Тема 8. Українська рср в другій половині

40-Х – 80-х рр. Хх ст.

Мета семінару: розкрити зміст явищ економічного та політичного життя в Україні в повоєнні часи та період “відлиги”; висвітлити особливості процесів, що відбувалися в 60–80-ті рр.; показати негативний вплив командно-адміністративної системи, проаналізувати особливості розвитку України в період перебудови.

План

1. Особливості сталінського режиму в Україні в повоєнні часи.

2. Реформування економіки та зміни в суспільно-політичному житті в період “відлиги”.

3. Основні тенденції в соціально-економічному житті України в 60-х – першій половині 80-х рр. Дисидентський рух в Україні.

4. Політика перебудови та створення нової політичної ситуації в Україні.

Розкриваючи зміст першого питання, треба мати на увазі, що Україна за роки війни втратила понад 7 млн чол., що стано­вило 17% чисельності її населення. Демографічна ситуація усклад­нювалась і тим, що під час війни більше 2 млн чол., в основному моло­ді, були вивезені до Німеччини, 3,5 млн були евакуйовані, 10 млн осіб утратили притулок. Трагічні події мали місце і в повоєнні роки. Голод 1946–1947 рр., депортація жителів Західної України до Сибіру тощо негативно впливали на зростання кількості населе­ння, а це зменшувало трудові ресурси. Зрештою довоєнна чисельність насе­лення була відновлена лише в 1960 р.

Війна завдала величезних збитків економіці України, їх сума перевищувала 1 200 млрд крб. Промислове виробництво в 1945 р. складало лише 26% від довоєнного рівня. У надзвичайно важкому стані знаходилися сільське господарст­во, наука, освіта й культура.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла “Закон про п’ятиріч­ний план відбудови й розвитку народного господарства Української РСР на 1946–1950 рр.”. Треба звернути увагу на процес виконання цього закону, дати аналіз успіхів і прорахунків у ході відбудови на­родного господарства. У відродженні промислових підприємств в Ук­раїні значну допомогу надавали трудящі інших республік СРСР. Завдяки ен­тузіазмові народу, готовності його до самопожертви в ім’я кращо­го майбутнього промисловість була швидко відновлена. Відомо, що в 1950 р. промислове виробництво в республіці на 15% перевищувало показники 1940 р. Україна вийшла на рівень країн Західної Європи і за ступенем розвитку промислового виробництва.

Слід зауважити, що в Україні значно відставало сільське господарство. Обмін між містом і селом був нееквівалентний, оплата праці в кол­госпах і радгоспах була мізерна. Обов’язкові поставки не припинялися навіть у 1946–1947 рр., коли внаслідок несприятливих погодних умов урожай на більшій частині України був украй низь­кий. Близько 1 млн жителів України померли в голодну зиму 1946–1947 рр. Виробництво зерна в 1950 р. складало всього 60% від рівня 1940 р. Потрібно проаналізувати процеси, які відбувалися в цій сфері господарства.

Слід відзначити, що радянська влада прагнула деякою мірою поліпшити життя людей. У цьому плані можна згадати скасування в 1947 р. кар­ткової системи, хоча грошова реформа того ж року багато в чому знецінила особисті заощадження громадян. Прояви сталінізму відчувались і в суспільно-політичному житті УРСР. Прив’язати Україну до центру, укріпити тоталітарну систему та командно-ад­міністративні методи керівництва – усе це становило основу політи­ки Сталіна щодо України. Треба звернути увагу на роль керівництва Компартії УРСР у провадженні ідей сталінізму в галузі національно-державного та культурного будівництва. Рекомендується дати аналіз основних постанов ЦК КП(б)У з пи­тань розвитку науки, літератури та мистецтва 1946–1951 рр., які фактично повторювали кроки Москви в пошуках ворогів серед видат­них учених, письменників, композиторів. Важливо з’ясувати суть таких явищ, як “ждановщина” і “лисенківщина”, визначити їх прояви в Ук­раїні, показати роль інтелігенції, яка виступала носієм українсь­кої національної свідомості в ті складні часи.

Варто звернути увагу на процеси, які відбувалися на західноукраїнських землях, де після завершення Другої світової війни здійснювалися ґрунтовні перетворення. Тут відбувалося формування нових органів влади. Соціально-економічні та політичні зміни проводилися за сталінським планом індустріалізації, колективізації сільського господарства та культурної революції. Слід показати позитивні зрушення, які стали результатом згаданих процесів, а також помилки в політиці “радянізації” Західної України і їх трагічні наслідки. У цьому регіоні була розв’язана справжня громадянська війна. Рекомендується проаналізувати діяльність різних політичних сил, у тому числі ОУН-УПА, греко-католицької церкви, органів НКВС, МВС.

Необхідно окреслити особливості розвитку освіти й культури в західних областях, де напередодні Другої світової війни 70% населення було неписьменним, а серед студентів вищої школи українці складали лише 3%. Разом з тим слід відзначити, що з приходом радянської влади інтенсивно відбувався процес русифікації.

Висвітлюючи друге питання, треба враховувати, що в 50-х – на початку 60-х рр. ХХ ст. економіка України розвивалася досить суперечливо. Життя вимагало проведення реформ, здатних демократизу­вати систему управління. У цей час були створені ради народного господарства (раднаргоспи). Потрібно визначити проана­лізувати, чому в 1965 р. замість них були створені союзно-республіканські та загальносоюзні міністерства, з’ясувати їх роль в економічному розвитку України. Деякі реформи були проведені в сільському господарстві, зокрема скасування обов’язкових натуральних податків і зниження платежів із присадибних ділянок. Багато було зроблено для забезпечення колгоспів та радгоспів новою технікою. Але існувала політика вказівок партійних органів, сувора регламентація сільськогосподарського виробництва. Диктат центру придушував ініціативу селянина. Зрештою реформи М. Хрущова не вписувались у командно-адміністративну систему, що призвело до спаду як промислового, так і сільськогосподарського виробництва.

Певні зміни в суспільно-політичному житті УРСР відбулися після смерті Й. Сталіна 5 березня 1953 р. У червні 1953 р. на посаду Першого секретаря ЦК КПУ уперше став українець О. Кириченко. Значну роль відіграло помпезне святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією. Рекомендується дати критич­ний аналіз тез щодо цієї дати. У лютому 1954 р. Прези­дія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про передачу Криму до УРСР. Варто детально розглянути це питання й позиції стосовно нього певних політичних кіл Росії сьогодні.

Велике значення для розвитку політичного життя в Україні мало засудження культу особи Сталіна відповідно до рішення ХХ з’їзду КПРС (лютий 1956 р.) Це привело до демократизації партійного життя. На короткий час в Україні склалися сприятливі умови для відродження історичної пам’яті, повернення народу імен, забутих у часи тоталітарного режиму. Розпочалася реабілітація ви­датних політичних діячів та представників культури України. Утім, в умовах десталінізації демократизація виявилася обмеженою через її стримування з боку партійно-державного апарату. “Відлига” поро­дила таке явище суспільно-культурного життя, як “шістдесятництво”. Це був рух творчої молоді, яка сповідувала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції режиму в Україні (В. Симоненко, Л. Костенко, Є. Сверстюк, А. Горська, І. Дзюба та ін.).

Варто звернути увагу на те, що новації “шістдесятників” (захист української мови, збереження пам’яток архітектури, реа­білітація митців та ін.) супроводжувалися черговим цькуванням з боку влади, яка звинувачувала їх у “космополітизмі”, “формалізмі” тощо. Цей конфлікт з інтелігенцією поступово вилився в рух укра­їнських інакодумців-дисидентів на рубежі 1950–1960-х рр. Серед дисидентів виявилося чимало “шістдесятників”. Слід показати, як розпочалися репресивні акції влади щодо дисидентів (процес у Львові над Українською робітничо-селянською спілкою (УРСС) на чолі з Л. Лук’яненком, серія арештів діячів української культури в 1965 р.).

Вивчаючи третє питання, слід виходити з того, що в 1965–1985 рр. в Україні спостерігалися всі процеси, характерні загалом для Радянського Союзу. Треба з’ясувати причини тих явищ, які Усі процеси, які відбувалися в ньому, були характерні й для нашої республіки. Тому треба розібратись у причинах тих явищ, які призвели до уповільнення розвитку країни, до ускладнення еконо­мічного, політичного та духовного життя країни. Вони полягали передусім у пануванні командно-адміністратив­ної системи, створеної за Сталіна, трохи послабленої Хрущовим, що знову набула сили за часів Брежнєва. В основі її лежала монополія КПРС, її правлячої верхівки на державну владу. Привілейоване становище правлячої групи, незалежної від партії й народу, породило в її середовищі вседозволеність, зловживання владою, моральний розклад, корупцію. Серед причин за­стійних явищ слід також назвати відсутність демократії, реальне безвлад­дя Рад народних депутатів. Усе це негативно впливало на стан еко­номіки, яка розвивалася екстенсивним шляхом. Досягнення науково-технічної революції (НТР) стосувалися лише військово-промислового комплексу, що негативно позначилося на життєвому рівні населення.

Аналізуючи ситуацію в Україні, не слід забувати, що в 1965–1985 рр. республіка мала певні успіхи в розвитку народного госпо­дарства. Зросли видобуток вугілля, руди, виплавка чавуну й сталі, виробництво машин, зерна та ін. Але ці успіхи досягалися дорогою ціною в дуже складних умовах за рахунок важкої праці трудящих й експлуатації фізично й морально застарілої техніки. Ре­форми 1965–1966 рр. залишилися нездійсненими, бо підприємства не здобули самостійності, не працювали економічні стимули для поліпшення якості продукції тощо. Негативно впливав і диктат центру. Зокрема, в Україні недостатніми темпами розвивалися ті галузі, які забезпечували науково-технічний прогрес (електроніка, машино­будування та ін.). Інтенсивно йшло будівництво електростанцій, у тому числі атомних, які будувалися на небезпечній відстані від міст (Чорнобильська біля Києва, Запорізька та ін.).

Приймалися численні рішення щодо розвитку сільського господарства, але вони не були економічно обґрунтовані. Зокрема, прибутки колгоспів і радгоспів від продажу ними своєї продукції не пере­кривали витрат на нову техніку, пальне, комбікорми. Саме тому зни­жувалася зацікавленість господарств у їх праці, погіршувалося матеріальне становище пра­цівників. Було занедбане будівництво житла, шляхів, культурно-по­бутових закладів, що спричинило переїзд значної кількості молоді з села до міста. Влада не приділяла достатньої уваги соціальній сфері. Обсяг виробництва промислових товарів і продуктів харчу­вання не задовольняв повною мірою потреб населення. Багато нарікань викликав рівень медичного та соціального обслуговування. Продовжувався наступ на природні багатства України (недбале ставлення до землі в колгоспах і радгоспах, “рукотворні моря”, хі­мічні заводи). На черзі постали екологічні проб­леми.

У політичній та духовній сферах відбувся поворот до неосталінізму. Усе більше утверджувався дик­тат офіційної ідеології. Партійна цензура викривала “ідеологічні помилки” в роботі журналів “Вітчизна”, “Жовтень”, кіностудії ім. О. Довженка. У проявах “буржуазного націоналізму” звинувачува­лися видатні письменники й поети. Навіть вихід у 1969 р. офіцій­но-трафаретної книги Першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста “Україно наша радянська” викликала незадоволення в Москві своїми націона­льними мотивами. Ідеологічному тиску був підданий роман О. Гончара “Собор”. Нова хвиля русифікації розпочалася з 1972 р., що було пов’я­зане з діяльністю секретаря ЦК КПУ з ідеології В. Маланчука.

Дисидентський рух у цей період проявився у формах “самвидаву”, демонстраціях протесту в Києві, Львові та інших містах, створенні політичних організацій (“Український національний фронт”). Слід зазначити, що цей рух на межі 60–70-х рр. ХХ ст. був погано організо­ваний. Невеликий за кількістю учасників, він слабко впливав на сус­пільно-політичне життя республіки. Початок 1970-х рр. в Україні, як і в цілому в СРСР, був ознаменований новою хвилею утисків щодо інакодумців, яким приписувалася “антирадянська агіта­ція”. Типовими репресивними заходами стали арешти, заслання, відправлення до психіатричних лікарень (“психушок”).

Після підписання в 1975 р. Гельсінських угод, спрямованих на забезпечення в країнах Європи та Північної Америки принципів без­пеки, демократії й прав людини, дисидентський рух в Україні набув правозахисного характеру. У 1976 р. група правоза­хисників на чолі з письменником М. Руденком об’єдналися в Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод, або Українську Гельсін­ську групу (УГГ), до якої входили Л. Лук’яненко, І. Кандиба, В. Чорновіл, П. Григоренко та ін. Це була відкрита громадська організа­ція, хоч і не визнана владою. Але ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу стосовно дотримання принципів демократії радянською владою, не перешкодили останній здійснювати репресії щодо учасників цієї гру­пи. До опозиційного руху належали й ре­лігійні дисиденти. Вони відстоювали права віруючих різних конфесій (зокрема, вимагали відновлення української греко-католицької церкви, забороненої в 1946 р.). На початку 1980-х рр. дисидентський рух в Україні практично був придушений. До цього призвело й те, що передусім він не мав міцної підтримки з боку населення. Проте важливо підкреслити, що всупереч перешкодам дисиденти відкривали правду народові щодо політичного й культурного станови­ща в Україні. Завдяки їх мужній діяльності поступово визрівала ідея про необхідність виходу України з СРСР і створення незалеж­ної держави. З огляду на це можна зробити висновок, що в середині 80-х рр. ХХ ст. УРСР, як і інші радянські республіки, вступила у фазу глибокої кризи.

Розкриваючи четверте питання, доцільно насамперед охарактеризувати ситуацію в Україні, що склалася в середині 80-х рр. ХХ ст. Політична система ре­спубліки, як і всього Союзу, відзначалась авто­ритарною формою правління, згортанням демократії, всевладдям партійного апарату. В економіці спостерігалося постійне зниження рівня виробництва, гальмування науково-технічного прогресу. У духовному житті панували ідеологічні догми, придушувалися будь-які ознаки інакомислення тощо.

Спробою подолання кризи тоталітаризму з його контролем влади над суспільством у політиці, економіці та соціальному житті стала перебудова, проголошена Генеральним секретарем ЦК КПРС М.С. Горбачовим у березні 1985 р. Її результатом стало повалення комуністичних режимів у країнах Східної Європи, вихід прибалтійських республік зі складу СРСР, піднесення громадського руху в Україні. Гасла “перебудова”, “гласність”, “де­мократизація”, незважаючи на їх обмеженість, сприяли відродженню суспільно-політичної думки, формуванню громадських організацій, становленню вільної преси тощо.

Важливо звернути увагу на те, що до кінця 80-х рр. ХХ ст. перебудова в Україні здійснювалась у консервативній інтерпретації горбачовської політики керівництвом України на чолі з Першим секретарем ЦК КПУ В. Щербицьким. Погоджуючись із курсом на перебудову, воно продовжувало нехтувати інтересами народу України, не ставало на шлях національного відродження й захисту суверенітету республіки. Тому вже в перші роки перебудови розпочався громадський рух на за­хист України та її народу, гострого характеру набула проблема ста­тусу української мови. У 1989 р. був прийнятий закон “Про мови в Українській РСР”. Зростання національної самосвідомості укра­їнського народу проявилось у створенні неформальних організацій – Українського культурологічного клубу, Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка, у відновленні Української Гельсінської групи (з 1987 р. – УГС) тощо.

Варто схарактеризувати процес формування багатопартійної системи, на першому етапі якого (з 1988 до 1990 р.) чинилася боротьба різних політичних сил навколо ідеї створення Народ­ного руху України за перебудову (1989). Головою Руху став поет І. Драч. Необхідно звернути увагу на еволюцію поглядів керівників Руху. Діяльність цієї організації стимулювала створення нових політичних партій, головним чином опозиційних до КПУ. На початок 1991 р. офіційно вже були зареєстровані 13 партій, серед яких головне місце займали Українська республіканська партія, Соціал-демократична партія України, Партія демократичного відродження України, Ук­раїнська національна партія, Ліберально-демократична партія Украї­ни, Партія зелених України та ін. Важливо проаналізувати їх програмні настанови й тактику дій. Водночас Компартія України продовжувала зберігати міцні позиції в суспільстві, нараховуючи близько 3 млн членів, хоча її чисельність і зменшувалась унаслідок добровільного виходу комуністів із партії. Це було яскравим свідченням кризових явищ у КПУ.

Характерною ознакою тогочасної багатопартійної системи в Україні було те, що нові партії перебували на етапі свого організаційного становлення, не мали по­літичного досвіду й тому програли КПУ в боротьбі за депутатські місця на виборах до Верховної Ради УРСР, які відбулися в березні 1990 р. Уперше в парламенті тоді були створені два блоки: “група 239” (“3а суверенну Радянську Україну”), до якої увійшли комуністи, і Народна Рада, що об’єднала представників опозиційних партій та рухів.

Плюралізм став ознакою і тогочасного релігійного життя. У 1990 р. відро­дилася греко-католицька церква й почали діяти інші конфесії. Отже, в Україні в період перебудови склалася нова політична ситуація, яка зрештою й прискорила процес розпаду СРСР, проголошення незалежності України.