2. Виробництво і витрати. Природа витрат

З попереднього аналізу відомо, що найсуттєвішими факторами ринкового ціноутворення є попит та пропозиція. Якщо попит узгоджується з раціональною поведінкою споживача, то пропозиція – з відповідною поведінкою виробника, який керується, як правило, принципом економічної доцільності. Це означає, що виробник, по-перше, діятиме у власних інтересах, прагнучи максимізувати свій прибуток. По-друге, виходячи з принципу економічної доцільності, він обиратиме той обсяг виробництва, який забезпечуватиме йому найбільший прибуток.

Таким чином закономірності поведінки виробника залежать від ефективності виробництва, що вимагає поглибленого аналізу головних обмежень в можливостях максимізації прибутку. До них, по-перше, належить попит на виготовлену продукцію. Його величина визначає максимально можливі ціни, які фірми можуть запросити за свою продукцію. По-друге, - витрати виробництва, які визначають мінімально можливі ринкові ціни.

Аналіз витрат виробництва базується на принципі обмеженості ресурсів та можливості їх альтернативного використання. Виробник, приймаючи оптимальне рішення, повинен враховувати інформацію про рівень витрат.

Витрати виробництва можуть визначатись як сукупність фізичних чи вартісних одиниць ресурсів, витрачених на виготовлення якогось продукту. Наприклад, для виробництва меблів витрачаються матеріали (деревина, синтетичні матеріали, тканини тощо), енергія, зношується устаткування, виплачується зарплата робітникам та службовцям. Якщо виразити цінність всіх цих ресурсів в грошових одиницях, то отримаємо вартісне вираження витрат на виробництво, наприклад, канапи. Такий підхід не є помилковим, однак він не дає відповіді на питання про те, чим буде визначатись для виробника цінність витрачених ресурсів. Виробник кожного разу вирішує проблему альтернативного вибору найраціональнішого варіанту застосування ресурсів: виготовляти меблі чи спрямувати ресурси у виробництво дитячих іграшок. У цьому розумінні витрати виробництва для фірми – це завжди альтернативні витрати.

В популярному підручнику “Економікс” К. Макконнелл та С.Брю визначають економічні витрати як виплати, які повинна зробити фірма, або доходи, які вона повинна забезпечити постачальнику ресурсів, щоб відволікти ці ресурси зі сфери їх альтернативного використання.

З позиції фірми загальні економічні витрати поділяються на зовнішні (явні, бухгалтерські) та внутрішні (неявні) витрати.

Зовнішні, явні витрати – це альтернативні витрати, які приймають форму явних грошових виплат постачальникам економічних ресурсів. Вони пов’язані з оплатою праці найманим працівникам, орендою майна, виплатою відсотка за кредит, витратами на обладнання, паливо, електроенергію, сировину тощо. Сума всіх явних, бухгалтерських витрат за поточними цінами виступає як собівартість продукції.

Внутрішні, неявні витрати пов’язані з використанням фірмою своїх власних ресурсів. Ці витрати не відображаються в бухгалтерських звітах, бо не передбачені контрактами, обов’язковими для явних платежів. Але від цього вони не стають менш реальними. Якщо, наприклад, фірма використовує власну будівлю під офіс, вона не сплачує орендної плати, але вона позбавляється можливості отримувати відповідний доход від здачі приміщення в оренду. Вартість невикористаних можливостей і буде в даному випадку елементом непрямих витрат фірми.

Елементом непрямих витрат виступає й нормальний прибуток, який визначається як альтернативні витрати власного капіталу, що був витрачений на розвиток своєї фірми. Це той мінімум доходу, який дозволяє утримати капітал саме у даній сфері застосування. Як правило його порівнюють з можливим доходом за умови альтернативного використання капіталу, наприклад, при розміщенні капіталу на банківських рахунках, що буде забезпечувати доход у вигляді банківського проценту.

Таким чином, теоретична економіка до складу економічних витрат відносить бухгалтерські, явні, зовнішні витрати та неявні, внутрішні витрати, в тому числі і нормальний прибуток.

Подальший аналіз витрат виробництва передбачає їх поділ на постійні (фіксовані) та змінні.

Постійні витрати (FC) не залежать від обсягу виробництва і включають всі обов’язкові платежі: податки, позичкові проценти, орендну плату, амортизаційні відрахування, заробітну плату службовцям. Навіть якщо випуск продукції тимчасово буде призупинено, фірма все одно повинна сплачувати оренду, податки тощо.

Змінні витрати (VC) змінюються в залежності від зміни обсягів виробництва. До них відносяться витрати на сировину, електроенергію, паливо, матеріали, заробітну плату робітників тощо.

Сума постійних та змінних витрат складає загальні, валові витрати:

ТС = FC+VC.

Розмежування постійних та змінних витрат передбачає аналіз функціонування фірми в короткому та довгому періодах.

Короткостроковим називається період, який є досить коротким для того, щоб фірма могла змінити власні виробничі потужності, але достатньо довгим, щоб вона могла змінити інтенсивність завантаження цих потужностей. Мова йде про те, що постійні витрати фіксовані, або FC - соnst.

Довгостроковим називається період, тривалість якого є достатньою, щоб провести відповідні зміни в кількості всіх ресурсів, що використовуються фірмою, включаючи і розміри підприємства, тобто всі витрати є змінними.

Динаміка продукту та витрат фірми в короткому періоді характеризується дією закону спадної продуктивності: якщо один з факторів виробництва (ресурсів) є змінним, а інші – постійними, то починаючи з певного моменту гранична продуктивність кожної наступної одиниці цього змінного фактора буде зменшуватись.

Гранична продуктивність – це продуктивність кожної додаткової одиниці змінного ресурсу, (наприклад, праці), який було використано при виробництві. Розраховується гранична продуктивність за формулою: МР_L = _ΔQ/_ΔL,

Де МР_L –гранична продуктивність праці, _ΔQ=Q _n - Q _n-1; _ΔL = L _n – L _n-1; Q – кількість виготовленої продукції; L – кількість зайнятих робітників.

Динаміка граничної продуктивності змінного ресурсу МР_L характеризується також динамікою продуктивності праці, або середнього продукту, який розраховується за формулою: АР_L = Q/L, де АР_L – середній продукт (продуктивність праці).

Щоб обсяг виробництва приносив максимальний прибуток а кількість задіяних ресурсів була оптимальною, необхідно порівнювати маржинальні (граничні) вигоди (граничну продуктивність) та маржинальні (граничні) витрати, що зумовлені деякими змінами обсягу випуску.

Граничними (маржинальними) витратами (МС) називаються додаткові витрати, пов’язані із збільшенням виробництва продукції на одну одинцю: МС=_ΔТС/_ΔQ. Формула розрахунку граничних витрат показує темп зміни загальних витрат внаслідок зміни обсягу виробництва.

Для визначення обсягу виробництва, що максимізує прибуток, можна скористатись двома способами. Перший передбачає співставлення загального доходу і загальних витрат: ТR–ТС. Зрозуміло, що фірма зацікавлена розширювати виробництво, доки сукупний доход буде перевищувати сукупні витрати. Найкращим варіантом для фірми є перевищення TR над ТС на найбільшу величину, тобто ТR–ТС =max. Але бувають випадки, коли сукупний доход менший за сукупні витрати, а фірма продовжує виробництво. Справа в тому, що при зупинці виробництва, фірма буде змушена сплатити фіксовані витрати “з власної кишені”, тому їй вигідно працювати до того часу, доки сукупний доход буде покривати змінні витрати й хоча б частину фіксованих витрат: VC<TR<TC. В таких умовах фірма мінімізує збитки. Коли сукупного доходу буде недостатньо, навіть для того, щоб сплачувати змінні витрати, фірма повинна буде закритися.

Інший метод передбачає співставлення граничного доходу і граничних витрат: MR=MC.

Граничний доход (МR) - це приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці продукції. Він дорівнює частці від ділення приросту валового доходу на приріст граничних витрат: МR = _ΔТR/_ΔQ, де ТR – валовий, чи сукупний доход, або виручка від реалізації: Р х Q.

Якщо граничний доход (МR) перевищує граничні витрати (MC), то фірма може розширювати своє виробництво і буде максимізувати прибуток у випадку MR=MC. Після цієї межі кожна наступна одиниця випуску буде збільшувати витрати швидше, ніж доход.

Рішення про зміну обсягів виробництва в довгому періоді – це вибір розмірів підприємства. Головними факторами, які визначають необхідність такого вибору, є структурна перебудова економіки, занепад, або розвиток галузі, освоєння нових ринків, конкуренція.

Прийняття рішень фірми неможливо без аналізу шляхів зменшення витрат виробництва, оскільки саме зниження витрат є основною умовою збільшення прибутку виробника.

В економічній теорії розрізняють поняття “бухгалтерський прибуток”, “економічний прибуток”, “нормальний прибуток”. Бухгалтерський прибуток розраховується шляхом співставлення загального доходу (виручки від реалізації) і явних (зовнішніх) витрат. Економічний прибуток розраховується як різниця між сукупною виручкою та повними витратами, включаючи і нормальний прибуток