44. Національні типи. Засоби їх зображення в новелах о.Довженка.

Довженко – митець, вихований на багатому духовному національно­му грунті. Тому в його творах зображені сентиментальні, добрі, працьовиті люди, закохані в красу рідного краю і пісні, типові представники українсь­кої нації. Такими вивів їх письменник у «Звенигороді», «Землі», «Поемі про море», «Зачарованій Десні» та багатьох інших творах. Однак у творах О. Довженка до початку 40-х років персо-нажі хоча й відчувають себе українцями, але тільки підсвідомо проявляють риси національної ментальності: у повазі до старших, особливо батьків; у любові до праці, до землі, на якій живуть; у готовності піти на самопожертву заради інших. Ці персонажі все-таки ще гостро не відчувають своєї приналежності до україн-ської нації. Во­ни – радянські українці. У творах довоєнного періоду О. Довженко не за­гострював проблеми національної самосвідомості, не порушував питання тотального нищення української нації.

З усією гостротою тема української самосвідомості героїв зазвучала у творах сорокових років. Національно-світоглядна еволюція О. Довженка, яка вилилася у конфлікт із пануючою комуністичною ідеологією, позначи­лася і на відображенні національної самосвідомості героїв його творів. Лаврін Запорожець, Купріян Хутірний (кіноповість «Україна в огні»), Іван Орлюк (кіноповість «Повість полум'яних літ») – це носії кращих рис народу, його духовної та фізичної величі, нескореності, які зі зброєю в руках захи­щають рідну землю, свідомо ставляться до свого обов'язку оборонця неза­лежності українського народу. Саме тому Купріян Хутірний намагається зупинити відступаючих солдатів: «– Не пущу. Я царя захищав, не тікав. А ви свою владу одстояти не може­те».

Розмова Запорожця із Забродою після трагічної смерті старої селянки Левчи-хи по-особливому увиразнює відчуття приналежності героя до свого, україн-ського народу. Непрості перипетії Заброди він вважає «внутрішньою справою», яку не можна порівнювати із спробою поневолити весь народ. Тому він переконує Заброду, що «часом в'язні й судді повинні битися по­руч, коли Батьківщина гине». У цій розмові автор робить суттєве уточнен­ня: «А зараз Батьківщина гине, Україна!»

Найвиразніше почуття національної гідності й усвідомлення безправ­ного становища своєї нації закладено письменником у тому епізоді кінопо­вісті «Украї-на в огні», коли Лаврін Запорожець знімає зі стіни портрет Ста­ліна. Тут не потрібні особливі коментарі. І герой висловлюється лаконічно про те, що його свята віра у справедливого і всемогутнього вождя пропала. Усі страхіття, пере-житі ним від початку війни, коли «повіз старий Запоро­жець п'ять синів на війну», І до її останнього дня, коли зібралися Запорожці уже без матері, Савки, Григорія, Трохима на попелищі рідної хати доспіва­ти свою мирну пісню «Ой піду я до роду гуляти», дають йому право на та­кий рішучий крок. Образ Лавріна Запорожця є типовим. За ним ми вбачає­мо мільйони сильних, мужніх українських патріотів.

Щоденникові записи сорокових років – періоду найбільшого гоніння митця кремлівськими ідеологами – засвідчують, що письменник глибоко переживав за історичну долю своєї нації і.ні на мить не сумнівався у своїй правоті патріота.

Під кутом зору національної самосвідомості самого О. Довженка тре­ба розглядати його запис: «Товаришу мій Сталін, коли б ви були навіть Бо­гом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі... Невже любов до свого народу є націоналізмом?» Поняття «націоналіст» прирівнювалося на той час до поняття «во­рог народу».

Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря. Спогади ці час од часу переростають у авторські роздуми — про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим — багатство їхніх душ, моральне здоров'я, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого», про війнуч спалене фашистами село, про ставлення до минулого: відомий авторський монолог, який починається словами: «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої' пив колись воду...» і в якому висловлено знамениту формулу: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє».

Письменник прекрасно знав духовний світ селянина, народний побут, звичаї, його психологію. Можна сказати, що «Зачарована Десна» — своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця XIX і початку XX століть.

Гоголiвським повiвом дише на нас i таке мiсце в оповiданнi "Тризна": "Неначе не на сiльському майданi у бою, а десь у казцi чи у пiснi, дванадцять куль впилось Лук'яну Бесарабу в груди, тринадцята коню. Так i шарахнулись вони на молоду траву обоє i товаришiв десяткiв з добрих два. Лук'ян ще перевернувсь якось разiв чотири, випустив шаблю i зразу захропiв, мов пiсля доброго вина з музикою, гучними бубнами i молодецьким танком".

Олександр Довженко був не тiльки глибоко нацiональним художником, але й палким патрiотом. Любов до рiдної землi вiн вважав не лито правом, а й одним iз найвищих обов'язкiв, одною з найiстотнiших прикмет справжньої людини. Ця любов з особливою пристрастю оспiвана письменником у "Повiстi полум'яних лiт", у "Зачарованiй Деспi". Але треба зовсiм не знати Довженка, щоб приписувати йому нацiональну обмеженiсть, тим паче нацiональний егоїзм. Досить згадати такi твори його, як "Аероград", "Антарктида", "Мiчурiн", "Життя в цвiту", оповiдання "Тризна", щоб переконатись, як животворила Довжепкову душу iдея "сiм'ї великої, сiм'ї вольної, нової", iдея дружби народiв, iдея iнтернацiоналiзму.