2546

№ 41 1)Політичні репресії 30-р. Термін «репресії» використовується для визначення методу покарання людей, які вважалися антиреволюційними елементами і ворогами народу. Чистки мотивувалися бажанням частини партійного керівництва позбавитися інакодумаючих елементів з Партії і з метою утвердження влади Сталіна. Трагічною сторінкою історії України стало знищення радянською владою цілого покоління української інтелігенції, що увійшло в історію під назвою розстріляне відродження. Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада1937 року, коли «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки були розстріляні понад 100 представників української інтелігенції, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Наступного, 1938 року були розстріляні Гнат Хоткевич та Василь Верховинець. Протягом кінця 1930-х років також було розстріляно за різними оцінками від 200 до 337 бандуристів. 1929 р. почався сфабрикований процес проти вигаданої «Спілки Визволення України». У належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР. Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінськимрежимом. Термін "розстріляне відродження" належить ЄжиҐедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі ЄжиҐедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року - як пропозиція назви антології української літератури 1917-1933 років, що її на замовлення Ґедройця Антологія "Розстріляне відродження" з'явилася з ініціативи й коштом ЄжиҐедройця у Бібліотеці паризької "Культури" 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду.Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників). Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — Судячи з промови Микити Хрущова «Про культ особи і його наслідки», що прозвучала на ХХ з'їзді КПРС у 1956 р., та недавніх досліджень, більшість звинувачень, включаючи ті, що прозвучали на Московських процесах, були базовані на примусових зізнаннях, часто здобуті за допомогою тортур і під впливом вільної інтерпретації статті 58 Кримінального Кодексу. На основі цієї статті звинуваченим приписували контрреволюційні злочини. Замість судових процесів часто діяли так звані трійки НКВС. Cотні тисяч людей були звинувачені за сфабрикованими доказами у різноманітних політичних злочинах (шпигунство, шкідництво, саботаж, антирадянська агітація і пропаганда, таємна підготовка до державного перевороту, тероризм), а потім розстріляні або відправлені у табори ГУЛАГу. Багато з них померло у робітничих таборах від недоїдання, хвороб і виснаження. Широкомасштабні політично вмотивовані вбивства сьогодні називається терміном «демоцид» або «політцид».цвіту української нації. 2)Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним. Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально – суспільними справами. На думку відомого юриста й філософа І.А. Ільїна, форма держави не “політична схема”, байдужа до життя людей, а жива організація влади народу. “Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, вмів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість”.1 Типологія держав тісно зв'язана з поняттям форми держави. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу його організаційного апарату, методів здійснення державної влади. Базовою основою державно-правового будівництва в Україні є українська політико-правова доктрина, яка базується на гарантії прав людини й нації, а саме питання дотримання прав і свобод людини й громадянина є тісно пов’язане з поняттям форми держави, способу правління в тій чи іншій державі, політичного режиму держави. На межі двох тисячоліть у світі проходять складні, заперечливі й глибокі зміни й перетворення. Сказане відноситься перш за все до України, яка лише десятиліття тому вирвалась з радянської імперії, відмовившись від політики соціалістичної країни. Адже саме в нашій країні триває перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, саме тут поступово формується громадянське суспільство і правова держава. Подібні перетворення потребують адекватних змін у державному управлінні і правовому регулюванні. В перехідний період порівняно швидко змінюються суспільні відносини, державні органи і діюче законодавство. Усе це ставить перед нами непрості проблеми. Проблеми удосконалення державного правління, державного устрою і державного режиму в Україні – одне з найосновніших питань сьогодення для кожного громадянина України, зокрема, та держави в цілому. Врахування цих закономірностей – необхідна передумова побудови в Україні саме такої держави, яка могла б посісти гідне місце в Європейській та у світовій співдружності держав. 3)„Методика” у перекладі з давньогрецької означає „спосіб пізнання”, „шлях дослідження”. Методика навчання історії – це педагогічна дисципліна про завдання, зміст і методи навчання історії. Вона вивчає і досліджує закономірності процесу навчання історії з метою підвищення його ефективності і якості, також покликана удосконалювати процес навчання, його організацію. Отже, предметом методики є педагогічний процес навчання – викладання вчителем і вивчення учнями історії. Об‘єктом же будуть зміст, організація, форми і методи навчання. Методика розробляє принципи й правила, методи й прийоми навчання історії відповідно до психолого-педагогічних вимог. Методика викладання історії ставить перед собою такі завдання: озброїти вчителів теорією викладання історії, закономірностями навчання; методами та прийомами викладання історії, враховувати і загально-педагогічні цілі освіти; вона визначає місце і роль викладання історії як навчальної дисципліни в загальній системі шкільного навчання; визначає зміст історії як дисципліни викладання з погляду виховних вимог, рівня та вікових особливостей учнів, програми шкільних курсів, а також розробляє науково обґрунтовану систему викладання історії за розділами (курсами). Зміст навчання історії в сучасній школі змінюється з розвитком історичної науки. Методика допомагає відібрати основні факти, найважливіші події і явища вітчизняної й загальної історії; теоретичні визначення й узагальнення. Зміст історії, відібраний для вивчення Держстандарту програм і підручників, який засвоюється учнями при допомозі визначеної методичної організації навчання, яка охоплює класні, позакласні і позашкільні заняття. Ураховуючи все, основною метою вивчення історії є: формування історичних знань, розвиток історичного мислення учнів, яке передбачає загальне розуміння історичного процесу в його різноманітності й суперечності, застосування історичних знань і набутих умінь; виховання в учнів рис громадянина України, загальнолюдських духовних цінносних орієнтацій, сприйняття ідей гуманізму та демократизму, патріотизму і взаєморозуміння між народами на основі усвідомлення досвіду історії; підготовка до свідомої активної участі в суспільному житті Української держави, усвідомлення її ролі та місця в Європі й у світі в цілому.

№ 42. 1) Декабристський рух в Україні — це діяльність таємних організацій декабристів в Україні: Союзу благоденства, Південного товариства і Товариства об'єднаних слов'ян та події, пов'язані з повстанням Чернігівського полку. Найбільш переконливим підтвердженням зв'язку декабристського руху з Україною є не проживання або служба окремих декабристів, а діяльність декабристських організацій. В Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало на службі багато опозиційно налаштованих офіцерів — членів таємних товариств. В 1818 році після прибуття на службу до КиєвагенералаМ. Орлова місто стає центром ділових зустрічей членів Союзу благоденства. У Тульчині існувала філія московського Союзу благоденства. Після ліквідації Союзу благоденства в 1821 році більшість його членів не припинила політичної діяльності. У березні 1821 року Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була названа Південним товариством. Головою останнього було обрано полковникаПавла Пестеля. Членами товариства стали офіцери полків, що перебували в Україні. Північне товариство організаційно оформилося пізніше, наприкінці 1821 року. ^[3]Крім тульчинської управи було засновано ще дві: Кам'янську — на чолі з В. Давидовиим та Волконским і Васильківську, яку очолював підполковник Муравйов-Апостол Сергій Іванович. Час від часу відбувалися конспіративні наради товариств. Для цього використовували Київський контрактовий ярмарок. В Кам'янці регулярно скликалися осінні наради декабристів.^[4] З трьох таємних товариств, що виникли на початку 20-х років 19 століття, коли рух декабристів перебував в найбільш зрілої стадії свого розвитку, на Україні існували і проводили революційну діяльність два таємних товариства — Південне товариство і Товариство об'єднаних слов'ян, засноване в 1823 році у Новограді-Волинському братами Борисовими. Із п'яти страчених лідерів троє належали до числа керівників Південного товариства. Головою Південного товариства Пестелем була розроблена «Русская правда» — видатний програмний документ руху. Декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялось у діяльності Товариства об'єднаних слов'ян, в його панславістських ідеях. Програма товариства ставила за мету не лише знищення самодержавства і кріпацтва, а й утворення федерації слов’янських демократичних республік.^[7] Висунута ними ідея федеративної слов’янської держави знайшла своє продовження у політичних програмах наступних діячів національно-визвольного руху, зокрема в Кирило-Мефодіївському братстві. Важливою формою діяльності Південного товариства стали з'їзди його керівників, які проводилися щорічно (декабристи називали їх «київські контракти»). Декабристи збиралися на початку року, з метою конспірації з'їзди приурочувалися до ярмарку. Перший з'їзд проходив в січні 1822 року в Києві в будинку Давидова. Другий з'їзд відбувся в січні 1823 року. На з'їзді були присутні минулорічні учасники і М. Бестужев-Рюмін. Основне питання з'їзду — обговорення і прийняття «Руської правди», яка була прийнята одноголосно і стала офіційним документом Третій з'їзд відбувся в січні 1824 року. На ньому обговорювалися два важливих питання: про поїздку Пестеля до Петербурга для переговорів з керівниками Північного товариства та про хід переговорів з польським Патріотичним товариством про спільні дії. До планів Південного товариства входило повернення Польщі державної незалежності. На початку 1825 року відбувся четвертий з'їзд. На ньому були присутні 12 осіб. ^[5] Головне питання - обговорення нового плану повстання, запропонованого Муравйовим-Апостолом і Бестужевим-Рюміним про початок збройного виступу під час огляду військ в Білій Церкві.^[6] План передбачав арешт царя, офіцери піднімають повстання в полках, які рухаються на Київ, а звідти на Москву і Петербург, щоб захопити владу в столицях. Невдала спроба об'єднатися з Північним суспільством призвела Пестеля до висновку, що починати повстання ще рано. Присутні на з'їзді підтримали його. Виступ відклали до 1826 року. 2)Шістдесятники. Поява дисидентів Послаблення ідеологіч-ного тиску в другій половині 1950-х - на початку 1960-х років мало відповідний результат: в роки "відлиги" почало формуватися покоління людей, яке поставило під сумнів офіційно декларовані цінності. "Відлига" принесла нову морально-психологічну атмосферу в суспільство, створила інший політичний клімат і тим самим розширила можливості для творчої, наукової, культурницької діяльності. Ці явища в житті країни особливо гостро відчувала інтелігенція. Поступово почали вимальовуватися серйозні зміни в її ціннісних орієнтирах. Покоління інтелігенції, що надихалося вірою в оновлення суспільства, у торжество свободи і демократії стали називати "шіст­десятниками", оскільки вершина їхньої творчості припала на початок 60-х років. Та й сам термін саме тоді і з’явився. Це покоління, окрім більшого доступу до джерел світової культури ХХ ст., мало виший, ніж у їх попередників, освітній ценз, мало добре розвинутий художній смак і непересічний талант. Воно щиро прагнуло нового, свіжого, прогресивного, не затиснутого в закостенілих рамках "соцреалізму". Своєю творчою діяльністю шістдесятники здійснили прорив у системі офіційної радянської культури, розпочали нове українське національне відродження. Першими серед них були поети, оскільки поезія зачіпає глибині струни людських почуттів, є душею народу, є наймобільнішою галузкою красного письменства. В Україні на повний голос зазвучали вірші В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, В. Вінграновського, Д. Павличка, І. Драча та ін. У прозі заявили про себе Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, В. Шевчук, Д. Дрозд. 3’явилися талановиті літературні критики - І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк. Свій талант розкрили у сфері образотворчої штуки П. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, Ю. Якутович, Г. Сверстюк, у кінематографі – С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Г. Осика. На початку 1960-х років у Києві своєрідним центром духовного життя творчої молоді став клуб "Супутник". Цей клуб творчої молоді був заснований у 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії, літераторами та художниками. Очолював клуб Л. Танюк, активними його членами були М. Вінграновський, І Світличний, Є. Сверстюк, І. Драч, А. Горська та ін. Творчі вечори клубу приваблювали до себе десятки людей. Шістдесятники діяли не тільки у Києві, а й у Львові, Харкові, на Донеччині, інших місцях. Зокрема у Львові було створено клуб творчої молоді "Пролісок", головою якого став М. Косів, у Харкові з’явився гурт молодої, демократично налаштованої інтелігенції на чолі з талановитим російським поетом Б. Чичибабіним, на Донеччині започаткував себе як поет В. Стус, у Черкасах жив і творив В. Симоненко. І хоча ці невеликі гуртки та об'єднання були ледь помітними у вирі суспільного життя республіки, у подальшому їх діяльність стала важливим чинником у пробудженні громадської активності, блискучим початком нового національного відродження. Позиція шістдесятників спочатку була цілком лояльною щодо генеральної лінії КПРС. Вона не мала нічого антирадянського. Її представники – молоді люди, що народилися й виросли за радянських часів і звикли вважати соціалізм за найсправедливіший лад на землі. Разом із тим. вони бачили, що реальна дійсність дуже далека від пропагованого ідеалу. А тому з’явилася концепція поліпшення соціалістичної системи методом критики тих деформацій, яких вона зазнала, зокрема і в національних стосунках. Здавалося б така позиція мала дістати підтримку з боку керівництва країни, зацікавленого в усуненні всього того, що заважало прогресу. Однак вийшло навпаки: шістдесятники стали об’єктом цькування і критики з боку компартійних ідеологів. Письменники-шістдесятники були піддані критиці вже на серпневому (1962 р.) пленумі ЦК Компартії України, що розглядав питання ідеологічної роботи. У грудні 1962 р. і в березні 196З р. відбулися зустрічі керівників партії та держави з діячами літератури та мистецтва. Прогресивні письменники, художники, режисери потрапили під шквальний вогонь критики партійних ортодоксів. Доклав руку до травлі митців і сам Хрущов, про що він потім у мемуарах жалкував. У червні 1963 р. відбувся пленум ЦК КПРС, де в центрі уваги стояли чергові завдання партії в галузі ідеології. На пленумі М. Підгорний накинувся на літературного критика І. Дзюбу, режисера С. Голованівського. Секретар ЦК Компартії України з ідеології А. Скаба гостро критикував творчість В. Некрасова, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. За "формалізм" і "бездушні абстракції" цькувалися художники П. Бедзір, Ф. Симон, А. Горська, Ф Мануйло, І. Литовченко, Л. Кремницька, скульптори Т. Бриж, мистецтвознавець І. Врона та ін. Не всі шістдесятники витримали такий тиск, дехто зламався і став діяти так, як вимагали компартійні ідеологи, інші занурилися у власні проблеми, але найстійкіші не відмовилися від заявлених позицій і фактично поставили себе поза тоталітарною системою. 3 Картографічні наочні приладдя на уроках історії Важлива роль у навчально-виховному процесі з історії належить історичним та контурним картам. Історичні карти створюються на географічній основі і являють собою зменшені узагальнені образно-знакові зображення подій чи періодів. Зображення дають на площині у визначеному масштабі з урахуванням просторового розташування об’єктів. Карти в умовній формі показують розміщення, сполучення і зв’язки історичних подій та явищ, що відбираються відповідно до призначення даної карти. Історичні карти відрізняються від географічних. Звичний учням зелений колір на географічній карті має інше значення на історичній. Зеленим кольором виокремлюють не тільки низини, оазиси, а також найдавніші райони землеробства і скотарства, розкривають динаміку подій, процесів, руху військ, торгові шляхи тощо. Історичні карти поділяють за територією (світова, материків, карти держав); за змістом (узагальнюючі і тематичні); за масштабом (великомасштабні, середньо- і дрібномасштабні). На узагальнюючих картах у межах визначеного місця і часу відбиті всі основні події і явища, передбачені розділами шкільної програми „Київська Русь у ІХ – ХІІ ст.”. На тематичних картах відображено окремі події, сторони історичного процесу. Ці карти розвантажені від позначень, які не стосуються теми „Вітчизняна війна 1812р.”. Як правило, тематичні карти використовуються паралельно із загальними, доповнюючи їх. Формування просторових уявлень учнів здійснюється ще на уроках природознавства та пропедевтичної історії у 5-му класі. Учні уже знають про умовні знаки рік, морів, гір. Вони можуть показати населені пункти, визначити кордони держави. На перших уроках при вивченні систематичних курсів історії треба з’ясувати, чи вміють учні користуватись умовними позначками (легендою) карти, орієнтуватись в об’єктах. Уміння користуватись історичною картою є не самоціллю, а засобом для більш усвідомленого сприйняття подій і явищ історії. Використання історичних карт потребує дотримання певних правил. Перед показом учитель дає словесний опис географічного місця розташування чи пункту рубежу, місця події, спираючись на уже відомі учням орієнтири, звертаючись до фізичної карти (без підписів об’єктів).

№ 43 Український національно-визвольний рух на західно-українських землях у 20-30-ті роки.Створення ОУН. Вже 1925 р. українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр. Це Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО), яке утворилося 1925 р.,— по суті, ліберальна партія. Лідери — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, 0. Луцький. Програма конституційна демократія та незалежність України. Українська соціал-радикальна партія (УСРП), що утворилася 1926 р., соціалістична партія. Лідери -- Л. Бачинський, І. Макух. Програма обмеження приватної власності, незалежність України. Комуністична партія Західної України (КПЗУ) утворилася 1919 р., аз 1923 р. почала називатися КПЗУ. Лідери — Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма — проти соціальних та національних утисків, за об'єднання Західної України з Радянською Україною. Ці партії були найчисленнішими і найвпливовішими. На протилежному полюсі перебували політичні об'єднання типу Української католицької партії, які були слабкими і схилялися до співпраці з польським урядом. Українські партії небезуспішно боролися за місця в польському парламенті: якщо у листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося з 25 послів і б сенаторів, то в липні 1930 р. воно зросло до 50 послів і 14 сенаторів. І хоча єдності серед українських парламентарів не було, вони, як правило, дотримувалися однієї з трьох орієнтацій (пропольської, прорадянської та самостійницької), все ж українське парламентське представництво було важливим і впливовим фактором політичного життя, не зважати на яке польський уряд не міг. Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет (1921-1925). Масштаби діяльності цього підпільного (сучасники назвали його «катакомбним») навчального закладу вражають. У період свого піднесення він мав три факультети (філософський, правничий та медичний))' 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівництвам 54 професорів. Основним центром національної культури в західноукраїнських землях було 8 20-30-х роках Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І. Крип'якевич, С. їомашівський, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, археолог Я. Пастернак, фольклорист і му­зикознавець Ф. Колесса. Таємний Український університет і НТШ булиі-куч "є тільки осередками збереження і розвитку українські " асі!) культури, а й центрами формування нової генерації національної еліти. Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях була греко-католицька церква, яка 1939 р. у Галичині і Закарпатті налічувала 4,37 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Проте не було єдності і в церковних справах. Коли тиск польського уряду ставав нестерпним, відповідна реакція українського населення дедалі більше починала виходити за межі легальних, мирних форм обстоювання власних інтересів і прав, набираючи характеру революційного, а подекуди — і екстремістського. З року в рік міцнів робітничий рух: якщо 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то 1934 -- 1939 рр. -1118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. За даними польської офіційної статистики, на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3 тисячі антидержавних політичних виступів, з яких 160 селянських заворушень супроводжувалися сутичками з місцевими властями і поліцією. Відповіддю польського уряду Оула кампанія пацифікації («умиротворення») придушення виступів за допомогою поліції та військ. Під час екзекуцій селян примушували вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський!» або співати: «Єще Польська не згінела». Жорстоким репресіям Оуло піддано жителів, 800 сіл, 1739 осіб було заарештовано, послідовна асиміляторська політика польської влади, фактична відсутність єдності українських політичних сил штовхали частину української молоді до застосування більш радикальних форм боротьби. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). її лідером став Є. Коновалець, а основним ідеологом довгий час був Д. Донцов, який обстоював український інтегральний націоналізм. Напередодні Другої світової війни ця організація налічувала у своїх лавах 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору щодо влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», «підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей». На це і були спрямовані на початку 30-х років сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН (найівідоміші акція вбивство 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацькою, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію). 2) Розпад СРСР . СНДУ середині 1980-х р. до складу СРСР входило 15 союзних республік: Українська, Азербайджанська, Білоруська, Вірменська, Грузинська, Естонська, Казахська, Киргизька, Латвійська, Литовська, Молдавська, РРФСР, Таджицька, Туркменська та Узбецька. На його території проживало понад 270 млн. осіб - представників понад 140 національностей. З початком Перебудови стали відбуватися зміни у відносинах між республіками. Давали про себе знати протиріччя, закладені ще за утворення СРСР. Союзні республіки не мали реальної рівності в рамках Радянського Союзу і державного суверенітету, а гласність «висвітлила» ретельно приховувані сторінки національних відносин. 1986 рік став роком перших за радянських часів зіткнень на національному ґрунті. 17-19 грудня1986 в Алма-Аті (Казахстан) пройшли масові демонстрації та мітинги проти русифікації. Їх причиною послужило призначення на пост першого секретаря ЦК КПКазахстануГ. Колбіна, росіянина за національністю. Для відновлення порядку були введені війська. Близько тисячі людей були поранені, двоє убиті. Хвиля суспільного невдоволення прокотилася в республіках Прибалтики, в Україні, в Білорусії. У серпні 1987 року у зв'язку з річницею укладення Радянсько-німецького пакту про ненапад1939 року тут пройшли мітинги протесту і демонстрації з вимогою публікації документів про депортацію населення з прибалтійських держав та із західних районів України та Білорусі в період колективізації. СНД було засновано главами БРСР, РРФСР і Україною шляхом підписання 8 грудня 1991 року в Віскулях (Біловезька пуща, Білорусь) «Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав» (відомо в ЗМІ як Біловезька угода). Організаційні основи СНД були визначені Біловезькою Угодою про утворення СНД і Протоколом до неї, Алмаатинською декларацією, а також Статутом СНД від 22 січня 1993 р. В угоді про створення СНД зазначалося, що на території держав, які його підписали, не допускається застосування норм права третіх держав, у тому числі й Союзу РСР, а діяльність його органів влади припиняється. Три країни проголосили недоторканість кордонів у рамках Співдружності, гарантували їхню відкритість і свободу пересування громадян. Сторони вирішили зберегти об'єднане командування спільним військово-стратегічним простором. Угода проголошувалась відкритою для приєднання всіх держав колишнього СРСР^[3]. У документі, що складався з преамбули та 14 статей, констатувалося, що Союз РСР припиняє своє існування як суб'єкт міжнародного права і геополітичної реальності. Однак, ґрунтуючись на історичній спільності народів, зв'язках між ними, враховуючи двосторонні договори, прагнення до демократичної правової держави, намір розвивати свої відносини на основі взаємного визнання і поваги державного суверенітету, сторони домовилися про утворення Співдружності Незалежних Держав. Плідно шукали назву нового утворення. Пропонувався і Союз Суверенних Республік, і Союз Суверенних Держав, Співдружність Демократичних Держав, тобто СДД, але потім було вирішено, що держави ще не є належно демократичними. Тому об'єднання дістало назву Співдружності Незалежних Держав (СНД)^[3]. Цілі організації СНД засновано на засадах суверенної рівності всіх його членів, тому всі держави-члени є самостійними суб'єктами міжнародного права. Співдружність не є державою і не володіє наднаціональними повноваженнями^[4]. Основні цілі організації: Співпраця в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях; Всебічний розвиток держав-членів в рамках єдиного економічного простору, міждержавної кооперації та інтеграції; Забезпечення прав і свобод людини; Співпраця в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, досягнення загального і повного роззброєння; Взаємна правова допомога; Мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами організації^[5]. До сфер спільної діяльності держав-членів відносяться: Забезпечення прав і основних свобод людини; Координація зовнішньополітичної діяльності; Співпраця у формуванні і розвитку спільного економічного простору, митної політики; Співпраця в розвитку систем транспорту, зв'язку;Охорона здоров'я та навколишнього середовища; Питання соціальної і міграційної політики; Боротьба з організованою злочинністю;Співпраця в галузі оборонної політики і охорони зовнішніх кордонів^[6 3) Упродовж десятиріччя існування нової структури та змісту шкільної історичної освіти в Україні було розроблено предметні програми та видано підручники, посібники, робочі зошити з усіх історичних курсів. Однак процес створення цілісної системи українських підручників ще не завершений. У дидактиці утвердилося таке визначення шкільного підручника: це масова навчальна книга, що викладає предметний зміст освіти і визначає види діяльності, призначені для обов‘язкового засвоєння учнями з урахуванням їх вікових та інших особливостей. Шкільний підручник з історії виконує такі функції: інформаційну (розкриває зміст освіти, дає обсяг матеріалу на кожен урок з урахуванням віку учнів); систематизуючу (забезпечує послідовність викладу змісту, систематизує його); навчальну (полегшує засвоєння і закріплення знань); виховну (сприяє реалізації виховних цілей навчання історії); Компоненти підручника. Сучасні історичні навчальні книги можна умовно поділити на дві групи: моноконцептуальні та поліконцептуальні. Автори перших викладають та інтерпретують історичні факти в єдиному руслі традиційних поглядів або, навпаки, абсолютно нових теорій. Деякі роблять це достатньо коректно, висвітлюючи своє бачення і не нав‘язуючи його як єдиноправильне і об‘єктивне. Інші – більш активні – не залишають право на сумніви у своїх висновках. Остання тенденція по суті повертає нас до тієї ж партійно-державної ідеології тільки під іншою назвою.

№44 1)Укр. В другой пол. 60- перш 80 рр 20 стНова правляча партійно-державна верхівка на чолі з Л. Брежнєвим обірвала смугу ліберальних реформ, повела рішучу боротьбу з усіма хрущовськими нововведеннями. За критикою діяльності колишнього першого секретаря ЦК КПРС розпочалося плавне згортання процесу десталінізації радянського суспільства. Консервативні та реакційні тенденції в ідеологічному і політичному житті в середині 1960-х pp. поступово втягували країну в стан глибокого формаційного застою. Впроваджуючи жорсткий консервативний курс на зміцнення авторитарно-бюрократичного ладу, лідери нової хвилі, зокрема Л. Брежнєв, демонстрували свою прихильність до ресталінізації — збереження і консервації відносин, вибудуваних ще у так званий культовий період. Повернення до сталінських методів управління, щоправда в дещо пом'якшеній формі, негативно позначилось на політичному становищі України. Політика неосталінізму призвела до обмеження прав і компетенції республіки, а згодом до повного підпорядкування економіки України центральним міністерствам. Унаслідок згортання господарських реформ Хрущова децентралізовану систему управління (раднаргоспи) замінюють на централізовану. У 1967—1968 pp. відбувається поступова перебудова республіканських міністерств на союзно-республіканські. Лібералізація національно-культурного життя наштовхнулася на політику русифікації та хвилю політичних арештів української інтелігенції. І все-таки перші роки перебування при владі Л. Брежнєва позначені найвищим піднесенням автономного курсу українського керівництва, символом якого стала постать першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Незважаючи на наступ московських консерваторів, посилення реакції в усіх сферах життя, П. Шелест намагався відстоювати економічні інтереси України перед центром, зокрема у збереженні вугільної промисловості Донбасу, прихильно ставився до українського національно-культурного відродження. В умовах суцільної політики русифікації вагомими були його виступи, спрямовані на підвищення статусу української мови, на V з'їзді письменників України (листопад 1966 p.), перед студентами Київського університету в 1968 р. З дозволу партійної верхівки у 1965 р. було зроблено деякі спроби поширення української мови у вищій школі Беззастережна орієнтація В. Щербицького на центр зумовила високу залежність економіки України від підприємств, що перебували поза її межами (майже 80% заводів і фабрик не мали завершеного виробничого циклу). У цілому суспільно-політичне життя середини 1960—1980-х pp. характеризувалося підміною справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у Радах, обмеженням їх реальної влади. Вибори до Верховної Ради, місцевих рад УРСР, що мали продемонструвати світовій громадськості торжество демократії, проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків. Курс на консервацію існуючого режиму сприяв незмінності кадрового корпусу, старінню партійно-державного керівництва як у нижчих, так і вищих ешелонах влади. Адміністративно-командні методи управління всіма ланками суспільно-політичного життя посилювали ідеологічний диктат, призводили до порушень владою законності, особистих прав і свобод людини. Із плином часу ставало очевидним, що плани побудови комунізму до 1980 p., передбачені новою програмою КПРС, виконані не будуть. Про це свідчили низькі темпи економічного зростання у 1961—1970 pp., невирішені проблеми національних регіонів, далеке до «повного» розв'язання національне питання через призму «формування нової спільноти людей — радянського народу». Ці явища не тільки підривали віру в комуністичний міф, а й ставили під сумнів спроможність партійно-державної верхівки вміло керувати країною. 2)Перший Універсал УЦР і автономія України. В умовах загальнонаціонального піднесення Центральна рада наважилася на рішучий крок: 10 червня схвалила і того ж дня урочисто проголосила на Всеукраїнському військовому з‘їзді Універсал “До українського народу на Україні й поза Україною сущою”, пізніше названий Першим універсалом, проголошував автономію України і закликав народ до організації нового політичного ладу в Україні. В Універсалі проголошувалося: “Хай Україна буде вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані все людним рівним і традиційним голосуванням Всенародні українські збори (Сейм)”. В Універсалі висловлювалася надія на те, що неукраїнські народи, які живуть разом в Україні з українцями будуватимуть автономний устрій , здатний покінчити з безладдям у краї. Універсал справив величезне враження на суспільство. З місць йшли сотнями телеграми, в яких висловлювалися солідарність з Радою і запевненням у щирій підтримці. Іншою була реакція на універсал з боку Тимчасового уряду. Другий Універсал ЦР. У другому універсалі датованому 3(16) липня 1917 року зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії України. Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалась територія, на яку мала поширюватися вада Центральної Ради. Не уточнювалися також повноваження секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду, які продовжували існувати. Грушевський керував діями УЦР, яка проголосила свій 1-й Універсал. Після урочистостей, оголошення 1-го Універсалу 12 червня Грушевський сказав, що тепер українці будуть самі творцями свого життя. 23 червня на пленумі УЦР доповідав про формування першого укр. пр-ва - Ген. Секретаріату. Разом з В.К. Винниченко вів переговори з делегацією Тимчасового. пр-ва (А. Ф. Керенський. М. І. Терещенко, І. Г. Церетелі) 29-30 червня в Києві, в результаті чого були досягнуті угоди і прийнята "Декларація Тимчасового. пр-ва до укр. Раді від 2 липня. 3 липня на пленумі УЦР, після того як був зачитаний 2-й Універсал УЦР, Грушевський заявив, що фактич. отримана автономія Україні з законодав. і виконає, органами - Радою і Секретаріатом. Посилилися міжпартійні розбіжності змусили Грушевського подати 6 липня у відставку з поста попер. УЦР, проте відставка не оила прийнята. У сірий. авг.фракція укр. есерів в УЦР (не без участі Грушевського) домоглася відставки Ген.Секретаріату на чолі з с-д. Винниченко, приводом для до-рій послужило бурхливе обговорення "Брешемо. Інструкції Ген. Секретаріату Тимчасового. Пр-ва на Україну" від 4 авг. про його функціях і структурі. 10-15 сент. попер. скликаного УЦР З'їзду представників національностей, які добивалися перетворення Росії у федерацію авт. нац. областей. УЦР та її попер. засудили Жовт. озброєння. Відновити. в Петрограді і не визнали РНК 7 листопада на засіданні Малої Ради Грушевський виступив з промовою, де заявив, що потрібні вирішить, кроки для зміцнення влади. Далі Грушевський зачитав 3-й Універсал, який проголосив Українську Народну Республіку (УНР) як федеративну частину Російської Республіки. 9 січня. 1918 на закритому засіданні Малої Ради Грушевський запропонував свій проект 4-го Універсалу. З трьох представлених проектів (Винниченко, М. Шаповала і Грушевський) був обраний його текст як основа совм. редакції - відтепер України проголошувалася незалежною д-вою. Грушевський розробляв концепцію незалежного демокр. укр. гос-ва з орієнтацією на Європу, роздумував про майбутнє адм.-тер. пристрої, ставив питання про держ. символіці. ден. одиниці і т.п. - все це увійшло в СБ "На порозi ново? Украiни" - "На порозі нової України" (К, 1918) 3).межах навчального предмета "Історія України" в 5 класах загальноосвітніх навчальних закладах України з 2005/06 н.р. вивчатимуть курс Вступ до історії. Цей курс є пропедевтичний, що й визначає його місце в системі шкільних історичних курсів та поміж інших навчальних дисциплін, а також початковість, елементарність його змістової частини й тих вимог, які висуваються до загальноосвітньої підготовки учнів. Мета, завдання й зміст курсу ґрунтуються на засадах, сформульованих у Державному стандарті базової та повної середньої освіти ("освітня галузь "Суспільствознавство"), а саме: "Змістове наповнення галузі базується на українознавчих засадах. Воно спрямоване на виховання в особистості рис патріота України, активного компетентного громадянина, людини з гуманістичними й демократичними цінностями". Мета, завдання та зміст курсу З огляду на вищезазначене основною метою курсу є створення умов для успішного опанування у подальшому систематичних курсів історії України та всесвітньої історії, прищеплення інтересу до історії як до навчальної дисципліни, а також джерела інформації про події минулого Батьківщини. Загальну мету конкретизовано в таких завданнях: - формувати початкові знання та елементарні уявлення про життя людей у минулі часи та про історію як науку, зокрема: про історичний час, історичний простір, історичний розвиток; - знайомити учнів у найзагальніших рисах з методами історичного дослідження та найважливішими поняттями історичної науки (історія, історичні джерела, хронологія тощо). - формувати уявлення про розмаїття історичних джерел та про науки, пов'язані з історією, а саме: археологію, геральдику, нумізматику, топоніміку тощо. - розвивати історичну свідомість, прищеплювати відчуття причетності до минулого України, бажання знати про нього більше; - формувати початкові вміння критичного аналізу історичних фактів та джерел. Крім того, курс передбачає розв'язання низки загальнодидактичних завдань. Історичний зміст курсу реалізовано в хронологічній послідовності, що дає змогу створити конкретні образи історичних епох та сформувати чіткі просторові й часові уявлення учнів. Зміст пропедевтичного курсу передбачає: - ознайомлення на рівні уявлень з поняттями "історичні джерела", "історичний час" та одиницями його вимірювання, формування початкових уявлень про хронологічну послідовність та тривалість подій у часі, про співвідношення року зі століттям; - ознайомлення з історичною картою та формування елементарних практичних навичок роботи з нею; - ознайомлення з найважливішими подіями з історії України та найвидатнішими історичними особистостями; - формування початкових уявлень про розвиток культури та про найвизначніші культурні надбання українського народу.