Біхевіоризм
Біхевіоризм, визначив вигляд американської психології у XX столітті, радикально перетворив всю систему уявлень про психіку. Його кредо висловлювала формула, згідно з якою предметом психології є поведінка, а не свідомість. (Звідси й назва - від англ. Behavior, поведінку.) Оскільки тоді було прийнято ставити знак рівності між психікою і свідомістю (психічними вважалися процеси, які починаються і закінчуються у свідомості), виникла версія, ніби, усуваючи свідомість, біхевіоризм тим самим ліквідує психіку.
Справжній сенс подій, пов'язаних з виникненням і стрімким розвитком біхевіорістского руху, був іншим і полягав не в анігіляції психіки, а в зміні поняття про неї.
Одним з піонерів біхевіорістского руху був Едвард Торндайк (1874-1949). Сам він називав себе не біхевіористи, а "коннексіоністом" (від англ. "Коннекс" - зв'язок). Однак про дослідників і їх концепціях слід судити не по тому, як вони себе називають, а по їх ролі у розвитку пізнання. Роботи Торндайк відкрили перший розділ в літописі біхевіоризму.
Свої висновки Торндайк виклав у 1898 році в докторської дисертації "Інтелект тварин. Експериментальне дослідження асоціативних процесів у тварин ".* Терміни Торндайк вживав традиційні - "інтелект", "асоціативні процеси", але змістом вони наповнювалися новим.
* Цю роботу І. П. Павлов вважав піонерської в об'єктивних дослідженнях поведінки. Після захисту дисертації Торндайк протягом 50 років працював викладачем учительського коледжу. Він опублікував 507 робіт з різних проблем психології.
Те, що інтелект має асоціативний природу, було відомо з часів Гоббса. Те, що інтелект забезпечує успішне пристосування тварини до середовища, стало загальноприйнятим після Спенсера. Але вперше саме дослідами Торндайк було показано, що природа інтелекту і його функція можуть бути вивчені і оцінені без звернення до ідей або інших явищ свідомості. Асоціація означала вже зв'язок не між ідеями або між ідеями і рухами, як у попередніх асоціативних теоріях, а між рухами і ситуаціями.
Весь процес научения описувався в об'єктивних термінах. Торндайк використовував ідею Відень про "пробах і помилках" як регулює початку з ведення. Вибір цього початку мав глибокі методологічні підстави. Він ознаменував переорієнтацію психологічної думки на новий спосіб детерміністськими пояснення своїх об'єктів. Хоча Дарвін спеціально не акцентував роль "проб і помилок ", це поняття безсумнівно становило од ну з передумов його еволюційного вчення. Оскільки можливі способи реагування на невпинно мінливі умови зовнішнього середовища не можуть бути заздалегідь передбачені в структурі і способах поведінки організму, узгодження це го поведінки з середовищем реалізується тільки на ймовірнісної основі.
Еволюційне вчення вимогу введення імовірнісного фактора, що діє з такою ж непохитністю, як і механічна причинність. Ймовірність не можна було більше розглядати як суб'єктивне поняття (результат незнання причин, через твердженням Спінози). Принцип "проб, помилок і випадкового успіху" пояснює, згідно Торндайк, придбання живими істотами нових форм поведінки на всіх рівнях розвитку. Перевага цього принципу досить очевидно при його зіставленні з традиційною (механічної) рефлекторної схемою. Рефлекс (у його досеченовском розумінні) означав фіксоване дію, хід якого визначається так само строго фіксованими в нервовій системі шляхами. Неможливо було пояснити цим поняттям адаптивність реакцій організму і його здатність до навчання.
Торндайк брав за вихідний момент рухового акта не зовнішній імпульс, що запускає в хід тілесну машину з предуготованнимі способами реагування, а проблемну ситуацію, тобто такі зовнішні умови, для пристосування до яких організм не має готової формули рухового відповіді, а змушений її побудувати власними зусиллями. Отже, зв'язок "ситуація - реакція" на відміну від рефлексу (у його єдино відомої Торндайк механістичній трактуванні) характеризувалася такими ознаками: 1) початковий пункт - проблемна ситуація; 2) організм протистоїть їй як ціле; 3) він активно діє в пошуках вибору і 4) вивчаються шляхом вправи
Прогресивність підходу Торндайк в порівнянні з підходом Дьюї та інших чікагцев очевидна, бо свідоме прагнення до мети приймалося ними не за феномен, який потребує у поясненні, а за причинне початок. Але Торндайк, усунувши свідоме прагнення до мети, і заборонив ідею про активні дії організму, зміст яких полягає у вирішенні проблеми з метою адаптації до середовища.
Отже, Торндайк істотно розширив область психології. Він показав, що вона тягнеться далеко за межі свідомості. Раніше передбачалося, що психолога за цими межами можуть цікавити лише несвідомі явища, приховані в "схованках душі". Торндайк рішуче змінив орієнтацію. Сферою психології виявлялося взаємодія між організмом і середовищем. Колишня психологія стверджувала, що зв'язки утворюються між феноменами свідомості. Вона називала їх асоціаціями. Колишня фізіологія стверджувала, що зв'язки утворюються між подразненням рецепторів і відповідним рухом м'язів. Вони називалися рефлексами. За Торндайк, Коннекс - зв'язок між реакцією і ситуацією. Очевидно, що це новий елемент. Говорячи мовою подальшої психології, Коннекс - елемент поведінки. Правда, терміном "поведінка" Торндайк не користувався. Він говорив про інтелект, про научіння. Але ж і Декарт не називав відкритий ним рефлекс рефлексом, а Гоббс, будучи родоначальником асоціативного напрямку, ще не вжив словосполучення "асоціація ідей ", винайдений через півстоліття після нього Локком. Поняття дозріває раніше терміну.
Роботи Торндайк не мали б для психології піонерського значення, якщо б не відкривали нових, власне психологічних закономірностей. Але не менш виразно виступає у нього обмеженість біхевіорістскіх схем в плані пояснення людської поведінки. Регулювання людської поведінки відбувається по іншому типу, ніж це уявляли Торндайк і всі наступні прихильники так званої об'єктивної психології, що вважали за кони научения єдиними для людини і інших живих істот. Такий підхід породив нову форму редукционізма. Притаманні людині закономірності поведінки, що мають суспільно-історичні підстави, зводилися до біологічного рівня детермінації, і тим самим втрачалися можливість досліджувати ці закономірності в адекватних наукових поняттях.
Торндайк більше ніж хто б то не було підготував виникнення біхевіоризму. Разом з тим, як зазначалося, він себе біхевіористи не вважав; у своїх поясненнях процесів научения він користувався поняттями, що виник пізніше біхевіоризм зажадав вигнати з психології. Це були поняття, пов'язані, по-перше, до сфері психічного в її традиційному розумінні (зокрема, поняття про випробовуваних організмом станах задоволеності і дискомфорту при утворення зв'язків між руховими реакціями і зовнішніми ситуаціями), по-друге, до нейрофізіології (зокрема, "закон готовності", який, згідно з Торндайк, передбачає зміну здатності проводити імпульси). Біхевіорістская теорія заборонила досліднику поведінки звертатися і до того, що відчуває суб'єкт, і до фізіологічних факторів.
Теоретичним біхевіоризму лідером став Джон Браадус Уотсон (1878-1958). Його наукова біографія повчальна в тому плані, що показує, як у становленні окремого дослідника відображаються впливу, що визначили розвиток основних ідей напряму в цілому.
Після захисту дисертації з психології в університеті Чикаго Уотсон став професором університету Джона Гопкінса в Балтіморі (з 1908 року), де завідував кафедрою і лабораторією експериментальної психології. У 1913 році він публікує статтю "Психологія з точки зору біхевіористи", що оцінюється як маніфест нового напряму. Слідом за тим він публікує книгу "Поведінка: введення в порівняльну психологію ", в якій вперше в історії психології був рішуче спростують постулат про те, що предметом цієї науки є свідомість.
Девізом біхевіоризму стало поняття про поведінку як об'єктивно спостерігається системі реакцій організму на зовнішні і внутрішні стимули. Це поняття зародилося в російській науці у працях І. М. Сєченова, І. Л. Павлова і В. М. Бехтерева. Вони довели, що область психічної діяльності не вичерпується явищами свідомості суб'єкта, пізнаваними шляхом внутрішнього спостереження за ними (інтроспекції), бо при подібному трактуванні психіки неминуче розщеплення організму на душу (свідомість) і тіло (організм як матеріальну систему). У результаті свідомість от'едінялось від зовнішньої реальності, замикалося в колі власних явищ (переживань), які ставлять його поза реального зв'язку земних речей і включеності в хід тілесних процесів. Відкинувши подібну точку зору, російські дослідники вийшли на новаторський шлях вивчення взаємин цілісного організму зі середовищем, спираючись на об'єктивні методи, сам же організм трактуючи в єдності його зовнішніх (у тому числі рухових) і внутрішніх (у тому числі суб'єктивних) проявів. Цей підхід намічав перспективу для розкриття факторів взаємодії цілісного організму з середовищем і причин, від яких залежить динаміка цієї взаємодії. Передбачалося, що знання причин дозволить у психології здійснити ідеал інших точних наук з їхнім девізом "прогноз і управління ".
Це принципово новий погляд відповідало потребам часу. Стара суб'єктивна психологія повсюдно оголяла свою неспроможність. Це яскраво продемонстрували досліди над тваринами, які були головним об'єктом досліджень психологів США. Міркування про те, що відбувається у свідомості тварин при виконанні ними раз особистих експериментальних завдань, виявлялися марними. Уотсон прийшов до переконання, що спостереження за станами свідомості так само мало потрібні психолога, як фізику. Тільки відмовившись від цих внутрішніх спостережень, наполягав він, психологія стане точної та об'єктивної наукою.
Загальна тенденція переходу від свідомості до поведінки, від суб'єктивного методу аналізу психіки до об'єктивному спостерігалася на різних ділянках наукового фронту. Прочитавши (в німецькою та французькою перекладі) книгу Бехтерева "Об'єктивна психологія ", Уотсон остаточно утвердився в думці, що умовний рефлекс (Бехтерєв називав його сочетательним) повинен стати головною одиницею аналізу поведінки. Знайомство з вченням Павлова все лило в Уотсона впевненість, що саме умовний рефлекс є ключем до вироблення навичок, за будовою складних рухів з простих, а також до будь-яких форм навчання, в тому числі що носять афективний характер.
Перебуваючи під впливом позитивізму, Уотсон доводив, ніби реально лише те, що можна безпосередньо спостерігати. Тому, за його планом, вся поведінка має бути пояснено з відносин між безпосередньо спостерігаються впливами фізичних подразників на організм і його так само безпосередньо спостерігаються відповідями (реакціями). Звідси і головна формула Уотсона, сприйнята біхевіоризму: "стимул - реакція" (S-R). З цього випливало, що процеси, які відбуваються між членами цієї формули - будь то фізіологічні (нервові), будь то психічні, психологія повинна усунути зі своїх гіпотез і пояснень. Оскільки єдино реальними в поведінці визнавалися різні форми тілесних реакцій, Уотсон замінив всі традиційні уявлення про психічні явища їх руховими еквівалентами.
Залежність різних психічних функцій від рухової активності була в ті роки міцно встановлена експериментальної психологією. Це стосувалося, наприклад, залежності зорового сприйняття від рухів очних м'язів, емоцій - від тілесних змін, мислення - від мовного апарату і т. д.
Ці факти Уотсон використовував як доказ того, що об'єктивні м'язові процеси можуть бути гідною заміною суб'єктивних психічних актів. Виходячи з такої посилки, він пояснював розвиток розумової активності. Стверджувалося, що людина мислить м'язами. Мова у дитини виникає з невпорядкованих звуків. Коли дорослі з'єднують з яким-небудь звуком певний об'єкт, цей об'єкт стає значенням слова. Поступово у дитини зовнішня мова переходить в шепіт, а за тим він починає вимовляти слово про себе. Така внутрішня мова (нечутна вокалізація) є не що інше, як мислення.
Всіма реакціями, як інтелектуальними, так і емоційними, можна, на думку Уотсона, керувати. Психічний розвиток зводиться до навчання, тобто до будь-якого придбання знань, умінь, навичок - не тільки спеціально сформованих, але й що виникають стихійно. З цієї точки зору, научіння - більш широке поняття, ніж навчання, тому що включає в себе і цілеспрямовано сформовані за навчанні знання. Таким чином, дослідження розвитку психіки зводяться до дослідженню формування поведінки, зв'язків між стимулами і що виникають на їх основі реакціями (S-R).
Виходячи з такого погляду на психіку, біхевіористи робили висновок, що її розвиток відбувається за життя дитини і залежить в основному від соціального оточення, від умов життя, тобто від стимулів, що поставляються середовищем. Тому вони відкидали ідею вікової періодизації, тому що вважали, що не існує єдиних для всіх дітей закономірностей розвитку в даний віковий період. Доказом служили та їх дослідження научения у дітей різного віку, коли при цілеспрямованому навчанні вже двох-трирічні діти учився не тільки читати, але і писати, і навіть друкувати на машинці. Таким чином, біхевіористи робили висновок, що яка середу, такі й закономірності розвитку дитини.
Однак неможливість вікової періодизації не виключала, з їхньої точки зору, потребі від будівлі функціональної періодизації, яка дозволила б встановити етапи навчання, формування певної навички. З цієї точки зору, етапи розвитку гри, навчання читання чи плавання є функціональної періодизацією. (Точно так само функціональної періодизацією є і етапи формування розумових дій, розроблені в Росії П. Я. Гальперіним.)
Докази прижиттєвого формування основних психічних процесів були дані Уотсоном в його експериментах з формування емоцій.
Здавалося б, гіпотеза Джемса про первинність ті лісових змін, вторинності емоційних з стоянь повинна була влаштувати Уотсона. Але він рішуче відкинув її на тому підставі, що саме уявлення про суб'єктивний, переживаємо повинно бути вилучено з наукової психології. У емоції, за Уотсону, немає нічого, крім внутрітелесних (вісцеральних) змін і зовнішніх виразів. Але головне він вбачав в іншому - у можливості управляти за заданою програмою емоційним поведінкою.
Уотсон експериментально доводив, що можна сформувати реакцію страху на нейтральний стимул. У його дослідах дітям показували кролика, якого вони брали в руки і хотіли погладити, але в цей момент отримували розряд електричного струму. Дитина злякано кидав кролика і починав плакати. Досвід повторювався, і на третій-четвертий раз поява кролика навіть на віддалі викликало у більшості дітей страх. Після того як ця негативна емоція закріплювалася, Уотсон намагався ще раз змінити емоційне ставлення дітей, сформувавши у них інтерес і любов до кролика. У цьому випадку дитині показували кролика під час смачної їжі. У перший момент діти припиняли є і починали плакати. Але так як кролик не наближався до них, залишаючись в кінці кімнати, а смачна їжа (шоколадка або морозиво) була поруч, то дитина заспокоювався. Після того, як діти переставали реагувати плачем на появу кролика в кінці кімнати, експериментатор присувала його все ближче і ближче до дитини, одночасно додаючи смачних речей йому на тарілку. Поступово діти переставали звертати увагу на кролика і під кінець спокійно реагували, коли він розташовувався вже близько їх тарілки, і навіть брали його на руки і намагалися нагодувати. Таким чином, доводив Уотсон, емоційним поведінкою можна керувати.
Принцип управління поведінкою отримав в американській?? сіхологіі після робіт Уотсона широку популярність. Концепцію Уотсона (як і весь біхевіоризм) стали називати "психологією без психіки". Ця оцінка базувалася на думці, ніби до психічних явищ відносяться лише свідчення самого суб'єкта про те, що він вважає, що відбувається в його свідомості при "внутрішньому спостереженні". Однак область психіки значно ширше й глибше безпосередньо усвідомлюваного. Вона включає також і дії людини, її поведінкові акти, його вчинки. Заслуга Уотсона в тому, що він розширив сферу психічного, включивши в нього ті лісові дії тварин і людини. Але він домігся цього дорогою ціною, відкинувши як предмет науки величезні багатства психіки, несвідомих до зовні що спостерігається поведінки.
У біхевіоризмі неадекватно позначилася потреба в розширенні предмета психологічних досліджень, висунута логікою розвитку наукового знання. Біхевіоризм виступив як антипод суб'єктивної (інтроспективним) концепції, що зводив психічну життя до "фактів свідомості" і вважає, що за межами цих фактів лежить чужий психології світ. Критики біхевіоризму надалі звинувачували його прихильників в тому, що в своїх виступах проти інтроспективним психології вони самі знаходилися під впливом створеної нею версії про свідомість. Прийнявши цю версію за непорушну, вони вважали, що її можна або прийняти, або відкинути, але не перетворити. Замість того, щоб поглянути на свідомість по-новому, вони вважали за краще взагалі з ним розправитися.
Ця критика справедлива, але недостатня для розуміння гносеологічних коренів біхевіоризму. Якщо навіть повернути свідомості його предметно-образний зміст, перетворилося на інтроспекціонізме в примарні "суб'єктивні явища ", то й тоді не можна пояснити ні структуру реально го дії, ні його детермінацію. Як би не були тісно пов'язані між собою дію і образ, вони не можуть бути зведені одне до одного. Незвідність дії до його предметно-образним компонентів і була тією реальною особливістю поведінки, яка гіпертрофовано з'явилася в біхевіорістской схемою.
Уотсон став найбільш популярним лідером біхевіорістского руху. Але один дослідник, хоч би яскравим він не був, безсилий створити науковий напрямок.
Серед сподвижників Уотсона з хрестового походу проти свідомості виділялися великі експериментатори У. Хантер (1886-1954) і К. Лешлі (1890-1958). Перший винайшов в 1914 експериментальну схему для вивчення реакції, яку він назвав відстроченої. Мавпу, наприклад, давали можливість побачити, в який з двох скриньок покладено банан. Потім між нею і ящиками ставили ширму, яку через кілька секунд прибирали. Вона успішно вирішувала це завдання, довівши, що вже тварини здатні до відстроченої, а не тільки безпосередньої реакції на стимул.
Учнем Уотсона був Карл Лешлі, який працював у Чикаго та Гарвардському університетах, а потім у лабораторії Іеркса з вивчення приматів. Він, як і інші біхевіористи, вважав, що свідомість безостаточно зводиться до тілесної діяльності організму. Відомі досліди Лешлі по вивченню мозкових механізмів поведінки будувалися за наступною схемою: у тварини вироблявся будь-якої навик, а за тим віддалялися різні частини мозку з метою з'ясувати, чи залежить від них цю навичку. У підсумку Лешлі прийшов до висновку, що мозок функціонує як ціле і його різні ділянки Еквіпотенціальна, тобто рівноцінні, і тому з успіхом можуть заміняти один одного.
усіх біхевіористів об'єднувала переконаність у безплідності поняття про свідомість, в необхідності покінчити з "менталізмом". Але єдність перед загальними супротивником - інтроспективним концепцією - втрачалося при вирішенні конкретних наукових проблем.
І в експериментальної роботи, і на рівні теорії в психології здійснювалися зміни, які призвели до трансформації біхевіоризму. Система ідей Уотсона в 30-х роках вже не була більш єдиним варіантом біхевіоризму.
Розпад первісної біхевіорістской програми говорив про слабкість її категоріального "ядра". Категорія дії, односторонньо трактуватися в цій програмі, не могла успішно розроблятися при редукції образу та мотиву. Без них сама дія втрачало свою реальну плоть. Образ подій і ситуацій, на які завжди орієнтовано дію, опинився у Уотсона зведення до рівня фізичних подразників. Фактор мотивації або взагалі відкидався, або виступав у вигляді декількох примітивних афектів (типу страху), до яких Уотсон змушений був звертатися, щоб пояснити умовно-рефлекторну регуляцію емоційного поведінки. Спроби включити категорії образу, мотиву і психосоціального відносини у вихідну біхевіорістскую програму призвели до її новому варіанту - необіхевіорізму.