3. Основні логіко-гносеологічні проблеми сучасної науки

Питання, які виносяться на розгляд:

1. Особливості науки другої половини ХХ ст.

2. Проблема реальності.

3. Проблема об’єктивності.

4. Сучасні уявлення про детермінізм.

5. Проблема загальної методології.

Розвиток науки в другій половині ХХ сторіччя характеризується як постнекласичний період. Тенденції, що виявилися в цей період, пов’язані з уявленнями некласичної науки, але не можуть бути зведені до них. Необхідно особливо розглянути такі особливості:

• методологічний плюралізм (постпозитивістські моделі розвитку науки);

• визнання імовірнісного характеру багатьох процесів навіть неорганічного світу (реакція Бєлоусова-Жаботинського);

• перегляд категорій порядок і хаос (синергетика);

• відмова від однозначної й універсальної логіки;

• поглиблення розуміння нерозривного зв’язку між суб’єктом і об’єктом;

• відносність поняття об’єкт.

Пізнання трактується не як відображення (класична наука) або навіть конструювання (І. Кант, некласична наука), а як інтерпретація – додання області явищ або сукупності теорій певного значеннєвого змісту.

Класичний підхід мав на увазі виділення об’єктів і вироблення їхнього об’єктивного опису – які вони є «самі по собі». Необхідно обґрунтувати, чому цей підхід можна застосовувати лише до класів типових множинних відтворюваних об’єктів, позбавлених розвитку, доступних безпосередньому почуттєвому сприйняттю.

Важливо з’ясувати, чому в сучасній науці й гносеології на перший план висувається не проблема опису, а проблема розуміння – збагнення й наділення змістом.

Реальність розглядається як цілісна система, що припускає нескінченно варіативний аналітичний поділ на елементи, вибір яких визначається не стільки самим об’єктом дослідження, скільки суб’єктивно обраним способом його розуміння (інтерпретації).

Як наслідок, визнається більша складність або навіть неможливість вироблення універсального опису об’єкта через:

• системну організацію реальності;

• суб’єктивний вибір засобів опису.

Проблема реальності

В умовах істотних змін гносеологічних і онтологічних уявлень змінюється й саме розуміння реальності, у тому числі фізичної.

Важливим фактором є посилення в сучасній науці ролі теоретизації. Необхідно показати, як теорія формує предметне уявлення, задає форму й спосіб, у яких об’єкт може проявити свої властивості.

У класичній науці об’єкт дослідження й реальний об’єкт ототожнювалися, тобто передбачалася не тільки наявність об’єктивної реальності, але й можливість її однозначного об’єктивного й достовірного подання у формальному описі. Чому таке уявлення можна зважати занадто вузьким у сучасних умовах?

Теоретичне уявлення завжди пов’язане із процедурами абстрагування, редукції й ідеалізації, які вимагають особливого розгляду. Так само необхідно обґрунтувати, що теоретичне подання завжди є адекватним лише певною мірою.

Важливо виробити чітке уявлення про причини, за якими у випадку, якщо об’єкт не може бути зафіксований безпосередньо (квантові об’єкти, психічні стани, історичні події), значення теоретичних припущень стає фундаментальним: теорія починає визначати, що є реальність. Необхідно навести приклади таких ситуацій.

У науці ХХ сторіччя стало очевидно, що об’єкт дослідження (теоретичний об’єкт) формується шляхом опосередкування реальності за допомогою певної системи ідеалізацій, яка задає точність і спосіб представлення; зміна методу або способу (мови) опису змінює зміст предмета.

Реальність, досліджувана сучасною наукою, формується об’єктивними фактами й створеними для їхнього осмислення концептуальними інтерпретаціями, що наділяють окремі факти теоретичним змістом.

Проблема об’єктивності

Класична наука розуміла об’єктивність як незалежність змісту висловлення від суб’єкта, тобто зміст висловлення повинен повністю визначатися його об’єктом. Розвиток науки в ХХ сторіччі показав поверховість такого уявлення.

Квантова фізика з наочною очевидністю продемонструвала неможливість скасувати зв’язок між суб’єктом і об’єктом:

• умови експерименту, що задаються суб’єктом, визначають форму, у якій об’єкт проявить свої взаємовиключні властивості (хвильові або корпускулярні);

• сам факт приладових вимірів вносить у протікання квантових процесів радикальні зміни, переводячи квантову систему в певний стан, який до експериментального втручання був лише однією з імовірнісних можливостей.

Неможливість виведення суб’єкта за рамки дослідження, що тривалий час вважалося проблемою винятково гуманітарних наук, виявилася фундаментальною проблемою сучасної фізики.

Отже, ігнорування ролі суб’єкта неминуче призводить до втрати об’єктивності дослідження: таке ігнорування змушує не враховувати суб’єктивність як один із значущих факторів, що впливають на досліджуваний процес. При цьому теоретичне очікування задає умови прояву реальності.

Дане протиріччя можна зняти шляхом застосування множинного опису об’єкта. Множинність опису, яка у класичній науці була явною ознакою помилковості або неповноти теорії, стає необхідною умовою усе більш повного й об’єктивного опису реальності (принцип додатковості Н. Бору): для відтворення цілісного опису об’єкта можна використовувати взаємовиключні класи понять, на основі яких створюються взаємодоповнюючі описи, що допускають вичерпну фіксацію всього комплексу фактів, що складають об’єкт дослідження.

Сучасна наука визнає активний вплив на об’єкт дослідження як єдиний можливий спосіб фіксації реальності самого об’єкта. Як наслідок, змінюється значеннєвий зміст таких ключових понять, як істинність, об’єкт, факт, адекватність.

Експериментальний факт втрачає своє значення як фундаментальна підстава наукового знання. Найважливішу роль починає відіграти інтерпретація як діяльність з наділення фактів певним значеннєвим змістом. На перший план висуваються концептуальні теорії, що задають загальні рамки інтерпретаційної діяльності.

Такі радикальні зміни, безумовно, ставлять у новій площині питання про об’єктивність наукового знання, загострюють проблему позанаукових підстав науки – філософії, ідеології.

Критики вказують, що відхід від класичних критеріїв об’єктивності й вірогідності створює погрозу ідеологізації науки. Ця теза потребує аргументованого розгляду.

Проблема детермінізму

Детермінізм – уявлення про наявність у всіх процесах закономірних причинно-наслідкових зв’язків.

Наука як діяльність з виявлення об’єктивних закономірностей, що лежать в основі досліджуваних процесів, тісно пов’язана з детермінізмом, ґрунтується на детерміністичному світогляді.

Однак класичні уявлення про детерміністичну природу реальності (Демокріт, Ф. Бекон, Р. Декарт, І. Ньютон, П. Лаплас) не можуть вважатися адекватними в рамках науки ХХ сторіччя.

Уже наприкінці XIX сторіччя в рамках деяких філософських концепцій у зв’язку з розвитком науки (зокрема фізики й психології) виникає індетермінізм, що розглядав класичні причинно-наслідкові зв’язки як поокремі випадки. Необхідно обґрунтувати тезу про те, що наука є немислимою без детермінізму.

У ХХ столітті відбувається радикальний відхід від класичного вчення про детермінізм і розробляються нові детерміністичні вчення, насамперед, статистично-ймовірнісний детермінізм, основні положення якого були розроблені в рамках термодинаміки й квантової механіки.

У класичній фізиці статистичний опис застосовувався тільки для безлічі об’єктів (термодинаміка), поводження кожного з яких представлялося у вигляді лінійної траєкторії.

Запропонований В. Гейзенбергом принцип невизначеності (пізніше доповнений Г. Робертсом і Е. Шрьодінгером) встановлює теоретичні межі точності одночасних вимірів двох некомутуючих сполучених операторів (які оператори маються на увазі?). Тобто підвищення точності виміру однієї сполученої величини призводить до усе більше невизначеного (імовірнісного) значення іншої.

Копенгагенське трактування принципу невизначеності стверджує, що можливе тільки статистичне передбачення поводження індивідуальних квантових об’єктів. При цьому не існує в принципі ніякої можливості точного передбачення, тобто стверджується принципова випадковість вибору квантовою системою майбутнього стану з набору можливостей, заданих невизначеностями її елементів.

Закон, яким описується така система, носить принципово імовірнісний (статистичний) характер, що спричиняє прийняття наукою імовірнісного детермінізму як способу фіксації причинно-наслідкових зв’язків, що проявляються не в одиничних процесах, а в потоках подій, де зі збільшенням їхньої масовості зростає ступінь статистичної визначеності.

Важливим висновком з Копенгагенського трактування квантової механіки є визнання принципової необоротності квантового переходу, що сполучений з вибором (реалізацією) одного з декількох можливих станів (наприклад, тунельний ефект). Зворотний перехід також є імовірнісним вибором з декількох станів. Які наслідки такі уявлення можуть мати для розуміння зворотності процесів? Особливу увагу слід приділити тому факту, що формули класичної механіки зворотні за часом, у той час як реальні системи (не тільки біологічні, але й фізичні) змінюють свої стани однонаправлено («стріла часу»).

Ретельного розгляду потребує те, що реальні системи не тільки мають внутрішню динаміку, але й пов’язані з навколишнім середовищем, тобто є відкритими. Всесвіт розглядається як цілісна ієрархічна система, кожний рівень організації якої підкоряється унікальному динамічному набору законів, що змінюються в процесі еволюційних переходів.

Особливі підходи для вивчення подібних систем виробляються в сучасній науці в рамках фізичних, фізико-хімічних, біологічних, соціологічних досліджень із використанням методів, розроблених у рамках синергетичного напрямку.

Проблема загальної методології

Наука ХХ сторіччя все більше уваги приділяє вивченню нового класу систем, що володіють специфічними властивостями, які вимагають особливого розгляду:

• унікальність;

• емерджентність;

• відкритість;

• нерівноважність;

• самоорганізація.

Необхідно знайти приклади систем і процесів, що демонструють дані властивості.

Важливо показати, чому системи з такими властивостями не можуть бути описані методами класичного природознавства, наприклад, методами аналізу й лінійного опису. Слід звернути особливу увагу на недостатність знань про минулі стани для вичерпного передбачення майбутніх станів таких систем.

Особливу увагу слід приділити розгляду дивних атракторів, перш за все таким їхнім властивостям, як:

• обмежений інтервал достовірного пророкування;

• експоненційне зростання флуктуацій.

Необхідно розглянути можливі способи вирішення зазначених проблем, що застосовуються в сучасній науці.

Запитання для самоконтролю

1. Що є головними особливостями постнекласичної науки?

2. Які риси відрізняють постнекласичну науку від некласичної науки?

3. Як у рамках постнекласичної науки вирішується проблема співвідношення суб’єкта й об’єкта пізнання?

4. У чому полягають особливості й складності системного підходу?

5. Як розглядається проблема реальності в сучасній науці?

6. У чому полягає роль інтерпретації в сучасній науці?

7. Як розуміють об’єктивність у рамках постнекласичної науки?

8. Чи може наука відмовитися від детермінізму і як вирішується проблема закономірності в сучасній науці?

9. Які основні напрямки методологічного розвитку сучасної науки?

10. Які із сучасних методологічних напрямків застосовні у Вашій області наукової діяльності?

Рекомендована література

1. Акчурин И.А. Эволюция современной естественнонаучной парадигмы / Философия науки. Вып. 1: Проблемы рациональности. – М.: ИФ РАН, 1995.

2. Буданов В.Г. Методология синергетики в постнеклассической науке и в образовании. – М.:Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2009.

3. Вайцзекер К.Ф. Физика и философия // Вопросы философии. – 1994. – №1.

4. Гулидов А.И., Наберухин Ю.И. Диалектика необходимого – случайного в свете концепции динамического хаоса // Философия науки. – 2001. – № 1.

5. Новейший философский словарь. – Минск, 2001.

6. Пенроуз Р., Шимони А., Картрайт Н., Хокинг С. Большое, малое и человеческий разум. – М.: Мир, 2004.

7. Порус В.Н., Никифоров А.Л. Эволюция образа науки во второй половине ХХ в. // В поисках теории развития науки. – М., 1982.

8. Рузавин Г.И. Синергетика и диалектическая концепция развития // Философские науки, 1989, №5.

9. Современная западная философия: энциклопедический словарь. – М.: Культурная Революция, 2009.

10. Степин В.С., Кузнецова Л.Ф. Научная картина мира в культуре техногенной цивилизации. – М., 1994.

11. Цехмистро И.З. Холистическая философия науки: учеб. пособие. – Сумы: Унив. кн., 2002.

12. Шарыпов О.В. Детерминированный хаос и случайность // Философия науки. – 2001. – № 2.

13. Шишков И.З. История и философия науки. – М.: ГЭОТАР-Медицина, 2010.

14. Штанько В.І. Філософія і методологія науки. – Харків, 2002.

15. Штанько В.І. Філософія. Навчальний посібник. – Харків, 2002.