впадає в спокусу політеїзму, і Бог віднімає уІзраїляблагодать мир. Отож, над усім панує поняття справедливості, або жЗакону.

Закон— це,впершу чергу, Десять заповідей Божих(Декалог)та 603 приписи. Якщо Заповіді були «правом божественним», моральним імперати­вом, то Приписи були«правом людським» (юридичним),їх вважали продов­женням Закону. Заповіді й Приписи встановлювали конкретну систему практич­них^рекомендацій: як саме досягти тої святості життя, що їїустами Мойсея заповідав Ізраїлеві Господь наСинайськійгорі.

Десять заповідей стали основою християнської культури, тому кожна люди­на мусить їх знати і пам'ятати.

Десять заповідей Божих

1. Я — Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, окрім Мене.

2. Не роби собі ідола, ані якої подоби до того, що на небесах угорі і на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся 'їм і не служи їм.

3. Не взивай імені Господа Бога твого марно.

4. Пам'ятай: день суботній, щоб святкувати його, шість днів працюй і пороби всі діла твої, а день сьомий — субота — Господові Богу твоєму.

5. Шануй батька і матір твою, щоб добре було тобі та щоб довголітнім був ти на землі.

6. Не вбивай,

7. Не чини перелюб.

8. Не кради.

9. Не подавай на друга твого посвідчення неправдивого.

10. Не пожадай жони друга твого, не пожадай дому ближнього твого, ні поля Його, ні вола його, ні осла його,ні всього, що є ближнього твого.

Десять заповідеизабезпечили потужний розвій юридичної думки | у СтародавньомуІзраїлі.Приписи, система суто юридичних норм близькі до відомих законівХаммурапі,-та й до законів інших східних народів. Це зрозумі­ло, бо жДекалогпотребував,конкретизації уповсякденних ситуаціях людського життя, і творці Біблії черпали зі вжешироковідомого й популярного на Сході досвіду інших народів. Щоправда,,тут юридична риторика набуває, на відміну відДекалогу,конкретності й точності, але не втрачає своєїпатетичності: йдеться ж про те, аби виховати«народ святих».

«Коли буде серед тебе вбогий, один з братів твоїх в одній із брам.твсдх у краї твоїм, що Господь, Бог твій, дає тобі, то не зробиш запеклим свого серця, і не замкнеш свої" руки від убогого брата свого, бо конче відкриєш свою руку йому, і конче позичиш йому за його потребою,що буде бракувати йому"(Повт.15:7-9).

Дотримання Заповідей та Приписів мало зробити життя гуманним і щасли­вим. Того, хто переступає Закон, ставить себе поза Богом і людьми, потрібно кара­ти, аж до страти. Вважалося, що людину, яка не поважає Закон, він і не оберігає⁷⁰. Саме тому часом Приписи формально входять у протиріччя із Заповідями. Так, за намовляння служити чужим богам,за непослух до батьків або за перелюб належало закидати винних каменями на смерть (Повт. 13: 10; 21:21; 22:24).

Християни, зберігшиДесять заповідей, почали вважати Приписи застаріли­ми (в першу чергу, заборони на деякі види їжі, принцип «око за око, зуб за зуб», що перейшли до Біблії з вавилонського права тощо). Лиш любов і прощен­ня провини — єдиний шлях людини.Христоснавіть говорив: «Якщо тебе вда­риливправу щоку, потрібно підставити ліву». Це не означало боягузтво: того, хто тебе вдарив, слід вважати «хворим» братом, котрий втратив розум, і його потрібно оточити ще більшою любов'ю, щоб він вилікувався від ненависті.

Взагалі Десять заповідей зводяться до двох основних: люби Бога усім серцем і люби ближнього як самого себе. Якщо уважно прочитати Десять заповідей, то ми переконаємося; перші чотири говорять про любов до Бога, решта шість — про гуманність, любов до людини.

Новий Заповіт містить Нагірну проповідь ІсусаХриста— першу проповідь, виголошену при великому скупченні народу.

Перша частина проповіді — Заповіді блаженства — своєрідне доповнення до Десяти заповідей Старого Заповіту. Досі вважалося, що праведність нагород­жується земними благами — багатством, довголіттям тощо. Христос же не обіцяв праведним жодних благ у земному житті. Навпаки, праведні будуть гнані, переслідувані, убогі. Проповідується перевага духовних цінностей над матеріальними: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль та іржа знищують

2.8.2. Синагога

і де злодіїпідкопують і крадуть, але збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа не знищують, і де злодії не підкопують і не кра­дуть; бо де скарб ваш,там буде й серце ваше»(Лк.12:23).

Деякі слова Нагірної проповіді давно вже стали приказками: «Не судіть — і не судимі будете». «Просіть — і дасться вам; тукайте — І знайдете"»,«Ти бачиш сучок в оці брата сво­го, а колоди у своєму оці не відчуваєш»таін.

Нова релігія зняла проблему «обраного народу» (не обов'язково належати до єв­рейства, аби увійти в спілкування з Богом) і стала світовою,

2.8.4. Наука та освіта вданьоєв-рейськомусередовищі.Після вавилонського полону (VII ст.до н.е.)та повернення на батьківщинуєв­рейські вожді визнали за потрібне запровадити масове вивчення Біблії та комен­тарів до неї. Біблія була єдиним джерелом мудрості; з неї черпали відомості просвітоустрій,історичні та географічні дані, певні знання з медицини, юридичні та етичні норми. З шести років хлопчики та дівчатка вивчали Святе Письмо і вчилися дискутувати у процесі його тлумачення. В синагогах — молитовних будинках (рис. 2.8.2), розташованих по всійЮдеї.— читалося Святе Письмо і тлумачилося у проповіді(пірке).Існували тоді навіть школи законників — ДімШаммаята ДімГіллеля,— які змагалися між собою в сфері тлумачення Закону, «суворого» чи «м'якого» (згодом з цих коментарів«виросте» Талмуд).

До мудрості навколишніх народів ставилися насторожено: адже у Біблії вже було закарбовано полеміку зі світоглядом язичників (вавилонян,єгиптян, греків). Особливо неприязним було ставлення до грецької культури. Це пояс­нювалося тим, що один з полководцівАлександраМакедонського,АнтіохЕпі-фан,який став царемеллінізованоЇСирії, спробував був знищитиЮдеюполі­тичней насадити тут силоміць грецьку віру й звичаї. Прихильників грецького способу життя виявилося немало, й країна, по суті, опинилася на грані грома­дянської війни. Повстання родуМаккавеЇв(«ковалів») побороло завойовників, але все грецьке відтоді стало забороненим. Одного зрабинів(«вчитель», «вчена людина»)помаккавейськоїпори спитали; «Коли варто вчити дітей грецьким книгам?» Той відповів: «Коли хочете, аби не вдень і не вночі»! Проте чималоюдеївз тих пір непогано знали грецьку мову й культуру (характерна з огляду на це постать апостола Павла у Новому Заповіті).

2.8.Ї. Естетика Біблії.Світ Біблії заперечуєзображення кумира, її творці відчувають Божество як віяння Духа, і в цьому величезна відмінність біблійної мови від мови художньої літератури античності, де панувала саме зображальність,

Пригадаймо,Алкеймилувався блиском мідної зброї; уАнакреонталюбов —«куля пурпурова», кинутаЕротом.А що казати проГомера,який, будучи за переказа­ми сліпим, моделював у своїй творчості зоровий образ блискучого світу, поклав­ши початок «живопису словом».

Автори Біблії зробили слово не стільки знаряддям пізнання навколишнього світу, скільки засобом проникнення в символічні сфери трансцендентного. Тому в античній художній літературі панує, заАрістотелем,мімезис,наслідування природи, а Біблія наче «розріджує» все матеріальне в слові.

Ось уривок з моноголу,щонібито належитьСоломону:

«Я сказав був у серці своєму: «Судитиме Бог справедливого й несправедли­вого, бо для кожноїсправи є час, і на всяке там діло». Я сказав був у серці

своєму: «Це для людських синів, щобБог випробував їх, і щоб бачити їм,що вони як ті звірі, бо доля для людських синів і доля звірини — однакова доля для них. Як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищості людям, — марнота бо все!.. Все до місця одного йде; все постало з пороху, і вернеться все знов до-пороху-.- Хто те знає, чи дух людських синів підіймається вгору, і чи спускаєтьсявділдо землі дух скоти­ни?»(Ек.3:17-21).

Отож, пророкСоломонпідкреслюєскороминущістьжиття, нагадуючи,що

завжди слід пам'ятати про Господаря життя та смерті.

Стилістика Давидового псалма сприяє виявленню «життя серця»,виражає пошук людиною,відокремленою від ідеалу святості гріхами, шляхів єднання з Божественною Першопричиною:

«Ти — Бог Єдиний! Дорогу свою покажи мені, Гооноди,ія буду ходити

в правді Твоїй, приєднай моє серце боятися ймення Твого! Я буду всім сер­цем своїм вихваляти Тебе,Боже Ти мій, славити буду повіки Ім'я Твоє, вели­ка бо милість Твоя наді мною, і вирвав ти душу мою відшеолуглибокого!» (Пс.86/85: 10-13).

2.8.6. Мистецтва у стародавніх євреїв.Функціонування Біблії на дав­ньоєврейському ґрунті не позначалося на архітектурі, образотворчому мистецтві, поезії, як це було в інших древніх суспільствах, що зміцнювали вплив ідей своїх сакральних книг художніми засобами. Навпаки, слово у євреїв сприймалося у всій його чистоті та простоті, і заборонаДекалогастворювати зображення (друга заповідь) була саме закликом охороняти непорушний авторитет слова. У Біблії подано категоричну заборону зображати фігури людей або тварин:

«Не роби собі різьби і всякої подоби того, що на небі вгорі, і що на землі долі,і що у воді під землею»(Вх.20,4).

Справа у тому, що повторення форм навколишнього світу в мистецтві (той самий мімезис, котрий засуджував Платоні підносивАрістотель)є начебто змаганням із Творцем, справою гріховною.

Особливо неприйнятним є зображення у ролі об'єкта релігійного поклонін­ня, тому що Бог не явив людям свого обличчя; зображення Божества категорич­но заборонені:

«І будете ви сильно стерегти своєї душі, бо не бачиливи того дня жодної постаті, коли говорив до вас Господь. Твердо тримайте в душах ваших,щови не бачили ніякого образу у той день, коли говорив Господь до вас на (горі)Хоривіз середини вогню, щоб ви не зіпсувалися і не зробили собі ідола на подобу якогось боввана, зображення самця або самиці, зображення всякоїхудобини,що на землі, зображення всякого крилатого птаха, який літає під небом, зображення всякого плазуючого по землі, зображення всякої риби, що в воді під землею...»(Вт.4:15-18).

Саме перетворення рукотворного зображення у ідола, в об'єкт поклоніння обурювало авторів Біблії.

Проте це не означає, наче давні ізраїльтяни не поважали мистецтво як таке, що творці Біблії виступали в історії неначе якийсь «народ-сектант», якомучуже почуття краси взагалі,щоу давньоєврейській духовній системі етика абсолютно домінувала над естетикою.

У момент становлення ізраїльського народу, в годину виходу з Єгипту, коли Мойсейвпевнився у необхідності введення культуЯгве(підкреслимо: після ство­рення та руйнації ідола, золотого тельця)"²,із народу виокремлюютьсяВеселеЇл, синУрії,іАголіав,синАхісамаховий,— вправні майстри-художники, яким доручено створити ковчег,скиніюі священний одяг для богослужіння. Більше того, Мойсей прямо наказує прикрасити ковчег, у якому перебували скрижалі із заповідями(Декалогом),зображеннями небожителів-херувимів; ці ж зображення повторюються у ХраміСоломонау вражаючому, гігантському масштабі, хоча об'єктом поклоніння вони також не стали. За наказомМойсеястворили Й «цілю­ще» зображення Мідного Змія, яке довго стояло як реліквія в Єрусалимському Храмі. Коли ж воно перетворилось на об'єкт марновірного поклоніння, пророкЄреміязнищив його. Заборона на зображення була, у першу чергу, забороноюідолотворення,водночас творчість не заперечувалася.

Музика стала найважливішою частиноюізраїльського життя. Давида взяли до двору першого ізраїльського царяСаулаще хлопчиком, безпосередньо з пастухів. Він прекрасно грав на псалтирі (вил арфи), і йото пісня пом'якшувала серце Саула, коли той впадав у лють (рис. 2.8.3). Пізніше, ставши царем, Давид заклав

основи ізраїльського богослужіння, в якому одну з центральних ролей стали відігравати музика та спів. А написані Давидом кілька десятків молитов-псал­мів стали основою майбутньоїкниги Псалтирі.

Взагалі саме традиціїєрусалимського храмового співу лягли до основи європейської класичної музики (починаючи із літургійного співу Середньовіччя).

Варто наголосити,що євреї не були абсолютно чужими«міметичному»почуттю: згадане табу на зображення існувало лише у певні періоди розвит­ку єврейської культури⁷⁴.Синагоги елліністичноїпори, наприклад, містили мозаїчні зображення тварин і навіть людей. Але домінування словесного засобу комунікації, надання переваги музиці свідчать про пріоритет «духу» над «обра­зом». Адже поряд зі словом або музикою будь-яке образотворче мистецтво вигля­дає в очах творців Біблії досить грубо і незграбно. От чому євреїне могли повністю сприйняти елліністичну цивілізацію, розцінюючи її естетично-художні спрямуван­ня як тяжку помилку, зниження духовного польоту. Незважаючи на наявність певних зразків образотворчого мистецтва, єврейська культура майже цілком буду­ється на Біблії, її дух визначає характер музичної творчості.