Я помітив, що раніше говорили батьки, а діти мовчали. Тепер же говорять діти, а мовчать батьки.
А.Рубінштейн Людина стає людиною лише серед людей.
Л.Бехер Багато без чого може обійтися людина та лише не без людини.
Л.Берне
Лекція № 9
« Соціологія молоді. Молодь – специфічна соціально – демографічна спільність».
План:
1.Сутність соціології молоді. Молодіжна проблематика;
2.Неформальні об’єднання молоді. Прояви девіації в поведінці молоді.
Література: (4); (14); ( 15; ( 17), ; (20),.
1. Сутність соціології молоді. Молодіжна проблематика;
Проблема молоді, її освіти, виховання, соціального становлення, участі у суспільному житті перебувають у центрі уваги і на стику різних наук. Цими питаннями переймається ювенологія ( наука про різноманітні особливості молоді) –
складова сучасної науки про людину.
Соціологія молоді – галузь соціології, яка досліджує соціально - демографічну спільність суспільства, що перебуває в процесі переходу від дитинства до дорослого життя і переживає стан сімейної та позасімейної соціалізації, інтерналізації норм і цінностей, творення соціальних і професійних очікувань, ролей, статусів.
Молодь – це соціально-демографічна група, що переживає період становлення і соціальної зрілості, входження у світ дорослих та адаптації до нього. Її основні соціальні проблеми пов’язані з “життєвим стартом” – здобуванням освіти, початком трудового життя, формування сім’ї, професійним зростанням.
Життя молоді проходить під знаком “менше”: в неї менша заробітна плата, менше прав, відсутні гарантії стабільної роботи. Образа, приниження, пов’язані з самим фактом втрати чи відсутності роботи, діють на молоду людину сильніше, ніж економічні труднощі. У свідомості молодої людини виникає ланцюгова реакція; відсутність перспектив, роботи, достатньої ролі в суспільстві викликають негативну психологічну реакцію у свідомості.
Всі ці проблеми в умовах незбігу фізіологічної (акселерації) і соціальної зрілості яка, навпаки, затягується в зв’язку із зростанням тривалості навчання, поширенням ранніх шлюбів, труднощів адаптації в трудовому колективі і загального соціального навантаження на молодь, вимагають ефективного і компетентного розв’язання.
85
Для українського суспільства проблемою номер один може стати зловживання наркотиками. За даними комітету по боротьбі зі СНІДом, більше 70 відсотків випадків зараження відбувається серед наркоманів.
Які ж причини вживання наркотиків молоддю?
1.Фактор “аномії”, яка викликана тим, що в культурі існують суспільносхвалені цінності, перш за все матеріального характеру, які дуже важко досягти дозволеним шляхом. Як наслідок, людина або використовує недозволені способи, або відмовляється від домінуючих цінностей, тому вживання наркотиків – це зручний спосіб забуття.
2.Наркотична субкультура має свої стійкі міфи, тобто для підлітків це може означати входження у світ дорослих або “протест проти суспільства”, або “пізнання самого себе”, “самоствердження”.
3.Проблема проведення вільного часу, яка означає, що повноцінно важко відпочити, адже для більшості молоді сучасні кафе і дискотеки недоступні; у буденній культурі українського суспільства дуже міцна традиція пасивного проведення дозвілля, основаного на вживанні “легального наркотику” – алкоголю. Тому часто молода людина орієнтується на розслаблення за допомогою хімічних речовин ще з сім’ї.
Спеціалісти вважають єдиним засобом протистояння наркоманії – розробку гнучкої і міцної системи профілактики і соціальної реабілітації людей, які вживають наркотики, в поєднанні з декриміналізацією наркотиків (відміна кримінального переслідування людей, які вживають наркотики), але в Україні існує ряд факторів, що ускладнюють процес протидії розповсюдженню наркотиків.
ü Високий рівень агресивності населення до споживачів наркотиків, як наслідок – людині легше продовжувати їх вживати, ніж спробувати покінчити з цією пристрастю.
ü Недостатній рівень фінансування установ, що займаються лікуванням і профілактикою наркоманії.
ü Нерозвиненість в Україні різних форм соціальної реабілітації наркоманів та дефіцит кваліфікованих кадрів, перш за все, психологів і соціальних робітників; відсутність продуманої програми профілактики наркоманії серед підлітків.
Найдавніше значення поняття “покоління” біолого-генеалогічне: покоління – це ланка в ланцюзі походження від спільного предка, а міжпоколінні відносини – це відносини між батьками і дітьми, предками і нащадками, тому в стародавніх текстах це поняття вживається в генеалогічному розумінні (прокляття, що діють до “четвертого коліна” або у визначенні сучасників і ровесників). Вперше поняття цього соціального явища стає предметом теоретичного аналізу соціальної філософії
вХІХ ст. Саме тоді і виділилися дві орієнтації (теорії).
1.Позитивістська намагається надати поколінню об’єктивне, кількісновимірюване визначення. Німецький статистик Г. Рюмелін вводить кількісне поняття тривалості покоління – вікова середня різниця між батьками і дітьми в даний період, яка неоднакова в різних країнах і залежить від середньої тривалості життя, народжуваності тощо. Французький юрист Ж. Дромель виділяє поняття політичного покоління, панування якого триває 16 років, після чого влада переходить до нового покоління. Протягом цього терміну наступне покоління завершує свою політичну освіту та починає критику свого попередника і соціальний ідеал нового покоління протистоїть у певній мірі ідеалу свого попередника.
86
2.Романтично-історична – (гуманітарна) орієнтація зосередила головну увагу на суб’єктивній, духовно-символічній спільності. Покоління – це не лице певний часовий інтервал (приблизно 30 років), але й духовна єдність, спільність ідей і діяльності. Це люди, які виросли в один час, пов’язані спільністю соціальних переживань, що породжує спільний тип сприйняття і тип особистості. Тривалість покоління залежить від швидкості історичного оновлення і від типу протікання процесу: різні революційні зміни, створюючи свого роду травматичний ефект, посилюють відчуття міжпоколінних відмінностей, а поступові не помічаються і не одразу символізуються в культурі.
Англійський вчений О. Лоренц сформулював закон “трьох поколінь”: одиниця періодизації історії – століття, яке є хронологічним вираженням духовної і матеріальної приналежності до трьох людських поколінь.
Німецький соціолог К. Маннгейм у статті “Проблема поколінь” (1926 р.) намагається поєднати вказані підходи. Члени будь-якого даного покоління можуть приймати участь лише в хронологічно обмеженому відрізку історичного процесу, тому необхідно постійно передавати накопичений культурний спадок. Перехід від покоління до покоління – це послідовний процес, але його форми і характер бувають різними.
Маннгейм виводить три самостійних поняття.
1.Поколінне становище – поколінний статус, місце, що займають люди певного віку в даному суспільстві, мов би потенційні можливості.
2.Поколінний взаємозв’язок – актуальне покоління, асоціація, в основі якої подібність життєвих проблем та інтересів, що виникають з однаковості становища.
3.Поколінна єдність – передбачає усвідомлення своєї поколінної спільності і вироблення відповідної самосвідомості, спільних ідеалів та діяльності.
На початку 70-х років з’являються перші теорії, присвячені конфлікту поколінь. Американський соціолог Л. Фойєр писав, що “конфлікт поколінь є універсальною темою людської історії”, але витоки цієї боротьби пояснюються по-різному. Одні автори роблять посилання на Фрейда, вважаючи, що в основі всіх міжпоколінних конфліктів лежить суперництво між батьком і сином (конфлікт полягає в тому, що підліток намагається зайняти в суспільстві місце свого батька і взагалі старших “соціальних батьків”).
Інші (Ж. Мандель) обґрунтовують модель “кризи поколінь”. Це означає, що юнак не суперничає з батьком, а повністю відкидає його як взірець, відмовляючись від свого соціально-культурного спадку.
К. Лоренц стверджує, що “ворожнеча між поколіннями” має етологічні корені. Сучасний стан суспільства, на його думку, це масовий невроз, обумовлений тим, що
всучасної людини порушені механізми, які відповідають за підтримку рівноваги між задоволеннями і турботами. Труднощі і перепони, необхідні людині для виживання, які змушували людину здійснювати дії зникли. Як наслідок – вимога негайного задоволення всіх побажань, нетерплячка, празність, емоційне і духовне жебрацтво. Оскільки все це розповсюджено серед молоді, то суспільству загрожує розрив культурної традиції. Ненависть до старих поколінь виключає будь-яку комунікацію, що робить її “сліпою” і “створює загрозу ескалації ворожнечі”.
Концепція М. Міде пов’язує міжпоколінні відносини з темпами науково-технічного розвитку і певним типом сімейної орієнтації.
Типи культури міжпоколінних відносин.
87
Постфігуративна – цей тип культури переважає в патріархальному суспільстві, яке орієнтоване на досвід попереднього покоління. Це означає, що діти вчаться у своїх предків. Взаємовідносини вікових верств жорстоко регламентовані, кожен знає своє місце. Традиційне суспільство живе, мовби поза часом.
Конфігуративна – діти і дорослі вчаться, перш за все, у сучасників різних за віком і за досвідом. У вихованні вплив батьків урівноважується впливом однолітків. Це призводить до зростання значення юнацьких груп, до появи особливої молодіжної культури. Поява цього типу культури обумовлена прискореним темпом технічного і соціального розвитку, коли досвіду попередніх поколінь не вистачає. Цей тип культури орієнтується на сучасників.
Префігуративна – дорослі також навчаються у своїх дітей. Цей тип культури орієнтується на майбутнє. Поява обумовлена тим, що минулий досвід не лише недостатній, але часто стає шкідливим, заважає сміливим і прогресивним підходам до вирішення нових неіснуючих проблем.
Таким чином, у трактуванні міжпоколінних відносин у соціально-культурній літературі існує дві позиції:
ü“великий розрив” між поколіннями, він постійно зростає, конфлікт поколінь мав місце завжди;
ü“нічого нового”, тобто уявлення про міжпоколінні відмінності ілюзорні, конфлікт поколінь існує лише в уяві.
Глибокі протиріччя між поколіннями розкрив пострадянський період. Дітям не прививалося ні бажання до праці, ні усвідомлення жорстокої, але природної залежності елементарного виживання від особистої ініціативи і трудових зусиль. Це призвело до появи утриманських претензій дітей до батьків, які покірно утримували їх все життя, а ті приймали все це за норму. Але поступово утриманство переходить
увідкрите здирство і виходячи з батьківської домівки на вулицю, отримує кримінальний характер.
2.Неформальні об’єднання молоді. Прояви девіації в поведінці молоді.
У сучасному західному суспільстві молодіжна культура дуже різноманітна, але домінуючою є масова, що активно пропагується ЗМІ та створюється іміджмейкерами великих компаній, які усвідомлюють вигоду бізнесу у сфері молодіжної моди. Ідол такої культури – гарні хлопець або дівчина. Вони вміють добре відпочивати, модно вдягатись, орієнтуються на популярних виконавців і ніколи не ставлять під сумнів домінуючі в суспільстві цінності.
Окрім масової культури, існують також субкультури. Причина появи: незадоволення їх носіїв масовою молодіжною культурою через їх расову приналежність, матеріальна незабезпеченість, високі інтелектуальні вимоги тощо.
Молодіжні субкультури – одне з повноцінних культурних явищ сучасних суспільств. Вони одночасно можуть бути головною біллю для поліції, джерелом натхнення для модельєрів, пріоритетним сегментом ринку для компаній.
Виділяють слідуючі субкультури:
∙“растафарі” (кін. 80-х рр.) пізніше хіп-хоп культура, їх знають на ринку як “репкультуру”;
∙культура ГЕТТО;
∙“чиканос” – культура мексиканської молоді в США;
∙“кампусів” – культура університетських містечок;
88
∙ “рейв” – культура нічних клубів.
Більшість субкультур досить сильно політизовані, як правило, у крайніх проявах: “панки” – молодь на анархістських позиціях, “субкультура національних меншин”
– займають активну позицію; “бритоголові” – сповідують расизм і фашизм, хоч є
“червоні бритоголові” – маоїстського напряму, “автономи” або “хаоти” – їх ядро складають вихідці із бідних районів, що виступають за ліворадикальний спосіб вирішення соціальних проблем, а їх ідея – створення постійного і зростаючого товариства людей, які протистоять буржуазній культурі. Це спроба створити безвладні відносини між людьми.
Слід зазначити, що західні субкультури мають досить міцну інфраструктуру: систему клубів, спеціалізованих магазинів своїх фанзинів (молодіжних журналів), молодіжних кафе, лейблів (невеликих незалежних студій звукозапису), навіть галереї і видавництва.
Етапи становлення молодіжної культури в Україні:
1.Радянські стиляги – культура яких була нечисленна і зосереджена у великих містах. Державні структури сприймали їх як прояв ворожого впливу Заходу
іставились до них не примирливо.
2.Хіппі (поч. 70-х рр.) – були не такі численні як на Заході, але залишили після себе величезний пласт культури альтернативної радянському офіціозу.
3.Неформальні молодіжні групи (сер. 80-х рр.) – викликані до життя перебудовою, не задоволені діяльністю комсомолу.
4.Кримінальна культура “бригад” (90-ті рр.) – це колишні “панки” та носії дворової культури, що повністю переродилися в 90-х роках.
5.Субкультура української мовної інтелектуальної молоді (90-ті рр.) –
причини появи якої, ще не подолана маргінальність української мови. Саме тому україномовність є її стрижнем, причиною відносної згуртованості. Ця культура не чисельна, концентрується в Західній Україні та Києві, а її представники досить активні і намагаються реалізувати себе в науці і мистецтві.
6.“Рейв” – культура завезена з Москви (1995) демонстративно спрямована на відпочинок, танці. Поки що “рейвери” – це золота молодь, що має гроші, бо “рейввечірки” досить коштовний вид відпочинку.
7.“Бритоголові” – культура спрямована на епатаж, а її носії – молодь спальних районів. Декламують про свою нацистську спрямованість, щоправда, нацистська ідеологія сприймається ними на рівні нецензурних висловів про євреїв і чорношкірих, малювання свастик.
8.Культура панків – існує в нас лише у сфері музики.
9.“Автономи”. Її основа – студенти, а також частина прихильників альтернативної музики і української анархістської молоді, яка реалізує себе в мистецтві, графіці, “хепінгах” (імпровізовані театралізовані вистави). Вони мають тісні контакти із своїми однодумцями в Східній Європі і Німеччині.
10.“Опіумна наркотична субкультура” – обумовлена напівпідпільною активністю молоді, стрижень і головний фактор її згуртованості, це споживання опійних наркотиків (від “ширки” до героїну). Існує свій досить високий рівень самосвідомості, свої міфи, “сленги”. Ця культура активно розвивається на Півдні, Сході, у Центрі України, в Києві. Її носії – діти із забезпечених або бідних сімей.
89