Тема 2. Суспільство як соціальна система. Особистість і суспільство

1. Принципи системного підходу щодо суспільства. Поняття суспільства.

2. Соціальне життя суспільства.

3.Особистість і суспільство.

1. Почнемо з того, як соціологи трактують поняття «суспільство». Е. Дюркгейм розглядав суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, підґрунтям якої є колективні уяви. По М. Веберу, суспільство – це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, орієнтованих на інших людей, дій. Видатний американський соціолог Т. Парсонс визначав сус­пільство як систему відношень між людьми, зв'язуючим під­ґрунтям якої є норми й цінності. З точки зору К. Маркса, суспільство – це сукупність відносин між людьми, які знахо­дяться в історичному розвитку і складаються в процесі їх спільної діяльності. Незважаючи на різне трактування соціологами-фахівцями поняття «суспільство», всі вони в тій чи іншій мірі висловлюють підхід до суспільства як цілісної системи елементів, які знаходяться в потужному взаємозв'я­зку. Такий підхід до суспільства називається системним.

Основна задача системного підходу щодо вивчення суспільства полягає в об'єднанні різноманітних знань з приво­ду суспільства як цілісної системи, яка могла б бути теорі­єю суспільства.

Розглянемо основні принципи системного підходу щодо суспільства. Для цього необхідно визначити основні поняття.

Система – це упорядкована множина елементів, взаємопов'язаних між собою та утворююча деяку цілісну єдність. Внутрішню природу, змістову сторону всякої цілісної системи, матеріальну основу її організації визначає склад, на­бір елементів.

Соціальна система – цілісне утворення, основним елеме­нтом якого є люди, їх зв'язок, взаємодії та відношення. Ці зв'язки, взаємодії та відношення мають стабільний харак­тер і визначаються рівнем соціально-економічного розвит­ку суспільства.

Соціальний зв'язок – це набір фактів, обумовлюючих колективну діяльність в конкретних спільностях, у конкретний час для досягнення тих чи інших цілей. Соціальні зв'язки утворюються не за бажан­ням людей, а об'єктивно. Утворення цих зв'язків диктуєть­ся соціальними умовами, в яких живуть і діють індивіди. Суть соціальних зв'язків проявляється в змісті й характері дії людей, утворюючих цю соціальну спільність.

Соціальна взаємодія – це процес, в якому люди діють і відчувають взаємодію один одного.

Соціальні відносини – це відносно стабільні й самостійні зв'язки між індивідами й соціальними групами.

Таким чином, суспільство складається із значної кілько­сті індивідів, їх соціальних зв'язків, взаємодій та відносин.

У поясненні сутності та будови суспільства, механізмів його існування та розвитку особлива роль належить засно­вникам та відомим представникам соціологічної науки. Вони перші почали застосовувати системний підхід до ана­лізу суспільства, який забезпечує єдність трьох аспектів його вивчення: історичного, функціонального і структурного, що, в свою чергу, дає можливість поєднати різні знання в єдину систему, або єдину теорію суспільства.

Найголовніше, що можна помітити при навіть найзагальнішому погляді на суспільство, це те, що воно є сукупніс­тю, спільністю людей. Цей факт свідчить, по-перше, що не може бути прикладом суспільства людина, яка живе само­тньо, чи якась кількість людей, ізольованих один від одно­го; по-друге, це свідчить про істотну різницю між тварина­ми, навіть найвище організованими, і людиною, оскільки взаємодії між тваринами, по суті, є їхнім ставленням до при­роди, в той час як специфіка людського суспільства прояв­ляється в ставленні людей один до одного. Як вважав П. Сорокін, для того щоб суспільство могло існувати, потріб­но, щонайменше, двоє людей і щоб ці люди були пов'язані між собою зв'язком взаємодії. На запитання «Що таке суспіль­ство?» К. Маркс відповідав: «Суспільство – це продукт взаємодії людей».

Отже, головним для розуміння суспільства є уявлення про організовану, свідому працю людських спільностей, метою якої є створення умов, необхідних для життя та розвитку людей. У зв'язку з цим суспільство (соціум) можна розгля­дати як сукупність усіх засобів і форм взаємодії та об'єд­нання людей.

Поняття «суспільство» можна застосувати до будь-якої історичної епохи, якщо вона відповідає таким ознакам: група людей не є частиною будь-якої більшої системи (суспільства); шлюби укладаються між представниками цієї групи; поповнюється переважно за рахунок дітей її предста­вників; розташована на території, яку вважає своєю власною;має власну назву і історію; має власну систему управління; згуртована спільною системою цінностей (звичаїв, традицій, норм, законів, правил), яку називають культурою.

Найважливішими елементами структури суспільства є соціальні групи та спільності. У них об'єднуються ті інди­віди, які мають спільні риси, ознаки, норми поведінки, ін­тереси, цінності, функції та цілі.

У кожному суспільстві таких груп і спільностей дуже ба­гато. З точки зору характеристики соціальної структури суспільства особливо важливе значення має виявлення та­ких соціальних груп як соціально-економічні спільності (класи, соціальні верстви, касти), соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, пенсіонери), етносоціальні (нації, народності, племена, етнографічні групи), соціально-територіальні (мешканці міст, сільське населення), соціально-професійні групи (вчителі, шахтарі, військові) тощо У деяких суспільствах важливе значення можуть мати різні релігійні, расові, політичні та інші групи.

Кожне конкретне суспільство створює певні моделі відносин індивідів та груп. Взаємодії людей не хаотичні. Вони певним чином організовані та систематизовані, і, якщо ви­конуються деякі умови, вони діють злагоджено, без про­блем. Люди народжуються та вмирають, але більша части­на взаємодій у суспільстві не порушується. Це відбувається завдяки наявності механізму організації та функціонуван­ня суспільної системи, існуванню в суспільстві певного системоформуючого чинника.

На початкових (первісних) етапах історії людства стабі­льність суспільства підтримувалась передусім за рахунок особистих стосунків і взаємовідносин людей. їх згуртували родинні зв'язки, сусідство, любов, дружба, бажання одер­жати захист від ворожого навколишнього середовища, тра­диції. Ф. Тьонніс назвав таке суспільство общиною.

Однак разом зі зростанням чисельності населення, коли люди вже не мали змоги особисто спілкуватись зі всіма ін­шими членами суспільства, стабільність зв'язків не могла далі підтримуватись тільки системою міжособистих взає­модій. Головними стабілізуючими чинниками стають соці­альні структури. Під структурою в соціології розуміють стабільні соціальні утворення, зв'язки, стосунки. Це можуть бути соціальні інституції та соціальні спільності. Виникнен­ня соціальних структур є результатом тривалого відбору оптимальних принципів і норм регулювання спільного жит­тя, їх становлення відбувалося впродовж багатьох століть. Кожна з таких структур регламентує і відтворює певні види життєдіяльності і взаємовідносин між людьми.

У різних суспільствах, цивілізаціях, які існували в різ­ні часи в різних куточках земної кулі і навіть не мали мож­ливості здійснювати будь який вплив одна на одну, фор­муються одинакові соціальні структури. Вони були і в Дав­ньому Єгипті, і в Давній Індії, і в державі ацтеків. Навіть у первіс­них народів, племена яких вчені пізніше відкривали в глу­хих куточках планети, вже існувала сім'я та еквіваленти то­варного обміну – гроші (хоча у різному вигляді). В соціоло­гії ці структури отримали назву соціальних інституцій (автор поняття – Г. Спенсер).

Соціальні інституції (соціальні інститути) – це особливо важливі та глибинні, усталені та регулярні соціальні взає­мовідносини, за допомогою яких організується суспільне життя. Процес виникнення соціальної інституції дістав на­зву інституціоналізації. Формування в суспільстві чітких, налагоджених, контрольованих взаємозв'язків – генераль­ний шлях розвитку суспільства. Чим більше інституціоналізована система соціальних зв'язків, тим більшими мо­жливостями володіє суспільство. Загальна кількість, різно­манітність соціальних інституцій, розвиток їх – це найна­дійніший критерій зрілості, а отже, цивілізованості.

2. У суспільстві виділяють різні сфери - економіку, політи­ку, духовне життя. Однак застосовується й поняття "соціа­льне життя". Який зміст вкладається в нього? Поняття "соціальне життя" виникло і стало вживатись у політичних науках і, зокрема, в соціології лише в середині XX ст. Соці­альне життя - сукупність різноманітних видів та форм спі­льної діяльності людей, спрямованій на забезпечення умов та засобів існування, реалізації потреб, інтересів, цінностей. Організованість у взаємодії, соціальних зв'язках передба­чає систему соціальних статусів, ролей, цінностей, що на­дають взаємодії, соціальним зв'язкам цілеспрямований, регулярний, стійкий характер. Нормативність відображаєть­ся в тому, що соціальні норми є обов'язковим компонен­том соціального інституту. Норми функціонують у вигляді звичаїв, традицій, принципів, законів та ін., забезпечують узгоджені дії, стандарти. Застосовується соціальний конт­роль, тобто норма не лише проголошується, а й забезпечується системою санкцій. Нормативне та організаційне зміц­нення, упорядкування зв'язків і означає інституціоналізацію.

У повсякденному житті відбуваються найрізноманітні­ші процеси, явища тощо. Виникають нові соціальні спіль­ності, зайняті спеціалізованою діяльністю. Поява соціаль­них норм, що регулюють діяльність установ, організацій, забезпечує захист певних інтересів. В сучасних умовах розвитку українського су­спільства інституціоналізація нових форм господар­ської діяльності пов'язана з нормами законів, що спри­яють їх розвитку, спеціальних установ, організацій, зайня­тих підготовкою, оформленням нових форм шляхом при­ватизації, захистом інтересів нових власників тощо. Соціа­льні інститути надають стійкість і певність соціальних спі­льностей, інтегрують їх, надають їх взаємодії цілісність. Це дозволяє розглядати соціальні інститути як різновиди особливих соціальних зв'язків, певні компоненти соціаль­ного життя тощо. У складній системі суспільних відносин, соціальних зв'язків філософи, соціологи намагалися виді­лити головні, визначальні. Так головним, визначальним в системі суспільних відносин Гегель вважав правові відно­сини, тому що вони сполучали всі види зв'язків в єдине ціле. Роль головних визначальних у системі суспільних відносин філософ І. Кант відводив моральним відносинам, а К. Маркс - глибинним економічним відносинам. Власник і безпосе­редній виробник не можуть існувати один без одного. Від­носини, що формуються в процесі виробництва матеріаль­них благ, визначають всі інші види відносин, тобто ціліс­ність суспільству надає певна ієрархічність взаємозв'язків. І М. Вебер вважав основним фактором цілісності типові пе­реконання, що відображають потреби, інтереси, а Е. Дюркгейм вказував на колективну свідомість, бо саме послаблення загальних вірувань і почуттів означає послаблення соціальних зв'язків та загрожує дезінтеграцією суспільст­ва. Безперечно, спільні цінності є інтегративним фактором у соціальному житті: об'єднувати або ж відображати роз­дрібність, розчленування, або ж вказувати на системи зо­всім протилежних цінностей. Цінності ж не є явищами при­роди і суспільства, що проявляються повсякденно в соціа­льному житті, а є благами життя і культури людей у суспі­льстві.

Регулювання поведінки і соціальний контроль за пове­дінкою в процесі різноманітних видів і форм спільної дія­льності людей, спрямованих на реалізацію потреб та інте­ресів, здійснюють саме соціальні норми. Це не тільки відо­браження думок, а й вираз волі. До того ж, на відміну від індивідуального волевиявлення соціальні норми виражають типові соціальні зв'язки, дають типовий зразок поведінки. Норми не лише оцінюють і орієнтують подібно ідеям, ідеа­лам, а й пропонують. Характерною рисою соціальних норм є імперативність, тобто настійна вимога. Соціальні норми-правила, що відображають вимоги суспільства, соціальної спільності до поведінки особи, груп в їх взаємовідносинах одного з одним, соціальними інститутами, суспільством. Ре­гулюючий вплив норм полягає в тому, що вони встановлю­ють межі, форми поведінки, характеру мети і способи їх до­сягнення.

Отже соціальне життя у всій різноманітності соціальних процесів і соціальних дій - один з найважливіших проявів діяльності людей, спрямованих на забезпечення умов та за­собів існування, реалізацію потреб, інтересів, цінностей. Ба­гатоманітність соціальної реальності, соціальних потреб по­роджує і багатоманітність соціальних норм, потреб і певну поведінку. Головна особливість соціального життям є спіль­ний характер, обумовлений взаємодією індивідів, які утво­рюють через свої зв'язки і відносини соціальні відносини. Суб'єктами соціального життя виступають не тільки особи і соціальні спільності, верстви, групи, а й суспільство.

Отже, в суспільстві діють соціальні закони різних видів і структурних рівнів. Ці закони загальні, специфічні і частково окремі. Система законів є ніби скелет, до якого при­ростає все тіло суспільного організму. Соціальний закон - це об'єктивний стійкий і повторюючий причинний зв'язок між соціальними явищами, процесами, всебічне суспільне життя, що виникає, проявляється і реалізується завдяки масовій діяльності і через масову діяльність людей. Форма прояву соціального закону відображає результат реалізації мети соціальної спільності, верстви індивідів та ступінь збі­гу його соціальної мети з метою суспільства. Загальні соці­альні закони - це закони становлення та функціонування, розвитку та зміни суспільних систем. Закони виражають чітку причинну залежність економічних, політичних та іде­ологічних явищ.

3. Елементом будь яких соціальних груп, спільностей, зре­штою, є людина. До того ж вона є структурною одиницею різних систем, внаслідок чого зазнає різних впливів і сама має розглядатися як найскладніша система. Саме тому лю­дину досліджує багато наук. У чому полягає відмінність саме соціологічного розуміння людини?

Філософію людина цікавить з погляду її становища у світі передусім як суб'єкта пізнання і творчості. Психологія ана­лізує людину як сталу цілісність психічних процесів, влас­тивостей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, вольових властивостей тощо. Історики, навпаки, проявля­ють інтерес до того, як людська істота змінюється під впли­вом культурно-історичних чинників.

Соціологія ж розглядає людину як надзвичайно пласти­чну істоту, здатну до значних соціальних адоптацій, але водночас виділяє в людині соціально-типові характеристи­ки - риси, якими наділені певні типи людей.

Соціологію цікавить участь людини-особистості у змі­нах і розвитку соціальних відносин. Вона досліджує зв'язки особистості та соціальної спільності, особистості та суспі­льства, регуляцію і саморегуляцію соціальної поведінки.

Саме з боку суто соціальних характеристик соціологія вивчає людину, абстрагуючись від її біології та психології. Соціологія особистості вивчає три групи проблем: 1) безпосередньо особистість як соціальну систему, еле­мент різних соціальних спільностей; 2) особистість як об'єкт соціальних відносин, тобто, як суспільство впливає на особистість; 3) особистість як суб'єкт суспільних відносин, її активний зворотний вплив на суспільство.

Соціологія особистості оперує такими основними понят­тями як "людина", "індивід", "індивідуальність", "особис­тість".

Поняття "людина" вказує лише на якісну відмінність людини від тварин і нічого не говорить про соціально зу­мовлені відмінності між самими людьми.

Поняття "індивід" використовують щодо окремого пред­ставника будь-якої спільності (робітник, шахтар, студент), але без урахування специфічних умов реального життя і ді­яльності конкретної людини.

Індивідуальність - це те особливе, що відрізняє цю лю­дину поміж інших за природними і соціальними якостями.

Поняття "особистість" давні римляни запозичили у ет­русків. Латинською мовою воно означало - "персона". Ри­мляни називали цим словом ритуальну маску, яку знімали з обличчя померлого і зберігали у помешканні його нащад­ків. З цією маскою безпосередньо пов'язували ім'я, індиві­дуальні права і привілеї, які передавалися від батька до сина. З часом це поняття означало маску на обличчі актора, а також використовувалося як ознака суспільної функції по­мітних та видатних людей, діяльність яких стосувалася сфе­ри політики, землеробства, різних галузей творчості та вій­ськових* справ.

У сучасній соціологічній літературі поняття "особистість" відбиває конкретне вираження сутності тієї чи ін­шої людини, індивіда, інтеграцію в ньому соціально значу­щих рис і соціальних відносин суспільства. Соціологічний підхід до особистості робить акцент саме на належності ін­дивіда до певної соціальної спільності, яка наклала» па ньо­го свій відбиток, впливає на його світогляд, ідеали, ціннос­ті, норми.

Особистість - це стійкий комплекс якостей, що набува­ються індивідом у певному суспільстві під впливом відповід­ної культури конкретних соціальних груп і спільностей, до яких людина належить і в життєдіяльність яких вона вклю­чена.

Об'єктом соціології якраз і є не окрема людина, а "типи особистостей".

Особистістю є кожна доросла дієздатна людина, оскіль­ки вона індивідуально виражає значущі риси певного сус­пільства, тієї чи іншої групи. З такого розуміння сутності особистості логічно випливає, що структура особистості надзвичайно складна внаслідок включеності людини до рі­зних спільностей.

Суспільство це самостійна "істота", яка живе власним життям, розвивається за своїми законами. І хоча великим досягненням науки було формування погляду на суспільст­во як на інтегроване ціле, все ж не треба забувати, що це ціле складається з окремих людей. Кожна людина у суспі­льстві має певний соціальний статус.

Соціальний статус - це позиція людини в суспільстві, яка по­в'язана з певними правами і обов'язками; становище інди­віда і соціальної групи щодо інших індивідів та груп, яке визначається за соціально вагомими для цієї суспільної си­стеми ознаками (освітніми, фаховими, релігійними тощо). Соціальний статус охоплює різноманітну і водночас уза­гальнюючу характеристику становища індивіда: професію, фах, характер праці, посаду, матеріальне становище, полі­тичну належність, ділові зв'язки, національність, релігій­ність, вік, стать, сімейний стан, родинні зв'язки тощо. Соці­альний статус, у свою чергу, поділяють на приписаний, тоб­то одержаний людиною від народження (раса, стать, вік, національність), і досягнутий, тобто набутий власними зу­силлями індивіда. Не менш важливе значення для характе­ристики соціальної структури суспільства має такий її еле­мент як соціальна роль.

Соціальна роль - це очікувана поведінка людини, пов'я­зана з її соціальним статусом і типова для людей відповід­ного статусу в цьому суспільстві. Кожна людина в суспіль­стві грає не одну роль, а декілька. Один чоловік може бути одночасно батьком родини, космонавтом, ученим, політич­ним діячем, бізнесменом. І виконання всіх цих ролей потре­бує від нього певних знань, якостей, норм поведінки, які між собою можуть дуже відрізнятися.

Людина пов'язана з суспільством незліченними зв'язка­ми. Кожний індивід, народжуючись, застає в суспільстві певні умови, що склалися до нього. Він належить до певної соціальної групи і пов'язаний з нею спільністю економіч­них інтересів, сприймає її мораль та ідеологію. Він живе в державі, зобов'язаний виконувати її закони. Він є членом сім’ї і виступає, як батько, мати, син або дочка, брат, сест­ра, онук тощо. Ця сукупність відносин є тим середовищем, звідки людина черпає свої думки, знання, досвід, настрої, мотиви вчинків.

Процес засвоєння індивідом елементів культури, соціа­льних норм і цінностей, на базі яких формуються соціально значимі риси особистості, називають соціалізацією.

Соціалізація відбувається під стихійним цілеспрямова­ним впливом великої кількості суспільних структур та ін­ституцій. Це передусім сім'я, родичі, навчальні заклади, трудові колективи, суспільно-політичні організації, засоби масової інформації, література, мистецтво. Людина прохо­дить соціалізацію не тільки в дитинстві, а і впродовж усьо­го життя. Змінюється суспільство, змінюються умови жит­тя людини, її професія, соціальний статус, роль. Тому їй треба постійно розвивати в собі певні нові якості, потрійні їй самій та суспільству.

Виділяють дві фази соціалізації: соціальну адаптацію - пристосування індивіда до соціально-економічних умов та інтеріоризацію - процес включення соціальних норм і цін­ностей у внутрішній світ людини.

Процеси соціалізації значною мірою контролюються державою, різними соціальними, класовими, політичними силами, які прагнуть сформувати соціальні якості нових поколінь відповідно до своїх цілей.

У суспільствах перехідного типу досить часто доводить­ся зустрічатись з явищем ресоціалізацїі Цей термін означає ситуацію докорінної зміни соціального середовища і необ­хідність особистості пристосуватися до соціальних обста­вин, нових норм і цінностей, що змінюються. Це досить болісний для людини процес. Прикладами його можуть бути цілковита зміна поглядів на суспільство та переоцінка свого минулого життя, руйнація засад старого світогляду і усвідомлення необхідності побудови нового світорозумін­ня людьми нашої країни.

Певною мірою всі теорії визнають вирішальну роль у формуванні особистості соціокультурних чинників. Значен­ня середовища у формуванні особистості визнавалось ще французькими матеріалістами.

Своєрідним фундаментом свідомості, який забезпечує стійкість особистості, спадкоємність певного типу поведін­ки і діяльності є сукупність сталих ціннісних орієнтацій особистості. Саме вони виявляються чинником, що детер­мінує мотивацію особистості. Це означає, що особистість, виявляючи активність у певному середовищі, не механічно реагує на певні зовнішні стимули внаслідок своїх потреб, а пропускає нескінченно різноманітні факти через своєрідну шкалу оцінок. Політичні, філософські, етичні переконання людини, глибока її прихильність і принципи поведінки ді­ють на рівні як свідомості, так і підсвідомості. Внаслідок цього будь-якій людині доводиться постійно робити вибір між обов'язком і бажанням, між мотивами етичного і утилітарного порядку. Дуже часто цінності, до яких прагне лю­дина, настільки важливі/для неї, що вона спроможна зара­ди них пожертвувати навіть життям.

Духовна сила, розвиток особистості, її цілісність, надій­ність вимірюються саме за тим, наскільки стійкі ціннісні орієнтації особистості. Якщо вони слабкі, особистість є ін­фантильною, схильною змінювати свою позицію від най­меншої зміни зовнішніх обставин.

Відтоді, як вплив суспільного середовища на формуван­ня особистості не став викликати сумнівів, виникла пробле­ма з'ясування зворотного впливу особистості на суспільс­тво. Адже давно відомо, що в однакових обставинах різні люди поводяться по-різному. Внаслідок цих дій змінюють­ся і самі обставини, тобто особистість - не тільки наслідок, а й причина соціально значущих дій. Залежно від індивідуальних якостей особистості діапазон її "спротиву" впливу суспільства може бути дуже великим. В одному середовищі не можна знайти двох абсолютно тотожних за діями особи­стостей. Одна особистість повністю "розчиниться" в цьому середовищі, її активність близька до нульової, друга докла­датиме максимум зусиль для збереження існуючих поряд­ків, третя прагнутиме зробити все для ліквідації їх тощо.

Насамкінець слід зазначити, що останні досягнення на­уки дали змогу дещо інакше підійти до проблеми ролі окре­мої людини в суспільстві. При всьому визнанні ролі особи­стості в історії вона по суті трактувалася як маріонетка іс­торичних тенденцій.

Не так давно з'явилася наука синергетика, що займаєть­ся пошуком універсальних законів еволюції та самооргані­зації складних відкритих неврівноважених систем будь-якої природи. Вона досліджує, коли, завдяки яким умовам малі флуктуації, випадковість може стати істотною, а дії окре­мих людей можуть визначати: становлення мікросоціальних взірців поведінки. Це спостерігається в особливих станах соціального середовища, станах нестійкості, коли вмика­ються механізми автокатолітичного типу, швидкого, самопідштовхуючого зростання. Тоді середовище здатне макроскопічне реагувати на малі, випадкові події на мікрорівні. При такому підході роль активної позиції особистості набуває зовсім іншого значення. Простір для дій особис­тості незмірно розширюється. Вона вже не просто відчу­ває тенденції розвитку і сприяє їхній реалізації, а сама зда­тна задати тенденції суспільного розвитку. Коли суспільс­тво перебуває у нестабільному стані, навіть діяч, якого не можна назвати геніальною, або видатною особою, може підштовхнути це суспільство в напрямі, який визначатиме його розвиток упродовж тривалого часу. Наочним при­кладом цього може бути останній період існування СРСР і його розпад.