2546

№ 37 1)Виникнення ЗУНР. Злука та її місце у подальшій фундації української незалежної держави. Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали чинниками, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчя світу. Багатовікові імперії захиталися під потужним тиском революційних вітрів. Потерпівши поразку і намагаючись зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 р. видає маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представляли новостворені держави (ідеал майбутньої держави вбачався в становленні федерації на теренах колишньої Австро-Угорської імперії).Саме у руслі цих положень законопослушні українські посли українського парламенту, депутати галицького й буковинського сеймів, лідери політичних партій і греко-католицького духовенства 18 жовтня 1918 р. утворили у Львові Українську Національну Раду. Нове представницьке утворення одразу поставило питання про об'єднання західноукраїнських ціле і проголошення Української держави. Така позиція українців вступила в протиріччя з намірами поляків, які вже 28 жовтня в Кракові створили польську ліквідаційну комісію, основне завдання якої полягало в розформуванні австрійських органів управління і передачі всієї повноти влади в краї представникам польської адміністрації. Акт передачі мав відбутися 1 листопада 1918 р. За цих обставин українська сторона, яку представляли молоді українські офіцери, які ще у вересні 1918 р. утворили Центральний військовий комітет, вирішила взяти ініціативу в свої руки. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1,5 тисячі українських вояків на чолі з сотником Українського Січового стрілецтва Д. Вітовським оволоділи головними позиціями у Львові, взяли під контроль ратушу та інші державні установи і встановили свою владу в місті. Спираючись на активність молодих патріотів та підтримку місцевого населення. Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. Загальновизнане право народів на самовизначення дало шанс західним українцям на розбудову власної державності. 11 листопада було утворено виконавчий орган влади — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоплювала 70 тис. км, а населення налічувало майже 6 млн осіб. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено. Оговтавшись після українського превентивного удару, польська сторона почала крок за кроком відвойовувати свої позиції в західноукраїнському краї. Краще підготовлені збройні формування поляків, очолювані значною кількістю офіцерів (в українців відчувався їх гостри дефіцит), досить швидко вийшли зі скрутного становища і 21 листопад захопили Львів. Невдовзі польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава У цей час молода українська держава енергійно шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині заснувала дипломатичні представництва в Чехословаччині, Канади, Італії, США, Бразилії тощо. Проте українську державність світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати не поспішали. За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фастові укладають попередню угоду про об'єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта з'єднання відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до закону «Про форми влади в Україні», затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано в Західну Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). На жаль, ця історична подія мала чисто символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР, і УНР втрачали у цей час позицію за позицією, територію за територією. Отже, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з держав, що утворилась на її уламках, стала Західноукраїнська Народна Республіка. З моменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на за¬хідноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі; збройною агресією на територію ЗУНР; міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об'єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців про возз'єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри від¬чайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією. 2)Внутрішньополітична ситуація в Україні на сучасному етапі. В економічному розвитку сучасної України мають місце як негативні, так і позитивні тенденції. Основними проблемами є реформування промисловості і сільського господарства, забезпечення стабільного зростання виробництва являється припинення руйнації культури, науки і освіти, створення надійної системи захисту, інтеграція в європейське і світове співтовариство. Нинішні позитивні тенденції в розвитку економіки держави пов'язують з припиненням падіння промислового виробництва. Стабілізація відбувається в основному за рахунок експорторієнтованих та базових галузей. 2000 р. став переломним, коли темпи економічного зростання становили 8%,2001 р - 11%- Єдиним вагомим досягненням економіки України є певна стабілізація грошової одиниці - гривні. Дещо уповільнилися темпи падіння валової продукції сільського господарства. Але це відбувається лише за рахунок рослинництва, бо тваринництво переживає не найкращий час. У 2001 р. був зібраний непоганий урожай. Важливим чинником виходу сільського господарства з кризи стало прийняття нового Земельного кодексу, який закріпив право приватної власності на землю. Україна здійснює зовнішньоторгівельні операції зі країнами світу. До останнього часу зберігалась стійка тенденція скорочення обсягів торгівлі з країнами колишнього СРСР і нарощування торговельних зв'язків з іншими державами. Найбільший торговий партнер - Російська федерація. На неї припадає більше чверті товарів, які вивозяться з України. Близько половини товарів, одержаних із-за кордону, - це товари з Росіі. Ще майже 20 відсотків товарів надходить в Україну з Німеччини, Туркменістану, Сполучених Штатів Америки та Польщі. Вироби з Китаю, Туреччини ("човникова" торгівля) теж є помітними на українському ринку. Специфіка видів діяльності обумовлює значну галузеву диференціацію у рівнях заробітної плати працівників. У нафтодобувній, нафтопереробній, газовій промисловості, на метрополітені він у два і більше разів перевищує середній показник. На відміну від цього, заробітна плата працівників громадського харчування, освіти, охорони здоров'я у чотири рази нижча. Розрив у доходах населення набрав небачених масштабів. 3)До найбільших недоліків нової системи оцінювання педагоги від­носять, як правило, відсутність у ній негативної оцінки та більшу роз­митість критеріїв оцінювання навчальних досягнень учнів порівняно з попередньою. Справді важко встановити, наприклад, скільки балів має отримати учень, якщо орієнтуватись на наступні критерії оціню­вання: 1 бал - «відтворює деякі елементи» об'єкта вивчення, 2 бали - «фрагментарно відтворює незначну частину навчального матеріалу», З бали - «відтворює менше половини навчального матеріалу»; або 10 балів - «володіє глибокими і міцними знаннями, здатний використо­вувати їх у нестандартних ситуаціях», 11 балів - «володіє узагальненими знаннями з предмета, аргументовано використовує їх у нестандартних ситуаціях» і 12 балів - «має системні, дієві знання, неординарні творчі здібності ...» Надмірну узагальненість і нечіткість «Загальних крите­ріїв...» мали, за задумом авторів реформи, усунути критерії оцінюван­ня навчальних досягнень учнів з окремих предметів. Вважаємо також, що зниження ролі поточного оцінювання учнів до рівня необов'язкового ускладнює застосування у навчанні актив­них та інтерактивних технологій і методів, не дозволяє реально надати навчанню рефлективний характер, заважає оцінюванню навчальних досягнень відповідно до вимог компетентнісного підходу.

№ 38 1)Проголошення УНР: боротьба за автономію і державний суверенітет України. Жовтневе більшовицьке повстання та падіння Тимчасового уряду з одного боку, радикально вирішували частину проблем та конфліктів, з іншого породили нові. Намагаючись втримати ситуацію під контролем, Центральна Рада вже в де. петроградського перевороту ініціює утворення «Крайового комітету охорони революції є Україні», до складу якого входили представники різних політичних та громадських організацій, серед них більшовики Г. Крейсберг, В. Затонський. Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 листопада 1 вона ухвалює III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у дев'яти українських губерній. Цей документ накреслював широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам «національно-персональної автономії»; забезпечення українському народові демократичних прав скасування смертної кари, амністію політв'язням; скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів. На жаль. Універсал мав суттєву суперечність широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як держава вже не Існувала, у цей час на перебіг подій в Україні дедалі більше впливають нові головним чином, зовнішньополітичні чинники: зміцнення більшовицької влади в Росії, її бажання втримати під своіь контролем українські землі; фактичний розвал та деморалізація російської армії, її перетворення на І насильства, анархії та безладу у краї; ускладнення становища на фронтах Першої світової війни, посилення впливу мецького фактора на українські землі. Наприкінці 1917 р. український національний рух щеишое висхідній лінії, про що свідчать результати виборів до Всеросійських установчих зборів - в Україні за більшовиків проголосувало лише 10% виборців, а за українські парти -майже 75%. За таких несприятливих обставин більшовицькі організації України вирішили енергійними діями завоювати маси і перехилити шальку політичних терезів на Була розгорнута широка агітаційно-пропагандистська кампанія, основою якої стало твердження про контрреволюційність та буржуазність Центральної Ради. Крім того, більшовики активно підтримували ліве крило українських партій, намагаючись підірвати вплив, авторитет Центральної Ради, її внутрішню єдність Дестабілізуючим чинником став і зовнішньополітичний тиск який дедалі більше набував характеру воєнної загро: (наприкінці листопада більшовики утворили Мотилеві при ставці революційний польовий штаб, який готувався дш боротьби не тільки з прихильниками старого рея йму, , з радівцями; 1 грудня 1917 р, новий верховний голо¬внокомандуючий більшовик М, Криленко звернувся з відозвою до українського народу). Ці та інші політичні, організаційні й воєнні дії більшовиків були спрямовані на створення сприятливих внутрішніх та зовнішніх умов для реалізації основного завдання захоплення влади в Україні та встановлення більшовицького режиму на її території. Спочатку це завдання вони намагалися вирішити легітимним (законним) шляхом. Широка агітаційно-пропагандистська кампанія, підрив внутрішньої єдності Цент¬ральної Ради, зовнішній силовий тиск тощо, на думку більшовиків, мали забезпечити їм більшість серед делегатів Всеукраїнського з'їзду рад. Спираючись на цю більшість, можна було вихолостити національний характер Центральної Ради та шляхом переобрання трансформувати її у Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України, який в перспективі міг би стати однією з середніх ланок централізованого апарату управління Радянської Росії. Проте цей стратегічний план більшовикам реалізувати не вдалося. Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 р„ Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Захопивши Харків, більшовицькі війська в середині грудня оволоділи важливими залізничними вузлами — Лозовою, Павлоградом, Синельниковим, що дало змогу блокувати каледінські війська на Дону і Донбасі та створити вигідний плацдарм для вирішальних боїв з УНР. У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування (26 грудня Генеральний секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати). Основну ударну силу протидіючої сторони становили частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моряків та червоногвардійці промислових центрів України та Росії. Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсіснко віддав наказ про наступ 30-тисячному радянському війську проти УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олексакдрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український народ для відпору агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 р. Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суве¬ренною державою українського народу». Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками». Універсал декларував низку принципово важливих положень: проголошувалася незалежність, суверенність УНР; на уряд покладалося завдання «цілком самостійно» довести до кінця переговори з Центральними державами та укласти з ними мир (після укладення миру планувалися демобілізація армії, заміна її робочою міліцією; переведення заводів і фабрик з воєнного на мирний стан, збільшення продукції народного споживання тощо); гарантувалася передача землі селянам без викупу є до початку весняних робіт; констатувалася націоналізація лісів, вод та підземних багата краю; було взято курс на запровадження монополії на виробництво торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами і встановлені-державно-народного контролю над усіма банками; ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР. Проголошена в універсалі самостійність не мала абсолютної характеру. Навіть у цьому документі цілковито не відкидалась ідея федерації: тільки Українські Установчі збори мають остаточно вир шити питання «про федеративний зв'язок з народними республіка» колишньої Російської держави». На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено над пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. 2) Внутрішньополітична ситуація в Україні на сучасному етапі. В економічному розвитку сучасної України мають місце як негативні, так і позитивні тенденції. Основними проблемами є реформування промисловості і сільського господарства, забезпечення стабільного зростання виробництва являється припинення руйнації культури, науки і освіти, створення надійної системи захисту, інтеграція в європейське і світове співтовариство. Нинішні позитивні тенденції в розвитку економіки держави пов'язують з припиненням падіння промислового виробництва. Стабілізація відбувається в основному за рахунок експорторієнтованих та базових галузей. 2000 р. став переломним, коли темпи економічного зростання становили 8%,2001 р - 11%- Єдиним вагомим досягненням економіки України є певна стабілізація грошової одиниці - гривні. Дещо уповільнилися темпи падіння валової продукції сільського господарства. Але це відбувається лише за рахунок рослинництва, бо тваринництво переживає не найкращий час. У 2001 р. був зібраний непоганий урожай. Важливим чинником виходу сільського господарства з кризи стало прийняття нового Земельного кодексу, який закріпив право приватної власності на землю. Україна здійснює зовнішньоторгівельні операції зі країнами світу. До останнього часу зберігалась стійка тенденція скорочення обсягів торгівлі з країнами колишнього СРСР і нарощування торговельних зв'язків з іншими державами. Найбільший торговий партнер - Російська федерація. На неї припадає більше чверті товарів, які вивозяться з України. Близько половини товарів, одержаних із-за кордону, - це товари з Росіі. Ще майже 20 відсотків товарів надходить в Україну з Німеччини, Туркменістану, Сполучених Штатів Америки та Польщі. Вироби з Китаю, Туреччини ("човникова" торгівля) теж є помітними на українському ринку. Специфіка видів діяльності обумовлює значну галузеву диференціацію у рівнях заробітної плати працівників. У нафтодобувній, нафтопереробній, газовій промисловості, на метрополітені він у два і більше разів перевищує середній показник. На відміну від цього, заробітна плата працівників громадського харчування, освіти, охорони здоров'я у чотири рази нижча. Розрив у доходах населення набрав небачених масштабів. 3) Зв'язок методики навчання історії з іншими науками У 90-х рр. XX ст. було піддано принциповому перегляду методо­логію багатьох наук, зокрема історичної і педагогічної. У складному пошуку нових пріоритетів опинились і методики навчання окремих предметів, особливо методики навчання історії та суспільствознав­ства. Деідеологізація шкільної суспільствознавчої освіти на практиці стала лише її декомунізацією, відмовою від марксистської ідеології. Суспільна криза, що відбилася на стані суспільних наук, не дозволила сформулювати позитивну стратегію шкільного суспільствознавства. На тлі кризи масової свідомості, відсутності системи загально­національних цінностей та орієнтирів, історична наука поки не може запропонувати школі нову методологію і концепцію шкільної істо­ричної освіти. Адже у 2001-2002 рр. педагогічною громадськістю України було здійснено багато спроб розробити національну концепцію шкільної історичної освіти. І хоча ця робота ще не завершена, у пропонованих проектах широко застосовувались досягнення сучасної науки, істо- зичного синтезу, поєднання соціологічного, географо-антропологіч-ного, культурно-психологічного підходів тощо. У сучасних педагогічних дослідженнях також можна побачити ви­користання різних підходів до розбудови сучасної системи шкільної освіти, зокрема історичної. Серед них: 1.діалектичний підхід, що дає можливість розкрити сутність педа­гогічних явищ на основі історико-теоретичного аналізу з урахуван­ням того, що освіта обумовлюється матеріальним життям суспільства і рівнем його соціокультурного розвитку; 2.антропологічний підхід, що забезпечує цілісність виховання і освіти людини у процесі формування особистості, пріоритет у ній за­гальнолюдських цінностей; 3.культурологічний, аксіологічний і цивілізаційний підходи, що доз­воляють розглядати освіту як одну з основних складових культури і цивілізації. Теоретико-методологічною основою педагогічних робіт в останні роки є також концепції синергетичного розвитку педагогічних феноме­нів, теорії цілісного світового педагогічного процесу, основні ідеї гума­ністичної педагогіки і психології, теорії виховуючого навчання, ідеї філософії історії, філософії культури, філософії освіти і виховання тощо.

№ 39 1)Антоно́вичВолоди́мирБоніфа́тійович (18 (30) січня1834, Махнівка — 21 березня1908, Київ) — український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондентРосійської АН з 1901; професорКиївського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади.Хлопомáнство — народницько-культурна течія української інтелігенції на Правобережній Україні 50-ті—60-ті роки 19 століття, яка прагнула зближення з народом. Антонович — автор понад 300 праць з історії, археології та етнографіїУкраїни. Зібрав, зредагував і видав 9 томів «АрхиваЮго-ЗападнойРоссии», що стосуються історії Правобережної України 16—18 століть. Вступні статті Антоновича до цих томів присвячені історії козацтва «О происхождениикозачества», 1863;«Последниевременакозачества на правом берегу Днепра по актам 1679—1716 гг.», 1868), гайдамаччини «О гайдамачестве», 1876 і «О мнимомкрестьянскомвосстании на Волыни в 1789 г.», 1902), селянства «О крестьянах в Юго-ЗападнойРоссии по актам 1770—1798 гг.», 1870), шляхетства «О происхождениишляхетскихродов в Юго-ЗападнойРоссии», 1867), міст і міщанства «О городах в Юго-ЗападнойРоссии по актам 1432—1798 гг.», 1870),церкви «Об унии и состоянииправославной церкви с половины 17 до конца 18 в.», 18 Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Він створив так звану «київську школу» істориків, що в особі учнів Антоновича з Київського університету (Дмитро Багалій, Петро Голубовський, Михайло Грушевський, М. Довнар-Запольський, Іван Линниченко та ін.) заклала підвалини сучасної історичної науки. У своїх працях Антонович уникав синтези, документально досліджуючи окремі історичні явища. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Антонович був видатним українським громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у Львівському сеймі. Антоновичу належить велика роль в реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку. Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900). Учасник багатьох загальноросійських археологічних з'їздів, міжнародного археологічного конгресу в Лісабоні (1880). 2)Декларація про державний суверенітет України, її історичне значення. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ історичного значення - Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет передбачав верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна ставала незалежною державою в зовнішніх відносинах. Декларація складалася з 10 розділів. Нею визнавалося право української нації на самовизначення; держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Народ визнавався єдиним джерелом державної влади, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів. Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід'ємні права і свободи людини. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, шо «земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України». Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України. Передбачалося розпочати створення власних збройних сил. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерної зброї. Одним із ключових пунктів — «Екологічна безпека» — передбачалося створити національну комісію для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв'язку з аварією на ЧАЕС. Майбутня зовнішня політика України, визначена «Декларацією», вбачалася як нейтральна; першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України. Висновок. Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики. Вона стала першим документом, що у 90-ті рр. XX ст. відкрив Україні шлях до незалежності. 3) За шкільною програмою в 11-му класі продовжується вивчатися курс новітньої історії України (51 год.) з теми „Україна в другій світовій війні” (1939-1945 рр.) і завершується темою: „Україна в умовах незалежності. Початок державотворчих процесів”. Курс всесвітньої історії (51 год.) розпочинається з теми: „Друга світова війна (1939-1945 рр.) і завершується темою: Культура країн зарубіжного світу у другій половині XX – початку XXI ст.”

№40 1)М.С. Грушевський і діяльність наукового товариства ім. Т.Шевченка. Наукове товариство імені Шевченка науково-культурна громадська організація, що довгі роки виконувала функції всеукраїнської Академії наук. Засноване у Львові в грудні З р. (спершу - як Літературно-наукове товариство імені Шевченка) завдяки спільним зусиллям національне свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалось українське друковане слово в Російській імперії. Метою товариства було «...допомагати розвою руської (української) словесності». У перше десятиліття діяльність товариства мала скромний характер: його коштом вийшли два річники журналу «Правда» та «Дослідження у галузі руської мови» О. Огоновського. З 1885 р. товариство перебрало видання журналу «Зоря», який став всеукраїнським літературним органом. Наприкінці 1880-х рр. у середовищі Київської громади на чолі В. Антоновичем та О. Кониським визріла ідея перетворення товариства у виключно наукову установу. У Галичині цю ідею підтримала група народовців («новоерівців») на чолі з О. Барвінським. Відповідно до цього плану, 1892 р. товариство перейменували в Пайкове товариство імені Шевченка. Було утворено три відділи (секції) історико-філософський, філологічний, математико-природничо-медичний. Відділи формували комісії. Розпочалась організація бібліотеки й музею НТШ. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган товариства «Записки Наукового товариства імені Шевченка». Період найбільшого розвитку НТШ розпочався в 1894 р. з пе¬реїздом до Львова М. Грушевського. У 1894 р. він очолив історико-філософську секцію, а 1897 р. був обраний головою НТШ. З 1895 р. став редактором «Записок...» і перебрав усю видавничу діяльність товариства. За час його головування Н ІШ видало понад 800 томів наукових праць, зокрема 116 томів «Записок...». З ініціативи М. Грушевського з'явилася низка інших періодичних видань: «Хроніка НТШ», «Збірник історико-філософської секції НТШ», «Збірник філологічної секції», «Джерела до історії України-Руси» тощо. Крім М. Грушевського, винятково велику роль у формуванні академічного іміджу НТШ відіграли /. Франко та В. Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці товариства, редагували серійні та окремі видання, зокрема випускали у 1898- 1905 рр. «Літературно-науковий вісник» та керували Українською видавничою спілкою. Творчий доробок НТШ з 1873 р. по 1939 р. становив 1172 томи різних видань, у тому числі 943 томи серійних наукових публікацій. Найважливіші досягнення було здобуто в царині суспільних дисциплін: історії (праці М. Грушевського та його учнів І. Джиджори, І. Крип'якевича, М. Кордуби, С. Томашівського та ін.), філології та літературознавства (роботи М. Возняка, О. Огоновського, К. Студинського, І. Франка), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка, М. Зубрицького, Ф. Колесси, В. Шухевича), антропології (Ф. Вовк, І. Ра-ковський), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) та ін. НТШ зробило помітний внесок у розроблення української наукової термінології. Історична роль товариства полягає у виведенні української науки за межі українознавства. До найважливіших досягнень членів НТШ у сфері точних і природничих наук слід віднести відкриття І. Пулюєм катодного проміння (названого згодом рентгенівським), праці М. Зуб¬рицького в галузі теорії математики, внесок С. Рудницького та В. Кубійовича у дослідження географії України тощо. Наукове товариство імені Шевченка було фактично першою українською Академією наук. Водночас воно виконувало також функції університету і дослідних інститутів 2)Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р. українською революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за незалежну українську державу, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного життя суспільства, його інтенсифікації, відкритості, дали могутній поштовх національно-культурному відродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних заборон, що тяжіли над Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом. Попри всі негаразди, зв'язані із зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвиватись. Широкого розмаху набуло створення нових громадських культурно-творчих організацій та об'єднань, що згуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. В період Української Народної Республіки були спроби створити власну систему освіти, яка базувалася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна нація, яка жила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою. 2). Відродження української культури в 20-х роках ХХ ст. Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських шкіл. Протягом 1917—1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вивчення української мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при гетьмані П. Скоропадському. У сфері культури активно тоді працювали такі визначні особистості, як Микола Василенко, В. Науменко, В. Вернадський, І. Огієнко, П. Холодний, Б. Кістяківський, А. Кримський, Д. Граве, М. Туган-Барановський, Л. Курбас, С. Єфремов, П. Саксаганський. Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада. За часів владування П. Скоропадського була створена мережа національної вищої школи. При міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського виникла комісія у справі вищих шкіл та наукових інституцій. Услід за відкриттям Київського і Кам'янець-Подільського державних українських університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Готувалося відкриття університету в Полтаві. У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматичний театр ім. М. Заньковецької, у творчому житті якого П. Саксаганський брав найактивнішу участь. В період національно-визвольних змагань виникали музичні, хорові колективи. В 1919 р. була створена Українська республіканська капела. Основи професійного хорового виконавства створила державна заслужена академічна хорова капела України. Не втрачали своєї популярності серед сільського населення «Просвіти». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. — 4500 з читальнями і Народними домами. Вони зосереджували свою роботу на питаннях національної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність мала яскраво виражений національний характер. В цей час стала посилюватися тотальна ідеологізація культури, тобто підкорення її функцій потребам офіційної ідеології. Українізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924—1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На початку 30-х рр. українськими була переважна більшість театрів. У постановці надзвичайно обдарованого режисера-новатора, реформатора театру Леся Курбаса «Народний Малахій» та «Мина Мазайло» з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль». Вони набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України. У новій тоді галузі — кінематографі — світової слави зажив Олександр Петрович Довженко (1894—1956) — один з основоположників української кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно. На 20—30-ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора Степановича Косенка (1896—1938). У цю добу завданням першочергової ваги він вважав надання українському мистецтву високого професіоналізму, наближення його до світового рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність. 3. Роль і місце методики в шкільному курсі вивчення історії Значення методики для студента, шкільного вчителя історії полягає в тому, що вона дає змогу: виявити рівень знань і умінь з історії в учнів конкретного віку; конкретизувати цілі навчання в класах, курсах, розділах і темах; ставити конкретні завдання навчання і визначити ефективність роботи на різних етапах; підбирати зміст відповідно до цілей і завдань навчання, пізнавальних можливостей учнів; зіставляти зміст навчання із застосованими прийомами і методами; розробляти тести, логічні завдання і задачі, конспекти з опорними сигналами тощо; застосовувати найбільш ефективні методи, форми і засоби навчання; передбачати результати навчання, вносити корективи в педагогічну діяльність. Методика викладання історії тісно пов‘язана з іншими науками і насамперед з історією, її базовою дисципліною, що дозволяє розробити зміст навчання. Мета такої методики – відібрати основні відомості історичної науки і, дидактично опрацювавши й адаптувавши їх, уводити до шкільних курсів. Зміст відбирається з урахуванням пізнавальних можливостей учнів. У їхньому виявленні неоціненна роль психології. Ця дисципліна розкриває особливості сприймання учнів, їх пізнавальну діяльність. Крім того для аналізу процесу навчання історії часто використовують деякі методи психологічних і методичних досліджень. Методика тісно пов‘язана з педагогікою, оскільки є її галуззю. Педагогіка визначає методи навчання, мету виховання, методи наукового дослідження. Узявши за основу ці методи і цілі, методика вносить як у навчальний процес, так і в наукові дослідження конкретний історичний зміст. Методи наукового дослідження – визначення робочої гіпотези, цілей, завдань дослідження, педагогічне спостереження і формуючий експеримент (експериментальні уроки). Педагогічне спостереження – це вивчення практики викладання історії без впливу на процес навчання. Дослідник відвідує і аналізує уроки історії, вивчає результати тестування й анкетування учнів, конспекти і протоколи відкритих уроків учителів, знайомиться із передовим досвідом за матеріалами шкільних методоб’єднань. Однак, якщо дослідник проводить тестування й анкетування учнів за своїми матеріалами, то це вже буде констатуючий експеримент. Формуючий експеримент припускає активне втручання в процес навчання. Обов’язковий елемент такого експерименту – його гіпотеза, аргументоване, але таке, що потребує перевірки, припущення про прогнозовані результати. На основі поставленої мети і завдання дослідження експериментатор спочатку готує методичні розробки, а потім перевіряє їх ефективність у процесі навчання. Методика – це галузь педагогічної науки, яка безпосередньо прокладає міст від теорії до практики. Вона поєднує знання конкретної науки і психології людини, яка розвивається, зі своїми специфічними законами, виробляє методи і прийоми найбільш раціонального навчання школярів із тим, щоб досягти засвоєння ними знань і розвитку їхніх пізнавальних здібностей.