5. Статика художнього світу
Пейзаж – один із небагатьох, і то чи не єдиний універсальний компонент художньої літератури, посідає належне місце у дослідженнях з літературознавства, композиційний компонент художнього твору: опис природи, будь-якого незамкнутого простору зовнішнього світу. Автори розглядають «пейзаж» у системі літературних образів поруч з іншими – «персонаж», «інтер’єр» тощо, вони називають його «образом природного оточення персонажів», «картиною природи».
Однією з особливостей оповідання «Ірена Оленська» А. Крушельницького є мінімалізм письменника у використанні пейзажів, інтер’єрів, портретів, але це аж ніяк не можна віднести до недоліків твору. Ми можемо припускати, що таке скупе використання цих елементів спрямоване на наближення читача до зображуваного світу.
У творі «Ірена Оленська» А. Крушельницького пейзаж присутній імпліцитно. Передусім це обумовлено авторською концепцією, яка відтворює в основному динамічний урбаністичний пейзаж з метою зображення емоційного стану персонажів: «А коли вилетів на вулицю, не чув і не знав, що діється з ним. Робив вражіння божевільної людини. Нікого не бачив, не пізнавав, не здоровив, ні на чиї привітання не відповідав. Тільки чув, що якась маса людей, вуличний натовп, несе його наперед себе, кидає ним, мов мячем, сюди, туди, бачив тисячі світел, але почував, що блукає серед темряви. Чув гамір і крики, і сотні-тисячі ріжних-преріжних голосів, але йшов, неначе б на безлюдній глухій пустині, де голос нічий не донечеться, йшов неначе б густим, бездонним підземеллям, куди промінчик сонця не долетить…», «В голові чув шум, неначе б гірський потік грався своїми водами по диких скелях у його мізку, ноги тремтіли під ним з обезсиленням», «Ходили довгими вулицями в тіні кріслатих дерев», «Вечірній рух великого міста не захопив його. Він навіть не звертав на це уваги. Несвідомо минав натовп людей, що залягли всі хідники столичного міста. Переходячи через вулиці, уступався трамваям, повозкам, без думки – бережений дружнім голосом Ірени». Отже, ми бачимо, що пейзаж набуває психологічного значення і стає засобом художнього зображення внутрішнього світу людини, полегшує подолання меж людського пізнання, нівелює почуття часу, допомагає читачеві не тільки зрозуміти настрої й емоції автора чи персонажа, а й наблизитися до світу власної душі.
Ми вважаємо, що пейзажі, які наявні у данному оповіданні є описовими. Враховуючи контекст їхнього використання, можемо говорити про те, що вони набувають ознак внутрішнього пейзажу.
Медитативний, внутрішній, «пейзаж душі» – літературознавці по-різному називають цей тип пейзажу. «Пейзаж душі» – це визначення швейцарського письменника А.-Ф. Ам’єля. Його формула «Кожний пейзаж є пейзажем душі» набула неабиякої популярності серед європейських дослідників літератури. Ми вважаємо, що дане визначення пейзажів є абсолютно доцільним для данного оповідання. Такий пейзаж стає тлом, підпорядкованим враженням спостерігача. Важливішою від зображення явищ природи є людина, її думки і переживання. Автора не цікавить конкретизація місцевості, передача композиційної цілісності виду природи. Найчастіше він виділяє тільки певні елементи пейзажу, зосереджує увагу на світлових, кольорових та звукових ефектах. Яскравими ілюстраціями до цього типу пейзажу слугують пейзажі даного оповідання.
Отже, аналізуючи пейзажі цього твору, можемо стверджувати, що основною їхньою функцією є передача внутрішнього стану персонажа, його настрою та переживань. Вони є своєрідним дзеркалом, що відображає душу митця та героїв.
Інтер'єр – вид опису, змалювання внутрішніх приміщень та предметів, які в них знаходяться і безпосередньо оточують персонажів твору. У конкретному оповіданні інтер’єр виконує ряд функцій. Одна з них – засіб зображення місця дії: «Артистична каварня» почала наповнюватися вибраним народом. Не можна сказати, щоб до цієї пори, до одинадцятої години вночі, вона була пуста. Це одна з най симпатичніших каварнів. Уладжена елегантно, прикрашена безліччю картин, декуди ви значніших творів штуки, мала вона найвибагливіші дневники і журнали – не дивниця, що горнулися до неї всі, хто шукав кращих розривок».
На нашу думку, досить важливою функцією інтер’єру даного твору є характерологічна, яка спрямована на те, щоб засобами компонування, добору відповідних речей і предметів, що мають відношення до персонажа, підкреслити ті чи інші специфічні риси, смаки, духовні запити цього персонажа і тим самим слугувати опосередкованим засобом його характеристики: «Оці преріжні хвилини, пережиті ним за час чотирьох років філософічних студій, стали йому в одну мить перед очі, коли увійшов у кімнати товариства «Громади». Довкола нього ті товариші, з якими прожилося чимало, на стінах знайомі портрети чільних українських діячів і громадян, на столі ті самі часописи, на яких творився його світогляд, коли ще, як ученик гімназії, заходив сюди». Ми бачимо, що даний інтер’єр – це не просто опис приміщення, а це опис переживань та настрою, які відчуває герой.
Крім того, автор подає інтер’єр з метою характеристики:
соціального статусу персонажів та їхньої сфери інтересів: «Четверта і п’ята кімнати – це величезна читальня, сполучена майже в одну залю, бо ділила її на дві кімнати тільки велика скляна перегорода. Одна частина, та від більярдової залі – більш оживлена. Сюди приходили й відходили в ріжні боки, тут присідалися ті, що хвилинку читають не читають, а вже очима слідкують, куди б їм звернутися, до котрого б гуртка пристати до забави. А друга її частина спокійна читальня – все майже для обмеженого гуртка гостей. Кількох журналістів мали там свої столи, за якими сиділи в означених годинах від початку […]. Кожний із цих столиків має табличку «зайнятий», значить занятий для непрошених гостей – дожидається свого газетного моля», «На другому кінці каварні, аналогічно до цієї письменницької читальні, є кімната для веселого артистичного світу – перш усього для музиків, співаків і оперних артистів. Тут є свій фортепян першорядної марки Безендорфнра, тут пливе життя весело, безжурно, притім голосно і свобідно».
Отже, в оповіданні «Ірена Оленська» А. Крушельницького інтер’єр не лише конкретизує місце подій, допомагає окреслити соціальне становище персонажів, його духовні запити, смаки, професію, вдачу, а й сприяє глибшій характеристиці персонажів та має важливе ідейно-композиційне значення.
Портрет, персонаж, поведінка, вчинки. У художньому світі досліджуваного оповідання ми бачимо двох головних персонажів – Ірену та Михайла, декілька місяців з життя яких і є предметом опису. Також у творі присутні другорядні герої, а саме Леся – колишня наречена Михайла та Іван – майже колишній чоловік Ірени.
В оповіданні «Ірена Оленська» А. Крушельницького відсутня портретна характеристика головних героїв. Про усіх персонажів твору ми дізнаємось власне з їхніх діалогів та вкраплень розповідача. Ірена постає перед нами в образі жінки-красуні: «З-під її брів вилітали в ряди-годи вогні-блискавки […] чарами принади опанювали (Михайла)», «Ірена, що смутком покривала своє лице, в жалях та сльозах розпливалася, стала тепер нервова, попадала в вибухи істеричного сміху, то невтишимого плачу. І тільки в товаристві Михайла ставала то говірка, то задумлива, раз колола його докірливими словами, раз милувала чарівними поглядами…», «Вже тільки Михайла бачила перед собою, його упір, завзяття. А побороти їх – почало ставати її метою. Почала ставити йому перед очі всю силу своєї жіночої принади». Проте ми також розуміємо, що Ірена – водночас сильна і слабка жінка. Михайло влучно підібрав слова для її характеристики: «Вас уважаю я символом добра і лиха». Дійсно, поведінка Ірени відносно Михайла та Лесі не є моральною. Ірена навіть не звернула уваги на Лесині слова: «Не штука то розбивати життя і щастя іншим. Але своє зложити в гармонію не так то легко. Треба бути людиною!». Ірена так і не змогла відмовитися від такої гри, навіть заради дружби: «І хоч як смішний та несимпатичний являвся Михайло Ірені – вона почала закидати на нього свої сіти». Разом з тим, читач жаліє Ірену, адже вона постає перед нами як ображена та принижена жінка, яка не дивлячись на свою стійкість все-таки потребує бути слабкою у руках чоловіка, але обов’зково коханого: «Ні для кого не придатна, нікому не потрібна, для кожного, хто б не наблизився до мене – небезпечна», «Я кохаю свого Івана, свого дружину», «Я не є вільна, свобідна людина. Не думайте, щоб церковний шлюб мене в’язав! Далека я від цього. Іван Володимирович заглибоко пустив у мою душу коріння, щоб я могла позбутися його одним махом. Зрештою й не бажала б цього», «Скажу вас одверто: я не тому зірвала зносини з Іваном Володимировичем, щоб не любила його, тільки тому, що він ображав мене».
Через діалог Ірени з Михайлом, ми дізнаємось портретну характеристику Івана Володимировича: «Він найкраща людина, яку я знала. Найліпший. Ідеал інтелігенції, ніжності […]. Він одного дня не вертався до хати […], щоб не принести мені китиці квіток, щоб ласощами мене не засипувати, не згадую вже про це, що не було такої забаганки, якої б він мені не зробив… Але й грубостей його не в силі уявити собі. Не соромлюся признатися вам до того. Не було таких грубих слів, щоб він не обсипав мене, коли я противилася його диким забаганкам. Він у звіря лютого перекидався, лаяв мене, бив мене, кусав, я спазмів діставала, а він утікав із хати і не вертався по три й чотири дні… А потім приходив, як би ніщо ніколи, з великою китицею прекрасних квіток, кидався до ніг моїх, благав у мене пробачення… І я пробачала». Тепер читач повністю розумію поведінку Ірени, її вчинки і щиро співчуває їй.
Щодо Михайла, то ми вважаємо, що він – слабка особистість, адже він піддався впливу іншої жінки, незважаючи на те, що довгий час, а саме чотири роки він присвятив молодій красуні Лесі. Про Михайла неоднозначна думка у читача, адже він керується лише репліками двох героїнь, а саме Лесі та Ірени, які різняться між собою. До прикладу, Ірена про Михайла говорить: «Він же дітвак! В ньому нема ні характеру, ні смаку, ні постійності». Леся ж має дещо іншу думку: «Це найгарніший під сонцем чоловік. Це людина, якій рівні я не бачила ще». Розповідач про Михайла: «Та доля боротьби, замісць перемогу йому дати, кинула його під ноги Ірені», «Взагалі скорився зовсім цій жінці, що, раз, як добрий його дух, ішла поруч із ним, оберігаючи його, раз, як його демон, вела його у безвісти», «Як по спадистім містку – покотився Михайло в напрямку до Ірени».
Отже, можемо підводити підсумки. Основну увагу автор звертає саме на внутрішній світ героїв, їхні переживання та страхи, тонке сприйняття зовнішнього світу. Антін Крушельницький змальовує дуже важливі нюанси, які змушують читача глибше аналізувати поведінку та вчинки героїв. Загалом з усіма героями ми краще знайомимось безпосередньо через їхні діалоги.
Ми бачимо, що нагромадження негативних подій, які стосуються головних героїв, подаються в оповіданні для того аби викликати у читача безліч неоднорідних емоцій та переживань, які б сприяли глибшому аналізу тієї ситуації, яка склалася у творі.
Можемо говорити про те, що наскільки б вчинки та дії Ірени стосовно Михайла були морально невиправданими, проте враховуючи її стан душі, настрій, читач все-таки підтримує Ірену. Проте це не стосується Михайла, який постає у творі як людина слабка та безхарактерна.
Матеріально-тілесний та духовно-смисловий плани реальності.
Оповідання «Ірена Оленська» А. Крушельницького має як духовно-смислове походження реалій художнього світу, так і матеріально-тілесне.
У межах даного художнього світу все наділене однаковими величинами вимірювання, існує на одних і тих же засадах, має загальні властивості, виготовлене з одного матеріалу реальності, за одними і тими ж закономірностями та характеризується загальною спорідненістю та фундаментальною пов’язаністю всього з усім. Цим пояснюються особливості відносин «розповідача» зі «світом», які полягають у співвіднесенні внутрішнього світу, тобто настроїв та переживань героїв, із зовнішнім світом, тобто із часом, місцем та оточенням, які безпосередньо впливають на вчинки та поведінку героїв. Можемо говорити про «зовнішній світ», який представляє матеріально-тілесну оболонку оповідання та «внутрішній світ», який є духовно-смисловою оболонкою.
Отож, у межах даного художнього світу все існуюче є одноприродним, таким, якому притаманні внутрішні та зовнішні виміри, що визначає мислення про навколишнє та сприйняття його за принципом аналогії. Подібність розцінюється як свідоцтво внутрішньої спорідненості явищ, що мають спільні якості, а зовсім не екстраполяція людської вимірності на світ.