2546
.docx
|
№ 29 1)Велике переселення народів — Передісторія Великого переселення народів Перші зафіксовані рухи племен на території Європи розпочалися між 230-200 роками до нашої ери з приходом бастарнів і скірів (до Чорного моря), згодом у 113 році до нашої ери з півночі (Ютландії) в Римську імперію почали вторгнення кімври, тевтони і амброни. У 58 році до нашої ери Цезар дає відсіч свевам, що вторглися до Галії під командуванням Аріовіста. Успіхи римлян під проводом Августа зводяться нанівець внаслідок поразок КвінтіліяВара від герусків (9 рік до нашої ери), проте кордони вздовж Рейну - Дунаю римляни втримують,пізніше навіть здобувають і забезпечують лімесами райони між Дунаєм і верхнім Рейном (Декуматські поля, 74 рік). Після перших боїв римлян з маркоманнами (166-180 роки) починається вторгнення до Римської імперії хатттів (171 рік), алеманів (з 213 року), готів (236 рік) і франків (257 рік). Після відмови від верхньорейнського-реційськоголімесу у 260 році починається вторгнення алеманів на кордоні вздовж Рейну, після залишення римлянами провінції Дакія у 270 році починаються напади готів на дунайському кордоні.Причини і привідСеред основних причин переселення племен IV-VI столітті дослідники називають: зміну клімату, збільшення населення і нестачу земель. Не в останню чергу рух племен могло спонукати прагнення до війни та пригод. Приводом до Великого переселення народів став наступ гунів, які у 375 році знищують державу остготів. ІсторіяУIV-му столітті римляни розселяють германців як федератів (союзників) на своїх кордонах, вони одержують щорічне утримання і беруть на себе захист кордонів. У V-му столітті виникають германські народні поселення на римському терені. Східні германці стають рушіями переселення народів котре за часом обмежене роками: 375 рік (вторгнення гунів до остготів) і 568 роком (захоплення земель лангобардами в Італії). Велике переселення народів почалось поступовим пересуванням готів (що належали до східних германських племен) з Прибалтики в Українське Причорномор'я. Готські племена осіли в пониззі Дніпра (остготи) та між Дністром і Дунаєм (вестготи). У 375 році гуни, розбивши племінний союз готів на чолі з Германаріхом, покорили більшу частину остготів та інші племена. Восени 376, під тиском гунів, вестготи, перейшовши Дунай, оселились, з дозволу Риму, на території римської провінції Мезії (територія між Нижнім Дунаєм і Балканами). У 377 році, внаслідок постійних утисків римських чиновників, вестготи підняли повстання, до якого приєднались раби і колони. У 476 вождь племені скирів, Одоакр, скинув останнього імператора Ромула Августа — і Римська імперія перестала існувати. У VI-VII столітті почався завершальний етап великого переселення народів. У цей період племена антів, гепідів, болгар, хорватів, сербів, аварів та ін. вступили на територію Східної Римської імперії (Візантії). З 527 року анти, склавіни разом з гунами здійснювали часті походи на Константинополь. У 577 слов'яни зайняли землі на території Фракії і Македонії, а на початку VII століття Далмацію та Істрію. З кінцем VII століття слов'яни займали майже весь Балканський півострів і деякі області Малої Азії. Велике переселення народів стало однією з причин падіння рабовласницької Західної Римської імперії. Наслідки Західна Римська імперія перестає існувати. На її місці виникають держави германців. Германців навертає до аріанського християнства гот Вульфіла (жив близько 310-382/383 років), котрий переклав Біблію на готську мову. Залишену германцями місцевість на схід від Ельби заселяють слов'яни 2)Українська гетьманська держава П.Скоропадського. Навесні 1918 р. Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних політичних подій. Реальність поновлення більшовицької експансії. нездатність Центральної Ради опанувати ситуацію і досягти необхідного рівня державного та економічного розвою, наростаюча загроза перетворення України на німецьке генерал-губернаторство, а насправді в колонію, підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став почесний отаман Вільного козацтва генерал П.Скоропадський. Скоропадський Павло Петрович (1873— 1945) гетьман України (1918). Походив зі старовинного українського аристократичного роду (нащадок гетьмана 1. Скоропадського). Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. З 1905 р. - на військовій службі, генерал-лейтенант. З 1917 р. - командувач 34-им армійським корпусом (після українізації -1-й Український корпус). У жовтні 1917 р. обраний отаманом Вільного козацтва. Один з організаторів оборони України від наступу більшовицьких військ. У березні 1918 р.— один з організаторів Української Народної Громади, яка обстоювала ідею сильної влади. Після поразки країн Четверного союзу П. Скоропадський був змушений звернутися за підтримкою до країн Антанти. Під їх тиском 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією для створення єдиного фронту боротьби з радянською владою. Це стало формальним приводом до повстання проти гетьмана. 13 грудня в Києві було проголошено Директорію. Наступного дня гетьман підписав зречення від влади і виїхав до Швейцарії, а згодом до Німеччини. Під час Другої світової війни Скоропадський сприяв звільненню українських військовополонених з німецьких концтаборів. З його ініціативи були звільнені лідери українських політичних партій і рухів: С. Бандера, А. Мельник, А. Левицький та ін. Помер від тяжкого поранення, отриманого під час бомбардування. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення — гетьманат «Українська держава». Суть перевороту полягала в спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну СТВОРИТИ НОВУ модель української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що Ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Сам П. Скоропадський так характеризував свою програму: «Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію та адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так; ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків». Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації. Фактично він здійснювався під її контролем, але при формальному нейтралітеті німецької сторони. Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, має право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Як засвідчує один з мешканців столиці України, «відносний добробут Києва за гетьманських часів різко контрастував з швидким зубожінням Петрограда та Москви. На півночі вже починався голод, який був нам ще зовсім незнайомий... Після «московського пекла» Київ здавався людям своєрідним Ельдорадо». Річ у тім, що всі успіхи гетьманату пов'язані, головним чином, зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила — оку-паційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Фактично гетьманська держава перебувала у німецькому броньованому кулаку, що, з одного боку, гарантувало їй безпеку і стійкість, з іншого — справжніми господарями в Україні були не гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. ТренеромСпроби повернути поміщикам землю, обов'язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом встановлення авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхи П. Скоропадського та його однодумців у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин не могли кардинально змінити ситуацію на краше. Складний клубок внутрішніх та зовнішніх протиріч виявився не під силу гетьманській владі. 3). Підготовка вчителя до уроку Підготовка до уроків розпочинається ще до початку навчального року з вивчення програм для всіх класів. Підготовка до уроку – це вибір такої організації навчально-виховного процесу, яка в конкретних умовах забезпечить найвищий кінцевий результат. У підготовці вчителя до уроку виділяється три етапи: діагностика, прогнозування, планування. Діагностика - зводиться до уточнення всіх обставин проведення уроку: можливостей учнів, мотивів їхньої діяльності та поведінки, інтересів і здібностей, запитів і нахилів, рівня підготовки, характеру навчального матеріалу. Прогнозування - забезпечує оцінку різних варіантів проведення майбутнього уроку і вибір із них найоптимальнішого. Планування - завершальна стадія підготовки, в ході якої створюється план уроку. У плані учителя-початківця (студента) повинні відображатися такі моменти:
План конспект повинен бути детальним. Ця вимога постала з практики: нікому ще не вдалося стати майстром без осмислення в усіх подробицях організації уроку, який має проводитися. |
№ 30 1)У 882 році Олег з великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші землі, нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ. Однак, виявивши ряд суперечностей в літописі, проаналізувавши всі події, ряд вчених, зокрема академік Петро Толочко, приходять до висновку, що в Києві у 882 році стався спрямований проти князя християнина Аскольда державний переворот, в якому брали участь вірогідно язичники — бояри із великокнязівського оточення. В результаті до влади прийшла нова династія — Рюриковичів. Ні про яке норманське завоювання і створення руської держави, таким чином, не можна говорити. Олег із своєю дружиною стали на службу середньовічній ранньофеодальній слов'янській державі, яка на той час пройшла уже довгий шлях розвитку. Не випадково варяги не змінюють і її назви.[24] Київських князів з династії Рюриковичів (кінець IX — початок XII ст.) можна розділити за характером їх діяльності на дві групи. Переважаючими характерними рисами керівництва першої групи, куди входили князі Олег, Ігор, Святослав, були війни, походи, спрямовані на підкорення і приєднання всіх слов'янських і багатьох сусідніх племен, утвердження, розширення держави («собирания земель»). Правління другої групи, куди входили Володимир, Ярослав, Володимир Мономах та ін., характеризувалось пріоритетністю процесів удосконалення держави, піднесення її величі і авторитету методами дипломатії, розвитку економіки, культури та ін. Діяльність цих двох груп відповідала характеру двох етапів розвитку Київської держави. Часи перших князів (кінець IX — перші три чверті Х ст.) — це становлення країни, формування Русі, її території, населення. Розквіт держави, її культури, економіки і апогей її могутності і слави — ось характерні риси часів правління другої групи (кінець X — початок XII ст.).[24] Князювання Олега Князь Олег (882—912 рр.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва тепер поширювалась ще й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фіно-угорські племена, чудь, мерю. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротях Царграда Ігор I Рюрикович бере данину від древлян. (912—945 рр.) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: у 913 році за угодою з хазарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався до Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. У 943 році ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич Після смерті Ігоря залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги (945—964). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їх головне місто Іскоростень. Частину жителів було вбито, інших — перетворено на рабів. Та жорстока розправа була законною кривавою помстою, традицією тих часів. Після цього всі останні роки її правління характеризувались миром, спокоєм. Тому літопис ставиться до неї, як до наймудрішої серед людей. Виявом її високої політичної і культурної зрілості було її охрещення, а також толерантне ставлення до інших вірувань. Ольга приділяє велику увагу внутрішнім справам, конкретно аналізує розвиток кожного регіону держави. З цією метою вона об'їхала на возі і санях величезну територію своєї країни, побувала і в недавно підкорених землях, що було досить небезпечно. Першою серед князів навела порядок у справі організації збирання податків, визначила їх фіксовані розміри. Податки за часів Ігоря та Ольги сплачувалися переважно хутром, а грошовою одиницею була «куна» — шкурка куниці. Було встановлено, що данина ділилася на три частини, з яких дві йшли на державні витрати, а третина на потреби княгині, її міста Вишгорода. В цьому визначилась ідея поділу між бюджетом і власністю князів, що засвідчувало високий рівень державного мислення як керівної еліти, так і суспільства в цілому. Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі, здійснила у 940 році важливий державний візит у Візантію, встановила з нею досить дружні стосунки, відновила військовий союз. Вона також зуміла встановити дипломатичні стосунки з Німеччиною. Таким чином, у складних зовнішніх і внутрішніх обставинах вона здійснювала обережну, виважену політичну лінію, тримала державну систему в міцних руках, не давши їй розвалитися чи ослабнути, а також вела мудру і ефективну дипломатичну діяльність. 2)Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки ГалшкиГулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного[4]. У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополитПетро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна. Згідно з Гадяцьким трактатом1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V1694 року та Петра I1701 року[5]. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною[6]. Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня1817 року Академію було закрито[7]. Натомість у 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія. Острозька школа (академія) — перший вищий навчальний заклад у Східній Європі, найстарша українська науково-освітня установа. У 1576 році князь Острозький Костянтин-Василь засновує слов'яно-греко-латинську академію в Острозі. Велику суму коштів на розбудову академії надала його племінниця — княжна Гальшка Острозька (6000 коп.). 7 лютого 1577 р. — перша згадка про академію в передмові до книги Петра Скарги «Про єдність костьолу Божего». В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини. Студенти Острозької академії опановували п'ять мов: слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку, латинську. Першим ректором школи був письменник Г.Смотрицький, викладачами — видатні тогочасні українські та зарубіжні педагоги-вчені, такі як Дем'ян Наливайко, Христофор Філалет, І.Лятос, Кирило Лукаріс та педагоги із Краківського та Падуанського університетів. О. Ш. мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію шкільництва в Україні: за її зразком діяли пізніші братські школи у Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському. Вихованцями школи були: відомий учений і письменник М.Смотрицький, гетьман П.Сагайдачний та ін., пізніші видатні церковні і культурні діячі. Із заснуванням 1624 р. єзуїтської колегії в Острозі О. Ш. занепала і 1636 р. перестала існувати. Указом Президента України від 12 квітня 1994 року розпочалося відродження Острозької академії, а указом від 30 жовтня 2000 року університету «Острозька академія» було надано статус національного. Університет має взірцеву репутацію як в Україні, так і за її межами — діяльність Острозької академії в 1999 році було відзначено XXVII Міжнародним призом «За якість», що вручався в Парижі. 22 червня 2007 року на базі Острозької академії за участю Президента України було відкрито віртуальну наукову бібліотеку, аналогів якої в Україні поки що не існує. У 2009 році Кабінет міністрів України надав Острозькій академії статус самоврядного дослідницького ВНЗ. Указом Президента України від 19 серпня 2009 року ректорові Національного університету «Острозька академія» професору Пасічнику Ігорю Демидовичу присвоєно звання Героя України за визначні особисті заслуги перед Україною у збереженні та примноженні національної освітянської спадщини. Університет постійно відвідують видатні діячі сучасності, зокрема візити до Острозької академії здійснювали Президенти УкраїниВіктор Ющенко, Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Янукович
3)У 90-ті роки XX ст. в умовах розбудови незалежної України почалися процеси реформування всіх сфер суспільного життя. Вони охопили й шкільну освіту. Протягом останнього десятиріччя XX століття йшов активний процес визначення цілей, завдань, оновленого навчального змісту, державних стандартів шкільної освіти, зокрема історичної. За таких обставин проблема перевірки та оцінювання результатів навчання відійшла на другий план. Знову вона постала перед педагогами вже у 2000 році, коли було оприлюднено спільний наказ Міністерства освіти і науки й Академії педагогічних наук України «Про запровадження 12-бальної шкали оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти» (від 4.09.2000 р.). Міністерство освіти і науки України обрало шлях реформування системи оцінювання, зробивши акцент не на класифікаційній, а на діагностичній його функції. Вчителеві тепер пропонувалось систематично вимірювати якість знань кожного учня, виявляти його навчальні досягнення і визначати на основі цієї діагностики індивідуальні потреби цього учня в навчанні. До того ж обов'язкове підсумкове діагностування (тематичний контроль) дозволяло оцінити не просто участь учня в процесі навчання (встигає/не встигає), що є сенсом поточної оцінки, а якість осмислення і засвоєння ним певного блоку (модуля) інформації, тобто виявити наявність/відсутність у нього системних знань з предмета. Реформування української освітньої системи, зокрема й системи оцінювання, йшло з урахуванням світових освітніх процесів. Нині домінуючою у світі стає нова парадигма освіти, що поєднує знаннєву, діяльнішу і ціннісно-орієнтаційну складові її змісту й формується «від результату». Її напрямами в українській теорії та філософії освіти можна вважати діяльніший, особистісно орієнтований та компетентніший підходи. Така методологія поступово змінює уявлення суспільства про оцінку якості освіти, рівня освіченості й кваліфікації тих, хто навчається. Важливим стає не наявність в індивіда внутрішньої організації чогось (знань, якостей, здібностей), а можливість використання і застосування всього нагромадженого: знань, умінь, ставлень, досвіду - у навчальній чи життєвій ситуації. Отже, нова організація навчання, орієнтованого на результат, починається з чіткого усвідомлення учителем бажаного рівня навчальних досягнень учнів.
|
|
№ 31 Діяльність Директорії у 1919-1920 рр. 1) Створена 14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Укр. Національно-визвольної Спілки в Києві, як межпартийный орган соцпартій У (політичний керівник - В. Винниченко, військовий - С. Петлюра. Директорія домоглася нейтралітету німців і за допомогою корпуса стрільців під командуванням Е. Коновальца розгромила 18 листопада 1918 р. війська гетьмана Скоропадското в 30 км південніше Києва (причина слабості гетьмана - див. попереднє питання). У середині грудня Скоропадський, зрозумівши безнадійність ситуації, відрікається від влади на користь Директорії і біжить у Німеччину. Внутрішня політикадиректорії носила закономірно суперечливий характер: а) издала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не могла його реалізувати, забороняючи самовільний поділ землі; б) уникаючи беззакония, лишила в недоторканності польські маєтки на У; в) у січні 1919 р. провела вибори в парламент («Трудовий конгрес»), але реальної законодавчої влади створити не могла; г) оголосила про об'єднання ЗУНР з УНР («Злука »), але через гостру класову боротьбу в обох державах об'єднання У залишилося на папері; д) прихильники Винниченко закликали до першочергового рішення соціальних проблем, а прихильники Петлюри - до зміцнення незалежності (через посилення армії й адміністративних органів). Зовнішня політика Директорії: 1) відношення із Сов. Росією: а) ворожість друг до друга; б) підтримка супротивників один одного (Росія - Радянську У, Директорія - ринулася до спілки з білогвардійцями, Антантою); в) відкрита війна один з одним (січень-лютий 1919 р.). 2) Відношення з Антантою: а) після поразки Німеччини - прагнення ввійти під заступництво Антанти (посилка представників у США, Англію, Францію, Італію й ін.; участь у Парижской мирної конференції і т.д.); б) ставка Антанти (особливо Франції) на Польщу; 3) Відношення з білогвардійцями: а) від військових дій (монархіст Денікін не визнавав незалежної У) до збройного нейтралітету перед настанням Червоної Армії в середині 1919 р. і до підтримки Врангеля в 1920 р., що стремились з'єднатися з Петлюрою і белополяками для спільної боротьби з радянською владою. 4) Відношення з Польщею: а) постійна боротьба з польськими домаганнями на західно-укр. землі (В. Галичина й ін.); б) проте в 1920 р. Петлюра йде на спілку з Пилсудским проти Сов. Росії (див. таке питання). Висновок: влада Директорії була Хитливої, через суперечливий характер внутрішньої і зовнішньої політики, чим і скористалася Сов. Росія в січні 1919 р., захопивши територію УНР; офіційно Директорія була ліквідована 20 листопада 1920 р. указом Петлюри, що привласнив собі усе її повноваження. 2) Вибори 2004. 2010рр. Згідно з діючим на той час Законом «Про вибори Президента України», вибори відбувалися за системою абсолютної більшості: для перемоги слід було набрати абсолютну більшість голосів від числа тих, хто взяв участь у голосуванні. У випадку, якщо жоден кандидат не набирає такої кількості голосів, передбачався другий тур через 3 тижні, в якому мали брати участь двоє кандидатів, які набрали найбільше голосів. Для перемоги у другому турі досить було набрати більше голосів, ніж набрав суперник. Під час передвиборчої кампанії один з основних претендентів на посаду президента, опозиційний кандидат Віктор Ющенко, неодноразово заявляв про факти стеження за ним та замаху на його життя. 10 вересня2004 року, після кількаденного перебування під спостереженням українських лікарів, Віктор Ющенко у важкому стані був госпіталізований Віденською клінікою «Рудольфінерхауз».Масові демонстрації 23 жовтня 2004 року в Києві В Києві зібрався наймасовіший мітинг в Україні після набуття незалежності (100 тисяч учасників). Люди зайняли всю площу Лесі Українки, що перед Центвиборчкомом. Була зайнята також вся проїжджа частина в обидва боки і весь протилежний бік площі. Все людське поле — помаранчеве від передвиборчої атрибутики Ющенка. Контрольовані владою (майже всі) ЗМІ зовсім не висвітлили цю подію. Ющенко мобілізував людей до найголовнішої події — дня і ночі виборів, коли вони мають не просто піти і проголосувати, але і своїм пікетом захищатися від фальсифікації. Перший тур 31 жовтня2004Другий тур 21 листопадаПереголосування другого туру 26 грудня2004 Вибори Президента України 2010 — чергові вибори Президента України. Спочатку були призначені Верховною Радою України на 25 жовтня2009 року[1], але ця дата була оскаржена чинним Президентом України Віктором Ющенком у Конституційному Суді[2]. Після того, як Конституційний Суд визнав таке рішення протиправним, Верховна Рада призначила вибори на 17 січня2010 року[3]. На виборах використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. У 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж у суперника. За результатами обробки 100,00% протоколів перемагає лідер опозиції Віктор Янукович — 48,95% (12 481 268 голосів); Юлія Тимошенко відстає на 3,48 відсотки — 45.47% (11 593 340 голосів). Проти обох кандидатів проголосувало 4,36% громадян[12]. Визнаних недійсними виборчих бюлетенів — 1.19%. Зросла в порівнянні з першим туром активність виборців — 69,15% (66,76% у першому турі). Юлія Тимошенко не визнала своєї поразки, заявила про масові фальсифікації «в цілому по Україні на понад 1 млн. голосів за різними технологіями» і сказала, що оскаржуватиме результати виборів у суді[13]. Рішення ЦВК 14 лютого2010 року ЦВК оголосила офіційні результати виборів президента України, згідно з якими лідер Партії регіонів Віктор Янукович переміг і став наступним президентом країни[14]. 3)
. Сучасна структура шкільної історичної освіти в Україні Згідно з Законом про загальну середню освіту в Україні та відповідно до освітнього рівня, який забезпечується загальноосвітнім навчальним закладом (початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта), існують різні типи загальноосвітніх навчальних закладів I, II, III ступенів. Школи кожного з трьох ступенів можуть функціонувати разом або самостійно. Структура шкільної історичної освіти виглядає так:
|
№ 32 1)Соц-еконрозвітокукр земель у складі рос в сер і другойпол 18 ст. Уже на початку 60-х років XVIII ст. Російська імперія посилила тиск на рештки української козацької державності, задумуючи цілковито ліквідувати Січ та Гетьманщину. Гетьман Кирило Розумовський, дуже лояльно налаштований щодо Російської імперії, спробував у інтересах розвитку Гетьманщини зміцнити гетьманську владу, навіть зробити її спадковоюГетьмана Кирила Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога Катерини була категоричною — зректися гетьманської булави. Протягом 10 місяців український гетьман, використовуючи свої зв'язки при дворі, намагався якось залагодити справу. Та імператриця залишалася непохитною — адже справа була не в особі Кирила Розумовського.Ліквідація гетьманства була логічним наслідком колоніальної політики Російської імперії щодо України. Таким чином, у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений був скласти свої повноваження, а вже наступного місяця його офіційно було увільнено від гетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною та Запорожжям було створено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим. Майже одночасно (1765) було скасовано козацький устрій на Слобожанщині й утворено там Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові. Козацькі полки перетворювалися на гусарські. Старшини отримували російські військові чини, а козаки ставали «військовими обивателями». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.Скасування гетьманства стало початком вирішального наступу царату на українську автономію. Протягом наступних років один за одним з'являлися імператорські укази, що мали довершити справу підкорення України. Виконавцем імператорської волі був президент Малоросійської колегії Петро Рум'янцев.Його бурхливу антиукраїнську діяльність тимчасово призупинила тільки чергова російсько-турецька війна 1768—1774 pp., оскільки Російській імперії був потрібний спокійний тил і гарматне м'ясо. У цій війні особливо уславилися запорозькі козаки, котрі сподівалися, що за вірну службу у війні проти «бусурман» імперія залишить у спокої козацтво, не буде вторгатися в землі Війська Запорозького, які широко прослалися степами Центральної та Південно-Східної України. Та не так сталося, як гадалося і як обіцялося ...4 червня 1775 р. війська генерала Текелія раптово оточили Січ-столицю, де стояла невелика козацька залога, й зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши на нерівні сили сторін запорожці вирішили скласти зброю. Наступного дня за наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, артилерію, скарб, клейноди і прапори, архів тощо. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, в тому числі 500 козацьких майстерень і торговельних будинків. Після ліквідації Січі запорожцям було наказано записатися до селянського (фактично до кріпаків) та міщанського станів. Старшин зараховували офіцерами до царської армії, але найвищих керівників Січі жорстоко покарали. Особливо тяжка доля випала кошовому отаману Петру Калнишевському, військовому судді Павлу Головатому та військовому писарю Івану Глобі. Останній кошовий протягом 25 літ відбував ув'язнення у маленькій келії, фактично у кам'яному мішку, в Соловецькому монастирі. Суддя ж і писар були заслані до Сибіру (Тобольськ).У 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній — Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася на 11 повітів. Глухів утратив статус столиці. У губернських і повітових містах створювалися такі самі адміністративні та судові установи, які діяли скрізь у Російській імперії. Малоросійську колегію було скасовано. З ініціативи Рум'янцева здійснювався перепис населення, кількість вільних селян знову було зменшено. Врешті, 1783 р. вийшов імператорський указ, який прикріпляв усіх українських селян до того місця, де вони були записані під час останнього перепису, й забороняв переходити на нові місця. Цим указом у Лівобережній та Слобідській Україні запроваджувалося кріпацтво.Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідоване й козацьке військо. Десять козацьких і три компанійські полки перетворилися на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії. Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися з українських козаків, які утворили окремий стан населення — казенних селян. На відміну від звичайних селян, вони не були кріпаками, а мусили відбувати військову службу в регулярній російській армії. Рекрутами-солдатами ставали троє козаків з кожних 500 душ населення.З-поміж інших заходів, що визначали українське життя за російським імперським взірцем, було оголошення «Грамоти про вільність дворянства», яка надавала українській шляхті й старшині всіх прав російського дворянства. Тим самим царат прагнув підкупити верхівку козацької старшини і зміцнити соціальну базу свого панування.Перетворення Лівобережної Гетьманщини на складову частину Російської імперії, ліквідація Січі супроводжувалися значним погіршенням життя українців. Економічний і господарський потенціал України нещадно використовувався царатом у численних війнах. 2) Реформа адміністративно-територіального устрою на Україні та її вплив на виконання бюджетної політики
Проблема адміністративного устрою почала хвилювати українську політичну еліту ще, певно, з моменту зародження державності. Хоча після тихого поховання результатів роботи комісії з адміністративної реформи під головуванням Леоніда Кравчука, увага до раціональної організації адміністративно-територіального устрою ослабла. Періодично створюються комісії, констатуються явища, що свідчить про непрогнозованість та невизначеність державної політики у цьому. Процес заговорювання проблеми так і тривав би традиційно для українського політикуму. Однак почали прогресувати фактори, які досить серйозно впливають на активність політичної еліти у державотворенні. Це,насамперед, політико-економічні чинники на макрорівні. Від організації адміністративно-територіальних одиниць залежить обсяг повноважень, які їм надаються. Відповідно можна говорити при цьому про посилення представництва чи послаблення регіональної еліти. З укрупненням областей їх роль значно зростає. Це демонструється щороку перед затвердженням бюджету.
Сучасні кордони областей стали затісними для потужних регіональних угрупу-вань. Центри тяжіння вже визначилися. Форми медіа-підтримки випливають із середовища, що створюється. В Донецьку застосовуються лозунги, спрощені до елементарної формули, - ми багаті, але нас оббирає Київ. Потенційно насторожених, національно-свідомих галичан заколисують, прикриваючись авторитетом В'ячеслава Чорновола - ідея створення земель, мовляв, є його політичним заповітом. На мікрорівні очікування змін підживлюються сподіваннями на малий бізнес. Так, аналіз бізнесової активності свідчить, що відкриття та рентабельне функціонування підприємства починається тоді, коли зона обслуговування перевищує три тисячі жителів, які є потенційними споживачами продуктів його діяльності. З бюджетної точки зору частка видатків на утримання сільських рад різко зростає зі зменшенням розмірів громад. Адже в малолюдних селах практично немає інших бюджетних установ - дитсадок закритий, бо мало дітей для формування групи, фельдшерсько-акушерський пункт не працює, бо не вистачає коштів на його забезпечення. Осередки культури - сільські клуби, у зв'язку зі старінням населення, занепадають. І як результат - утримання сільського голови, його помічника та бухгалтера нерентабельне .
Після схвалення Бюджетного Кодексу питання оптимізації адміністративного поділу набуває особливої гостроти. Нормативно-формульний підхід оголив проблеми, які донедавна затушовувались бюджетною "матрьошкою". Розрахунок видатків на споживачів особливо болісно вдарив по малочисельних адміністративно-територіальних одиницях та по тих, які мали розгалужену систему бюджетних установ . Обмеження юрисдикції органів самоврядування територіальних громад лише межами населеного пункту створює правовий вакуум у регулюванні взаємовідносин на території, яка знаходиться поза цими населеними пунктами. За умов невизначеності ці прогалини намагається заповнити районна державна адміністрація, хоча ряд повноважень відноситься до компетенції органів місцевого самоврядування . Невідповідність потенцій великих міст їхнім правам викликає інколи неадекватні демарші місцевої еліти. Наприклад, у Харкові незаангажованість реалізувалася у формі "мовного бунту". Центрами "фронди", традиційно є великі міста, які концентрують у собі серйозну критичну масу невдоволеності статусом вторинних суб'єктів великої політики. За умов відсутності такого об'єднуючого фактору, як мова, хробак сепаратизму знаходить тут сприятливі умови для свого розвитку. Хочемо того чи ні, але великі міста, що мають свої специфічні проблеми та серйозні амбіції, вимагають особливого підходу. Їхні інтелектуальні та матеріальні потужності досить великі для того, щоб говорити про їх самодостатність. 3)Шкільний підручник і його функції Упродовж десятиріччя існування нової структури та змісту шкільної історичної освіти в Україні було розроблено предметні програми та видано підручники, посібники, робочі зошити з усіх історичних курсів. Однак процес створення цілісної системи українських підручників ще не завершений. У дидактиці утвердилося таке визначення шкільного підручника: це масова навчальна книга, що викладає предметний зміст освіти і визначає види діяльності, призначені для обов‘язкового засвоєння учнями з урахуванням їх вікових та інших особливостей. Шкільний підручник з історії виконує такі функції: інформаційну (розкриває зміст освіти, дає обсяг матеріалу на кожен урок з урахуванням віку учнів); систематизуючу (забезпечує послідовність викладу змісту, систематизує його); навчальну (полегшує засвоєння і закріплення знань);
Компоненти підручника. Сучасні історичні навчальні книги можна умовно поділити на дві групи: моноконцептуальні та поліконцептуальні. Автори перших викладають та інтерпретують історичні факти в єдиному руслі традиційних поглядів або, навпаки, абсолютно нових теорій. Деякі роблять це достатньо коректно, висвітлюючи своє бачення і не нав‘язуючи його як єдиноправильне і об‘єктивне. Інші – більш активні – не залишають право на сумніви у своїх висновках. Остання тенденція по суті повертає нас до тієї ж партійно-державної ідеології тільки під іншою назвою. Нам здається, що для сучасної української школи потрібні підручники поліконцептуального характеру, які дають не одне, а два чи більше трактувань того самого факту, події. Як свідчить аналіз, сучасні навчальні книги демонструють три можливих шляхи здійснення такої полі концептуальності: одні автори після викладення фактів пропонують учням самостійно порівняти судження або оцінки, інтерпретації, думки різних істориків (інших підручників) з цього приводу та висловити власні погляди; інші пропонують школярам поміркувати над версіями і теоріями прямо в основному тексті, викладаючи їх одночасно з власною версією подій та запрошуючи таким чином до осмислення і дискусії; нарешті, ще одним підходом є включення в основний текст фрагментів документів, джерел, що містять іншу точку зору, ніж авторська, та запрошують учнів до порівняння та зіставлення. Саме поліконцептуальна модель підручника дає змогу авторам, а, отже, і вчителям реально застосовувати у навчальному процесі проблемний виклад, пошукове та дослідницьке навчання, інтерактивні технології. Але у зв‘язку з плюралізмом думок та оцінок історичних фактів у шкільних підручниках постають нові проблеми: як визначити межу між бажанням автора висловити свою позицію з приводу того чи іншого явища, події, діяча і обов‘язково бути максимально об‘єктивним та безпристрасним, чого потребує навчальна література? На жаль, саме суб‘єктивізм, на нашу думку є на сьогодні недоліком значної кількості підручників, що викликає нарікання вчителів. |