Тема 4. Соціальна структура суспільства

1. Визначення поняття соціальної структури суспільства.

2. Класова теорія і теорія соціальної стратифікації.

3. Соціальна структура сучасного українського суспільства.

1. Всяке суспільство постає не як щось однорідне й монолі­тне, а як внутрішньо розчленоване на різні соціальні групи, класи, національні та інші спільноти. Усі вони знаходяться між собою в стані об'єктивно обумовлених соціально-еко­номічних, політичних та духовних зв'язків та відносин. Це обумовлює цілісність суспільства і його функціонування як єдиного соціального організму.

Соціальна структура у широкому розумінні трактується як будова суспільства взагалі, система зв'язків між усіма його складовими елементами, якими є люди, соціальні спільно­ти та інститути. У вузькому значенні соціальна структура - це лише соціально-класові та соціально-групові спільноти. Соціальна структура - це сукупність соціальних, соціаль­но-демографічних, професійних, територіальних та етніч­них спільнот, пов'язаних між собою відносно сталими стосунками. Соціальна структура суспільства - явище істори­чне, і визначається вона передусім розвитком суспільного розподілу праці.

Суспільний розподіл праці обумовлює появу і подальше існування класів, професіональних груп, груп сільського і міського населення, представників розумової та фізичної праці. До основних елементів соціальної структури суспільст­ва можна віднести: класи, мешканців міста і села, представни­ків розумової й фізичної праці, соціально-демографічні гру­пи (різні покоління, жінки і чоловіки), національні спільно­ти (нації, етнічні групи). Майже всі елементи соціальної стру­ктури неоднорідні за складом і в свою чергу діляться на окремі верстви та групи.

Кожний елемент соціальної структури відрізняється від інших своїм інтересом ї місцем у суспільстві. Сутність сус­пільного життя визначається взаємодією, а часто й зіткнен­ням інтересів і боротьбою за їх реалізацію. Тому початко­вим пунктом пізнання будь-якого конкретного суспільства є пізнання його соціальної структури. Знання соціальної структури для політика, державного діяча чи політичного громадянина - те ж саме, що знання анатомії для лікаря.

Поняття "соціальна група" є родовим щодо понять "клас", "соціальна верства", "колектив", "нація", оскільки фіксує соціальні відмінності, які виникають між окремими сукупностями людей в процесі розподілу праці та в процесі економічної і політичної діяльності.

На перший погляд, скажімо, робітники, селяни, підпри­ємці та інші не об'єднані в якісь групи. Але оскільки інтере­си у робітників одні, а в селян чи підприємців - інші, то вони реально й становлять різні соціальні групи. Соціаль­ний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її становища в суспільстві.

2. У соціології існують два різних підходи в дослідженні со­ціальної структури суспільства - це теорія стратифікації та класова теорія. Питання про класи є найбільш дискусійни­ми. Марксистсько-ленінська теорія виходила з ленінського визначення класів: "класами називаються великі групи лю­дей, що розрізняються за їх місцем в певній історичній сис­темі суспільного виробництва, за їх відношенням (перева­жно закріпленим і оформленим у законах) до засобів виро­бництва, за їх роллю в організації суспільної праці, а також за розмірами і способами отримання тієї частини суспіль­ного багатства, яку вони мають в своєму розпорядженні".

У цьому визначенні класів перелічені критерії, які визна­чають місці учасників виробничих відносин у соціальній структурі суспільства. Може тому, що людям завжди хочеться простого пояснення складних соціальних явищ, то з цього визначення практично взяли тільки "відношення до засобів виробництва", а приватну власність на засоби ви­робництва ототожнили з капіталом, у той час як загально­народна (насправді державна) вважалась антиподом при­ватній - капіталу.

Всевизначальна роль власності на засоби виробництва це догма, яка не подолана і тепер. Погляд на наше недавнє минуле дозволяє стверджувати, що наприклад, власність колгоспників на засоби виробництва нічого для них не ви­значала. Те саме можна сказати і про всенародну власність. Не народ вирішував, як і для чого її використовувати. Усе визначала політична влада.

Власність, у тому числі й на засоби виробництва, в де­мократичному суспільстві є правовою основою для реалі­зації волі власника щодо її використання, тобто для його влади над нею, і не більше.

Уже в часи В.І. Леніна були капіталісти, які не мали засобів виробництва, але мали великий фінансовий капітал. Посе­редники мають в якості засобів виробництва лише засоби зв'язку. Але цей капітал панує в Україні. За допомогою по­силання на визначальну роль власності на засоби виробни­цтва ми не зможемо вирішити питання: до якого класу від­нести, скажімо, співака, артиста, художника чи спортсме­на, які заробили десятки, а то й сотні млн. доларів. Адже вони не є власниками засобів виробництва, якщо не раху­вати музичні інструменти чи спортінвентар, принаймні, за­вдяки цим засобам вони заробили свій капітал.

К. Маркс справедливо стверджував, що капітал склада­ється з трьох частин: засоби виробництва, гроші, робоча сила. В його часи робоча сила була нерівноправною скла­довою частиною капіталу, вона експлуатувалась. В резуль­таті науково-технічної революції ситуація докорінно зміни­лась, виробництво все більш стає інтелектуальним і висо­кокваліфікований працівник може вступати в рівні відно­сини з власником виробничого чи фінансового капіталу. А люди з виключними здібностями в будь-якій сфері взагалі можуть диктувати свої умови, бо вони є власниками винят­кового людського капіталу. Тому до класу капіталістів треба відносити не власників засобів виробництва, а власників ка­піталу. А капіталом, за К. Марксом, є вартість, яка прино­сить нову вартість, і цьому заперечувати немає підстав. Отже, і засоби виробництва, і вкладені гроші, і інтелект чи здібності тільки тоді є капіталом, коли приносять прибу­ток, а їх власники є класом, який об'єднує те, що всі вони отримують свої доходи в якості прибутку на капітал.

Класоутворюючим признаком нині є не те - наймає хтось працівників, сам працює на свої засоби виробництва, чи сам наймається, а те, чи отримує він більше ніж вклав.

Класи існували й існують, між ними є протиріччя і то­читься боротьба, як вона має місце, скажімо, між націями чи поколіннями, але ж це не означає, що треба фізично зни­щувати якісь народи, покоління чи класи. Однак, як свід­чить історія, такі думки інколи втілюються в життя.

Марксизм, і особливо більшовизм, гіпертрофовано пе­реоцінював значення класової боротьби для розвитку сус­пільства. Оскільки прибічники цієї теорії боролись за вла­ду і утримували її в тій країні, до складу якої входила і Укра­їна, то її реалізація на практиці наклала кривий відбиток на життя нашого народу на протязі майже століття.

За марксистською класовою теорією суспільство набу­ває занадто спрощеного вигляду. Ця теорія підходила до західного суспільства початку XX ст., але тепер не відобра­жає соціальної дійсності. Для аналізу соціальної структу­ри суспільства більш підходить теорія соціальної стратифі­кації, яка з'явилася на початку 40-х років XX ст. Її заснов­никами були американські соціологи П. Сорокін, Т. Парсонс, Р. Мертон, К. Деві, У. Мур та інші. Вони вважали, що соціальну стратифікацію спричинив розподіл функцій у суспільстві. Соціальна стратифікація, на думку авторів цієї теорії, за­безпечує відокремлення впорядкованої сукупності соціа­льних верств, що відрізняються одна від одної певними ва­жливими для даного суспільства ознаками: характером вла­сності, розміром прибутку, обсягом влади, престижем, на­ціональними чи іншими рисами.

Соціальна стратифікація означає процес, який безпере­рвно триває у суспільстві, і результат цього процесу.

Соціальна стратифікація - процес соціального відтворен­ня, внаслідок якого страти, групи, класи виявляються нері­вними між собою і групуються в ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю та владою. Соціальна стра­тифікація означає не просто різне становище у суспільстві окремих індивідів, а саме нерівне їх становище.

Для виділення страт у суспільстві найчастіше обирають такі ознаки: дохід, освіта, рід занять, престиж, доступ до влади, спосіб життя. Страти можна виділяти за однією чи декількома ознаками. Американські вчені враховують та­кож такий критерій стратифікації як етнічна належність лю­дини.

Конкретні форми стратифікації багатогранні. Основні з них такі: економічна, політична і професійна. Вони тісно переплітаються. Стратифікація існує як у демократичному, так і в недемократичному суспільствах. Обіцянки тих, хто бореться за владу, побороти нерівність ніколи не викону­ються. Більшовики йшли до влади з гаслом зрівнялівки, але створили для себе привілеї. Сучасна наша політична еліта йшла до влади з критикою привілеїв компартійної еліти. А коли отримала владу, то встановила собі привілеї значно більші, ніж у попередників. Складовою частиною теорії стратифікації є теорія мобільності. Під соціальною мобіль­ністю розуміють будь-який перехід індивіда або соціаль­ної групи з однієї соціальної позиції до іншої. Розрізняють два різновиди соціальної мобільності: горизонтальну й ве­ртикальну.

Горизонтальна мобільність - це переміщення без якісної зміни статусу, наприклад: зміна місця роботи, переїзд із села в місто.

Вертикальна мобільність - це переміщення із зміною ста­тусу, наприклад, коли людина робить кар'єру і просува­ється догори сходинками соціальної ієрархії.

Коли перехід з одного соціального статусу до іншого ускладнений, такий тип суспільства називають закритим, і навпаки, якщо мобільність висока, суспільство є відкритим. Характерною рисою демократичних суспільств є висока вертикальна мобільність. Прикладом відкритого суспільс­тва можна називати США, а закритого - Індію (там великі пережитки кастового суспільства) чи СРСР.

У Радянському Союзі у робітників, селян і їх дітей була можливість отримувати освіту й зробити кар'єру, але без впливових родичів чи знайомих все трудніше було для них зайняти престижну посаду. До того ж кар'єру можна було зробити, за малим винятком, тільки через вступ до партії. І далі, якщо робітник став інженером і отримав значно ниж­чу зарплатню, то чи можна це розцінювати як просування вверх. А рівень заробітної плати інженерно-технічних пра­цівників в останні десятиріччя існування Радянського Со­юзу значно відставав від її рівня у робітників.

Тепер в Україні і в інших пострадянських країнах ситу­ація суттєво змінилась, але не тільки в кращий бік. Тепер економіка вільна, але значною мірою зруйнована, бідність населення не дозволяє багатьом, хто хотів би реалізувати себе в інших сферах і в іншій якості, це зробити.

Дуже суттєвою перепоною мобільності нашого населен­ня є неринкова ментальність. Внутрішня свобода не з'явля­ється після проголошення незалежності чи усунення від вла­ди тоталітарного режиму. А до внутрішньої свободи потрі­бні ще і знання нової системи соціально-економічних від­носин. До речі, вона також ще не склалася.

Переміщення людей в ієрархії суспільства здійснюється різними каналами. Найважливішими з них є такі соціальні інститути як школа, політичні, економічні, професійні ор­ганізації, армія, релігія.

3. В Радянському Союзі, а отже і в радянській Україні існу­вала, здавалось, проста і зрозуміла класова структура: ро­бітничий клас, клас колгоспного селянства і прошарок ін­телігенції. При цьому постійно твердилось про непоруш­ний союз робітничого класу і селянства. Не зрозуміло було тільки, проти кого союз, а якщо ні проти кого, то навіщо і чому до союзу не залучали інтелігенцію, яку називали на­родною.

В обґрунтуванні класової структури були явні протиріч­чя. Якщо класова приналежність визначалась відношенням до засобів виробництва (а саме цей критерій проголошува­вся як визначальний), то соціалізм мав бути однокласовим суспільством, тому що ґрунтувався на загальнонародній власності, а колгоспники були двічі власниками, оскільки проголошувались ще і власниками колгоспного майна.

Насправді все було простіше: власником усього була дер­жава, а всі працездатні працювали у неї по найму, а так як альтернативи найму не було, то він був дуже схожий на дер­жавне рабство чи кріпацтво.

За роки існування комуністичного режиму було створе­не безкласове суспільство, у тому сенсі, що все населення було декласоване й значною мірою денаціоналізоване. У такому стані українське суспільство вступило в ринкові й демократичні перетворення й розпочало будувати власну державу. Україна успадкувала не класи, а людський мате­ріал для класоутворення.

У результаті трансформації економічної системи Украї­ни з'являються нові соціальні групи. Це підприємці, ферме­ри й представники індивідуальної трудової діяльності. Про­цеси роздержавлення власності множать кількість підпри­ємців перш за все в сфері торгівлі, послуг, посередницької діяльності. Усе це суттєво міняє соціальну структуру акти­візує процеси соціальної мобільності.

Новий клас підприємців, який виникає в Україні, мало схожий на відповідний клас на Заході. Це пояснюється там, що на Заході клас підприємців з'являвся в процесі поступово­го накопичення капіталу й до цього часу уже пройшов дов­гий шлях еволюційного розвитку. У нас же клас підприємців, після того як він був знищений, виникав на основі перерозпо­ділу державної й іншої власності. Свої ряди цей клас переваж­но формує за рахунок колишньої номенклатури й тих людей, які не бояться порушувати закони. Державну власність приватизували в першу чергу ті, хто нею керував.

В економіці, як і в природі, нічого нікуди безслідно не зникає. Якщо населення позбулося своїх заощаджень, то хтось на цьому придбав великі капітали. Адже кредити під час великої інфляції надались під проценти, які дозволяли повертати отримані в кредит гроші чисто символічно. А скільки капіталів появилось, можна тільки здогадуватись після пограбування населення так званими трастами.

Наша буржуазія значною мірою або бюрократична, або кримінальна, чи бюрократично-кримінальна. Родові "пят­на" українських підприємців ще довго будуть визначати зміст нашого економічного й політичного життя, тому що з них у значній мірі формується не тільки економічна, але й політична еліта суспільства України.

Дуже несприятлива класова структура українського су­спільства і в тому сенсі, що у нас майже немає середнього класу. Деякі дослідники вважають, що в Україні до серед­нього класу можна віднести 5-7, а до нижчого 90 відсотків населення, навіть більше. Відомо, що запорукою стабіль­ності суспільства є багаточисельний середній клас.

Суттєві зміни відбуваються серед сільського населення. В Україні налічувалось 3,5 млн. колгоспників. Тепер вони стали володарями земельних паїв і в більшості своїй най­маними працівниками у колишніх голів колгоспів. Оброб­лять свої паї колишні колгоспники не в змозі із-за відсутно­сті техніки і можливості її придбати чи орендувати.

Які класи вони поповнять, покаже майбутнє. Клас фер­мерів в Україні налічує біля 40 тисяч.

В Україні несприятлива структура склалася за віком. У нас зараз понад 14 млн. пенсіонерів. На трьох зайнятих приходяться два пенсіонери.

Зі зміною в економіці будуть відбуватися й зміни в соці­альній структурі суспільства. У сфері виробництва в Укра­їні зайнято 70 відсотків від усіх зайнятих, у сфері обслуго­вування - 30 відсотків (в США це співвідношення зворотнє). Можна сподіватися, що коли наша економіка по­вністю стане ринковою й ефективною, структура зайнятос­ті буде наближатися до американської.