ukrainoznavstvo
.pdfСистемний підхід – напрямок методології наукового пізнання і соціальної практики, в основі якого лежить розгляд об’єктів як систем. Орієнтує дослідження на розкриття цілісності об’єкта, на виявлення різноманітних типів зв’язків у ньому та зведення їх у єдину комплексну теоретичну картину.
Феномен – 1) виняткове, незвичайне, рідкісне явище; 2) людина надзвичайних здібностей; 3) явище, дане нам у досвіді, сприйняте органами чуттів.
ЛIТЕРАТУРА
Вісник Київського університету: Українознавство. Вип. 1. – К., 1994.
Грушевський М. На порозі нової України. – К., 1991.
Енциклопедія українознавства. Томи 1–10.
Інститут українознавства… Довідник до 5-річчя інституту 1992-1997 рр. – К., 2001.
Кононенко П. Українознавство: Посібник. – К., 1994; Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. – К.: Либідь, 1996.
Кононенко П. «Свою Україну любіть...» – К.: Твім Iнтер, 1996.
Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен української мови. – К.: «Наша культура і наука», 1999.
Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Освіта ХХІ ст. Філософія родинності. – К.:
Артек, 2001.
Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: ґенеза і перспективи. – К., 2002.
Кононенко П.П., Токар Л.М., Маляренко Л.Л. Українознавство в системі освіти: Довідник джерел з питань змісту, методології та методики викладання. –
К., 1996.
Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія-посібник. У 2 т. – К.: Либідь, 1996.
Лисяк-Рудницький I. Iсторичні есе. В 2-х т. – К.: Основи, 1994. Людина і довкілля. Антологія. В 2-х кн. – К.: Заповіт, 1995.
Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996.
Максимович М.О. Киевъ явился градом великимъ… – К.: Либідь, 1994. Націоналізм. – К.: Смолоскип, 2000.
Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали у 2-х част. – К.: Вища школа, 1997.
Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів: Світ, 1994. Ткаченко В., Реєнт О. Україна на межі цивілізацій. – К., 1995.
III Міжнародний Конгрес україністів. Харків, 26-29 серпня 1996 р. // Тексти доповідей та повідомлень... – Харків, 1996.
Тойнбі А. Дж. Дослідження історії: У 2-х т. – К.: Основи, 1995.
21
Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку // Матеріали першої Міжнар. конф. «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства». – К., 1993.
Українознавство в розбудові держави // Матеріали міжнародної науково-
практичної конференції. – К., 1994.
Українознавство: Ювіл. збірник. – К., 1996.
22
Розділ II
ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНОЗНАВСТВА. УРОКИ
Ключові слова: етапи розвитку, історіографія, джерела, археологія, антропологія, літописи, художня словесність, зарубіжне українознавство, літописи.
§ 1. СПЕЦИФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ І ПРИНЦИПИ
Перший етап розвитку українознавства пов’язаний із становленням Київської держави та утвердженням її міжнародного авторитету
(IV–ІХ ст. н.е.), дослідження, які започатковують джерельну базу українознавства, з’являються: а) за межами вітчизни – у працях грецьких, візантійських, римських дослідників ; б) на теренах України («Велесова книга», «Літопис Аскольда», билини Київського циклу (ІХ ст.)).
Другий етап – час розквіту Київської великокняжої держави (ІХ–ХІІІ ст.), коли особливої ваги набуває літописна література («Повість
минулих літ», «Літопис Руський», «Галицько-Волинський літопис»), праці Володимира Мономаха, Іларіона, «Руська правда», «Києво-Печерський патерик» та ін.
Третій етап – це доба Гетьманщини, коли з’являються «козацькі» літописи (Самовидця, Грабянки, Величка), та особливо важливий, бо охоплює події від Київської Русі до XVII ст., Густинський літопис. Тоді ж виходять праці: І. Гізеля «Синопсис» (1674), що витримав 30 видань і був на правах підручника з історії України; П. Симоновського «Краткое описание о козацком
народе» (1765), В. Рубана «Краткая лѣтопись Малой России» (1776), О. Шафонського «Топографическое описание Черниговского наместничества»
(1786), та ін.
Четвертий етап – XIX ст. Він розпочинається «Історією Русів» і відзначається багатоаспектністю дослідження: генезису буття і свідомості українського етносу в сферах історії, етнології, фольклористики, суспільноекономічної, державно-правової, національної, культурологічної, конфесійної, філософської, мовознавчої сфер. Це час, коли українознавча наука від праць Д. Бантиш-Каменського, П. Куліша, М. Костомарова, І. Срезневського, М. Максимовича, В. Антоновича, А. Метлинського,
О. Бодянського, П. Житецького, М. Драгоманова, І. Котляревського приходить до творчості Г. Сковороди й Т. Шевченка та до синтезуючого багатотомного видання М. Грушевського «Історія України-Руси» і публікацій НТШ, яке являє собою прообраз майбутньої академії.
П’ятий етап – це межа XIX–XX ст. до початку 30-х років. Він
Див.: Кононенко П.П. Українознавство. – К., 1996; Крисаченко В.С. Українознавство: Хрестоматія: У 2 кн. – К., 1996.
23
характерний утвердженням ідеалу національно-духовного та політикодержавного відродження, а тим самим і розквіту українознавства як науки та освітньо-виховної справи.
Важливу роль на цьому етапі відіграють праці І. Франка, Б. Грінченка, П. Чубинського, Лесі Українки, С. Сумцова, М. Василенка, В. Науменка, Ю. Бачинського, М. Міхновського, а особливо – енциклопедичні видання за редакцією Ф. Вовка, М. Грушевського, В. Вернадського, Ф. Корша,
А. Кримського, М. Туган-Барановського, О. Шахматова, С. Томашівського, П. Єфименка, С. Рудницького, С. Русової, В. Охрименка «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (Петербург, 1916). А також праці іноземними мовами: «Die Ukraina Land und Volk. Eine gemeinfasliche Landdeskunde»
С. Рудницького, «Die Ukraine» О. Барвінського, «Ukraine»" Г. Лянца, «L’Ukraine», «Украинский вопрос».
Впровадження українознавства в систему освіти на урядовому рівні розпочинається літописами й епосами ще першого тисячоліття нашої ери, продовжується й матеріалами ХІ–ХХ ст., зокрема «Материалами по вопросу о преподавании предметов украиноведения в учебных заведеннях. Издание Киевского учебного округа» (з передмовою Генерального Секретаря справ освітніх І. Стешенка та завідувача відділом середньої школи О. Дорошкевича) 1918 р.
З 1918 р. починають виходити українознавчі видання всіх відділів Української Академії наук.
1920 р. виходить посібник академіка С. Єфремова «Українознавство». Подібного типу видання виходять до 1930 р. Після того в радянській Україні українознавство переслідується на рівні державних структур. Зате набуває поширення за межами України. Так, з ініціативи І. Раковського та зусиллями членів НТШ 1930 р. видається перша книжка «Української Загальної Енциклопедії – Книги Знання», а до 1935 р. виходять ще дві.
1941 р. у Кракові вийшов перший том «Енциклопедії Українознавства» (за редакцією І. Раковського та Є. Пеленського). 1942 р. Український Науковий Інститут (Берлін) випустив однотомну українознавчу енциклопедію «Наndbuch dег Ukгаіпе» (за редакцією І. Мірчука).
У 50–60-ті роки видається УРЕ. 1949 р. знаменує початок видання «Енциклопедії Українознавства» за редакцією проф. Володимира Кубійовича та проф. Зенона Кузелі (Мюнхен – Нью-Йорк).
Останній етап пов’язаний з розбудовою української суверенної держави в 90-х роках XX століття і характерний впровадженням українознавства і в наукову систему, і в систему освіти, культури, державного управління. Він пов’язаний із впровадженням у життя нового змісту концепції українознавства, яку розробив Інститут українознавства – спочатку Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а з 2000 року – Міністерства освіти і науки. Ця концепція дістала схвалення на першій міжнародній конференції
24
«Роль вищих навчальних закладів (Інституцій) у розвитку українознавства» (15– 17 жовтня 1992 р.) та на другій міжнародній конференції, проведеній Інститутом українознавства 14–16 жовтня 1993 р. на тему «Українознавство в розбудові держави».
|
|
|
|
|
|
І етап |
|
|
|||
|
|
|
на теренах |
||
|
за межами |
|
|
||
|
вітчизни |
|
IV–IX ст. н.е. |
|
України |
|
(праці грецьких, |
|
|
|
(«Велесова |
|
візантійських, |
|
|
|
книга», «Літопис |
|
римських |
|
|
|
Аскольда», |
|
дослідників) |
|
|
|
билини |
|
|
|
|
|
Київського |
|
|
|
|
|
циклу) |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
час розквіту Київської великокняжої держави
(літописна література, праці Володимира Мономаха, Іларіона)
розпочинається «Історією Русів», далі – праці М. Костомарова, М. Максимовича, В. Антоновича, М. Драгоманова, творчість
Т. Шевченка, М. Шашкевича
ІІ етап
ІХ–ХІІІ ст.
ІІІ етап
IV етап
ХІХ ст.
V етап
кінець ХІХ – поч. 30-х рр. ХХ ст.
VІ етап
90-ті рр. ХХ ст.
25
Концепція українознавства, розроблена НДІ
доба
Гетьманщини
(козацькі літописи (Самовидця, Грабянки, Величка) та Густинський
літопис)
праці І. Франка, Лесі Українки, С. Сумцова, С. Єфремова, енциклопедичні
видання за редакцією
М. Грушевського, Ф. Вовка,
А .Кримського
Схема 2 – Етапи розвитку українознавства
На кожному етапі українознавство мало специфічні особливості.
На першому етапі українознавство зароджується й розвивається двома річищами: спочатку – у зарубіжних, а згодом і в Київській державі Кия, Аскольда, Володимира Великого. При цьому – як в уснопоетичній, так і в епосній та історіографічній літературі.
Характер та масштаби зарубіжного українознавства яскраво відбиті у підготовленій доктором філософських наук В. Крисаченком хрестоматії «Українознавство» у двох книгах. Вона засвідчує: по-перше, що чи не найдавнішим джерелом, у якому відбилося бачення нашої праземлі (правітчизни), була славетна «Одіссея» Гомера; а по-друге, що ще в сиву давнину українознавство складалося і з багатьох, і з різноманітних елементів, а виявляло і чимало сутнісних чинників феномену українства, і в їх органічній єдності.
Джерела фіксують, що ще в докиївськоруський період окреслилося п’ять центрів українознавства, автори яких висвітлювали: 1) образ Праукраїни в давньогрецькій культурі; 2) Україна у пам’ятках писемної культури римської доби; 3) візантійське бачення старожитньої України; 4) у східних середньовічних джерелах про геополітичне розташування та особливості України; 5) скандинавське бачення теренів України доби вікінгів.
Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану. Там розташовані місто й країна людей кіммерійських, Хмарою й млою повиті. Ніколи промінням ласкавим Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,–
такою побачив праукраїнську землю славетний Гомер, згадуючи в одинадцятій пісні «Одіссеї» кіммерійців, держава яких охоплювала й частину нашого краю.
Не лише природу, а й племена Північного Причорномор’я, їх звичаї описав автор поем «Аримаспея», «Теогонія», «Про Геракла» сучасник Креза та Кіра Арістей з Проконессу (548–545 рр. до н.е.). Як втілення духу свободи, творчості, знання зобразив Скіфські гори могутній драматург Есхіл у трагедії «Прометей закутий». Скіфію, таврійську землю описав за дорученням Дарія Скилак Каріондський, роблячи наголос як на різнорідності племен цього краю, так і на тому, що «народом Савроматів керують жінки».
Елементи природо-, крає-, країно-, племенознавства попередніх авторів стають основою для всебічного, позначеного цілісністю бачення нашої правітчизни «батьком історії» Геродотом (490–420 рр. до н. е.). Друг Перікла й
26
Софокла, автор праці «Опис історії» в четвертій книзі, присвяченій походу Дарія проти Скіфії, дає опис Причорномор’я, включаючи в текст не лише вірогідні дані, а й перекази та легенди, відштовхуючись від подій більш як тисячолітньої давнини (з часу першого скіфського царя Таргітая).
Розміри країни, баченої як Ойкумена, ландшафтно-екологічні умови й особливості, звичаї, форми суспільного життя й риси скіфів (землеробів, кочівників, «царських» скіфів) – такі параметри інтересу Геродота, до того ж на широкому географічному тлі: по Подніпров’ю (Борисфену), Південному Бугу (Гіпаніс), з описом Дону (Танаїса), Меотиди (Азовського моря), Істра (Дунаю), Тірасу (Дністра), Пората (Прута), даючи тим самим уявлення і про обшири нашої правітчизни, і про її багатства, могутність, красу. На доказ поетичного ставлення до Країни скіфів достатньо навести опис Борисфена (Дніпра): «На нашу думку, – зауважує Геродот, – він найбільш плодовитий не лише між скіфськими ріками. Він має найкращі і найпридатніші для худоби пасовиська, він же має найбільш доброї риби. Вода з нього найприємніша для пиття; він пливе чистий між іншими каламутними. Над його берегами найкращі посіви. Аж до країни Геррос, що до неї сорок днів плавби, відома його течія... мабуть, пливе через пустелю аж до країни скіфів-хліборобів. Лише цієї ріки, та ще Нілу, не можу вказати джерел (такі вони безмежні. – П.К.)... Борисфен тече аж поблизу моря і там разом з Гіпанісом вливається в один лиман. А шмат краю між обома ріками називається гора Гіпполая, і на ньому стоїть святилище Деметри; за святилищем над Гіпанісом живуть Борисфеніти».
Отже, Південний Буг, Дністер, Прут, Причорномор’я, Передкавказзя і Дніпро – як артерія життя, що з’єднує різні частини, заселені нащадками кіммерійців, а тепер скіфами й еллінами (з їх містами – Феодосією, Кітеєю, Німфеею, Пантікапеєм, Мармікієм) та сарматами, – такі обшири і глибини Праукраїни, побачені й зафіксовані Геродотом. Потім будуть численні переміщення й переселення племен, їх схрещення й асиміляція чи війни і витіснення переможених, однак важить найголовніше: лишаються межі колишньої прадержави, особливості її геополітичного розташування (на перехресті економічних, релігійних, культурних магістралей), те, що народиавтохтони ніколи не залишали своєї землі (що й визначило у майбутньому особливу історичну роль полянського племені), а це зумовило і духовну цілісність та єдність епох, поколінь, етноформацій.
Інші автори: Гіппократ («Про повітря, води і місцевості» Скіфії), Демосфен («Промова супроти Лентина»), Арістотель («Метеорологіка»), Полібій («Історія»), Страбон («Географія»), Діонісій («Опис Ойкумени»), Птолемей («Посібник з географії») також досліджують Скіфію (її передісторію і сучасність) і як окремий край, його природу, і як специфічну етнотериторію, яку заселяють державні племена й колонізатори (зокрема греки, германці) з яскраво вираженими рисами буття і культури. При цьому важливо, що мало не всі дослідники відзначають високу суспільну організацію та державну структуру
27
скіфів, рівність у них чоловіків і жінок, широкі виробничо-економічні зв’язки із сусідами (експорт хліба), поєднання міської (нагадаємо: ще трипільська цивілізація мала міста з дво- і триповерховими будівлями) й сільської культури та занять хліборобством, ремеслами, добре організованою військовою справою (через що той народ бачився як непереможний).
Широкоаспектно досліджують праукраїнський край і римські автори, при тому, як і в Греції, найавторитетніші вчені і митці тієї держави, про що свідчать праці Квінта Горація Флакка («Оди»), Марка Юніана Юстина («Огляд історичних діянь» Скіфії і її людності), Публія Овідія Назона («Сумні елегії» про Сарматію, «Зима на чужині» – про Дунай, його природу, людей), Публія Вергілія Марона («Георгіки», «Енеїда»), Корнелія Таціта («Аннали»), «Історія»
– склавінів, роксоланів і сарматів, «Про походження германців...»), Діонісія Перигета («Опис Ойкумени» – Скіфії, Савроматії, їх місця у світі).
Привертає увагу, що, як і в Греції, праукраїнська тема розробляється не лише істориками та географами, медиками, а й митцями, передусім письменниками, для яких першорядної ваги набували питання духовності. 3 цієї причини грецький драматург у «Прометеї прикутому» (до Скіфських гір) підносив ідею свободи, а римлянин Вергілій в «Енеїді» зображував момент вручення Енеєві обладунків, викутих всевладним Вулканом, а на тій зброї зображені причорноморські номади та гелони.
У «Природничій історії» Гай Пліній Секунд акцентує переважно на етноприродних явищах («На північ від Істра... всі племена вважаються Скіфськими, але прибережні місцевості займають різні племена, то гети, звані у римлян Даками, то Сармати чи по-грецькому Савромати, а з їх числа Амаксовії або Дорси, то неблагородні, рабського походження Скіфи, або Троглодити, потім Алани та Роксолани»), однак і він, і інші автори постійно зважають і на явища релігійно-культурного плану, при цьому понадлюдські властивості (добра чи зла, гуманності чи жорстокості, вірності, краси) приписуються не лише людям, а й вирощеним ними тваринам (як повідомляє Пліній, «скіфська кіннота славиться своїми кіньми: оповідають, що коли один князьок, що бився за викликом з ворогом, був убитий і переможець наблизився, щоб зняти з нього обладунки, то був забитий конем переможеного супротивника копитами та кусанням; інший кінь після того, як йому відкрили очі і він помітив, що мав парування зі своєю матір’ю, кинувся з кручі й загинув»). І загалом все, пов’язане зі Скіфією, бачиться у барвах і типах яскравих, піднесених, найвищої проби («…твердість Скіфських та Єгипетських смарагдів така велика, що розбити їх неможливо, – пише Пліній. – Видів смарагдів дванадцять: у залежності від народу, яким добувається. Скажемо й про блакитний камінь, оскільки раніше ми вжили назву до яшми внаслідок її голубого кольору, найкращий сорт – Скіфський»). Захоплення природою викликає й адекватне ставлення до людей і навпаки.
Ще Таціт дає уявлення і про розташування багатьох племен, і про
28
особливості їхнього характеру (так, сармати були хоробрі, добре озброєні, знали медицину, але схильні до гультяйства та грабунку; германці воліють жити в притулках престарілих і «вважають це щасливішою долею, ніж виснажувати себе працею в полі й трудитися над зведенням будинків і безперервно думати, переходячи від надії до відчаю, про своє і чуже майно, безтурботні стосовно людей, безтурботні щодо богів, вони досягли найважчого – не відчувати нестатку навіть у бажаннях»). Досить яскраво вимальовується (зокрема в «Історії» Амміана Марцелліна) й картина найрізноманітніших племен нашої правітчизни, постійної включеності їх в процес історичного розвитку Близького
йДалекого Сходу, країн Адріатики, грецької (часу Александра Македонського)
йримської імперій.
Надзвичайно корисні та різнорідні відомості одержуємо й з візантійських джерел – творів Пріска Понтійського («Візантійська історія» – про державу Атілли) і Йордана («Про походження готів» і гунів), Маврикія («Тактика і стратегія» – слов’ян та антів), Феофілакта Сповідника («Хронографія» – про християнство у скіфів, гунів, склавінів), Готського Топарха («Нотатки» – про подорож з Таврида до Києва), Костянтина Багрянородного («Про управління імперією» і життя Росів, племен Подніпров’я), Леонтія Діакона («Історія» – скіфів-росів-тавроскіфів, також походу князя Святослава на Константинополь), Анни Комніної «Алексіада» – про скіфів-слов’ян, Дунай, Причорномор’я). При цьому важливо, що візантійські автори бачать нашу праземлю і пракультуру в найширших різновидах та зв’язках, а також у закоріненості в надра минулого, як безперервний процес.
Закономірно, що особливої ваги в плані осмислення реалій, правди та уроків минулого набувають джерела близькосхідного регіону та Скандинавії: з тими регіонами існували давні й багатоманітні зв’язки – від етнорелігійних, культурних до військово-державних.
Рим – західна, Візантія – східна частини колись єдиної римської імперії. З IV по VII ст. н.е. Візантія обіймала до 1 млн. кв. км території та до 60 млн. населення, яке складалося з багатьох етносів і відзначалося великою різнорідністю – расовою, релігійною, культурною. Природно, що в поле зору візантійських дослідників потрапляли численні краї і народи, а з часу Е. та П. Кесарійських (оглядачів світової історії) постійно висвітлюється й історія Причорномор’я – його природа, етноси, державні утворення, культура, релігія, що формувалися на теренах України. Так само у найтісніших зв’язках перебувають племена, держави, культури праукраїни з державами Близького Сходу (арабів) Індії та Скандинавії, і це також зумовлює відображення процесу багатоманітних зв’язків у літературі, історіографії, у працях політиків, географів, мандрівників.
Загалом арабські дослідження є двох типів: релігійного й наукового. Перші зумовлені вимогами ісламу, згідно з якими «земля за своєю формою ділиться на п’ять частин: як голова птаха, двоє крил, груди та хвіст. Голова світу
29
– Китай... Праве крило – Хінд... Ліве крило – хозари... Груди світу – Мекка, Хіджаз, Мирія, Ірак і Єгипет, а хвіст – на Захід від лівого крила (Абдаллах, «Опис залюдненої землі»). Душею світу є Мекка. Ставлення до неї і визначає характеристику всього живого.
Науковий підхід базується на визначенні семи частин («кліматів») універсуму. Саме наукові підходи визначили опис і природи слов’ян-русів,
іїхніх характерів, антропологічних рис, землеробських, військових занять, звичаїв, релігійних орієнтацій, розміщення від Дунаю (Істра) до Борисфена (Дніпра), Ауфратія (Євпаторії, Меотиса (Азовського моря), Танаїса (Дона). Корисну інформацію про етноніми та гідроніми містить праця єврея іспанського походження Іосифа бен Горіона «Книга...», у якій знаходимо відомості про хозар і печенігів, албанців, болгар, турків і унгрів, франків, германів, греків, зрозуміло, русів, русинів, саклабів та про «галитціо» (Галичину), «Салків» (Словенію). І не можна поминути увагою того, що наша праземля бачилася надзвичайно багатою (хоч і суворою кліматом), а наш пранарод – суверенним, могутнім, багатим.
«Слов’яни, – писав Ал-Бекрі у «Книзі шляхів та країн», – з нащадків Мазана сина Яфетового, і житла їх є від півночі аж до заходу. Говорить Ібрагім син Якуба Ізраїльтянин: Країни Слов’ян простягаються від сирійського моря до околишнього моря на півночі. Загалом Слов’яни люди сміливі і наступальні, й коли б не було їх розділеності внаслідок численних відгалужень (колін) та розкиданості їхніх племен, то з ними силою не зрівнявся б жоден народ у світі. Вони населяють країни, найбагатші домівками і життєвими припасами. Вони запопадливі в землеробстві і в здобуванні собі прожитку й переважають у цьому всі народи півночі. І доходять товари їхні морем і суходолом до Русів і Константинополя. І найголовніші з племен півночі розмовляють послов’янськи...»
Скупіші відомості скандинавських джерел доби вікінгів, але й вони промовисті. Почати з того, що з-посеред назв місцевостей є Сіфія і Скіфія, Аустррики, Свитьод, Гардарики, особливо шаноблива – Свитьод, але привертає увагу, що Русь при цьому іменується Великим Свитьодом, а Швеція – просто Свитьодом.
882 р. варязький ватажок Олег підступно усунув руських Князів Аскольда
іДіра й поклав початок новій гілці правлячої Київсько-руської династії. З того часу зв’язок Скандинавії з Руссю дедалі поширювався, нерідко справляючи на історичний розвиток надзвичайно помітний вплив (аж до часу гетьманства І. Мазепи та П. Орлика). Це й визначило особливості скандинавського українознавства: і в часі та просторі, і в змісті.
Отже, ще в зарубіжних джерелах доісторичного періоду (до Київської Русі) були закладені основи українознавства: такі його гілки, як крає-, природо-, етно-, релігіє-, культурознавство. Саме з тих джерел довідуємося, коли, де і які жили на терені нашої правітчизни племена (від кіммерійців до києво-русичів, а
30