2. До проблеми мовленнєвого впливу

Питання про мовленнєвий вплив охоплює майже всі проблеми психолінгвістики, теорії комунікації, знаходяться на межі внутрішніх потреб та рис особистості, з одного боку, і координат соціальної взаємодії, з іншого.

Згідно з теорією комунікації, будь-яке висловлювання, крім локутивного та ілокутивного значень, може мати перлокутивний ефект – впливати на того, хто сприймає певне повідомлення. Це дає підстави розглядати мовленнєвий вплив як соціальне явище. Але будь-яка взаємодія між людьми – це протистояння особистості, а з психологічного та психолінгвістичного поглядів вплив щільно пов’язаний з процесами сприйняття та розуміння інформації, з потребами, станом реципієнта тощо. Тому феномен мовленнєвого впливу традиційно розглядається в соціальному аспекті, але з урахуванням багатьох особистих чинників.

Будь-яке спілкування певним чином передбачає вплив однієї особи на іншу (інших). Проблеми психології спілкування були детально розроблені в працях О.О.Леонтьєва. Згідно його концепції, спілкування поділяється на предметно орієнтоване, особисто орієнтоване, соціально орієнтоване.

Предметно орієнтоване спілкування виявляється при взаємодії в процесі предметної діяльності. Особисто орієнтоване спілкування виявляється у певних особистих стосунках та передбачає зміни у психологічних ставленнях людей один до одного. Соціально орієнтоване спілкування передбачає зміни у соціальній або соціально-психологічній структурі суспільства або стимулювання прямих соціальних дій через вплив на психіку членів певної соціальної групи або суспільства в цілому.

Під мовленнєвим впливом розуміється навмисна перебудова смислової (особистої) сфери особистості.

Мовленнєвий вплив може бути представлений як у широкому, так і у вузькому розумінні.

У широкому розумінні – це будь-яке мовленнєве спілкування цілеспрямоване. Такий вид комунікації може бути зображений з позиції одного з комунікантів, коли він розглядає себе як суб’єкта впливу, а співрозмовника – як об’єкта. Суб’єкт впливу – це той, хто регулює діяльність свого співрозмовника.

У вузькому розумінні – це мовленнєве спілкування в системі засобів масової комунікації або агітаційний виступ перед аудиторією. Цей аспект мовленнєвого впливу є найбільш дослідженою галуззю, більше відоме як соціально орієнтоване спілкування.

Об’єкт мовленнєвого впливу у вузькому розумінні не пов’язаний із суб’єктом стосунками субординації та має певну свободу вибору своїх дій; може змінювати діяльність лише в тому разі, коли ця зміна відповідає його потребам. На сьогодні актуальними стають дослідження мовленнєвого впливу в моделі “людина – аудиторія”, зокрема проблеми об’єкту мовленнєвого впливу - сукупності людей.

Існують три основні різновиди мовленнєвого впливу в системі “лектор – аудиторія”.

1. Коли завдання мовленнєвого впливу є повідомлення нової інформації, нових знань про певні явища, предмети тощо. Зіставляючи ці нові знання зі своїми потребами, мотивами, людина визначає своє ставлення до них.

2. Коли повідомляється нова інформація про вже відомі явища, предмети реальності. Тоді завданням такого повідомлення є систематизація знань реципієнта (реципієнтів), що зумовлює переоцінку, перебудову попередньої інформації, її осмислення та розуміння. Таке спрямування мають переважно лекції на професійні теми.

3. Увага зосереджена на потребах реципієнтів. Нова інформація не повідомляється, але лектор (мовець) спрямовує зусилля на зміну ставлення людини до своєї діяльності, своїх дій, до усвідомлення сенсу свого життя.

Проблема впливу в масовій комунікації з відомих причин детально досліджувалася у радянські часи. Аналіз соціально орієнтованого спілкування виявив ряд суттєвих положень для подальшого розвитку психолінгвістики та теорії комунікації. Згідно концепції О.О.Леонтьєва, досліджуване спілкування має такі класифікаційні параметри: воно може бути прямим та непрямим, зосередженим у часі та не зосередженим. Пряме спілкування виявляється на мітингах, виступах перед будь-якою “живою” аудиторією, а непряме – радіо, телебачення, преса. Зосереджене у часі спілкування виявляється при одночасній безпосередній бесіді, а не зосередженим може слугувати приклад сприйняття реклами. Аудиторія може бути зосередженою у просторі або не зосередженою.

Як бачимо, зазначені аспекти дослідження проблеми мовленнєвого впливу зосереджені на соціально орієнтованому спілкуванні, досліджують характер взаємодії в моделі “лектор – аудиторія”, що вивчаються у поєднанні методів психолінгвістики, теорії комунікації. Щодо особисто орієнтованого спілкування, то аналіз цієї проблеми ґрунтується на проблемах мовленнєвої особистості, теоретичних засад діалогової взаємодії.

Мовленнєвий вплив може здійснюватися через усне або писемне мовлення. При сприйнятті, розумінні, аналізі писемної інформації (тексту) реципієнт знаходиться сам на сам з джерелом впливу. Тому процес взаємодії суттєво залежить від бажання, потреб, можливостей особистості сприймати певну інформацію, а, відповідно, підлягати мовленнєвого впливу. Значно суттєвіша роль автора інформації в процесі усного спілкування, тому й можливості мовленнєвого впливу в такій ситуації є більшими. На реципієнта впливає інтонація, розстановка логічних акцентів, тон розмови тощо.

Поняття про етнопсихолінгвістику, психолінгвістику, етнопсихолінгвістику

Доцільність виділення національно-культурної специфіки спілкування в окрему галузь досліджень зумовлено не лише теоретичними, але й практичними міркуваннями. Передусім, це потреба у розширенні та поглибленні культурних контактів між різними країнами та етносами; це проблеми мовної й національної політики; проблеми вивчення іноземних мов, здійснення літературних, політичних, науково-технічних та усних перекладів; сфера мистецтва і мистецтвознавства; діяльність засобів масової інформації та пропаганди.

Інтерес до свідомості (душі, духу) людини в цілому, й до етнічної свідомості зокрема, з'явився досить давно. Саме тому такі засоби, знаряддя та прояви розумової діяльності людини, якими вважалися мова та мовлення (і як суто людська здатність, і як етноспецифічна ознака), з античних часів були предметом філософського та наукового аналізу (Конфуцій, Аристотель, Страбон, аль-Фарабі, Локк, Кондільяк, Гердер, Гумбольдт, Штейнталь, Потебня, Бодуен де Кур гене та ін.). Однак спеціальна наукова дисципліна, яка б досліджувала механізми формування людської свідомості, пояснювала етнічні відмінності у процесах зародження та розуміння мови й вивчала інші проблеми, пов'язані з процесами становлення психіки етнічних спільнот, з'явилася нещодавно.

Етнопсихолінгвістика - це науковий напрямок, який виник завдяки поєднанню зусиль представників мовознавчих наук і психології.

Значний вплив на розвиток етнопсихолінгвістики було здійснено основоположниками психологічної теорії діяльності -Л.С. Виготським, П.Я. Гальперіним, О.М. Леонтьєвим та ін., а також представниками таких мовознавчих дисциплін як етнолінгвістика і психолінгвістика.

Етнолінгвістика - це науковий напрямок мовознавства, який вивчає мову по відношенню до культури, досліджує взаємодію між етнокультурними і етнопсихологічними чинниками в еволюції та у процесі мовленнєвої діяльності.

Етнолінгвістика вивчає мову в її ставленні до культури, досліджує взаємодію між етнокультурними і етнопсихологічними явищами в еволюції та реалізації мовленнєвої діяльності. Етнолінгвістика як напрямок мовознавства формально з'явилася на межі ХІХ-ХХ ст. завдяки інтенсивному вивченню американськими дослідниками індіанських мов (Ф. Боас, С. Лем, Е. Сепір та ін.). У Росії початок досліджень з подібної тематики було покладено в середині XX ст. у роботах Ф. Бусласва, О. Афанасьєва, О. Потебні та ін. (наприклад, лінгвістичні розвідки у сфері народної міфології та психології).

Психолінгвістику цікавлять проблеми вербальної поведінки людини, питання спілкування, зародження та функціонування мовлення. Предметом дослідження психолінгвістики є будова та функціонування мовленнєвих механізмів людини в їхньому співвідношенні зі структурою мови.

У широкому розумінні психолінгвістика на власному матеріалі вивчає проблему сутності та розвитку людського розуму.

Датою виникнення психолінгвістики є 1953 рік. Саме тоді у м. Блумінгтон (США) за ініціативою американських психологів Дж. Керолла і Ч. Осгдоа та лінгвіста Т. Шебека було проведено Міжуніверситетський дослідницький семінар. Результатом його двохмісячної роботи стала книга, в якій було подано короткий виклад теоретичних положень вербальної поведінки людини. Про зміст цієї книги свідчать назви її семи розділів: 1) вступ; 2) три підходи до мовленнєвої поведінки; 3) психолінгвістичні одиниці; 4) синхронічна психолінгвістика: мікроструктура; 5) психолінгвістика послідовностей; 6) діахронічна психолінгвістика; 7) синхронічна психолінгвістика: макроструктура. Ця робота стала потужним імпульсом для проведення досліджень з широкого кола питань мовленнєвого спілкування, зародження та функціонування мови.

Тож цілком зрозумілим є інтерес представників згаданих вище наук до етнічних відмінностей у мові, мовленні та психіці, а, отже, й до появи етнопсихолінгвістичних розвідок.

 

У заголовку цієї глави об´єднані різні терміни – психологія мови і мовлення, психолінгвістика. Психологія мовлення – це галузь психологічного знання, яка виникла наприкінці XIX століття разом зі становленням психології як самостійної науки. Її предметом є одна з найважливіших ознак психіки людини – здатність володіти словом, мовою, мовленням. Від часу появи цієї галузі і дотепер питання про її предмет мало досить драматичну історію, головною дійовою особою якої, крім психології, була лінгвістика. Конкретним виявом цієї драми було питання про те, є предметом психології мова і мовлення чи тільки мова. Коли мовні здібності людини розглядали цілісно (а це так чи інакше тривало аж до XX ст.), учені тісно пов´язували мовлення й мову, і тоді поняття психологія мови і психологія мовлення вживали як синоніми (В. Гумбольдт, В. Вундт та ін.). Однак на початку XX ст. авторитетний лінгвіст Ф. де Соссюр протиставив поняття мова і мовлення. Він вважав, що мовлення породжують поточні, проминальні стани психіки, і воно є об´єктом психології. У мові учений підкреслював її стійку системну організацію і кваліфікував її як явище соціальне, сформоване соціумом і таке, що його має вивчати лінгвістика. Цей погляд вплинув на позиції багатьох професійних психологів, а також на особливості проведення досліджень. Відповідно цю галузь почали називати психологією мовлення. Феномен мови було передано до сфери вивчення лінгвістики. При цьому лінгвістика відгороджувалася від психологічних підходів, трактуючи їх як недостатньо об´єктивні. Усупереч цій загальній позиції в історії лінгвістики не раз виникали психологічно орієнтовані напрями, а окремі досить авторитетні автори висловлювали цінні судження про природу і сутність мовленнєвих здібностей, про що ми будемо докладніше говорити нижче. Розмежування психології мовлення та лінгвістики, відмова від мови як об´єкта психологічного вивчення тривало недовго. Встановлені межі виявилися, безумовно, тісними для якогось повного й неупередженого психологічного дослідження вербальних здібностей людини. Річ у тому, що мовлення і мова якнайтісніше пов´язані у своєму функціонуванні – людина говорить лише на основі мови. Звісно, мову людина засвоює від навколишніх людей, які говорять, тобто начебто соціальним шляхом, однак після засвоєння мова належить кожному суб´єктові, який говорить, і таким чином стає частиною його функціонуючої психіки. Досліджувати мовлення, штучно відокремивши його від мови, стає очевидно недоцільно. Щодо психолінгвістики, то це – молода галузь знання. Вона виникла у 1953 році, коли група авторитетних психологів, лінгвістів та інших фахівців у результаті двомісячної спільної роботи на березі океану в США окреслила коло проблем і теоретичних засад, які назвали психолінгвістикою. За результатами цієї роботи було опубліковано книгу «Psycholinguistics: A survey of theory and research problems» за редакцією двох авторів: Ch. Osgood і Т. Sebeok. Відтоді минуло півстоліття захоплень і розчарувань цією наукою, яка, безумовно, мала значний вплив на коло досліджень мовлення і мови. У чому ж її предмет і наскільки він відрізняється від предмета психології мови? Сам термін психолінгвістика складається з двох частин, одна з яких адресує до психології, інша – до лінгвістики. Таким чином ідею зв´язку мовлення і мови, яка виявилася важкою і для психології, і для лінгвістики, чітко задекларовано в самому терміні і, навіть більше, фактично оголошено об´єднання зазначених галузей знання: психолінгвістика вивчає природу і функціонування мовлення і мови, використовуючи та поєднуючи дані й підходи психології і лінгвістики. То якими ж нині є відносини психології і лінгвістики у дослідженні мовлення і мови? Зацікавленість психології – у тому, що вивчаючи сутність і природу вербальних здібностей, вона має потребу в систематичному і кваліфікованому описі мовних фактів, що є сферою дослідження лінгвістики. Наприклад, психолог, який вивчає процес формування звукового аспекту мовлення маленької дитини, має спиратися, хоча б мінімально, на дані фонології (розділ лінгвістики), де він знайде відповідь на те, як виявляються мінімальні звукові одиниці, як їх класифіковано за місцем творення в артикуляційній системі дитини, як протиставлено фонеми, які фонологічні розбіжності в різних мовах тощо. Аналогічно, якщо психолог досліджує становлення граматики в дитячій мові, йому необхідна лінгвістична інформація про структуру речення, морфологічну будову слова (бажано в різних мовах), про класи слів, граматичних категорій. З´ясувалося, що лінгвістика дає психолінгвістичним дослідженням кругозір, надає факти опису мовленнєвих і мовних феноменів, використовуючи матеріал різних національних мов. Психологічні дані, зі свого боку, є корисними лінгвістичній теорії, додаючи їй природничо-наукової і соціальної орієнтованості. Явища мовлений і мови розглядають у психології в контексті природних і соціальних закономірностей життя людини, враховують мозкові механізми мовних виявів. Таким чином результати, які отримає у своєму дослідженні психолог, можуть істотно розширити кругозір лінгвістично орієнтованого вченого, у чиї інтереси входить пізнання сутності вербальних здібностей. Загалом поєднання, взаємодоповнення психологічних і лінгвістичних даних можна розглядати як форму системного підходу до дослідження мовлення й мови. У ньому реалізовано подолання обмежувальних рамок і відомчих перешкод, що робить знання про об´єкт більш різнобічним і глибоким, більш адекватним дійсності. Значущість такого виду підходу для психологічної науки неодноразово підкреслював Б.Ф. Ломов. Продуктивність об´єднання психологічних і лінгвістичних даних у дослідженні вербальної здатності людини стала, на наш погляд, глибинною підставою появи психолінгвістики. Аналіз сучасних досліджень з психолінгвістики дає змогу окреслити загальний принцип, який характеризує дослідження психолінгвістичної орієнтації: використання в дослідженні (очевидних чи прихованих) даних, позицій, підходів і психології, і лінгвістики з метою розвитку знань у галузі природи мовлення і мови. Якщо ми враховуватимемо цей принцип, то зможемо легше з´ясувати, коли виникла психолінгвістика, які особливості різних періодів її існування, які дослідження варто кваліфікувати як психолінгвістичні. Сфера прикладної психолінгвістики широка й різноманітна. Це пов´язано з тим, що мова вплетена у всю життєдіяльність людини, є складовою її багатьох соціальних і особистісних контактів. Наукові психологічні знання запотребувані, наприклад, у професійній діяльності фахівців, які працюють у сфері так званих «паблік рілейшенз» (людських взаємин). До цієї галузі належить, до речі, політична й управлінська діяльність у державі. Володіти мовним мистецтвом корисно й у багатьох інших професіях: викладацьких, виховних, медичних. Інший полюс використання таких знань – компенсування мовних дефектів різного походження, які виникли внаслідок хвороб, нещасних випадків, генетичних відхилень. Ці дефекти або недорозвинення можуть мати різний ступінь виразності й глибини. Завдання психологічної допомоги в тому, щоб підвищити мовну функцію до такого рівня, який дає змогу суб´єктові пристосуватися до нормального соціального життя. Важливим у цьому є своєчасно й правильно встановлений діагноз, вибір оптимального шляху для подолання дефекту. От чому цей напрям тісно пов´язаний з мовною психодіагностикою. Ще однією сферою прикладної психолінгвістики можна вважати використання знань про мовлення, мову і комунікацію з практичною науковою метою. Практика психологічної науки припускає вміння дослідника організувати експеримент, здійснити різноманітні вимірювання мовної функції. Це означає володіти експериментальними методиками. Мовні методики, що їх використовують у дослідницькій практиці, часто подібні до тих заходів, які застосовують під час мовної діагностики. Слово має реальну силу. За допомогою мови можна керувати людьми і досягати бажаних цілей. І навпаки, слово може заподіяти шкоду людині, яка говорить, спровокувати до неї недовіру, неповагу. Практична дієвість мови ставить завдання зрозуміти цю здатність і керувати нею. Не дивно, що вже в давнину люди зацікавилися проблемами красномовства, у зв´язку з чим виникла антична риторика. Зацікавлення цією галуззю відроджується. Створюють заклади з виховання й підтримання культури мовного спілкування й комунікації. У США з 1914 р. діє Американська асоціація академічних викладачів публічного мовлення. Студентам коледжів пропонують курси розвитку навичок правильного мовлення, уміння спілкуватися з людьми різного статусу, віку, становища. Вважають, що володіння правильним мовленням – передумова успіху в будь-якій сфері діяльності. У Японії розроблено й впроваджено шкільні курси з ведення розмови, слухання, читання й писання. Віднедавна і в нашій країні діють різні тренінги й курси для розвитку навичок публічних виступів, ділових переговорів, розв´язання конфліктів. Що нового пропонує сучасна риторика порівняно з античною? Класична риторика значну увагу приділяла логічній побудові мови, переконливості аргументації й була адресована насамперед публічним виступам ораторів. Психологічні дані та практика наших днів показують недостатність такого підходу. Мовлення не можна оцінювати тільки з одного боку – щодо аргументованості, логічності, тобто як певне одномірне явище. Ситуація мовного спілкування є складним системним утворенням з багатьма елементами. Що більше аспектів цього явища скоординовано й гармонійно погоджено, то успішніший його результат. Аргументація – це лише один бік цієї діяльності. Різні аспекти мовної комунікації і їхньої координації аналізує сучасна риторика, яку називають також мовним мистецтвом. Особливістю нового підходу є також кардинальний поворот до комунікативної функції мови. Взаємодії людей у розмові та спілкуванні надають першочергового значення. Сучасна риторика розглядає різні ситуації взаємодії комунікантів: безпосередню, у розмові віч-на-віч, та опосередковану, під час виступу на телебаченні чи радіо. Досліджують, як люди впливають у процесі комунікації один на одного і як домагаються виконання бажань, які вони прямо або опосередковано висловлюють. Розглядають способи організації діалогів, полілогів, аналізують мовні ролі співрозмовників, тактику їхньої мовної поведінки, активні чи пасивні позиції в розмові. Розробляють також техніки маніпулювання співрозмовником: залякування, умовляння, введення в оману, приманювання, лестощі, емоційні заклики і т. ін. Доведено, що використовуючи раціональне переконання, важливо враховувати відповідні дії співрозмовника чи опонента. Корисно продумувати потенційні контраргументи, критику можливих заперечень, прийоми логічної та емоційної боротьби. Предметом зацікавлення сучасної риторики стають не лише трибунні виступи, а й широкий спектр форм комунікації: спілкування добре знайомих людей у вільній атмосфері, взаємодія невеликих груп в офіційній ситуації, публічні виступи на мітингах, багатолюдних зборах, участь у теле- і радіопередачах «на весь світ». Кожному з названих видів ситуації спілкування властивий свій тип мовної і загальної поведінки – і їх не можна плутати. Цікаві спостереження про особливості спілкування з великими масами людей наведено в книзі С. Московічі «Епоха мас». Автор зазначає, що юрбі властива особлива психологія. Марно говорити з нею мовою логіки. Якщо ви хочете домогтися її розуміння, потрібно пам´ятати про особливості її сприйняття: байдужість до суперечностей, чутливість до «життєвості» пропонованих ідей, необхідність багато разів повторювати їх. Байдужість до суперечностей виникає тому, що юрба мислить не за законами розуму. Її мислення «автоматичне», наповнене стереотипними асоціаціями й кліше, вона легко приймає і змішує несумісні позиції і думки. «Маса може перейти від сьогодні до завтра, від однієї думки до діаметрально протилежної, навіть не помітивши цього або помітивши, але не спробувавши це виправити». Життєвість виявляється в тому, що юрба реагує на те, що заторкує її безпосередній інтерес, пробуджує близькі кожному спогади й образи. Такі образи не доводять ідею, а захоплюють нею. «Якщо ви слухаєте мову, перевантажену цифрами і статистичною інформацією, ви знудитеся, і буде незрозуміло, у чому ж вас хотіли переконати. Кілька колоритних образів, яскравих аналогій або ж фільм, комікс набагато сильніше впливають на уяву й зумовлюють емоційний відгук». ПОВТОРЮВАНІСТЬ перетворює ідею-поняття на ідею-дію. У місцях, де люди збираються, – на площах, стадіонах, вулицях – вони не можуть міркувати, а лише піддаються навіюванням. Ідеї тут потрібно спростити, факти згустити, надати їм образної форми. Вони впливають на глибинні мотиви людської поведінки й автоматично її запускають. Звісно, ситуація спілкування з юрбою – це особлива ситуація. На щастя, спілкування між людьми не вичерпується взаємодією масового характеру. Під час ділового спілкування люди продуктивно сприймають факти й логічну аргументацію, у розмові з близькими й друзями спираються на довірливі взаємини. Попри розмаїтість ситуацій спілкування, усі вони мають загальні принципи організації. Практична риторика виявляє їх і описує. Дефекти і недорозвинення мовної функції. Порушення можуть відбуватися в будь-якій ланці мовного механізму. Поширеним дефектом вимовляння є заїкання. Часом воно має важкі форми і завдає страждань заїкуватій людині, накладаючи відбиток на все її життя. Більш легкі дефекти – недосконалість вимовляння окремих звуків або їхніх сполучень. Такі дефекти мовлення здебільшого можна корегувати, хоча нерідко вони потребують від людини наполегливої роботи під керівництвом фахівця – психолога, логопеда. Відхилення в сприйнятті усного мовлення пов´язані з порушенням слухового аналізатора, причому і в периферійній, і в центральній його частині. Зміни сприйняття мовних звуків можуть виявлятися в повній глухоті, різному ступені зниження чутливості до всіх мовних звуків або до окремих звуків. Порушення значеннєвої ланки мовлення звичайно настають у результаті ушкодження мозкових мовних зон, що може ставатися через мозкові травми різної етіології – порушення мозкового кровообігу, механічних впливів. Повну або часткову втрату мови називають афазією. Існують різні її форми: моторна, коли людина має труднощі у вимові слів; сенсорна, коли людина не розуміє усного мовлення або написаних слів; синтаксична, коли хворий не може з´єднувати слова або не розуміє фрази; амнестична, коли є труднощі в називанні предметів; глобальна, яка є поєднанням різних форм. Диференційована діагностика афазії непроста й вимагає послідовного виявлення чинників, що зумовлюють хворобу. Стан фонематичного слуху є головним у сенсорній афазії. У разі її акустико-амнестичної форми важливі показники обсягу сприйняття, стану вербальної пам´яті. Моторна афазія вимагає виявлення стану артикуляційного апарату, а також здатності перелаштування з одного мовного елемента на іншій – зі звуку на звук у побудові слова, зі слова на слово під час висловлення пропозиції. Така діагностика є прерогативою фахівця – нейропсихолога і лікаря-невропатолога (Цвєткова). Різноманітні порушення мови виявляються в процесі онтогенезу дітей, які мають обтяжену спадковість, патологію внутрішньоутробного розвитку або зазнали травми під час народження. Основною формою мовних відхилень бувають затримання розвитку різного ступеня глибини і вияву. Вивчення й корекція мовних порушень у дитячому віці є добре розробленою галуззю. До неї залучено чимало логопедів-практиків і дослідницьких колективів. Аналіз продукту мовної діяльності. У результаті мовленнєво-мисленнєвої діяльності може виникнути продукт двох видів: фізичний, у вигляді звукової (або записаної) мови, та ідеальний, виражений у змісті мови. Розроблено дослідницькі методики, які аналізують кожен з видів мовного продукту. Психоакустика. Характеристики звучання мови привертають до себе увагу як до об´єктивного матеріалу, що дає змогу здійснювати його фізичний аналіз і шукати кореляти фізичних і психологічних даних. Акустика мови стала об´єктом вивчення спеціального напряму – психоакустики. Акустичний аналіз полягає у фіксації мовлення суб´єкта у вигляді аудіозапису й подальшому виявленні з допомогою апаратури в електричному сигналі низки показників. У психологічних дослідженнях зазвичай використовують такі параметри мовних сигналів. Спектр звуку – показник частотний; складові, що утворюють цей звук. Для спектрального аналізу застосовують аналізатори, які дають змогу отримувати статичні й динамічні спектрограми. Перші з них показують, які частоти і якою мірою представлено в цьому звуку; другі – відображають зміну частот звучання в часі. Амплітуда звукових коливань характеризує ступінь інтенсивності звуку. Основний тон – це сфера посиленої частоти спектра в його нижній частині (від 50 до 400 Гц), яка виникає внаслідок коливання голосових зв´язок і залежна від їхньої довжини, товщини, натягування. Основний тон бере участь в утворенні голосних і дзвінких приголосних звуків. Форманти – сфери частот, посилених за рахунок резонансних систем надгортанних порожнин. Як інформативні зазвичай використовують перший і другий форманти – більш низькі, розташовані ближче до частоти основного тону. Аналіз акустичних характеристик мови використовують у психологічних дослідженнях і на практиці. Зокрема, запис вироблених звуків та їхній акустичний аналіз – необхідна частина роботи фахівців, які досліджують мову дітей на ранніх етапах розвитку, у так званий домовленнєвий період. Дослідники намагаються дати відповідь на питання про те, як природно заданий набір вокалізацій дітей поступово трансформується у фонетичну систему, аналогічну системі мови. Аналіз змісту мовної продукції. Одними з форм мовної продукції, які допускають психологічну інтерпретацію, є помилки, застереження, спонтанні трансформації мовленнєвого матеріалу. Зацікавлення психологів зазначеними феноменами виявилося ще в XIX ст. Німецькі вчені Р. Мерінгер і К. Майєр зібрали й опублікували велику колекцію мовних помилок і класифікували їх на підставі їхніх причин. В. Вундт використовував такий матеріал для проникнення у свідомість людини. Мовні обмовки, очитки й описки аналізував З. Фройд, який вбачав за ними вплив прихованих, витиснутих зі свідомих, мотивів. Іншою формою мовної продукції, яку активно використовують у психології, є текст. У письмових текстах предикати вибудовують у певній послідовності, представляючи головні й додаткові ознаки. Така структура відповідає тому, як людина бачить і розуміє об´єкт, який описує. Варіанти предикативного і суб´єктно-предикативного аналізу запропонували згодом Л.П. Доблаєв, О.І. Новіков, І.Ф. Неволін. Одним з популярних підходів до аналізу тексту став так званий контент-аналіз, який зародився як метод аналізу текстів здебільшого політичного характеру. Контент-аналіз спрямований на виявлення, узагальнення і кількісну оцінку слів та інших мовних елементів певного змісту. Наприклад, у газетному тексті підкреслюють і перераховують усі слова про війну, зброю, переговори тощо. У результаті одержують кількісно виражену інформацію щодо теми обговорення. Далі можлива атрибуція тих чи інших тем суб´єктові спостереження або простеження зміни розвитку теми з часом чи зі зміною обставин. Контент-аналіз проводять як цілком об´єктивну процедуру, орієнтовану на формальні показники аналізованого мовлення. Суть інтент-аналізу (Ушкова та ін.) в тому, що всі елементи тексту, який аналізують, розглянуті послідовно один за одним, кваліфікують за їхньою цільовою орієнтацією або інтенціональним змістом. Наприклад, у політичному тексті конфліктного спрямування фразу «Де маршали і генерали, які виросли на народні гроші, а сьогодні мовчать?» кваліфікують як вираження інтенції обвинувачення, фразу «Всі свої знання, свої сили, все, що маю, віддам країні» – як вираження інтенції обіцянки тощо. За сукупністю таких інтерпретацій можна сформувати своєрідну суб´єктивну «картину світу» того, хто говорить.