14.2. Міжнародні економічні відносини

Сучасне світове господарство характеризується формуванням системи міжнародних економічних відносин (МЕВ). Міжнародні економічні відносини є похідними і залежать від економічних відносин, що формуються на національному рівні.

МЕВ включають суперечливий комплекс економічних відносин між суб’єктами світового господарства, тобто окремими країнами, їх регіональними об’єднаннями, окремими підприємствами, транснаціональними корпораціями. Підґрунтя, або ядро, сучасних МЕВ складають ринкові системи (світовий ринок товарів, ринок капіталів, ринок робочої сили, валютний ринок, ринок технологій та інформації) та механізми (спеціальні міжнародні організації, спільні підприємства, міжнародні комунікаційні мережі, інфраструктура, транснаціональні структури).

Найважливішими формами МЕВ є:

• міжнародна торгівля;

• вивіз капіталу та міжнародний кредит;

• міграція робочої сиди;

• міжнародне виробниче та науково-технічне співробітництво;

• міжнародні валютні відносини.

Ці форми тісно пов’язані і взаємодіють між собою в процесі розвитку, проте провідне місце займає міжнародна торгівля.

Міжнародна торгівля є формою зв’язку між товаровиробниками різних країн, яка виникає на основі міжнародного поділу праці, і виражає їх взаємну економічну залежність. Міжнародна торгівля, що опосередковує рух всіх міжгалузевих товаропотоків, зростає швидше, ніж виробництво. Відповідно дослідженням Світової торгівельної організації (СТО) на кожні 10% росту світового виробництва припадає 16% збільшення обсягу світової торгівлі. Таким чином, коли спостерігається сповільнення розвитку торгівлі, то сповільнюється і розвиток виробництва.

Важливо розрізняти поняття “зовнішня торгівля” і “міжнародна торгівля”. Під терміном “зовнішня торгівля” розуміють торгівлю деякої країни з іншими країнами. Вона складається з оплачуваного вивозу (експорту) і оплачуваного ввозу (імпорту) товарів. Міжнародною торгівлею називають оплачуваний сукупний товарообіг між всіма країнами світу, який розраховується додаванням лише обсягів експорту. Це пов’язано з тим, що з причин відмінності між цінами експорту та імпорту, величина сукупного світового імпорту як правило більша за величину сукупного світового експорту на 10%.

Рано чи пізно перед кожною країною постає дилема вибору зовнішньоторговельної політики. Вибір політики вільної торгівлі (фритредерства) чи протекціонізму (митних обмежень торгівлі) в їх безкомпромісному варіанті був характерним для минулих століть. Сьогодні ці два підходи взаємопов’язані і переплітаються, ґрунтуючись на принципах теорії порівняльних переваг Д. Рікардо, який стверджував, що в інтересах кожної країни спеціалізуватись на виробництві, в якому вона має найбільші переваги чи найменшу слабкість, і для якого відносна (порівняльна) вигода є найбільшою.

Сучасна міжнародна торгівля характеризується:

• зміною структури товарообігу за рахунок зростання частки продукції обробної промисловості, зниження частки сировини та сировинних товарів;

• щорічним оновленням на 1/3 номенклатури продукції обробних галузей, особливо електроніки;

• зростанням частки взаємної торгівлі індустріальних країн (більше 70% світової торгівлі);

• зростанням темпів торгівлі машинами і устаткуванням на основі росту внутрішньогалузевих зв’язків і розширення міжнародного виробничого кооперування;

• розширенням ринку наукової продукції, патентів, ліцензій, ноу-хау тощо.

Зовнішньоторговельна діяльність України впродовж 1991-1997 рр. відбувалась під впливом таких основних чинників, як суттєве скорочення виробництва і внутрішнього споживання продукції виробничо-технічного та споживчого призначення, поглиблення економічної кризи в пострадянських країнах, що, зокрема, зумовило різке обмеження доступу вітчизняної продукції на ринки цих країн, значну залежність України від критичного імпорту ряду сировинних ресурсів, передусім паливно-енергетичних. В 1996-1998 рр. Зовнішній товарооборот України скорочувався. У 1998 р. зовнішня торгівля скоротилась порівняно з 1997 р. на 23%. В 1999 р. вперше за історію складання платіжного балансу в Україні зафіксовано позитивне сальдо торгівлі товарами та послугами в розмірі 1 млрд. дол., що відбулось за рахунок зростання експорту послуг на тлі скорочення товарного експорту.

Важливою складовою і формою сучасних МЕВ є вивіз капіталу – процес вилучення частини капіталу з національного обігу в даній країні і переміщення його в товарній чи грошовій формі у виробничий процес та обіг іншої країни.

Серед причин вивозу капіталу виділяють:

• відносний надлишок капіталу в країні-експортері;

• неспівпадіння попиту на капітал і його пропозиції в різних ланках світового господарства;

• наявність в країнах-імпортерах значно дешевшої сировини і робочої сили;

• інтернаціоналізацію виробництва.

Капітал може вивозитись за межі країни у формі позичкового чи підприємницького капіталу. Основою міжнародного руху підприємницького капіталу становлять прямі та портфельні іноземні інвестиції.

Прямі інвестиції – це вкладення капіталу з метою отримання підприємницького доходу, які зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об’єктом інвестування. Крім того, до прямих інвестицій належать всі внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів та позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями.

Портфельні інвестиції виступають у формі цінних паперів, в які вкладають капітал з метою отримання доходу (дивідендів). Такі інвестиції не забезпечують реального контролю інвестора над об’єктом інвестування.

Розвиток світового господарства доводить, що залучення ресурсів із зовні у формі іноземних інвестицій є дієвим засобом піднесення національної економіки. Для країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою залучення іноземних інвестицій важливе в контексті структурних реформ та інвестиційного зростання. Для України вони є необхідними оскільки сприятимуть:

• надходженню фінансових коштів, обладнання, сировини і матеріалів, технологій;

• виробництву товарів широкого вжитку з орієнтацією на підвищення якості життя, культури споживання;

• структурній перебудові економіки, створенню сучасної галузевої структури на основі технологічного оновлення виробництва;

• подоланню залежності України від імпорту.

За даними Національного інституту стратегічних досліджень і Центру антикризових досліджень іноземні інвестиції в загальному обсязі 3,9 млрд. дол. США, що надійшли в Україну за період 1991-2000 рр., не сприяли значному зростанню української економіки. В цей період зафіксовано різке скорочення внутрішніх інвестицій і ВВП. Інвестиційне пожвавлення почало спостерігатись в 1999 р., але і воно не вплинуло на структурну перебудову української економіки, яка потребує, за оцінками експертів, 200 млрд. дол. США іноземних інвестицій.

Позичкова форма міжнародного руху капіталу характеризується як надання валютних та товарних ресурсів на умовах зворотності, терміновості та платності. У якості суб’єктів на ринку позичкового капіталу, аналогічно підприємницькому, виступають державні установи, приватні компанії, міжнародні організації та фізичні особи.

Головними функціями міжнародного кредиту є перерозподіл капіталу між регіонами, країнами та галузями, концентрація і централізація фінансових засобів для реалізації великих проектів, а також економія витрат обігу шляхом розвитку безготівкового, а останнім часом – електронного валютного обігу. До числа негативних моментів, пов’язаних з використанням міжнародного кредиту, фахівці відносять поглиблення диспропорцій в економіці приймаючих країн, зростання бюджетного дефіциту із-за необхідності обслуговування зовнішнього боргу, посилення залежності боржника від кредитора. Незважаючи на це, обсяги міжнародного кредитування постійно зростають, збільшившись за 80-90 рр. Приблизно в 30 разів: з 320 млрд. до 9-10 трлн дол.

Невід’ємним елементом сучасної системи СГ є міжнародний ринок праці, який охоплює різноспрямовані потоки трудових ресурсів, що перетинають національні кордони і включає національні та регіональні ринки робочої сили, міграційні служби різних рівнів, відповідні міжнародні організації і існує у формі трудової міграції.

Міграція робочої сили являє собою переселення працездатного населення з одних країн в інші терміном більше ніж на рік, що обумовлене причинами економічного характеру, і може приймати форму еміграції (виїзду) та імміграції (в’їзду).

Загальна щорічна чисельність трудящих-мігрантів за останні 40 років зросла в 10 разів і складала на кінець ХХ ст. 35 млн. осіб.

До причин, що обумовлюють міграцію робочої сили відносять:

• інтернаціоналізацію господарського життя;

• посилення соціально-демографічних змін;

• революцію в науці, техніці та сфері інформації;

• розвиток інтеграційних процесів;

• діяльність транснаціональних корпорацій.

Характеризуючи сучасні міграційні процеси, важливо звернути увагу на те, що:

• міжнародна міграція охоплює трудящих майже всіх країн, що само по собі є унікальним в історії;

• масштаби міжнародної трудової міграції постійно зростають;

• головний потік мігрантів спрямований з країн, що розвиваються, в індустріально розвинені країни;

• міграційні потоки настільки суттєві, що позначаються на демографічній ситуації навіть в такій великій державі, як США (за оцінками фахівців, в 80-ті роки близько половини приросту населення США припадало на іммігрантів);

• активізується переїзд населення з однієї розвинутої країни в іншу в зв’язку з навчанням, тривалим відрядженням, контрактами тощо;

• посилюється переселення трудящих в межах країн, що розвиваються. Новим у світовій міграції є формування центрів тяжіння іноземних робітників на Близькому Сході (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, Ізраїль), в Латинській Америці (Аргентина, Бразилія, Венесуела), в Південно-Східній Азії (Сінгапур, Гонконг, Японія);

• початково сприятливе в економічному відношенні масове використання іноземної робочої сили обумовило цілу низку гострих демографічних та соціально-економічних проблем для розвинених країн;

• зростає тривалість резиденції мігрантів у країнах зайнятості;

• зростає проблема інтеграції іноземців в чуже соціальне середовище та культуру.

Проблеми, які несе в собі міжнародна міграція робочої сили, зумовили створення широкої системи державного та міждержавного регулювання. Законодавства більшості країн світу перш за все проводять чітке розмежування між мігрантами та не емігрантами – людьми, які тимчасово приїздять в країну і (або) не претендують на постійне місце проживання.

Як правило державне регулювання здійснюється через прийняття програм, які фінансуються з бюджету країни і спрямовані на обмеження потоку іноземної робочої сили (імміграції) або стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину.

Глобалізація господарського життя поєднує національні та інтернаціональні форми виробництва. На цій основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво як результат взаємодії в єдиному виробничому процесі різноманітних за своїм національним походженням факторів виробництва.

Міжнародне виробниче співробітництво сформувалось в результаті переходу від простих форм обміну, зовнішньої торгівлі до складної багатогранної системи міжнародних господарських та виробничих зв’язків між окремими корпораціями, міжнародними монополістичними угрупуваннями, державними інтеграційними об’єднаннями, окремими країнами.

Головними формами міжнародного виробничого співробітництва виступають:

• спільна координація виробництва та збуту на базі спеціалізації та кооперування, яка передбачає поділ виробничих програм між учасниками виробничого кооперування. Сторони, що домовляються, прагнуть усунути або зменшити дублювання виробництва і пряму конкуренцію між собою;

• спільні підприємства, або так звана інтегрована кооперація, що передбачає поєднання капіталу декількох учасників для реалізації окремих, взаємно погоджених цілей. Спільні підприємства створюються в різних формах і характеризуються трьома визначальними ознаками: 1) спільним майном; 2)спільним управлінням; 3) спільним розподілом ринків та прибутків;

• підрядне будівництво, або підрядне виробниче кооперування, передбачає виконання роботи за дорученням замовника і обумовлюється терміном, обсягами, кількістю виконавців;

• науково-технічне співробітництво полягає у розвитку взаємного обміну науково-технічною документацією та виробничим досвідом, кооперацію і спільному здійсненні науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт, в проведенні заходів, спрямованих на прискорення НТП.

В останній чверті ХХ ст. важливим елементом розвитку світової економіки та МЕВ стають міжнародні корпорації, які мають форму або транснаціональної корпорації (ТНК), головна компанія якої належить капіталу однієї країни, а філіали розпорошені серед багатьох країн світу, або багатонаціональної корпорації (БНК), головна компанія якої належить капіталу двох або більше країн.

Головною ознакою міжнародної корпорації є здійснення нею прямих міжнародних інвестицій із країни базування, де знаходиться її головний підрозділ, до приймаючих країн, в яких вона має дочірні, асоційовані компанії або філіали. При цьому міжнародна корпорація визначається значним річним товарообігом (повинен перевищувати 100 млн. дол.), наявністю філіалів не менше ніж в 6 країнах, достатнім відсотком продаж за межами країни-резидента (лідер “Нестле” – 98%), структурою активів.

В сучасних умовах вже склалась така система світоустрою, за якої ТНК контролюють близько половини світового промислового виробництва, 63% зовнішньої торгівлі, близько 4/5 патентів та ліцензій на нову технологію і ноу-хау. Під контролем ТНК знаходиться 90% світового ринку пшениці, кави, кукурудзи, лісоматеріалів, тютюну і залізної руди, 85% ринку міді та бокситів, 80% - чаю та олова, 75% - бананів, натурального каучуку та сирої нафти.

Розширюючи свою експансію, ТНК використовують різноманітні форми оволодіння світовим ринком, які засновані на контрактних відносинах і не пов’язані з участю в акціонерному капіталі інших фірм: ліцензування, франчайзінг, управлінські контракти, надання технічних та маркетингових послуг, здача підприємства “під ключ”, обмежені в часі угоди по створенню спільних підприємств та угоди з виконання окремих операцій. Практично часто неможливо досить чітко провести межу між тією чи іншою формою діяльності ТНК. Нерідко вони не альтернативні закордонному інвестуванню, а доповнюють його.

У відповідності з сучасними світовими тенденціями значно посилюється вплив науково-технічних компонентів економічного зростання як факторів динамізації та якісного удосконалення виробництва. Міжнародне науково-технічне співробітництво, як наслідок МПП в сфері науки і техніки на базі інтернаціоналізації НТП, являє собою систему економічних відносин та зв’язків між державами, юридичними та фізичними особами різних країн з приводу спільної розробки та розподілу науково-технічних ідей, створення, реалізації та споживання науково-технічної продукції та послуг.

Міжнародне науково-технічне співробітництво зумовило формування міжнародного ринку технологій. До міжнародних науково-технічних відносин, виходячи з комерційно-правового аспекту, необхідно віднести патентні відносини, ліцензійні відносини, відносини з приводу “ноу-хау”, інжиніринг, консалтинг тощо. Різновидністю міжнародних науково-технічних відносин є міжнародне технічне сприяння або технічна допомога, яка набуває розвитку, починаючи з 70-х років ХХ ст.

Ще однією формою МЕВ виступають міжнародні валютні та розрахункові відносини – сукупність економічних відносин, пов’язаних з функціонуванням грошей як світових. Формою організації валютних відносин в межах світового господарства є міжнародна валютна систем (МВС), яка виникла в результаті еволюції світового господарства і юридично закріплена міждержавними угодами. Головним завданням МВС є регулювання сфери міжнародних розрахунків та валютних ринків для забезпечення сталого економічного зростання, стримування інфляції, підтримки рівноваги зовнішньоекономічного обміну та платіжного обігу різних країн.

У зв’язку з тим, що валютні відносини зумовлені використанням грошових одиниць як платіжно-розрахункового засобу, виділяють національні та світові валюти, а також універсальні розрахункові валютні одиниці, які не мають фізичного носія (SDR).

Поняття “валюта” багатозначне і включає, з одного боку, встановлені законом грошові засоби даної країни (національна валюта), з іншого – резервні світові гроші у вигляді однієї чи декількох валют провідних держав і, на кінець, в останні тридцять років – міжнародні валютні одиниці, що використовуються в багатосторонніх розрахунках членів Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Європейської валютної системи.

Зв’язуючою ланкою між національним та міжнародним рівнями валютних відносин виступають валютний курс і паритет купівельної спроможності. Валютний курс – це співвідношення між національними валютами або ціна валюти даної країни, виражена в іноземних грошових одиницях. Паритет купівельної спроможності визначається як рівність купівельної спроможності різних валют за умови незмінності рівня цін в кожній з країн.

В процесі глобалізації товарного виробництва та обігу виникають міжнародні розрахунки як процес організації і регулювання платежів за грошовими вимогами та зобов’язаннями, що витікають з економічних, політичних і культурних відносин між юридичними і фізичними особами різних держав. Міжнародні розрахунки включають умови і механізм здійснення платежів, що напрацьовані багатовіковою практикою і закріплені як юридичними актами, так і нормами звичайного права.

Загальний стан зовнішньоекономічних зв’язків країни характеризується її платіжним балансом, що відображає співвідношення всієї сукупності надходжень із-за кордону та платежів за кордон за певний відрізок часу (рік, квартал, місяць). Якщо надходження платежів перевищує видатки, платіжний баланс вважають активним (позитивне сальдо балансу); у протилежному випадку – пасивним (від’ємне сальдо балансу).