ukrainoznavstvo
.pdfЄвропі (а тим самим і в світі), новочасною, як те пророкував великий ученийгуманіст Йоган Готфрід Гердер ще в XVIII столітті, Елладою.
Але зроблено тільки перші кроки. Як і в 1917–1920 рр., Україна переживає період історичного випробування: вистачить у її народу державотворної мудрості й сили, стане він сам господарем власної долі чи підкориться зовнішній силі, змириться з долею раба, і тоді Вітчизна знову повернеться в імперську систему на становище колонії, а долю українського народу знову визначатимуть інші.
Що переважить – багато залежить від економічних, політичних, національних, духовно-культурних, міжнародних факторів. Але величезну роль мають відіграти й фактори історичної пам’яті, свідомості та волі, міра самопізнання, громадянської та національної самосвідомості, гідності, честі, усвідомлення кожним і власної, й історичної місії нашої нації, держави, мови та культури, бо люди без високої самосвідомості не мають і високої мети та енергії могутнього волевияву, а нації з народів перетворюються в населення й постають не суверенними творцями, а тільки знаряддям чужих інтересів, маріонетками в театрі життя і, зрештою, жертвами обставин.
Свідчення – наша власна історія.
Не тільки автори «Літопису Руського» та Галицько-Волинського ставили за мету піднести самосвідомість, гідність і честь громадян, а тому прагнули висвітлити «Звідки пішла Руська земля? Хто у ній почав першим княжити? І як Руська земля постала?». А й великі князі Кий, Аскольд і Дир, Володимир, Святослав, Ярослав Мудрий, митрополити Іларіон та Туровський постійно дбали, щоб їхні співвітчизники знали і любили землю й мову свою, шанували звичаї, закони й традиції батьків, були вірними у коханні та державній діяльності, сміливими воїнами-патріотами, розуміли, що на світі багато людей і народів, а все ж Бог створив їх не одноликими, а різними – як фізично, так і духовно... Тож закономірно, що виховані в такому дусі наші прапредки були людьми високодуховними та могутніми, шанованими Візантією й Англією, Францією і Німеччиною, витворили державу – Київську Русь, що була втіленням найвищого розвитку освіти й науки, демократії і гуманізму, матеріальної і духовної культури.
Гуманістична самосвідомість, прагнення здійснити високу історичну місію, визначену природою кожній особистості і кожній нації, зумовили величність життєдіяння та боротьби й за умов творення Гетьманщини, коли були створені демократична республіка – Запорозька Січ, Києво-Могилянська академія, найперша в Європі демократично-гуманістична Конституція Пилипа Орлика, а також неповторна багатством культура українського бароко, коли було відроджено національну державу та започатковано нову епоху українського духовного відродження 20-х років.
Необхідно наголосити, що в усіх тих випадках наукове українознавство відігравало величезну роль завдяки тому, що починалося й упродовж
11
тисячоліття поставало не тільки історіософськими літописами (Величка, Самовидця, Грабянки, «Історією Русів»), а й працями про буття, природу та долю рідного краю, про слово й мистецтво великих епох та поколінь, про філософію й традиції, фольклор і космологію, трудову діяльність, конфесії та військові справи, освіту й науку народу, про його міжнародні зв’язки. Не лише билини київського циклу, «Слово о полку Ігоревім» орієнтували на духовнодержавну єдність усіх частин великої держави, і не лише великі князі Київської Русі виховували дітей та громадян в дусі демократично-гуманістичної моралі та етики. І в наступні епохи українознавство обіймало і всю Україну, і всі сфери буття та свідомості, природного середовища і душі народу, бо ж чернець Іван Вишенський понад усе ставив благо не представників свого клану, а всіх чесних людей; а гетьмани, як Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, дбали не тільки про військово-державні справи, а й про освіту, науку, мистецтво, і тим самим – про духовне багатство народу.
«В Україну ідіть, діти!..» – закликав геніальний Т. Шевченко «і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків» своїх, а найперше – інтелігенцію, бо жадав, щоб вона допомогла народові відродити не лише свою державу, славу, історію, а й правдиву історію буття поколінь, своєї сили, слави та волі, бо без пам’яті минулого народ ризикує не мати великого майбутнього. Знання того, «хто ми? що ми? чиїх батьків діти?.. Ким, за що закуті?», допомогло кириломефодіївцям написати «Книгу Битія українського народу» й піднести найвищі ідеали суверенної державності, демократії, рівності, гуманізму, свободи, а тим самим виховати покоління, що відродили життєтворну волю й енергію поколінь. Логічно, що саме М. Максимович, М. Драгоманов, М. Костомаров, О. Потебня, П. Куліш, В. Антонович, І. Франко, Д. Яворницький, М. Грушевський – найвидатніші українознавці XIX – XX ст. піднесли народ на рівень суверена історії, свідомого борця за свою долю.
І так само логічно, що в трагічній синхронності піддавались тортурам та нищенню як Україна – нація, держава, мова, культура, так і українознавство як наукова система. Це було і в час турецько-татарської експансії, і за умов панування польської шляхти, російського імперського режиму та більшовицької диктатури. При цьому повчально, що на початку 30-х років XX ст. було знищено не тільки українську державність, десятки українознавчих інституцій (у тому числі – академії наук), а й сам термін «українознавство». Його замінили спочатку «народознавством», а згодом – краєчи країнознавством, а в час творення «нової історичної спільності людей – радянського народу» – суспільствознавством. І не лише формально. Українознавство передбачало систему наукових досліджень з історії (генезису) етносу, природи, мови, нації, держави, культури, міжнародних відносин українців, отже, їх – як історично-космічний феномен з власною долею і суверенністю та ментальністю, а головне – в цілісності.
Впровадження крає-, країно-, народо-, суспільствознавства було
12
спрямоване на розщеплення спочатку цілісності наукової системи, а внаслідок цього – і цілісності буття та свідомості народу, його території і держави, матеріальної й духовної культури. Адже подрібнення України на регіони, національні групи, суспільні верстви та висвітлення лише фізичних характеристик країни вело до розщеплення у свідомості поколінь цілісності України як нації (і – відповідно – держави, культури, мови), а денаціоналізація неминуче вела й до деморалізації, формування характерів людей, які знали права і потреби, вважали себе «царями природи» й не хотіли знати обов'язків, жертовної вірності та любові до материнської землі.
Україна стала для мільйонів людей іпсоgпіtа-tеrrа, а українознавство – маскою, якою приховували істину, а то й відлякували від неї. Стався розрив пам’яті поколінь, відчуження науки від держави.
Закономірно, що розбудова України як суверенної держави поставила на чільне місце й проблему українознавства, а Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки (спочатку Інститут українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка взявся за реалізацію історичного завдання: відновлення й розвитку щонайменше двотисячолітньої вітчизняної та кількатисячолітньої зарубіжної традиції, адже світове українознавство розпочинається ще за Гомера і «батька історії» Геродота, в різнорідних за змістом і жанрами, методами дослідження та висвітлення творах, що становлять універсальну за своїми складовими частинами (концентрами), в просторі й часі систему.
13
Розділ І ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ, МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНОЗНАВСТВА
Ключові слова: концепція, Україна, світове українство, концентр, етнос, нація, держава, мова, міжнародні відносини, культура, ментальність, доля, історична місія, теорія, методологія, принципи.
Українознавство є цілісною системою наукових інтегративних знань про Україну й світове українство як цілісність, як геополітичну реальність, що розвивається в цілісності простору й часу.
Сама ж Україна й українознавство є органiчними частками вселюдства (планети Земля, всесвiтньої цивiлiзацiї i культури), тому й українознавство постає важливим складником знань про всесвітнє людське суспільство через призму феномена українства.
Поняття Україна охоплює: етнонацію; територію, яку заселяв український етнос в минулому та заселяє українська нація (народ) у даний час; природу, вiдповiдну територiю з її земними, водними, повiтряними ресурсами, особливостями екологiї; мову як унiверсальний феномен буття i свiдомостi етнонацiї; суспiльство й державу в їх генезисi; матерiальну й духовну культуру (релiгiю, фiлософiю, мистецтво, освiту, науку, валеологiю, право, вiйсько, мiжнароднi вiдносини), що розвиваються впродовж багатовiкової історії української етнонацiї та держави; тип людини; отже – світове українство в часопросторовій еволюції.
Поняття українство охоплює: українцiв як свiтовий феномен (в Українi i зарубiжних країнах); етно-нацiональні групи, що: а) займали i займають питомi українськi землi поза теперiшнiми державними кордонами України з найдавнiшого по теперiшнiй часи; б) живуть у понад 70 країнах планети, творять там матерiальну й духовну культуру, але визнають свою етнонацiональну iдентичнiсть, зумовлену єднiстю етнонацiонального генотипу, мови і долi, ментальностi, усвiдомлення iсторичної мiсiї України й українцiв.
Предметом українознавчих досліджень є феномен українства,
закономірості, досвід і уроки його етно-, націє-, державотворення, матеріального й духовного життя, формування і розвитку етнічної території (України).
Фiлософсько-гуманiстичними основами українознавства є визнання: свiт – єдиний, цiлiсний, повний лише у своїй рiзноманiтностi, в тому числі людей (народiв), що складають вселюдство; кожна людина, нація, мова, культура має природне, рівне право на життя й повну самореалiзацiю; тiльки у взаємодiї з iншими людьми кожна людина, кожен народ, його мова, культура можуть виявити всю повноту своєї iндивiдуально-вселюдської сутностi; посягання на природне право кожної людини, нацiї, мови, культури, на їхню самобутнiсть i
14
волю є злочином перед вселюдством; шляхом до повної реалiзацiї сутностi, покликання людини i людства є пiзнання як синтез самопiзнання i самотворчостi.
Українознавство – шлях до самопiзнання й самотворення українства, здiйснення ним своєї iсторичної місiї. Воно органiчно поєднує (синтезує) процеси пізнання, виховання й навчання, народної і академічної педагогiки, вiтчизняного i зарубiжного досвiду, органічно переростає в українолюбство та українотворення.
Завдання курсу: на основi наукової джерельної бази, всебiчного, системного вивчення й висвiтлення генезису України й українства, самого українознавства як наукової системи: а) виявити шляхи, джерела, досвiд поколiнь та iсторичнi уроки від роду етнонацiї, української природи, мови, держави, культури, людини; б) тим самим сприяти аналiзовi тенденцiй, закономірностей, причин та наслiдкiв розвитку й проблем сучасностi; в) формувати питомі риси громадян; г) готувати поколiння до самостiйного життєвого вибору шляху та перспектив майбутнього, пiзнання й самопiзнання, творення й самотворення особистостi, схильної i спроможної бути в гармонiї з iншими людьми, з довкiллям, з власним «Я» (внутрiшнiм свiтом) i поєднувати особистi iнтереси з громадськими, нацiонально-державними та загальнолюдськими; сприяти виробленню високих суспiльних, державних, гуманiстичних, духовно-культурних iдеалiв, визначенню морально-етичних та естетичних критерiїв i принципiв життєдiяльностi людей мудрого серця та гуманного розуму (iнтелекту), патрiотiв-професiоналiв свiтового рiвня, творців засад громадянського суспільства в національній державі.
Методологiчні засади українознавства визначаються його принципами:
системності, історизму, науковості та інтегративності знань; методами: аналiзу й синтезу; поєднання вiтчизняного й зарубiжного досвiду; iндукцiї і дедукцiї; єдностi професiоналiзму й патрiотизму, знання i любовi; постiйного спiввiднесення матерiалiв (досвiду) рiзних концентрiв українознавства. Фундаментом українознавства є цілісна система знань археології та етнології, фольклористики і лінгвістики, антропології й демографії, людино, суспільство й природознавства, релігієзнавства, історії, філософії, культурології, правознавства та ін. наук.
Змiст, структура курсу
Українознавство включає в себе крає-, країно-, природо-, суспiльство, людино-, народознавство, але не як окремi предмети, а як елементи унiверсальної цiлiсностi.
Унiверсальна цiлiснiсть «України» й «українства» розкривається й осягається шляхом взаємопов’язаного еволюцiйно-синхронного й дiахронного розгляду концентрiв: Україна – етнос; Україна – природа, екологія; Україна – мова; Україна – нація, держава; Україна – культура (матерiальна, гуманітарнодуховна: релiгiя, фiлософiя, мистецтво, освiта, наука; право; валеологiя;
15
вiйсько); Україна в мiжнародних вiдносинах; Україна – ментальнiсть, доля; Україна – iсторична мiсiя.
I в силу цього українознавство постає як цiлiсна система самопізнання, виховання й навчання, єдностi знання, любовi і творення.
Кожен, хто відчуває потребу зайнятися українознавством, найперше відчує два гострих контрасти. Перший – між тисячі років реально існуючою українознавчою наукою, з одного боку, і появою лише в XIX ст. терміна «українознавство» (отже, його осмислення на рівні поняття) – з іншого.
А також між надзвичайно високим (світовим) рівнем теорії та методології українознавства в двадцяті роки XX ст. – і наприкінці другого тисячоліття: тоді воно мало солідну джерельну, історико-методологічну базу, розроблену на рівні праць найвидатніших вчених Всеукраїнської академії наук (таких як М. Грушевський, В. Вернадський, А. Кримський, С. Єфремов, Д. Багалій, І. Огієнко), а наприкінці XX ст. опинилося в стані ідеолого-політичної боротьби і, відповідно, суперечливої інтерпретації, методологічної безпомічності. Коли одні дослідники ставили українознавство на ґрунт наукових принципів і видали загалом корисні праці енциклопедичного типу (1916 р. – група авторів, очолюваних Ф. Вовком, М. Грушевським; 1931–35 рр. – колектив І. Раковського; а з 1949 р. – енциклопедисти В. Кубійовича та З.Кузелі), то інші розглядали його лише з позицій російсько-більшовицької ідеології та політики і тому або звели українознавство до опису (пропаганди) географічно- етнографічно-фольклорних частковостей, або й відкинули зовсім.
Наслідок відомий, він фатально-кризовий: зникли дослідження навіть про предмет українознавства. Тому втратилося розуміння родової сутності його поняття. Замість феноменів України і українства, усвідомлюваних і в їхній самобутності, і всепланетарності водночас, до того ж бачених у цілісності, об’єктом розгляду стали хіба що окремі елементи зазначених феноменів: крає-, країно-, народо-, суспільствознавство. Де немає специфічного (суверенного) предмета дослідження, там немає й науки. То ж логічно, що й українознавство втратило спочатку об’єктивні критерії, а далі й належний суверенітет, і лишалося хіба що на периферії мовознавства, фольклору, історії та художньої словесності.
Що таке «Україна» й «українство»?
Для одних – це передусім чи лише територія, географія або природа. Для інших – це передусім або лише етнос, нація, культура, словесність або мова. Ще для інших – держава. А нерідко розглядаються лише матеріальновиробничі сфери, природні ресурси чи державно-політичні зв’язки й екологічні проблеми.
Іце за умови, що як образи «людина», «природа», «нація», «космос», так
іобраз «Україна» може бути і пізнаний, і усвідомлений лише як цілісність, а отже – при комплексному (системному) підході.
Як доказ достатньо зазначити: народ визначається у своїй сутності і
16
природою. Однак, по-перше, саме поняття природи дуже складне (це й територія, рослинність, співвідношення води і суші, промислових і сільськогосподарських чинників тощо); і, по-друге, упродовж віків навіть межі вітчизни чи не більшості народів змінювалися. Мільйони українців також проживають за межами прабатьківщини, і все ж вони несуть на собі печать українства. Отже, усвідомити його сутність (ментальність) можна лише за умови врахування і природного, й інших формотворчих чинників. Тільки за умови охоплення всієї цілісності можна зрозуміти сутність та роль культури (матеріальної і духовної), характеру життєдіяльності, долі усіх гілок етносу. Маємо на увазі, що мало сказати: в Україні проживає майже 50 мільйонів людей. Бо одразу треба буде уточнити: з них українців – близько 40 мільйонів. А це має значення для розуміння не лише етнічної, а й демографічної проблеми (її зв’язку з державною, політичною, мовною, культурною сферами). Та й це ще не все. Постане питання: чому в межах України майже стільки ж було українців і в кінці 70-х років XX ст., і на межі XIX – XX ст., а от представників інших етносів збільшилося майже втричі. І ще: зате за межами України українців проживає майже стільки ж, як на материзні. І на кінець XX ст. картина їхнього місцепроживання має такий вигляд:
Держава |
Українці |
Особи |
Разом |
|
(тис.) |
українського |
(тис.) |
|
|
походження |
|
|
|
(тис.) |
|
|
|
|
|
Російська |
4363 |
6625 |
10 988 |
Федерація |
|
|
|
США |
730 |
1500 |
2230 |
Казахстан |
896 |
490 |
1386 |
Білорусь |
291 |
1020 |
1311 |
Канада |
530 |
541 |
1071 |
Польща |
350 |
500 |
850 |
Молдова |
600 |
210 |
810 |
Бразилія |
155 |
245 |
400 |
Румунія |
77 |
300 |
377 |
Аргентина |
150 |
100 |
250 |
Узбекистан |
153 |
84 |
235 |
Киргизстан |
108 |
76 |
184 |
Словаччина |
39 |
100 |
139 |
Латвія |
92 |
45 |
137 |
Ізраїль |
20 |
100 |
120 |
17
Угорщина |
3 |
70 |
73 |
Естонія |
48 |
23 |
71 |
Грузія |
52 |
18 |
70 |
Литва |
45 |
17 |
62 |
Таджикистан |
41 |
19 |
60 |
Франція |
20 |
40 |
60 |
Азербайджан |
32 |
25 |
57 |
Югославія |
25 |
30 |
55 |
Туркменистан |
36 |
16 |
52 |
Австралія |
35 |
15 |
50 |
Німеччина |
22 |
20 |
42 |
Велика Британія |
25 |
10 |
35 |
Хорватія |
15 |
20 |
35 |
Чехія |
15 |
10 |
25 |
Боснія і Герцеговина |
10 |
10 |
20 |
Уругвай |
– |
– |
15 |
Вірменія |
8 |
4 |
12 |
Парагвай |
– |
– |
12 |
Бельгія |
5 |
5 |
10 |
Австрія |
4 |
6 |
10 |
Південно- |
– |
– |
10 |
Африканська |
|
|
|
Республіка |
|
|
|
Венесуела, Греція, |
– |
– |
по 5 |
Італія |
|
|
|
Швеція, Словенія, |
– |
– |
по 3 |
Китай |
|
|
|
Чилі, Данія |
– |
– |
по 2 |
Усього за межами |
9010 |
12 460 |
21 470 |
України |
|
|
|
Україна |
37 420 |
4830 |
42 250 |
Усього в світі |
46 430 |
17 290 |
63 720 |
Стає очевидним: по-перше, що українство (не лише етнос, а й його мова, культура) – це явище не тільки природно-космічне, а й загальнопланетарне; подруге, що поділ на українців і людей українського походження зумовлений їх долею і готовністю ідентифікуватися як українці; по-третє, що все зазначене ставить десятки питань, на які можна відповісти лише за умови розуміння їх взаємопов’язаності та комплексності вивчення і висвітлення.
А це й зумовлює необхідність застосування таких наукових (теоретичних та методологічних) засад, які б сприяли досягненню мети: створення
18
українознавства як системи, що допомогла б відповісти: і як постали Україна та українство, і якою була та чому їхня доля, що їх чекає в майбутньому, та що необхідно здійснити, щоб наше грядуще було щасливим, відповідним історичній місії.
З огляду на це й будуть: 1) розглядатися в єдності феномени Україна та українство; 2) застосовуватися такі принципи:
–історизму;
–використання лише того, що спирається на факти; максимальної наближеності до повноти й об’єктивної аргументації;
—використання вітчизняного й зарубіжного досвіду;
—не нав’язування абстрактних постулатів та «аксіом», а шукання істини; а в цьому зв’язку: розгляд проблем і концепцій (чи версій) дискусійних, навіть – антиукраїнських, ведення полеміки з ними, бачення в єдності історії та долі України, українства й українознавства; і так само автономний розгляд визначальних концентрів феномену України, але з урахуванням того, що вони – ланки цілісної системи;
—поєднання аналізу зі спробами прогнозу та визначення конструктивних програм вивчення і розвитку українознавства співвідносно з розвоєм України;
—бачення українознавства і в теоретичних засадах, і в особі його світочів.
Українознавство в своїй основі має спрямовуватися не проти когось (чи то подібних наукових предметів), а на пізнання та розбудову Вітчизни, отже – в ім’я торжества правди, добра, справедливості, миру і в Україні, і в інших народів.
З огляду на мету та метод, нами й братимуться до уваги і найдавніші вітчизняні джерела (писемні та фольклорні), і праці та твори зарубіжних дослідників, письменників, мандрівників, дипломатів, починаючи з античногрецьких, римських, арабських, візантійських, скандинавських, індійських. А з огляду на різноманітні зміни в територіальному розміщенні, в бутті етносів, племен і держав (чи міждержавних утворень), їх взаємодії (аж до асиміляції) чи протистояння, те, що українці стали феноменом загально-планетарним і реально впливають на характер розвитку та долю вселюдства, нами будуть виділені та в такому порядку розміщені концентри: Україна – етнос (як основа формування, збереження, розвитку української людини, нації, держави, мови, культури, ментальності); Україна – природа (фізична й духовна), екологія; Україна – мова
і Україна – нація, держава, Україна – культура (матеріальна й духовна; від трипільської, березинецької, черняхівської, празько-корчацької, києво-руської до сучасної), з урахуванням генезису освіти, науки, мистецтва, релігії й права;
Україна у міжнародних відносинах; Україна – ментальність (людини, нації), доля, Україна – історична місія.
Завданням українознавства є не тільки відродження пам’яті історії, а й
19
створення на ґрунті уроків минулого передумов для осмислення проблем сучасності та визначення перспектив і шляхів досягнення мети у майбутньому.
Україна – природа,
екологія
Україна – етнос |
|
Україна – мова |
|
|
|
|
|
|
Україна – нація, держава |
УКРАЇНА І СВІТОВЕ |
Україна – культура |
УКРАЇНСТВО
|
|
|
|
Україна |
|
|
|
|
в міжнародних |
Україна – ментальність, |
|
|
відносинах |
|
доля |
|
|
|
|
|
|
Україна – |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
історична місія |
|
|
|
|
|
|
|
Схема 1 – Концентри українознавства
ªТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
Світове українство: в Україні нараховується понад 47 мільйонів громадян. Разом з тим, більше ніж у 70 країнах світу творить матеріальну і духовну культуру понад 20 мільйонів громадян українського етнічного походження. Усі вони становлять планетарну єдність, яку ми й називаємо світовим українством.
20