Тема 3. Соціологія культури

1. Поняття культури.

2. Структура культури.

3. Культурна динаміка.

4. Функції закономірності, механізми культури.

1. Культура - складне неоднозначне поняття. Багатопла­новість наукових підходів до явища культури породила ве­личезну кількість різноманітних трактувань її ролі, сутнос­ті та місця у контексті світової цивілізації. Ми зосередимось на соціологічному підході до явища культури.

Багатозначність розуміння культури призвала до появи великої кількості визначень і формулювань даного понят­тя. Класичним стало визначення англійського етнографа Е. Тейлора (1871): "Культура... це деяке складне ціле, яке вклю­чає до себе знання, вірування, мистецтво, мораль, закони, звичаї та інші здібності та звички, що набуваються й досяга­ються людиною як членом суспільства". Радянські дослі­дники сформулювали дві основні концепції підходу до куль­тури. Е. Балер, В. Межуєв, Н. Злобіна та ін. визначають: "Культура - это творческая деятельность человечества во всех сферах бытия и сознания как прошлая, овеществленная в тех или иных культурных ценностях, так и сегодняшняя и будущая, основывающаяся на освоении культурного насле­дия". Друга концепція, представниками якої були В.Е. Давидович і Е.С. Маркарян, інтерпретувала культуру як спо­сіб (технологію) діяльності, міру та спосіб реалізації суттє­вих сил людини як соціального суб'єкта в його діяльності. Можна відокремити також позицію А.К. Уледова, який оцінював культуру як найважливішу системну якість духо­вної сфери суспільства. У цьому разі співвідношення понять "суспільство" і "культура" стає не співвідношенням цілого і частини, а співвідношенням цілого і його якості. Визна­чення культури як якісного й інтегративного явища має ве­ликий зміст, бо воно не ізолює культуру, а підкреслює її вплив та проникнення в усі без винятку сфери суспільного життя. Сучасні українські соціологи ( В.П. Андрущенко та ін.) визначають культуру як "сукупність способів і методів людської діяльності (матеріальної й духовної), що об'єкти­вно втілені в "предметах, матеріальних носіях, що переда­ються наступним поколінням... сукупність соціальних норм і цінностей, що склалися історично і притаманні конкрет­ній суспільній системі".

Взагалі ж термін "культура" - латинського походження, з'явився в Давньому Римі й попервах означав обробку зем­лі, її культивування. Під культурою розуміли всі зміни в природному об'єкті, що відбувалися під дією людини на від­міну від тих, що були викликані природними причинами. З часом це поняття набуло більш широкого розуміння, і його стали використовувати для визначення всіх продуктів ма­теріального й духовного характеру, створених людиною.

З позиції соціології фіксуються 3 основні сфери вияву людської культури: 1) ставлення людини до навколишньої природи. Куль­тура людського суспільства - гармонія взаємозв'язків з при­родою, що проявляються в найрізноманітніших сферах; 2) ставлення до іншої людини. Від рівня усвідомлення взаємин людей залежить рівень культури міжособистих, міждержавних і міжетнічних відносин, а також культурний клімат взаємовідносин у колективі, побуті, сім'ї; 3) ставлення людини до самої себе. Культурна діяльність індивіду - це постійне самовиховання, самопізнання, само­розвиток.

Оскільки культура є найважливішою умовою будь-якої суспільної діяльності, то треба сказати про особливості її вияву, що, по-перше, пов'язано з розумінням культури як міри суспільного прогресу; по-друге, як ступеня втілення гуманістичних цілей; по-третє, як особливої форми поєд­нання духовних багатств, що накопичені під час попере­днього розвитку людства, і духовних цінностей сучасного суспільства. Таким чином, з точки зору соціології, в куль­турі вирізняються дві основні частини: культурна статика та культурна динаміка. До першої ми відносимо внутрі­шню структуру культури - сукупність її базисних елементів і форми культури - характерні сполучення і поєднання цих елементів. До другої відносяться засоби, механізми, проце­си, що описують трансформацію культури.

Увесь соціальний спадок можна розглядати як синтез матеріальної та нематеріальної культур (розділених відпо­відно до двох основних видів виробництва - матеріального й духовного). Матеріальна охоплює всю сферу матеріаль­ної діяльності та її результати (знаряддя праці, засоби транс­порту, житло, предмети вжитку), що становлять матеріалі­зацію людських ідей, опредмечене знання. Вона пов'язана з перетворенням навколишнього середовища і включає: 1) цілеспрямоване формування матеріального середови­ща виробництва; 2) змінення матеріального середовища побуту; 3) зміну соціального середовища фізичного розвитку лю­дини.

Духовна культура - система, що включає всі види, фор­ми, рівні суспільної свідомості, освіту, виховання, устано­ви культури, всі види й типи пізнання, літератури, філосо­фії, мистецтва, релігії, науки, моралі.

Треба зрозуміти, що кожне конкретне суспільство (циві­лізація, держава, нація) на протязі століть створює свою власну культуру (субкультуру), яка супроводжує індивіда протягом усього його життя і передається з покоління в покоління шляхом соціалізації. Внаслідок цього в історії виникало й виникає багато різноманітних культур. Одне із завдань науки - визначити загальне в культурі, тобто знай­ти культурні універсалії. Американський соціолог Д. Мер-док виділив близько 70 культурних універсалів властивих усім людським суспільствам, а саме: мова, закон, релігія, символи, виготовлення їжі, сексуальні обмеження, гра, спорт та ін.

Іншою важливою соціологічною проблемою є оцінка людьми явищ іншої культури, бо вона найчастіше йде че­рез призму власних соціокультурних цінностей. Такий під­хід називається етноцентризмом і є широко розповсюдже­ним. Яскравий його прояв - різноманітна місіонерська дія­льність. Починаючи з насадження своїх вірувань підкоре­ним народам у період колонізації, зараз вона трансформу­валась, наприклад, у настирні спроби нав'язати Європі й усьому світу "американський спосіб життя" (тобто систе­му цінностей США). Етноцентриському підходу проти­стоять культурний релятивізм, який проголошує абсолют­ну самобутність будь-якої культури. Суть цієї установки в тому, що культура не може розумітися тільки в її власному контексті. Безсумнівно, що й жоден звичай або цінність не можуть бути усвідомлені повністю у відриві від цілого. Але перегин у тому, що, роблячи акцент лише на самобутності, не ув'язуючись з іншими культурами, можна скотитися в містечковий етноегоїзм.

2. Культура в широкому розумінні слова, як вже раніше було сказано, включає в себе всі досягнення людства як матеріального, так і духовного характеру. В соціології головну увагу привертає дослідження проблем функціонування і розвитку культури як складної системи, яка через сукупність своїх знаково-сим­волічних, цінностно-пізнавальних та синтетичних елементів координує, регулює та корегує діяльність людей.

Найбільш важливим серед елементів є пізнавальний (зна­ково-символічний) компонент. Це, в першу чергу, знання, сформульовані в певних поняттях, уявленнях та зафіксова­ні в мові. Мова є важливим елементом культури, як об'єк­тивна форма акумуляції, збереження й передачі досвіду люд­ства з покоління до покоління. Мова - це система знаків і символів, які мають певне значення, це основний носій куль­тури . Зазначимо також, що в усі часи мова є засобом влади, вона грає важливу роль ретранслятора культури, є засобом комунікації, але не є єдиним носієм національної культури, як помилково вважають зараз деякі національно заангажовані дослідники.

Не менш важливим системотворчим компонентом куль­тури є цінностно-пізнавальний. Цінності - своєрідні якості будь-якого суспільного предмета або явища, які покликані задовольнити потреби й бажання людей. Цінності форму­ються в результаті усвідомлення соціальним суб'єктом своїх потреб у співвідношенні їх з предметами оточуючого сере­довища, тобто в акті оцінки. У систему цінностей входять такі, як, наприклад: 1) смисложиттєві (формують уяви про добро і зло, щастя, ціль життя); 2) універсальні, які розділя­ються на вітальні (життя, здоров'я, сім'я, освіта), суспіль­ного визнання (працелюбність, суспільний стан або статус), міжособистого спілкування (чесність, доброзичливість, без­корисність), демократичні (свобода слова, совісті, об'єд­нань, національний суверенітет тощо); 3) партикулярні, які виявляються як прив'язаність до малої батьківщини, сім'ї, або як фетишизм (тобто віра в Бога, прагнення до абсолю­ту) тощо...

Ціннісні відносини, в свою чергу, є важливою умовою формування ціннісних орієнтацій, які відбуваються в ціннісних установах. Останні є своєрідною попередньою про­грамою подальшої діяльності, пов'язаною з вибором опти­мальних варіантів. Вони випрацьовуються суспільством у процесі історичної діяльності й передаються з покоління до покоління через соціалізацію. Усвідомлення індивідами змісту ціннісних установ створює мотив їхньої діяльності. Мотив - своєрідний фактор, який веде до перетворення уста­нов в активну діяльність, бо дозволяє соціальному суб'єкту співвідносити конкретні ситуації з системою цінностей, яки­ми він керується у своїй поведінці. Разом з тим найближчий мотив діяльності, який визначає її засіб і характер, виступає в якості цілі. Ціль діяльності як ідеальний прообраз і наслі­док майбутнього формується на базі інтересів соціального суб'єкта. В залежності від інтервалів соціального часу цілі бувають найближчі, середньострокові, довгострокові, перс­пективні та кінцеві. У свою чергу, кінцева ціль є як би само­ціллю всієї діяльності та зводить усі інші цілі до ролі засобів для її досягнення. У досягненні кінцевої цілі соціальний су­б'єкт бачить зміст своєї діяльності, а то й життя.

Для вирізнення найбільш важливої цілі застосовується термін "ідеал". Його розглядають, з одного боку, як відби­ток найбільш важливих і значних сторін суспільної практи­ки певних груп, прошарків суспільства в цілому, а з іншого боку - як головну оціночну категорію, що визначає свідомі стимули та домінуючий мотив.

Таким чином ціннісні відносини набувають самостійно­го існування у вигляді соціальних норм. Соціальні норми - історично обумовлені суспільним буттям вимоги до певної діяльності, до відносин індивідів, груп, класів, суспільних інститутів, що відбивають суспільну необхідність в їх орга­нізації.

Ще одним важливим цінностно-пізнавальним компонен­том культури є вірування (особлива форма світогляду). Моральна криза суспільства та його інститутів призводить то того, що людина "повертається до Бога", просячи у ньо­го допомоги та підтримки. Віра, або вірування, є формою прояву релігійної культури певного народу. Практично не­має жодного суспільства, в якому б не було людей, які базую­ть свої життєві цінності та норми переважно на релігій­них віруваннях. Отже, для значної частини людства релігія є найвищою культурною цінністю. З точки зору соціокультурної оцінки, у віруванні існує найбільш глибинна сутність загальнолюдських цінностей і норм життя. Тому для збе­реження світової культури релігія й вірування грають одну з перших ролей.

Важливим компонентом культури є синтетичний еле­мент, який виявляється у вигляді таких зразків поведінки як звичаї, обряди, традиції, ритуали, закони.

Звичаї - успадкована з минулого форма соціальної регу­ляції діяльності та відносин людей, яка відтворюється в пев­ному суспільстві або групі і є звичною для її членів. Напри­клад, способи приготування їжі, одяг, поведінка, виконання обрядів, система виховання дітей, відношення до старших, релігійні вірування відбивають стиль життя певного народу. Інакше кажучи, звичаї - неписані правила поведінки.

Обряди - сукупність символічних стереотипних групо­вих дій, які являють собою певні соціальні ідеї, уявлення, норми, цінності, викликають певні колективні відчуття.

Традиції - елементи соціокультурної спадщини, що пе­редаються з покоління до покоління і зберігаються у пев­ному суспільстві або групі впродовж тривалого часу. Тради­ції функціонують в усіх суспільних системах і є необхідною умовою життєдіяльності всіх соціальних об'єктів.

Церемонії - послідовні дії, що мають символічне значен­ня й присвячені святкуванню якихось визначних подій або дат. Їхня основна функція - підкреслити особливу цінність цих подій для суспільства або групи.

Ритуали - стилізовані й сплановані набори слів, жес­тів, а бо дій, які виконуються спеціально підготованими людьми. Вони мають символічне значення, бо драматизують дану подію, викликаючи у людей сильні почуття. Ритуали ши­роко розповсюджені в релігійній, політичній (підписання якихось угод) та побутовій сферах (ритуал шлюбу).

Особлива форма звичаїв - табу (абсолютна заборона яко­їсь дії, слова або предмета ), яке особливо розповсюджене в традиційному суспільстві. Різновидом звичаїв є закони. Це норми поведінки, оформлені офіційним документом, тобто підкріплені політичним авторитетом держави. Відрізняють два види законів. Звичайне право, більш властиве для доіндустріального суспільства, є сукупність неписаних пра­вил поведінки, санкціонованих державою. Із нього з часом виникають формальні або юридичні закони. Порушення законів веде за собою покарання. Суспільство захищає за­конами найдорожчі цінності: життя людини, державну тає­мницю, людські права, власність.

Ще одним важливим синтетичним елементом культури є техніка, або матеріальна культура. Кожна культура або цивілізація має в собі комплекс технічних навиків. За ними можна скласти уяву про належність до культури, рівень її науково-технічного розвитку, естетичні цінності тощо.

Таким чином, на базі основоположних компонентів (еле­ментів) культури як системи - цінностей, норм, за­конів, вірувань, звичаїв, обрядів, традицій, ритуалів, мови, техніки - кожний народ розвиває інші аспекти культури: мистецтво, науку, філософію, політику, літературу, спорт тощо. Культура не є лише сукупністю звичаїв та норм, вона має певну організовану систему і структуру. В залежності від того, хто її творить і який її рівень, соціологія виділяє три основні форми культури (елітарну, народну, масову) та два різновиди (субкультуру та контркультуру).

Елітарна або висока культура твориться привілейованою частиною суспільства або за її замовленням професійними митцями. Вона включає витончене мистецтво, так звану серйозну музику й високоінтелектуальну літературу. Як пра­вило, вона сильно випереджає рівень сприйняття середньої людини, її споживачі - високоосвічена частка суспільства, дуже нечисленна, але амбіційна (критики, літературознавці, театрали, самі митці). її різновиди - світське мистецтво та са­лонна музика. її формула - "мистецтво заради мистецтва".

Народна культура, звичайно створюється анонімними митцями-непрофесіоналами, найчастіше невідомими. її на­зивають аматорською й колективною. До неї входять міфи, легенди, епос, казки, пісні, танці. За виконанням елементи народної культури бувають індивідуальні (розповіді легенд), групові (виконання танцю або пісні), масові (карнавальні ходи), Інша її назва - фольклор, який, звичайно, локалізо­ваний у певній місцевості.

Масова або загальнодоступна культура не відбиває ані витончені смаки аристократів, ані духовні пошуки народу. Вона з'явилась у середині XX ст., коли широко розповсю­дились засоби масової інформації (радіо, телебачення, магнітофони і програвачі). Вона переважно є інтернаціональ­ною, зрозумілою і доступною майже всім прошаркам насе­лення і має хоча меншу художню вартість, зате велику ау­диторію. Оскільки вона орієнтується на сьогодення, її зраз­ки швидко виходять з моди і зникають. Розповсюджені її синоніми: поп-культура або кітч.

Сукупність цінностей, якими керується більшість насе­лення, називають домінуючою культурою. Але, оскільки суспільство складається з великої кількості різноманітних груп (національних, соціальних, демографічних, професій­них), у кожної з них формується власна система цінностей - субкультура. Це частина загальної культури з системою традицій, звичаїв, притаманна певній великій соціальній групі. Вона може відрізнятися від домінуючої, але не про­тистояти їй. Відрізняються молодіжна субкультура, війсь­кова, професійна, субкультура національних меншин тощо.

Різновидом її є контркультура, яка різко протистоїть до­мінуючій, конфліктує з домінуючими в суспільстві ціннос­тями. Прикладами контркультури є кримінальна або куль­тура руху хіпі в 1960-1970-ті рр. Тодішня американська молодь різко заперечувала "традиційні американські цін­ності": гонитву за матеріальним успіхом, суспільний кон­формізм, політичну лояльність, сексуальну стриманість.

За рівням субкультури вирізняють такі різновиди, як: національну, конфесійну, професійну, організаційну. Кож­не співтовариство створює власну субкультуру, яка не заперечує загальнолюдському, але має свою специфіку, по­в'язану з особливостями життєдіяльності.

Національна культура визначається як така, що окрес­лює цінності, переконання, норми і традиції, притаманні суспільству певної країни. Якщо держава однорідна в етні­чному плані, вона може мати єдину національну культуру. Національна культура виникає одночасно з іншими націо­нальними культурами як реакція на розширення асимілюючих факторів. Як відмічає В. Андрущенко, з кінця 1980-х років в Україні спостерігається невиправдане "розбухання" змісту національної культури, включення в неї без достат­ніх підстав, з одного боку, пракультури, що була початком слов'янської культури, з іншого - культури супер-авангардної, яка ще не пройшла школи історичних випро­бувань.

Конфесійна культура складається на базі загального ві­росповідання, церкви, в якій формується загальність цін­ностей, символів, зразків поведінки. Таким чином, виникає християнська, мусульманська, інші культури, в той же час в середині них відокремлюються відповідно православна, протестантська субкультури.

Професійна культура виникає на основі загальних цін­ностей, норм, символів, що поділяються певною професій­ною групою, тобто всіма людьми однієї професії (вчителі, доктори, менеджери). Вона тісно пов'язана зі змістом ро­боти та роллю, яку виконують її представники в суспільст­ві. Взагалі її загальні характеристики не залежать від орга­нізаційних та національних кордонів.

Організаційна культура. Організації теж мають свою спе­цифічну культуру: оригінальну сукупність цінностей, від­носин, норм, звичок, традицій, форм, поведінки. Багато на­чальників розуміють це і використовують свою організа­ційну культуру як стратегічний інструмент для орієнтації робітників на певні цілі, мобілізації ініціативи співробітни­ків. Звичайно, ці мікрокультури відбивають національні особливості, але можуть включати й інші цінності й норми.

3. Культура не є інертним явищем, вона весь час пе­ребуває в процесі розвитку і змін. Нагадаємо, що культур­на динаміка, тобто взаємодія різних культур, складається з певних елементів, якими є відкриття та винаходи. Від­криття - отримання нових знань про оточуючий світ. Воно припускає, що отриманий факт був раніше невідомим, і, поставляє людству нові знання для поєднання із вже відо­мими. Винахід - нова комбінація відомих культурних еле­ментів або комплексів. Він включає новий спосіб виготов­лення речей (технологію) і може бути як матеріальним, так і духовним. Відкриття й винаходи є різновидами іннова­цій. Це створення або визнання нових елементів культу­ри. Вони розповсюджуються на інші культури трьома способа­ми: цілеспрямованим запозиченням, стихійним проникнен­ням (дифузією) та незалежним відкриттям.

Підкреслимо, що проблема розвитку культур, їх соціа­льних змін міститься в пристосуванні різних традиційних соціальних інститутів до нововведень. Ця проблема аналі­зується в теоріях "соціокультурного відставання", предста­вниками яких є А. Фіркандт, В. Келлер, А. Вебер, О. Огберн, Л. Уайт, П. Сорокін.

У визначенні місця культури в житті суспільства є два основні методологічні підходи. Перший, матеріалістичний, спирається на відому тезу К. Маркса, що людина, перш ніж займатися наукою, політикою, філософією та соціологією, повинна їсти, пити, одягатися, тобто виробляти матеріаль­ні блага для задоволення фізіологічних потреб. Культура ж виростає з економічної діяльності, будується над нею і обслуговує її. Тобто першість у розвитку сфер суспільного життя (в т.ч. і культури) належить економіці.

Представники іншого, культурологічного підходу (Е.Дюркгейм, М. Вебер) виголошують навпаки, що куль­тура не є похідною від економіки, а грає визначальну роль у житті суспільства, забезпечуючи його цілісність, розви­ток і функціонування. М. Вебер, наприклад, доводить, що саме конфесійна субкультура протестантизму стимулюва­ла швидкий розвиток ринково-капіталістичних відносин в європейському середньовіччі.

Окремо можна згадати про психоаналітичну теорію З. Фрейда, згідно з якою культура покликана до пригашення невротичних інстинктів особистості. Тобто психологічна напруженість для уникнення конфлікту трансформується в більш безпечні для суспільства форми, як творчість. Культура визначається З. Фрейдом як всеохоплююча сила, яка включає всі інститути, регулюючі міжособисті відносини для здобуття і розподілу здобутих благ, для задоволення людських потреб.

4. Місце і роль феномена культури реалізується через низ­ку важливих соціальних функцій. Різні соціологи пропону­ють їх набори. Наприклад, Н. Лукашевич і Н. Туленков вирізняють такі:

1) Освітньо-виховна або соціалізуюча. Суть її в тому, що кожна людина стає особистістю лише в процесі соціалізації, тобто через засвоєння системи знань, мови, норм свого народу;

2. Інтегративна і дезінтегративна функції. Засвоєння культури створює у людей відчуття певної суспільності, належності до однієї нації, релігії, групи. Але, об'єднуючись на базі якоїсь субкультури, люди можуть протистояти ін­шим соціальним спільнотам;

3. Регулююча функція. Засвоєні людьми цінності та но­рми, стаючи частиною їхньої самосвідомості, формують і регулюють їхню поведінку в суспільстві.

В.П. Андрущенко пропонує такий склад функцій:

1. Пізнавально-евристична. Знання культури певної епо­хи дає можливість адекватно міркувати про ступінь пізнан­ня свого суспільства. Культура дає цілісну картину пізнан­ня світу за допомогою евристичної мети людини;

2. Регулятивно-аксіологічна, ціннісна. Культура, як сис­тема суспільних форм і цінностей регулює за підтримкою суспільної думки, права;

3. Функція передачі соціальної спадковості.

В.Г. Харчева перераховує такі функції, як естетична, ін­формаційна, символічна, утилітарна, пізнавальна та ін.

Динамізм соціокультурних явищ робить нагальною по­требу виділення найважливіших конкретно-історичних під­ходів до аналізу культурного життя. Виділяються чотири групи показників у розвитку культури суспільства. Першу скла­дають показники, що характеризують рівень розвитку сус­пільної свідомості та інтенсивність перебігу культурних про­цесів. Друга зв'язана з розкриттям домінуючого типу куль­турної орієнтації суспільства. Третя фіксує ступінь утвердження в суспільній свідомості цінностей людського існу­вання. Четверта група показників характеризує культурний розвиток суспільства в аспекті взаємовідносин пануючої культури з іншими.

Культурне життя, як вмуроване в суспільне, підкоряєть­ся певним закономірностям. Серед них виділяються:

1. закономірності, притаманні всьому суспільству, які по­ширюються і на культуру;

2. закономірності взаємозв'язку культури і системи від­творення матеріального життя (найголовніша - визначаль­на роль матеріальних умов у ставленні до культури);

3. закономірності зв'язку культури з іншими сферами життя (економічною, політичною, сімейною);

4) закономірності власне культурного життя;

5) закономірності зв'язку різних рівнів організації культурного життя, а саме взаємозв'язку професійного і аматорського, суспільного та індивідуального культурного виробництва і тиражування.

Механізм освоєння культурних цінностей водночас є механізмом відтворення культури. Його дії можна подати у вигляді деякої послідовності:

1. залучення особи в світ культури починається з осво­єння наявних цінностей, залишених у спадок попередніми поколіннями. Вони виступають як первинний матеріал культурних цінностей;

2. наявність суспільно значущих цінностей створює мо­жливості комунікації в культурній діяльності, вивільнює її з під впливу суб'єктивної сваволі;

3. створення нових культурних цінностей можливо лише за умов високої організації суспільного виробництва, сус­пільний поділ праці, в тому числі в духовному виробницт­ві, зумовлює появу функціонально-інституціональної орга­нізації;

4) для формування і освоєння цінностей створюються організації двох типів: інституалізовані, санкціоновані державою (університети, академії, консерваторії) і неформальні групи (творчі спілки, художні громади), які обумовлюють поділ творчих і організаційних функцій, закріплений поділом праці в духовному виробництві;

5) форми масової комунікації забезпечують технологічні створення і освоєння цінностей, що через систему освіти систематизуються, стають комплексними і формально-загальними. Культура стає могутнім фактором впливу на масову свідомість.