Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

ім. Олеся Гончара

_________________________________________________________

Кафедра української історії та етнополітики

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

ДО СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ І САМОСТІЙНОЇ

РОБОТИ СТУДЕНТІВ ІЗ КУРСУ “ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”

Дніпропетровськ

РВВ ДНУ

2010

Уміщені плани семінарських занять з історії України, наведені списки рекомендованої літератури за темами курсу, рекомендації стосовно підготовки до семінарських занять і самостійної роботи студентів.

Призначені для студентів І курсу технічних та природничих факультетів університету.

Передмова

Запропоноване видання покликано надати допомогу студентам у підготовці до семінарських занять і самостійної роботи з історії України. У ньому вміщені плани семінарських занять, даються рекомендації щодо відповідей на окремі питання, наведені списки літератури за темами курсу, тематика рефератів. Структура методичних вказівок охоплює дев’ять тем і відповідає навчальній програмі з дисципліни “Історія України”, розробленої на підставі типової програми, затвердженої Міністерством освіти і науки України.

Видання націлює, перш за все, на вивчення суспільно-політичної та соціально-економічної історії українського народу від часів Київської Русі до сьогодення, відображає основні тенденції в його розвитку, боротьбу за соціальне та національне визволення, створення самостійної держави. Увага також приділяється розвитку громадсько-політичної думки в Україні, менталітету представників різних класів та соціальних груп, історії політичних партій та організацій, релігійному життю. На підставі синтезу формаційного та цивілізаційного підходу, український історичний процес подається в органічній єдності з історією держав, до яких у різні часи входили ті або інші українські землі та українське населення, зберігаючи та збагачуючи свою духовну культуру. У виданні, крім того, наведено рекомендації щодо опрацювання студентами фахової літератури з історії України, інформація стосовно методики підготовки рефератів з дисципліни.

Готуючи це видання, автори виходили з того, що історична наука повинна бути знаряддям пізнанням наукової істини, що саме вона покликана сприяти відродженню та становленню історичної пам’яті, сприяти деміфологізації історичного процесу.

У підготовці методичних вказівок брали участь викладачі кафедри української історії та етнополітики ДНУ: проф. О.Б. Шляхов (V тема), проф. В.К. Якунін (ІХ тема), доц. С.Д. Ємець (ІІІ тема), доц. Г.М. Книш (VІІІ тема), доц. І.М. Ковальська-Павелко (VІ тема), доц. Ю.І. Коломоєць (ІV тема), доц. Т.М. Кондратюк (VІІ тема), доц. І.О. Кривий (ІІ тема), доц. В.Я. Яценко (І тема), доц. О.О. Чепурко (VІ тема).

Тема 1. Давньоруська держава – Київська Русь (кінець іх – перша третина хіі ст. )

Мета семінару: розкрити процес становлення Київської держави Рюриковичів та проаналізувати еволюцію її державно-політичного устрою в Х – на початку XII ст., дати наукову оцінку норманській теорії, висвітлити її історіографічний аспект, розглянути питання походження назви “Русь”.

План

1. Утворення Київської держави Рюриковичів. Норманська теорія.

2. Генеза державно-політичного устрою Київської Русі.

Починаючи розгляд першого питання, варто звернути увагу на те, що традиційно часом утворення держави, відомої як Київська Русь, вважають 882 р., коли за літописом князь Олег захопив Київ, який і став стольним містом держави Рюриковичів. Проте кінець ІХ ст. слід вважати, скоріше, одним із важливих рубежів кінцевого етапу становлення держави в східних слов’ян. Самі ж державотворчі процеси тут тривали декілька століть. Вони характеризувалися самобутністю, хоч на них позначився також вплив зовнішніх чинників. Формування Київської держави – складне явище. Це підтверджують і наукові праці, присвячені даному питанню. Дискусійність цієї теми й гіпотетичність висновків за результатами проведених досліджень обумовлені передусім недостатністю матеріальних і писемних пам’яток, які дійшли до нас.

Розвиток зазначених процесів відбувається вже в антську добу (кінець IV – початок VII ст.). Писемні джерела дозволяють говорити про існування в антів, яких традиційно вважають предками східних слов’ян, державних утворень, нехай ще раннього, недостатньо розвиненого типу. Поразка антів у війні з аварами наприкінці VI – на початку VII ст., як про це свідчать наявні факти, не могла не стати резонансною й переломною в історії державотворення в східних слов’ян. Вважають, що внаслідок війни з аварами Антська держава розпалася, і тому не випадково на 602 р. припадають останні згадки про антів у писемних джерелах. Загалом із цього часу східні слов’яни досить рідко згадуються в писемних пам’ятках. Але саме в ці, так би мовити, “темні” століття їх історії в розвитку східного слов’янства відбуваються важливі якісні зміни. Так, якщо в антську добу в східних слов’ян лише зароджується державність і починаються процеси державотворення та класоутворення, то в IX ст. в них уже з’являється держава. Тому очевидно, що саме в VII – ІХ ст. у східних слов’ян інтенсивно проходили цивілізаційні процеси, що підтверджується писемними джерелами, а також археологічними даними, які засвідчують розпад родового ладу (зростання продуктивних сил, поява соціальної нерівності тощо).

Давньоруські літописи (“Повість минулих літ” та ін.) говорять про існування в східних слов’ян у IХ ст. приблизно півтора десятка племінних княжінь (утворень із виразними ознаками державності). Більшість із них знаходилися на території України. Зокрема, поляни займали Середнє Подніпров’я (Київ), сіверяни – басейн р. Десна і Сейм, древляни – басейн південних приток р. Горинь, уличі мешкали між Дніпром і Дністром на південь від полян, волиняни – на Волині (до них тут були дуліби), тиверці – між Дністром та Прутом, хорвати – у Прикарпатті. На території сучасної Білорусі проживали дреговичі, полочани, а на території сучасної Росії – словени (на півночі в районі Новгорода), кривичі (від Пскова до Смоленська), в’ятичі (басейн р. Ока), радимичі (між землями в’ятичів і сіверян).

Державність у східних слов’ян зароджувалася в непростих геополітичних умовах, оскільки в VII – IX ст. у Східній Європі проходили складні етнополітичні процеси. Розкриваючи їх сутність, слід відзначити, що в 30 – 50-х рр. VII ст. в Приазов’ї існувала держава Велика Булгарія на чолі з ханом Кубратом, заснована булгарами, які входили раніше до гунського союзу. В останній третині VII ст. Велика Булгарія зазнала поразки у війні проти Хозарського каганату – держави, що розташовувалася на значній території пониззя Волги, на Північному Кавказі та в Приазов’ї й існувала з другої половини VII до 60-х рр. X ст. Хозарський каганат, що знаходився на перехресті важливих міжнародних торговельних шляхів, брав активну участь у світовій торгівлі, тому, прагнучи забезпечити якнайкращі умови для її ведення, здійснював експансію проти сусідніх народів. У IX ст. данину Хозарському каганату платили в’ятичі, радимичі, сіверяни і деякий час поляни. Узагалі Хозарський каганат робив сильний вплив на розвиток східного слов’янства.

Варто зазначити, що істотно на східних слов’ян впливали й варяги, вихідці з Північної Європи, переважно скандинави. У Західній Європі вони були відомі як вікінги, нормани. У IX ст. варяги проявляли високу військово-політичну активність у Східній Європі, як і з кінця VIII по XI ст. в Західній Європі, Північній Атлантиці й Середземномор’ї. З огляду на це поява вікінгів, або варягів у Східній Європі у IX ст. не була випадковою. Вважають, що на початку IX ст. варяги освоїли шлях з Балтійського моря до Каспійського через Волгу, що вів до країн Арабського Сходу. Арабські купці активно вели в цей час торгівлю в Східній Європі. У середині IX ст. варяги проклали шлях з Балтійського до Чорного моря – “із варяг у греки”, який простягався до Візантії. Поселення зі слідами присутності варягів виявлені археологами біля Ладоги, Новгорода, Смоленська, Ростова, Ярославля, Чернігова та інших міст. Основним їх заняттям були війна, торгівля, військова служба.

У IX ст. варяги стали активними учасниками процесів державотворення в східних слов’ян. “Повість минулих літ” повідомляє, що в 859 р. варяги брали данину в словен та сусідніх із ними племен, але у 862 р. вони повстали проти варягів і позбулися їх володарювання. Відтоді між цими племенами почалися міжусобиці, і вони, вирішивши знайти собі князя, звернулися до варягів, які звалися “русь”, із запрошенням правити в них. Рюрик із двома братами й з усім народом русь прийшли князювати до словен та їх сусідів. Така є літописна “легенда про закликання варягів”. Никонівський літопис, крім того, зазначає, що в 70-х рр. ІХ ст. проти Рюрика повстали новгородці, на чолі з Вадимом Хоробрим. Повстанці зазнали поразки: багатьох новгородців було вбито, а частина їх втекли з Новгорода в Київ. За “Повістю минулих літ”, у 879 р. Рюрик помер і його місце посів Олег. У 882 р. Олег убив київських князів Аскольда і Діра і захопив місто. Саме він зробив Київ – “матір’ю міст руських”. У найближчі роки Олег підкорив древлян, сіверян і радимичів, що неминуче повинне було призвести до протистояння з Хозарським каганатом. Так за літописом постала держава Київська Русь. Але до цих повідомлень літопису історики ставляться дуже обережно, оскільки вважають, що вони фальсифіковані. До того ж багато питань нез’ясовані, зокрема походження Аскольда і Діра, їх родові зв’язки. Також не встановлено, ким доводиться Олег Рюрику, де і як помер Олег.

Активна участь варягів у державотворчих процесах на Русі є беззаперечна, але досі не підтверджена правильність “норманської теорії”, яку в середині XVIII ст. розробили російські історики німецького походження Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шльоцер. На основі літописів вони зробили висновок, що державу на Русі створили варяги – нормани. Тоді ж, у середині XVIII ст., з патріотичних позицій проти цього виступив М.В. Ломоносов, який вважав, що слов’яни самі створили собі державу. Дискусія з цього приводу триває вже більше двох століть. Очевидно, що східнослов’янська державність почала формуватися задовго до приходу варягів. Цей процес тривав і в IX ст. досяг завершальної стадії. У цей час варяги й взяли активну участь у державотворенні на Русі, зробивши певний вплив на розвиток східнослов’янської державності. За відсутності цього впливу державотворчі процеси тут, можливо, проходили б інакше, та незрозуміло, чи справді могли вихідці зі Скандинавії в ІХ ст. принести східним слов’янам те, чого самі ще не мали, адже держава у шведів та норвежців сформувалася не раніше Х – ХІ ст.

Із критикою норманської теорії виступили В.М. Татищев і М.В. Ломоносов, які не мали сумніву з приводу того, що держава на Русі була створена Рюриком, але шукали негерманські джерела її становлення (фінські чи західнослов’янські й прусські). М.М. Карамзін на початку ХІХ ст. надав цій дискусії принципово нової якості, розробивши логічну, дійсно наукову й “антинорманістську” картину формування держави в східних слов’ян на місцевій, внутрішній основі. При цьому М.М. Карамзін появу назви “Русь” у Східній Європі відносив перш за все до часів княжіння Рюрика і пов’язував зі Скандинавією. До кінця ХІХ ст. цей погляд дістав належне визнання, зокрема, думка, що “Русь” як політична реальність з’явилась у Східній Європі ще до Рюрика. І норманісти, і антинорманісти здебільшого визнавали участь скандинавів у цих процесах. Завдяки антинорманістським працям Д.І. Іловайського на зміну питанню походження держави прийшло питання походження назви “Русь” і династії Рюриковичів.

У ХХ ст. в історії справжнього норманізму була поставлена крапка. Основні висновки, одержані науковцями, формулювалися таким чином. Державність на Русі виникла виключно в результаті внутрішнього розвитку. На останньому етапі як допоміжна сила участь у її становленні взяли скандинави. З огляду на це не виключене скандинавське походження Рюрика. Але назва “Русь” як політична реальність з’явилася в Східній Європі ще до Рюрика. На століття пізніше завершилося й утворення Давньоруської держави. Саме ж питання походження назви “Русь” активно дискутувалося, підтвердженням чого є праці Б.Д. Грекова, О.П. Новосельцева, В.Т. Пашуто, Б.О. Рибакова, В.В. Сєдова, М.М. Тихомирова, В.М. Топорова, В.Л. Яніна, Л.М. Гумільова, Г.С. Лебедєва, І.Я. Фроянова, І.П. Шаскольського, Х. Ловм’янського, Й. Херрманна, А. Стендер-Петерсена та ін.

На сьогодні існують три основні лінгвістичні версії походження назви ”Русь”. Першу з них, найбільш розроблену в науці, можна визначити як “фіно-скандинавську”. За нею слово “Русь” походить від фінського ruotsi, а воно, у свою чергу, – від давньоскандинавського слова, яке означало “гребці”. Цим фінським словом називалися як скандинави, так і русичі. За другою версією – “слов’янською” – назва “Русь” пов’язана з однією з двох слов’янських основ: rudsa – “русий” чи ru – “текти” (звідси “русло”). За цією версією “Русь” спочатку була одним зі східнослов’янських племен Поільмення. Третя версія, уже досить давня, але дещо пізніше обґрунтована лінгвістично, співвідносить “Русь” із південними географічними та етнічними назвами – від сарматського племені роксоланів до річки Рось. За цією версією слово “Русь” лінгвістично виводиться від індоарійської основи ruksa зі значенням “білий, світлий”.

На сучасному етапі більшість науковців підтримують теорію “фіно-скандинавського” походження назви “Русь” та визнають наявність скандинавської крові у представників перших поколінь Рюриковичів. Однак деякі дослідники (А.М. Сахаров, В.В. Фомін та ін.) заперечують це й висувають іншу концепцію, що її можна визначити як “полонізм”. Відповідно до неї походження назви “Русь” і династії Рюриковичів пов’язується з територією сучасної Польщі чи Східної Німеччини, із землями західнослов’янських племен – поморян, ободричів, руян та ін. Останнім часом набула поширення концепція, яка появу Руської держави розкриває майже виключно в контексті відносин між скандинавами та хозарами в ІХ ст. (праці Н. Голба, О. Прицака, В.Я. Петрухіна).

Таким чином, дискусія серед науковців щодо зазначених питань триває. Спроби відшукати істину роблять у своїх працях сучасні дослідники “норманісти” й “антинорманісти”.

Розглядаючи друге питання даної теми перш за все слід визначити хронологічні рамки існування Київської Русі як ранньофеодальної монархії, виділивши при цьому окремі етапи й визначивши сутність кожного з них: кінець ІХ – кінець Х ст. – становлення та консолідація; кінець Х – перша половина XI ст. – розквіт; друга половина XI – перша третина XII ст. – початок політичного розпаду.

Вивчаючи перший із виділених етапів, варто зауважити, що із захопленням у 882 р. Олегом Києва на Русі утвердилася нова династія Рюриковичів – варязька за походженням. До середини ХІ ст. великими київськими князями були: Олег (882 – 912), Ігор (912 – 945), Ольга (945 – 964), Святослав (964 – 972), Ярополк (972 – 978), Володимир (978 – 1015), Ярослав (1019 – 1054) – після періоду усобиці (1015 – 1019). Наприкінці ж X ст. (за часів Володимира) у цілому завершилося формування території держави, визначилися її кордони.

На першому етапі організація й керівництво державою були досить простими за формою, найімовірніше тому, що більш досконалих форм тоді ще не було потрібно. Верховна влада зосереджувалась у руках великого князя в Києві, його головною опорою була дружина (дружинний етап розвитку держави). Окремі функції керування (судові, митні, адміністративні та ін.) виконував сам князь або за його дорученням дружинники й бояри. За перших князів збір данини проводили у формі полюддя, коли восени – навесні щороку князь із дружиною або його представники об’їзджали підлеглі території. Така була організація влади в центрі. На місцях зберігалися племінні княжіння (древлян, в’ятичів, радимичів та ін.), у яких керівництво здійснювали племінні (“світлі”) князі та місцева знать. Вони визнавали верховну владу київського князя, платили йому данину, надавали військову допомогу, але у внутрішньому устрої залишалися автономними.

Влада великого київського князя на місцях трималася, як правило, на силі, що й обумовлювало сепаратизм племінних князів та місцевої знаті, які за першої нагоди готові були вийти з-під влади Києва. Ці сили представляли відцентрову тенденцію в розвитку держави, а великий київський князь і його дружина – доцентрову, оскільки намагалися утримати підкорені землі під владою Києва. Протиборство цих двох сил визначало розвиток держави на першому етапі, на якому сама держава була внутрішньо слабкою, не консолідованою – аморфним конгломератом племінних княжінь, силою об’єднаних навколо Києва. Тому головною тенденцією в розвитку держави на той час була її консолідація шляхом ліквідації племінних княжінь та вдосконалення апарату керування. Потрібні були реформи, що й почалися вже за княгині Ольги, яка після придушення повстання древлян 945 р. ліквідувала їх племінне княжіння та реформувала систему оподаткування. Син Ольги князь Святослав розпочав адміністративну реформу, посадивши своїх трьох синів намісниками в Києві, Новгороді та в древлян.

Другий із виділених етапів, який припадає на правління Володимира та Ярослава, характеризується інтенсивним реформуванням державного та суспільного устрою. Князь Володимир (один із трьох синів Святослава) завершив адміністративну реформу, ліквідувавши майже всі племінні княжіння й посадивши своїх синів (більше 10) намісниками в різних землях, що внутрішньо зміцнило державу, сприяло її консолідації. Цьому ж сприяли й інші реформи Володимира – комплекс релігійних реформ, військова, фінансова, освітня тощо. Реформаторську діяльність Володимира продовжив його син Ярослав, за якого був прийнятий перший писаний звід законів – “Руська правда”.

Варто зазначити, що саме за часів Володимира і Ярослава прискорюються процеси феодалізації давньоруського суспільства, тобто ускладнюються суспільні відносини в усіх сферах – економічній, політичній, духовній, що потребувало відповідних, іноді радикальних, змін і перш за все в організації керівництва державою, її устрої. Саме цього вимагали інтереси правлячої верхівки. У період правління Володимира і Ярослава завершилася в цілому розбудова держави, визначилися її кордони, досконалішою стала система керування, остаточно був ліквідований сепаратизм племінних князів та місцевої знаті. Держава стала більш консолідованою, внутрішньо міцною.

Щодо початку політичного розпаду держави, характерного для третього етапу її розвитку, то слід зауважити, що спричинений він був передусім особливостями організації політичної системи Київської Русі того часу, а саме: порядком успадкування влади; системою відносин васалітету – сюзеренітету; специфікою феодального землеволодіння на Русі. Вважають, що Ярослав Мудрий для унеможливлення після своєї смерті боротьби за владу між синами визначив порядок успадкування верховної влади в державі, поклавши в його основу родовий принцип, який у літописах дістав назву “лествичне право”. За цим принципом уся держава вважалася спільною власністю всього князівського роду Рюриковичів, кожен представник якого мав право на частку родового майна, на уділ. У Києві на великокнязівському престолі сидів старший у роді, якому надавався більший уділ, іншим Рюриковичам виділялися уділи менші. Після смерті старшого на його місце переходив наступний по старшинству в роді, і весь ланцюг пересувався на одну сходинку вгору (“лестивця”). Тобто кожен Рюрикович міг сподіватися у свою чергу зайняти великокнязівський престол.

Великими київськими князями на цьому етапі були: Ізяслав Ярославич (тричі в 1054 – 1068, 1069 – 1073, 1076 – 1077 рр.); Всеслав Брячиславич (1068 – 1069); Святослав Ярославич (1073 – 1076); Всеволод Ярославич (1077 – 1093); Святополк Ізяславич (1093 – 1113); Володимир Всеволодович Мономах (1113 – 1125); Мстислав Володимирович (1125 – 1132).

“Родового” принципу успадкування влади дотримувалися лише перші спадкоємці Ярослава Мудрого. Його сини Ізяслав, Святослав, Всеволод спочатку здійснювали керівництво спільно, склавши, по суті, тріумвірат. У 1072 р. вони прийняли “Правду Ярославичів” – розширену редакцію “Руської правди”, яка засвідчила подальшу еволюцію феодальних відносин на Русі. Але вже за Ярославичів “родовий” принцип суперечив з іншим порядком успадкування влади – “вотчинним”, і це вже в останній третині XI ст. призвело до жорстоких міжусобиць на Русі.

У 1068 р. поразка старших Ярославичів у битві проти половців спричинила велике повстання в Києві, унаслідок якого Ізяслава було вигнано, а великокнязівський престол зайняв Всеслав (із династії полоцьких князів). У 1069 р. Ізяслав за підтримки поляків повернув престол і жорстоко придушив повстання. У 1073 р. проти Ізяслава виступили його брати й вигнали з Києва. Великокнязівський престол зайняв Святослав, але після його смерті Ізяслав за згодою Всеволода повернувся до Києва. Однак уже в 1077 р. Ізяслав загинув у битві з синами Святослава, яких він зробив ізгоями. Київський престол посів Всеволод, за якого значна роль в керівництві державою належала його синові Володимиру Мономаху. У 1093 р., по смерті Всеволода, київський престол зайняв син Ізяслава Святополк, який був старшим у роді.

Наприкінці XI ст. князівські міжусобиці на Русі загострилися. Тому з ініціативи Володимира Мономаха та Святополка у 1097 р. в Любечі відбувся князівський з’їзд, на якому було схвалене рішення – “кожен тримає вотчину свою”, яке й затвердило “вотчинний” принцип успадкування влади на місцях, коли кожна земля (без Києва) була закріплена за окремими князівськими родинами. Тобто вже юридично був оформлений політичний розпад держави, але за збереження верховної влади великого київського князя. Проте міжусобиці й після цього не припинилися.

У 1113 р. помер Святополк, і в Києві почалося велике повстання, у результаті якого, порушивши родовий принцип великокнязівський престол зайняв Володимир Мономах. У часи правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава востаннє спостерігалася консолідація Київської держави: великий київський князь мав реальну верховну владу в державі й зберігалася її цілісність. Одна з причин цього була в тому, що Мономашичам належала більшість земель Русі: Київська, Новгородська, Переяславська, Смоленська, Ростово-Суздальська, Волинська. Іншим же династіям належали Чернігівська, Полоцька та Галицька землі. Після Володимира Мономаха та Мстислава відбувся остаточний політичний розпад держави. Почався новий етап її розвитку – феодальна роздробленість.

Завершуючи розгляд другого питання, потрібно підкреслити взаємозв’язок між змінами в державно-політичному устрої Київської Русі та процесами феодалізації давньоруського суспільства в Х – на початку XII ст.