Лекція № 1

соціологічні знання та побудовані на ньому соціальні прогнози виявляються в центрі уваги громадськості, політичної еліти і владних структур.

Сама назва науки (від лат. Societas – суспільство або socius – товариш) свідчить про те, що предметом дослідницького інтересу соціології має бути

суспільство, тобто спільність людей. Загальні і специфічні закони та закономірності розвитку і функціонування історично визначених соціетальних систем, механізми дії та форми прояву цих законів і закономірностей в діяльності особистостей, соціальних груп, класів, народів.

Об’єктом соціологічного пізнання є:

∙суспільство як цілісна соціальна реальність;

∙емпірично надана реальність, що відбиває ту чи іншу сторону соціального життя;

∙такі об’єктивні явища суспільства, як соціальні відносини, соціальні

зв’язки, соціальні організації, соціальні інститути тощо.

Суспільство (у різних своїх проявах) вивчається багатьма науками: історичними, економічними, правничими тощо. Причетними до дослідження соціальної природи людини, тих чи інших явищ суспільного життя є також численні гуманітарні науки. Що ж вирізняє соціологію серед цього розмаїття наук, кожна з яких має власну, більш або менш, визначену предметну галузь?

Відмінності соціології від інших наук:

∙розглядає суперечності в масовій свідомості;

∙з нею пов’язане становлення кількісних методів соціологічних вимірювань, тобто поява емпіричних досліджень;

∙специфіка її предмета – це загальні і специфічні соціальні закономірності;

∙вивчає функціонування соціальних систем.

Соціологія вивчає суспільство на двох рівнях – теоретичному і прикладному. Теоретичний рівень означає розгляд соціальних взаємозв’язків у загальному

вигляді, тобто з’ясовуються закони розвитку соціальної спільності, їх взаємовідносини в масштабах суспільства.

Прикладний рівень – практична частка соціологічної науки вивчає процеси, які відбуваються в певних соціальних підсистемах. Її висновки стають основою для управління різними сферами суспільного життя, тобто реального життєвого процесу людини, який відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення світу.

Центр соціології – це соціальні групи, спільності людей. Це означає, що:

∙особистість сприймається в системі соціальних зв’язків як представник соціальної групи;

∙спільності розглядаються відносно їх місця в системі соціальних зв’язків, як елементи соціальної взаємодії.

Механізм соціальної взаємодії включає суб’єкти і фактори, що впливають на їхню поведінку, тому в соціології при вивченні суспільства використовують

підходи.

1.Демографічний – вивчення суспільства через народжуваність, смертність, міграцію.

2.Психологічний – розкриває поведінку людей через їхні думки і мотиви.

4

3.Колективіський – вивчення груп.

4.Вивчення взаємовідносин суб’єктів, їхньої рольової поведінки.

5.Культурологічний – аналізує поведінку на основі суспільно визнаних правил і цінностей.

Отже, Соціологія – це наука про суспільство як єдину цілісну соціальну

систему. Специфіка і відмінність соціології від інших суспільних наук полягає в тому, що вона вивчає соціальні відносини між людьми, а також вплив цих відносин на формування людини, на її свідомість і поведінку.

2. Розвиток соціологічної думки.

Формування та накопичення знань про розвиток суспільства, місце та роль у ньому людини починається з давніх часів. Ці первісні уявлення знайшли своє відображення в міфах, легендах, героїчному літописі.

Пізніше виникає філософія, яка стала сукупним знанням про світ. З часом від неї відокремлюється соціальна філософія, галузь знань, що об’єднала чисельні спроби пояснення суті суспільних явищ і місії людини та вони були далекими від наукових пояснень реального життя і не систематизованими. До того ж, суспільство не сприймалося як самостійне утворення, а лише як один із багатьох природних об’єктів.

Виділення з філософії природничих наук породжує думку про можливість вивчення суспільних процесів за допомогою їх методів. Оскільки в системі старої класифікації наук соціальна сфера не визнавалась як окремий предмет дослідження, то виникла нагальна потреба її переглянути.

На етапі становлення і формування соціології, розвиток соціологічної думки відбувся в двох напрямках – позитивіському (натуралістичному) та психологічному, але подальший її розвиток вимагав позбавлення від обмежень. Умовно в розвитку соціологічної думки виділяють слідуючі етапи: протосоціологічний, академічний, сучасний.

Оформлення соціології як самостійної науки відбувається наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Це пов’язано з діяльністю О. Конта (17981857), який першим зробив спробу систематизувати соціальні явища. Принципи нової науки, яку він назвав “соціальною фізикою”, а пізніше соціологією, було викладено в шеститомній праці, “Курс позитивної філософії”. Вважав, що завдання соціологів – вивчати “соціальні організми”, як біологи “взагалі живі організми”. Позитивізм орієнтувався на відмову від загальних міркувань про суспільство, на створення соціальної теорії, яка повинна бути доказовою.

У соціальному аналізі О. Конт виділив два напрями: соціальну систему (дослідження соціального порядку) і соціальну динаміку (дослідження соціальних процесів і змін).

Герберт Спенсер (1820-1903) в основу соціології поклав ідею еволюції, суть якої вбачав у переході від гомогенності (однорідності) до гетерогенності (неоднорідності). Показником соціального прогресу вважав перехід від суспільства, в якому особистість цілком підкорена соціальному цілому до такого стану, при якому соціальний організм стає складовою індивідуальності. У своїй праці “Основи соціології” він проводить аналогію між біологічним і соціальним (складається з трьох систем: регулююча, виробництво засобів життя, розподільча) організмами.

5

Еміль Дюркгейм (1858-1917) засновник і видавець “Социологического еженедельника” (1896-1913). Був прихильником позитивістської контовської традиції. Досліджував різні форми колективної свідомості (мораль, право, релігія) і наділяв суспільство рисами фізичної та моральної переваги над індивідами.

Георг Зіммель (1858-1918) засновник формальної соціології, основними поняттями якої вважав: “зміст” – історично зумовлені цілі та мотиви людської діяльності;“форма” – універсальний спосіб втілення і реалізації історичноперемінливих змістів. Саме в їх сукупній взаємодії реалізується суспільство. Г. Зіммель дав багато цінних ідей для соціологічного аналізу міста, релігії, культури, пізнання.

Вільфредо Парето (1848-1923) створив концепцію нелогічних дій, підкреслював ірраціональний і алогічний характер поведінки людини, яка зумовлюється її психічним станом. Специфічне людське полягає в здатності використовувати розум у корисних цілях. Рушійною силою прогресу вважав почуття людини. Розподіляв суспільство на здатну до управління еліту та не еліту, вважав це суттєвою рисою будь-якого суспільства. Підкреслював активну роль ідеології в суспільстві, розкрив механізм маніпулювання масовою свідомістю.

Фердінанд Тьонніс (1855-1936) був широко відомий як організатор статистичних досліджень. Він поділив соціологію на:

∙загальну, яка повинна вивчати всі форми співіснування людей загальні з формами життя тварин;

∙спеціальну, яка у свою чергу, поділяється на чисту (теоретичну) і прикладну (емпіричну) соціографію, що вивчає власно соціальне життя. Основу соціального зв’язку складає воля. Саме Ф. Тьонніс у своїй праці “Община и общество” вперше використовує поняття волюнтаризм і виділяє два типи волі:

- суттєвий (сутність) представлений у формах інстинктивних захоплень, звичок, пам’яті;

- вибірковий – вільна поведінка взагалі, окремі дії.

Макс Вебер (1864-1920) надавав великої уваги обґрунтуванню категорійного апарату соціологічної теорії, зокрема, розробці понять, раціоналізації, соціальній структурі, пануванню влади, соціальній дії тощо. Він виділяє чотири типи соціальної дії: традиційна, афектна, ціннісно-раціональна, ціле раціональна. Традиційна соціальна дія може бути віднесена до категорій соціальної дії лише з рядом застережень, оскільки вона часто лежить за межами того, що можна вважати осмисленими вчинками.

Майже на межі усвідомленого перебуває і більшість афективних вчинків, що виникають як реакції на несподівані незначні подразники.

Ціннісно-раціональна поведінка індивіда пов’язана, насамперед, зі свідомою і наперед планованою орієнтацією не на досягнення мети, а, перш за все, на свої власні переконання про честь, гідність, обов’язок, красу, віру в Бога та ін.

Цілераціональна – поведінка, коли прораховуються всі можливі наслідки дії і засоби їх досягнення. Така поведінка не емоційна і не традиційна, оскільки побудована на свідомому виборі і розрахунку.

Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс (1820-1898) визнавали виробничі відносини матеріальною основою суспільства. Розвиток суспільства

сприймали як історичний процес природно-історичної заміни суспільно-

6

економічних формацій. Намагались науково довести неминучість заміни капіталізму соціалізмом.

Питирим Сорокін (1889-1968) розробив вчення про інтегральну соціологію, тобто таку, що охоплює всі соціальні аспекти широко зрозумілої культури. У світовій соціології визначається як видатний дослідник соціальної стратифікації.

М. Добролюбов (1836-1860) доводив, що людське суспільство потрібно вивчати як сукупність внутрішньо-пов’язаних процесів, які підпорядковуються об’єктивній закономірності. Сутність історичного прогресу бачив у суспільстві, в якому не буде рабів, панів, капіталістів і пролетарів, а лише трудовий народ. Політичну та ідейну боротьбу класів, соціальних груп вважав відображенням їх матеріальних інтересів.

М. Добролюбов погоджується з тим, що окрема особистість впливає на хід подій, але це відчувається тому, що її задуми відповідають потребам тих, хто її підтримує.

М. Чернишевський (1828-1889) спирався на соціологію при визначенні основних завдань революції і демократії, в обґрунтуванні неминучості народної революції як засобу корінної перебудови суспільства, у визначенні шляхів Росії до соціалізму. Для нього соціологія була полем боротьби з реформізмом лібералів.

Л. Толстой (1828-1910) намагався розібратися в законах суспільного прогресу; з’ясувати різні тенденції капіталістичних відносин взагалі і, в Росії, зокрема. Значну увагу приділив проблемі держави і церкви; висловив своє ставлення до революції, своєрідно розглянув питання про роль особистості і народних мас в історії.

Вищеназвані соціологічні проблеми розглядав під кутом зору концепції сенсу життя. Позитивний момент його суджень – протиставлення свавілля особистостей діяльності народу як вирішальної сили історії. Л. Толстой шукав відповіді в підсвідомих пробудженнях та стихійних діях народної маси, основою яких є божественне провидіння. Через це його концепція отримала фаталістичне забарвлення.

П. Лавров (1823-1900) в основу розуміння як природного світу, так і соціального життя ставить людську особистість – суб’єкт пізнання і реальну зброю прогресу (“Очерки вопросов практической философии”). Він вказував, що історія створюється людьми обов’язково зацікавленими, які керуються своїми ідеалами. У цьому полягає сутність його суб’єктивного методу, який відобразив помічену соціологами особливість суспільної науки: події історії завжди отримували суперечливі оцінки, бо залежали від політичних поглядів сучасників і послідовників, від ідеалів, яких люди намагаються досягти її цілей, які вони ставлять перед собою.

П. Ткачев (1844-1885) виклав свої погляди в чисельних статтях журналу “Набат”. Вважав, що пригнічений народ Росії ненавидить своїх гнобителів, але через свої рабські звички не здатен самостійно діяти, тому не народ, а групи мислячих людей (інтелігентів) повинні взяти у свої руки справу його визволення. Тактика діяльності – це змова і блискавичне захоплення влади. Визнає первинність “економічного фактору” (або інтересів), під впливом якого в людей визрівають ідеї, роль видатної особистості, яка залишає позитивний або негативний слід в історії. Вважав, що сама діяльність особистості не безпричинна, а обґрунтована, бо визнає волю тих чи інших суспільних сил.

7

М. Михайловський (1842-104) розробив вчення про прогрес, основний зміст якого бачив у боротьбі за індивідуальність. Суттєвим у його соціології є поняття простої і складної кооперації.

Проста кооперація, головна ознака якої – солідарність, це такий суспільний союз, в якому всі люди виконують однакові функції. Це кооперація рівних, які мають однакові соціальні інтереси, незалежно від різномаїття професій.

Складна кооперація, головна ознака якої – боротьба взаємопов’язаних груп, передбачає помітну різницю людей за їх роллю і місцем у суспільному житті. Вона об’єднує людей різного соціального становища, багатьох соціальних груп. Вона різнорідна, її головна ознака – боротьба взаємопов’язаних груп. У залежності від співвідношення особистості і суспільства виділив три етапи розвитку людства:

∙об’єктивно-антропоцентричний – доісторичний, коли не було соціальної диференціації. В основі стосунків була проста кооперація;

∙ексцентричний – люди живуть зараз, через розподіл праці людина перетворилася в приватне суспільство й існує загроза її деградації;

∙суб’єктивно-антропоцентричний – майбутній період, людина стає мірилом суспільства. Це буде панування простого співробітництва.

М. Бакунін (1814-1876) заперечував необхідність будь-якої держави, тому в центрі його соціології боротьба за анархію, обґрунтування ідеї руйнування держави завдяки якій людина є рабом, об’єктом насилля та експлуатації.

М. Бакунін вважав, що політична боротьба і пропаганда не потрібні, бо пригнічений народ вже готовий до бунтів і повстань. Визволившись від гніту

держави і релігії, народ організується на добровільних принципах федералізму

іавтономного самоуправління громад.

Л. Мечніков (1838-1888) позитивізм, доповнений дарвінізмом, використовував для обґрунтування демократичних і революційних поглядів, свого анархістського ідеалу. Був проти механічного перенесення принципу боротьби за існування з природи в суспільне життя. На його думку, соціальний прогрес частково повторює ті стадії еволюції, через які пройшли організми, тільки не на основі боротьби, а на основі кооперації об’єднаної праці.

Л. Мечніков був оригінальним представником географічного напряму в соціології і вважав, що різні історичні долі народів повинні пов’язуватися з різними властивостями географічного середовища, яке визначає їх психічний склад (характер, темперамент тощо), що виступає двигуном історії. На його думку історична цінність того чи іншого середовища передбачає, що у фізичному відношенні, воно залишається незмінним, але буває різним у різні історичні епохи, що залежить від ступеня здатності мешканців до добровільної солідарнокооперативної праці. Тому технічний прогрес – це одна із складових елементів

Мечніков вважав “воду” – ріки, моря, океани, які в найбільшій мірі сприяють зародженню цивілізації, пояснюють її нерівномірний розподіл на землі. Він виділяє три періоди історії з притаманними їм формами соціально-політичного життя, на яких відбивається географічне середовище:

∙ріки (річкові цивілізації) – характеризуються переважанням деспотичного ладу (єгипетська, китайська, вавілонська, асіро - вавілонська цивілізації);

∙період морів – широко розповсюджується олігархічне правління;

8

∙ океанічна епоха – все більше намагаються втілити в життя принципи великої французької революції.

М. Ковалевський (1851-1916) був під впливом двох джерел: позитивізму і марксизму.

Соціологія, в його розумінні, це наука про організацію та еволюцію суспільства, яка не бореться за вирішення конкретних проблем, залишає осторонь “місцеві та часові причини”. Її завдання ширше і складніше – вказати загальні напрями розвитку, основні етапи суспільної еволюції, встановити взаємозв’язок між усіма частинами соціологічного організму, пояснити умови поступового розвитку суспільства.

М. Ковалевський широко використовував порівняльно-історичний метод, звертався до співставлення, встановлював ступінь подібності та різниці одно типових явищ.

П. Кропоткін (1842-1921) був прихильником біолого-антропологічної теорії, ототожнював суспільні закони розвитку із законами природи, а головною силою суспільного прогресу вважав, біологічний принцип взаємної допомоги і солідарності. З позиції анархізму П. Кропоткін відкидав державу, бо для нього вона ворожа суспільному прогресу сила.

3.Українська соціологічна думка

М. Драгоманов (1841-1895) прийшов у соціологію через історичнофілософський, фольклорний напрям. У всіх питаннях: історичних, державних, політичних – на перший план висував людину, а потім суспільство, громаду. М. Драгоманов вивчав історичний процес як соціолог політики. Відомий його вислів: “Політика потребувала історію, як медицина – фізіологію”. Він поділив історичний процес на господарський і державний, виділяв у суспільній структурі економічні та соціальні відносини.

Б. Кістяковський (1869-1920) дійшов до висновку, що перенесення методів природознавства в соціологію має значні недоліки. В історичному процесі є стихійність і свідома дія людей, яка, у свою чергу, залежить від рівня соціальної культури того часу та людей, що в ньому виконують певну роль свідомо, напівсвідомо чи стихійно. Деякі стихійні дії переростають у звичаї, традиції, правила, яким свідомо і несвідомо підкоряються в суспільстві.

Б. Кістяковський зробив свій внесок у соціологію права, пояснюючи його за допомогою психологічних феноменів, які пов’язує з культурою. Культурна людина більш дисциплінована, вона живе за загальнолюдськими принципами та правилами. Поділяє індивідів на соціальні типи в залежності від ставлення до права. Різні люди мають різну свідомість і напрями в житті, можуть бути високої культури, естетично розвинуті, але разом з тим, і революційними. Дія проти держави притаманна революційній поведінці і веде до порушення норм і актів держави. Тому держава будь-якої форми приймає такі закони, які охороняють її як ззовні, так і всередині. Але революційна дія вступає всупереч з культурою, як наслідок – із правом.

9

Б. Кістяковський вважає, що немає єдиної схеми для всіх народів тому, що культура, традиції, закони і норми в них різні, зумовлені природними, економічними та іншими факторами.

М. Грушевський (1866-1934) досліджував не тільки історичний процес, але й саму українську національність. У праці “Хто такі українці і чого вони хочуть” зроблено соціологічний аналіз громадянства України, релігійних відносин, державного устрою і становлення до влади, стратифікації суспільства, дано характеристику правових відносин. Його цікавить соціологія політики, де в центрі уваги – проблема прийняття політичних рішень як з боку уряду, так і з боку виборців.

М. Грушевського цікавить проблема стосунків різних соціальних груп у суспільстві в різні періоди історії. Він аналізує конфлікт з релігійної точки зору, знаходить соціально типові риси 60-х років ХІХ ст.

М. Грушевський заснував у Відні (1919) Український соціологічний інститут (УСІ), який за три роки видав 12 книг багатьма мовами. Програмою діяльності УСІ передбачено дослідження сучасних соціальних рухів, пропаганду досягнень соціологічних центрів у вивченні українського суспільства; підтримку стосунків з міжнародними соціологічними організаціями; інформування міжнародних і соціологічних організацій про соціальні рухи в Україні та українські соціологічні винаходи. Інститут припинив своє існування в 1924 році в зв’язку з переїздом М. Грушевського в Україну, де його задум щодо створення соціологічного інституту чи філії не здійснився.

М. Шаповал (1882-1932) розкрив фундаментальні засади будови суспільства, його структуру, розробляв класифікацію соціальних спільностей, висвітлював рушійні сили суспільного процесу. Був членом Української Центральної Ради, генеральним секретарем і міністром урядів Української народної республіки.

Свого часу одержав визнання в колі найвідоміших учених Європи й Америки як засновник вітчизняної соціологічної науки, перший директор Українського соціологічного інституту в Празі і автор першого українського підручника “Загальна соціологія”.

У попередні часи соціологія як наука розвивалась досить специфічно. Лише після ХХ з’їзду партії вона була легалізована, проте, розвивалась дуже мляво: у ній вбачали конкурента консервативно налаштовані представники історичного матеріалізму, відзначаючи в соціології підривний потенціал щодо тогочасного суспільствознавства.

Українська соціологія розвивалась як частина єдиної радянської соціології і розглядалася скоріше як емпіричне забезпечення і підтвердження комуністичної ідеології. Єдиною методологічною засадою радянської соціології був офіційно проголошений матеріалізм. Це означало, що результати соціологічних досліджень мусили “втиснути” під уже наперед відомі схеми, концепції типу “зтирання соціальних відмінностей між містом і селом”.

Наприкінці 60-х років у Києві публікується перший спеціалізований збірник “Соціологія на Україні”, створюється соціологічний відділ у структурі інституту філософії АН України.

Тільки на початку 90-х років українська соціологія сформувалася остаточно. Вихід із всесоюзної соціологічної асоціації і організація власної, заснування самостійного інституту соціології в системі АН України восени 1990 року остаточно

10

легалізували статус української соціології. В інституті працює 250 співробітників він є провідним центром України з підготовки аспірантів і докторів, по проведенню теоретичних та емпіричних досліджень, і розповсюдження інформації в галузі соціології. На базі інституту працює спеціалізована вчена рада по присудженню ступеня доктора та кандидата соціологічних наук.

Становлення нової науки збіглося із становленням незалежної держави та формуванням нового суспільства. Для багатьох дослідників відкрилися нові умови для застосування своїх знань. З одного боку – почали з’являтися оригінальні роботи,

зіншого – розцвіла еклектика. Під виглядом соціологічних досліджень подавалися “пістряві ковдри” з клаптиків теорії та вчень.

Сучасна українська соціологія націлена на розв’язання нагальних проблем сьогодення. Це – економічна, соціальна та політична трансформація; соціальне самопочуття людей, їх самовизначення за умов ціннісної дезорієнтованості, а то й конфліктності; нові суспільні утворення та ідентичності тощо. Значна увага приділяється удосконаленню методичних і технічних засобів дослідної роботи. Саме

зосвоєння набутків світової науки в цій галузі і розпочалось у нашій країні відродження соціології. Цим пояснюється і та обставина, що серед надбань вітчизняних соціологів значно переважають прикладні та методичні результати, серед яких слід назвати, насамперед ті, що пов’язані з проведенням виборчих кампаній, вивчення громадської думки, діяльності численних засобів масової інформації тощо. Свідченням надзвичайно високої ролі соціології в сучасному суспільному житті став Указ Президента України “Про розвиток соціологічної науки в Україні”(2001), адже вперше в історії незалежної держави було прийнято закон, що дозволяє вивчати соціологію як окрему наук.

Питання для самоконтролю:

1.Що вивчає соціологія?

2.У чому особливість об’єкта і предмета соціології?

3.Назвіть відмінності об’єкта і предмета вивчення соціології.

4.Які особливості сучасної соціології ви знаєте?

5.Сформулюйте основні завдання соціології в розвитку суспільства.

11