Теми рефератів

1. М. С. Грушевський – перший президент України.

2. Конституція УНР.

3. Політика «воєнного комунізму» в Україні.

4. Історія ЗУНР: політична діяльність та причини поразки.

5. Політичні портрети діячів України: В. Винниченко, Е. Квірінг, Є. Петрушевич, С. Петлюра, А. Пятаков, X. Раковський, М. Скрипник, Н. Махно.

6. Акт злуки УНР із ЗУНР, його значення.

7. Махновський рух в Україні в 1918–1920 рр.

8. Варшавський договір 1920 р.: зміст та наслідки

9. Радянсько-польська війна 1920 р.

10. Отаманський рух на українських землях.

Тема 7. Україна в роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн (1939–1945 рр.)

Мета семінару: розкрити цілі та характер Другої світової та Великої Вітчизняної воєн; проаналізувати процес возз’єднання західноукраїнських земель у складі єдиної держави та їх радянізацію; висвітлити особливості окупаційного режиму та руху Опору в Україні; окреслити внесок українського народу в розгром фашистської Німеччини та її сателітів.

План

1. Західноукраїнські землі напередодні та на початку Другої світової війни.

2. Напад фашистської Німеччини на СРСР та окупаційний режим в Україні.

3. Рух Опору в Україні під час війни.

4. Бойові дії на території України в 1941–1944 рр. Визволення республіки та внесок українського народу в розгром фашистської Німеччини.

Розгляд першого питання слід почати з висвітлення міжнародного становища наприкінці 1930-х рр., яке характеризувалося посиленням напруженості, небезпекою виникнення нової війни за територіальний переділ світу. Із приходом до влади А. Гітлера Німеччина виступила з вимогою переглянути карту Європи з метою розширення свого “життєвого простору”. У вересні 1938 р. глави урядів Англії, Франції, Італії та Німеччини, задовольняючи вимоги Гітлера, уклали Мюнхенську угоду, за якою надали згоду на окупацію Судетської області Чехословаччини, чим спричинили початок гітлерівської агресії на Схід. А вже в березні 1939 р. Німеччина, порушивши Мюнхенську угоду, окупувала Богемію та Моравію, оголосивши їх своїм протекторатом.

Західні держави не тільки не протидіяли агресивним устремлінням Гітлера, а й продовжували свою політику умиротворення агресора. Радянсько-франко-британські переговори весною й улітку 1939 р., що проводилися з метою створення системи колективної безпеки в Європі, зайшли в глухий кут. У такій ситуації 23 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною був підписаний договір про ненапад, відомий як пакт Ріббентропа – Молотова. До нього додавався секретний протокол, який свідчив про змову Гітлера й Сталіна щодо поділу Польщі, розмежування сфер інтересів обох держав, за яким Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала ввійти до складу СРСР. Наявність такого протоколу Радянський Союз протягом півстоліття заперечував. Необхідно дати оцінку альянсу Гітлера й Сталіна, безпосереднім результатом якого був початок Другої світової війни. Далі треба висвітлити події початку Другої світової війни, розкрити становище західноукраїнських земель. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Почалася Друга світова війна. 3 вересня Велика Британія і Франція оголосили війну Німеччині, однак активної військової допомоги Польщі не надали.

17 вересня 1939 р. частини Червоної армії перейшли радянсько-польський кордон і вступили на західноукраїнські землі. До 29 вересня 1939 р. радянські війська просунулися на 250–300 км, вийшли до рік Західний Буг і Сян, як і передбачалося радянсько-німецьким договором. 28 вересня радянсько-німецький воєнно-політичний альянс був підтверджений новим договором – “Про дружбу й кордон”. Новий договір уточнював розподіл сфер впливу, фактично закріплюючи поділ Польщі між СРСР і Німеччиною, і формально підтверджував включення західноукраїнських земель до складу СРСР. У листопаді 1939 р. вони офіційно увійшли до складу Української РСР. Договір створив умови для вирішення проблеми Бессарабії й Буковини, населених переважно українцями. Після пред’явлення ультиматуму про повернення цих земель Румунія в червні 1940 р. задовольнила радянську вимогу. 2 серпня 1940 р. VІІ сесія Верховної Ради Союзу РСР прийняла закон про включення Північної Буковини, Хотинського повіту Бессарабії та Придунайських українських земель до складу Української РСР. На території Західної України й Північної Буковини були створені Волинська, Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Рівненська, Станіславська, Чернівецька та Ізмаїльська області.

Потрібно розкрити характер соціально-економічних перетворень у Західній Україні після включення її до складу УРСР. Розглядаючи зміни в соціально-економічному й культурному житті краю, необхідно звернути увагу на те, що вже 22 жовтня 1939 р. в Західній Україні відбулися вибори до Народних Зборів. 26 жовтня 1939 р. Народні Збори, відкриті у Львові, ухвалили рішення про встановлення влади Рад у Західній Україні і про возз’єднання її з Радянською Україною в Союзі РСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР винесли рішення про включення Західної України до складу СРСР і про возз’єднання її з Українською РСР. Зі встановленням радянської влади одразу ж була проведена конфіскація поміщицьких і церковних земель, націоналізація банків і великої промисловості. Разом із соціалістичними перетвореннями на західноукраїнські землі прийшов і сталінський режим. Паралельно з відкриттям українських шкіл, вищих навчальних закладів, бібліотек, медичних закладів, будівництвом фабрик і заводів, створенням колгоспів почався процес нещадного руйнування й без того слабких культурницьких осередків і громадських центрів, посилювалися репресії проти діячів культури, “соціально ворожих елементів”. З осені 1939 р. до осені 1940 р. було репресовано за політичні переконання й депортовано до Сибіру без суду й слідства близько 10% населення Західної України. За даними на листопад 1940 р., із цих районів було вислано 312 тис. сімей (1 млн 173 тис. осіб).

Підсумовуючи, необхідно розкрити значення возз’єднання західноукраїнських земель у боротьбі за національне визволення українського народу.

Під час висвітлення другого питання перш за все необхідно зупинитися на тому факті, що на початок літа 1941 р. фашистська Німеччина поширила своє панування майже на всю територію Західної та Центральної Європи. Починаючи з вересня 1939 р. Німеччина та Італія окупували 9 європейських країн. Уся попередня діяльність Гітлера в Європі мала одну мету – нагромадити сили, щоб за найкоротший термін розгромити СРСР, покінчити з більшовизмом, розчистити собі шлях до світового панування. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву № 21 (план “Барбаросса”) – план нападу на СРСР. Треба дати якнайповнішу характеристику планам фашистського рейху щодо України.

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина, розірвавши пакт про ненапад, без оголошення війни розпочала агресію проти Радянського Союзу. Армія завойовників нараховувала 190 дивізій (157 із них – німецькі), 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. У союзі з фашистською Німеччиною виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. Почалася Велика Вітчизняна війна. Необхідно розкрити її характер, визначити, чому вона була несправедливою, загарбницькою з боку Німеччини та її сателітів.

Слід зауважити, що для опору ворогові на Київському напрямку були сформовані два фронти – Південно-Західний (командуючий генерал М. Кирпонос) та Південний (командуючий генерал І. Тюленєв), ужиті заходи щодо мобілізації сил. На фронт були відправлені більше 2 млн жителів України (понад 200 тис. з них – добровольці). Із територій, яким загрожувала окупація, здійснювалась евакуація у східні райони країни матеріальних цінностей, зерна, худоби, промислового обладнання.

Кровопролитні бої в районі Львова, Бродів, Рівного не зупинили ворога. З важкими боями радянські війська відступали на схід, завдаючи ударів противнику, знекровлюючи його. Наприкінці серпня війська Південного фронту відійшли за Дніпро. 19 вересня війська Південно-Західного фронту й ополченці після 71-денної героїчної оборони залишили Київ. Восени розгорілися жорстокі бої на підступах до Харкова й Донбасу. У липні 1942 р. вся Україна була окупована ворогом. Необхідно з позиції сьогоднішніх знань розкрити причини невдач Червоної армії, показати мужність і відвагу бійців у захисті кожного метра рідної землі.

З початком окупації на всій території України був установлений жорстокий режим на основі так званого “нового порядку”. Скасувавши, по суті, саме поняття “Україна”, окупанти штучно розчленували українську територію. Західноукраїнські землі під назвою “дистрикт Галичина” були включені до генерал-губернаторства, створеного на території окупованої Польщі. Південно-західні області республіки (Одеська, Чернівецька, Ізмаїльська, деякі райони Вінницької, Миколаївської, Херсонської областей) під назвою “Трансністрія” увійшли до складу Румунії. Прифронтові області підпорядковувалися військовому командуванню. З більшої частини території України (Правобережжя і Лівобережжя) був створений Рейхскомісаріат “Україна” з центром у місті Рівне, який очолив Еріх Кох. Необхідно на конкретних фактах розкрити суть окупаційного режиму й показати, якої долі зазнав український народ.

Жорстокий окупаційний режим в Україні привів до виникнення руху Опору, вивчення якого становить зміст третього питання. У цьому русі паралельно існували дві незалежні течії – радянський партизанський і підпільний рух та націоналістичний. До останньої належала ОУН-УПА, що прагнула створити незалежну українську державу. Слід визначити характер і масштаби руху Опору, підкресливши, що найбільш активною його формою була збройна боротьба радянських партизан і диверсійних груп, які завдавали удари по ворогу з тилу, надаючи допомогу Радянській армії.

У перші тижні війни партизанський рух розгортався стихійно, не маючи єдиного керівного центру. Але вже восени 1941 р. для посилення військового керівництва партизанськими загонами в прифронтовій смузі почали створюватися спеціальні оперативні групи, які організовували і координували діяльність підпільно-патріотичних груп. Станом на 1 травня 1942 р. в Україні вже діяло 766 партизанських загонів та 613 диверсійно-винищувальних груп.

У червні 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху, очолений генералом Т. Строкачем. Виникали і великі партизанські з’єднання. У лютому та навесні 1942 р. на Сумщині були створені партизанські з’єднання – С. Ковпака, С. Руднєва, О. Сабурова, О. Федорова, М. Наумова та ін. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 5 партизанських з’єднань і 900 дрібних загонів та сотні диверсійних і розвідувальних груп. Чисельність партизан на квітень 1943 р. становила 58,5 тис. осіб. Усього на території України в роки Великої Вітчизняної війни діяло понад 30 партизанських з’єднань, близько 2 тис. загонів і розвідувально-диверсійних груп, у яких налічувалося понад 501 тис. осіб.

Улітку 1943 р., під час Курської битви, партизани провели операцію “Рейкова війна”, а в червні–жовтні 1943 р. партизанське з’єднання С. Ковпака здійснило так званий Карпатський рейд. Подібні рейди в тилу ворога здійснювали й інші партизанські з’єднання, знищуючи німецькі гарнізони, військові частини, залізничні мости, автошляхи.

Активно під час окупації діяло й радянське підпілля – комуністичне та комсомольське. Станом на осінь 1942 р. в Україні не було жодної області або району, де б не існували підпільні обкоми, міськкоми, райкоми КП(б)У. Організаторами підпілля на Дніпропетровщині були секретарі підпільного обкому партії М. Сташков, міськкому партії Ю. Савченко, Криворізького міськкому В. Снігірцев, Павлоградського райкому А. Караванченко, Криничанського райкому В. Терещенко та ін. Серед підпільних молодіжних організацій найбільш відомі “Молода гвардія” (м. Краснодон) і “Партизанська іскра” (с. Кримка Миколаївської обл.). Загалом у складі підпільних комітетів, організацій і груп в Україні налічувалося більше 103 тис. підпільників.

На західноукраїнських землях організатором Опору виступила ОУН, яка закликала вести боротьбу за звільнення України одночасно як від німецьких окупантів, так і від радянської влади. У 1939–1940 рр. в ОУН стався розкол, утворилося дві фракції на чолі з Мельником і Бандерою – ОУН-М і ОУН-Б. Між ними були розбіжності не лише в питаннях тактики. Бандерівці, не відкидаючи можливості співпраці з Німеччиною, виступили за створення власної армії та розгортання активної боротьби за незалежність України, спираючись в основному на сили власного народу. Мельниківці ж доводили необхідність пріоритетної орієнтації на Німеччину. Обидві фракції на початку війни співпрацювали з нацистами, прагнучи використати підтримку Німеччини для досягнення головної мети – проголошення незалежної Української держави. Для нацистів же ОУН становила інтерес як диверсійна, шпигунська сила, противник Радянського Союзу.

30 червня 1941 р. у Львові керівництво ОУН-Б ухвалило Акт про створення Української держави і обрало уряд на чолі з Я. Стецьком. Однак фашистська Німеччина не бажала ні з ким ділитися владою на окупованих землях України. За наказом Гітлера новостворений уряд був розігнаний. Частина його членів були розстріляні, а С. Бандера і Я. Стецько – заарештовані й кинуті до концтабору Заксенхаузен. Були також посилені репресії проти оунівського підпілля. Значна частина організацій ОУН-Б і ОУН-М були розгромлені, сотні їх членів – розстріляні, кинуті до концтаборів. Це змінило ставлення ОУН до нацистів. Тому бандерівці в подальшому рішуче й масово включились у війну з окупантами.

У 1942 р. були організовані військові загони ОУН-Б і ОУН-М. У жовтні 1942р. бандерівці об’єднали їх під своїм керівництвом і створили Українську повстанську армію (УПА). Головнокомандуючим УПА став Роман Шухевич (псевдонім – Тарас Чупринка). УПА швидко розгорнула свою діяльність. Територія, яку вона контролювала, поширилася з Волині, Полісся на Галичину та Поділля. Протягом 1942–1943 рр. її чисельність зросла від 40 до 100 тис. осіб. Під контролем УПА знаходилися цілі райони. Аналіз документів підтверджує, що УПА вела бойові дії як проти німецько-фашистських загарбників, так і проти радянських партизанів, не пускаючи їх на свою територію.

Висвітлюючи питання, необхідно на конкретних прикладах показати, який внесок у розгром ворога зробила кожна з сил Опору, дати об’єктивну оцінку їх діяльності.

Розглядаючи четверте питання, перш за все слід відзначити, що Велика Вітчизняна війна була складовою частиною Другої світової війни. Територія України протягом більше трьох років була одним із її центрів, ареною кровопролитних боїв. За характером воєнних дій і їх наслідками найбільш важким для СРСР був початковий період війни, коли Червона армія під ударами переважаючих сил противника відступала.

Досягши успіху на вирішальних ділянках фронту – під Києвом та Смоленськом, німецькі війська почали масований наступ на столицю країни. Однак після розгрому під Москвою (грудень 1941 – січень 1942 рр.) гітлерівський план “блискавичної війни” зазнав краху.

Із розгромом фашистських військ під Сталінградом (19 листопада 1942 р. – 2 лютого 1943 р.) і Курськом (5 липня – 23 серпня 1943 р.) стратегічна ініціатива перейшла до Радянської армії. Настав корінний перелом у війні. Почалося масове вигнання ворога й з України. Головними битвами цього періоду на українських землях стали битви за звільнення Донбасу та за Дніпро, у результаті яких 22 вересня 1943 р. Донбас був очищений від ворога. На кінець вересня 1943 р. радянські війська на 750-кілометровій лінії фронту вийшли до Дніпра й форсували його в декількох місцях. 25 жовтня був визволений Дніпропетровськ. Кульмінацією ж битви за Дніпро стало визволення 6 листопада 1943 р. столиці України – Києва.

24 грудня 1943 р. почався загальний наступ радянських військ на Правобережній Україні, у якому взяли участь усі чотири Українські фронти, що знаменувало початок третього, завершального, періоду війни. У ході його була проведена низка блискучих військових операцій (Корсунь-Шевченківська, Луцько-Рівненська, операція зі звільнення Криму, Львівсько-Сандомирська, Карпато-Ужгородська), результатом яких стало визволення Правобережжя, Криму, Південної та Західної України, Закарпаття. 27 жовтня 1944 р. ворог був вибитий з Ужгорода, а наступного дня були визволені останні населені пункти України.

Необхідно висвітлити роботу українського народу в тилу, оцінити його внесок у нарощування військового виробництва, проаналізувати участь українців у воєнних діях, показати якою ціною була досягнута перемога.

Слід підкреслити, що Україна разом із Росією та Білорусією винесла на собі основний тягар боротьби з фашистською навалою, набула міжнародного авторитету, стала одним із засновників ООН. Важливим результатом розгрому німецького фашизму стало возз’єднання Закарпатської України з Радянською в складі СРСР. Була здійснена багатовікова мрія українців – об’єднання в єдину сім’ю.