Найважливіше завдання цивілізації – навчити людину мислити.

Т. Едісон Ніякий прогрес неможливий окремо в науці і в освіті без прогресу політичного.

О. Шмідт Прогрес – не випадковість, а необхідність.

Г. Спенсер

Лекція № 4

«Соціальна структура суспільства».

План:

1.Еволюція уявлення про суспільство як про соціальну систему;

2.Основні елементи соціальної системи;

3.Типологізація суспільства. Характерні особливості сучасного українського суспільства.

Література:

( 4) 145 – 174; ( 14) 54 – 118; ( 15) 70 – 120; ( 17) 178 – 209; ( 20) 113 – 129.

1. Еволюція уявлення про суспільство як про соціальну систему.

Соціологія користується трьома поняттями: «країна», «держава» і «суспільство», але ключовим з них є останнє —«суспільство».

Суспільство існувало в усі епохи, навіть у ту далеку добу, коли не було ні країн, ні держав. Проте стародавній світ не використовував такої абстрактної категорії, як «суспільство»; вона з'явилася лише у XVIII ст. Є різні визначення цього поняття. Тривалий час суспільство практично ототожнювалося з державою. Нині на побутовому рівні під суспільством розуміють сукупність людей, об'єднаних спільною територією та державним устроєм. У соціології термін «суспільство» вживається в більш широкому розумінні.

За Н. Смелзером, суспільство — це об'єднання людей., яке мас певні географічні кордони, спільну законодавчу систему і певну національну (соціокультурну) ідентичність.

Е. Дюркгейм трактує суспільство як надіндивідуальну духовну реальність,

засновану на колективному уявленні.

М. Вебер розглядає суспільство як взаємодію людей, як продукт соціальних (тобто орієнтованих на інших) людських дій.

Т. Парсонс визначає суспільство як систему відносин між людьми, засновану на нормах і цінностях.

К. Маркс сприймає суспільство як сукупність відносин між людьми, що складаються в історичному розвитку в процесі їхньої спільної економічної діяльності. За Марксом, суспільство є продуктом взаємодії людей.

В. Парето тлумачить суспільство як соціальну систему, що перебуває в стані рівноваги, але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і

43

відновлюється. Усі частини соціальної системи тісно взаємозв'язані та механічно впливають одна на одну.

Ф. Тьонніс визначає суспільство як тип організації соціального життя

змеханічним з'єднанням частин, що утворюють соціальну цілісність, яка характеризується протиборчими намаганнями її учасників, раціональним обміном, розрахунком, усвідомленням корисності й цінності.

Узагальнюючи соціологічні уявлення про суспільство, відомий вітчизняний соціолог Н. Черниш стверджує, що суспільство є найзагальнішою системою

взаємозв'язків і взаємовідносин між людьми, соціальними групами, спільнотами та соціальними інститутами. Це сукупність усіх способів взаємодії та форм об'єднання людей, в якій знаходить прояв їхня взаємозалежність один від одного і яка склалася історично.

З наведених визначень випливає, що суспільство складається з великої множини індивідів, об'єднаних соціальними зв'язками, взаємодіями та відносинами. Але його не можна розглядати як просту суму цих складових. На рівні суспільства індивідуальні дії, зв'язки, відносини утворюють нову системну якість. Системна якість — це особливий якісний стан, коли суспільні взаємодії і відносини набирають надіндивідуального, надособистісного характеру. Інакше кажучи, суспільство — незалежна субстанція, яка стосовно індивіда є

первинною.

Суспільство ~ це відносно стійка система соціальних зв'язків і відносин, що склалися між людьми в процесі історичного розвитку їх спільної життєдіяльності, спрямованої на відтворення умов для існування та задоволення життєвих потреб. Цілісність суспільства тримається завдяки дії звичаїв, традицій, законів тощо. Суспільству притаманна низка ознак, які виокремлюють його з інших груп:

* спільна територія, яка становить основу соціального простору, що в ньому проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємозв'язки члени суспільства. Зазвичай вона збігається з державними кордонами;

*загальноприйнята система норм і цінностей, система культури, що є основою зв'язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегруючу силу.

*здатність підтримувати б постійно відновлювати високу інтенсивність

внутрішніх взаємозв'язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень. автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечуються тими інститутами організаціями та на підставі тих норм, пригадати, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві.

Представники макросоціології визнають значущість людської взаємодії для розуміння суспільства, але, на їхню думку, цю взаємодію зумовлено загальною природою суспільства і тією Його структурою, котра характеризує суспільство як цілісну соціальну систему, як соціальний організм. Таких поглядів додержувалися, зокрема, О. Конт і Г. Спенсер, для котрих суспільство — це система взаємозв'язаних і взаємозалежних частин, кожна з яких є необхідною для існування цілого. Такими були концепції Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Маркса, Р. Мертона, К. Девіса та інших. Макросоціологічна орієнтація в соціології переважала до 20-х

44

рр. XX ст., але вже в 30-ті рр, у зв'язку з широким розвитком емпіричних досліджень поступилася місцем мікросоціологічній.

Якщо порівнювати мікро і макросоціологічні підходи, то в першому випадку увага зосереджується на людській поведінці, і те, що відбувається в суспільстві, пояснюється індивідуальними чи колективними особливостями людей, а в другому

—головна увага звертається на саму соціальну систему та її складові, зокрема на соціальні інституції суспільства (економіку, політику, релігію, сім'ю та ін.).

Вітчизняні соціологи макро- і мікрорівні доповнюють середньою ланкою

—мезорівнем, репрезентованим соціальними спільнотами та соціальними інститутами.

Так, більшість українських учених аналізує сучасне суспільство як систему на таких рівнях:

•людство в цілому, соціальні інститути і організації;

•окремі індивіди як суб'єкти та об'єкти соціальних відносин.

Дещо осторонь перебуває теорія К. Маркса, що має, як відомо, переважно екополітичний характер. У К. Маркса системоутворюючим елементом є соціальні відносини як безпосереднє відбиття стійких зв'язків, що складаються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. Суспільство, на думку К. Маркса, - це сукупність не індивідів, а тих відносин, що встановлюються під час соціальної діяльності індивідів. Характер цих відносин визначає специфіку самого суспільства. Є спроби розглядати як складові суспільства економічну, політичну, соціальну й культурну підсистеми, що функціонально взаємодіють і справляють вплив одна на

інститути, котрі в межах кожної підсистеми безпосередньо регулюють адаптаційні, цїлевизначальні, стабілізуючі та інтеграційні процеси (завод, банк, партія, державний апарат, церква, школа, сім'я тощо).

Наявність функціональних підсистем багато хто з учених помітив і до Т. Парсонса, розбіжність була тільки у визначенні їхньої кількості та функціонального призначення. Так, вітчизняні соціологи виокремлювали такі підсистеми:

*економічну, що забезпечує виробництво товарів, необхідних для задоволення потреб людини;

*морально-культурну, що уможливлює реалізацію моральних інтересів індивідів і сприяє нормативному регулюванню їхньої поведінки і суспільства в цілому;

*соціальну, яка регламентує споживання і розподіл усіх благ;

*політичну, що здійснює загальне керівництво й управління суспільством.

Саме відносини власності на засоби виробництва визначають місце людини в соціальній структурі суспільства, призводять до виникнення ворогуючих між собою класів, а отже, до класової боротьби, що змінює з часом державний устрій.

Як уже було сказано, існує багато теоретичних парадигм суспільства, різних тлумачень його сутності. Проте спільним є системний підхід до розгляду суспільства як цілісної сукупності елементів, що перебувають у тісному взаємозв'язку.

Система — це певним чином упорядкована множинність взаємозв'язаних між собою елементів, які утворюють єдине ціле.

Соціальна система — це ключове поняття сучасної соціології, воно має великі пізнавальні можливості. Щоб не вивчати все розмаїття різних соціальних груп (колективів, спільнот), кожна з яких має свої специфічні риси, соціологи використовують загальне

45

поняття «соціальна система», яке виражає найсуттєвіші риси різних соціальних груп. Суспільство також аналізується як особливий тип соціальної системи — макросистема.

3. Основні елементи соціальної системи.

Основою суспільства як соціальної системи є індивіди, соціальні дії, взаємодії та відносини, що є стійкими і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління.

Засадничим у системному підході до вивчення суспільства є прагнення об 'єднати

різні знання про суспільство в цілісну систему, яка б могла стати універсальною теорією суспільства.

Проте яке б тлумачення не бралося в основу соціологічного аналізу, усі вони одностайні в тім, що функціонування суспільства можливе тільки за умови дії індивідів. За влучним висловом К. Маркса, суспільство є результатом цієї дії. Отже, головною дійовою

особою соціальної системи є індивід, що виконує в межах даної системи певну соціальну роль. Проблеми соціальних зв'язків індивідів, їхні дії і взаємодії є центральними в соціологічній науці.

Соціальні зв'язки зумовлюють	спільну діяльність індивідів у конкретних спільнотах
у конкретний час для досягнення конкретних цілей. Вони мають об'єктивний характер,
оскільки їх диктують соціальні умови,	в яких діють індивіди і які диктуються ними, а їхня

сутність проявляється у змісті й характері цих дій Соціальна дія є одним з найпростіших елементів соціальної системи, одиницею

соціологічного аналізу.

Поняття «дія», «соціальна дія» уперше запровадив І обґрунтував М. Вебер. Дія, за Вебером, — людська поведінка, якій суб'єкт надає певного сенсу (мотивації)- Соціальною дією вчений назвав дію, яка за своїм сенсом, що вкладає в неї діючий Індивід чи група,

орієнтована на відповідну поведінку інших співучасників взаємодії, тобто на певні очікування.

~~ Отже, на думку М. Вебера, соціальна дія має принаймні дві необхідні ознаки; поперше» вона повинна мати суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи, бути усвідомленою; подруге, орієнтованою на минулу, нинішню чи очікувану в майбутньому поведінку інших людей (друзів, рідних, колег тощо).

Соціальні дії зумовлюються невдоволеністю (невідповідністю між тим, чого потребує людина й тим, що вона має), тобто потребою.

Невдоволеність виявляється в різних формах: голод, матеріальній дискомфорт, тривога, творчий неспокій. Рівень невдоволеності зміниться, якщо буде досягнутої мети.

Мета— це очікуваний наслідок задоволення потреби.

Формування особистої мети, спрямованої на задоволення власної потреби з урахуванням можливої реакції оточення, є мотивом соціальної дії

Уреальному житті, за М. Вебером, наявні різні типи дій:

*ціле раціональні, орієнтовані на очікування певної поведінки інших людей і стану об'єктів зовнішнього світу;

♦ ціннісно-раціональні, пов'язані з вірою в етичну, естетичну, релігійну чи якусь іншу самодостатню цінність (гідність, добро, обов'язок, честь) і очікування певної поведінки незалежно від її успіху;

*традиційні, що базуються на звичках людей, а не на сенсі, і відбуваються за

давно засвоєним взірцем.

46

*афективні, що ґрунтуються на емоціях і є реакцією на несподівані, незвичні подразники.

Укожному суспільстві домінує один із цих кількох різновидів дій, він і визначає відносини панування, підпорядкування, а також характер самого суспільства. Домінування традиційних і афективних дій формує традиційне суспільство, цілеспрямованих і ціннісно-раціональних — індустріальне.

Для ліпшого розуміння функціонування суспільства треба докладніше розглянути його взаємодію з індивідами, взаємодію самих індивідів і груп.

Вихідним у визначенні соціальної системи є тлумачення її як «системи соціальної взаємодії множинності індивідів». Соціальними взаємодіями є взаємозумовлені соціальні дії, пов'язані причинною залежністю, за якої дії одного суб'єкта є одночасно причиною і наслідком відповідних дій інших суб'єктів,

Отже, окремі соціальні дії є ланками системи, яка називається взаємодіями. У них кожна соціальна дія зумовлена попередніми і зумовлює наступну дію. Людина, спілкуючись з друзями, родиною, колегами, знайомими і незнайомими людьми, стає суб'єктом соціальних взаємодій.

Соціальні взаємодії — це форма соціальних зв'язків, що реалізуються в обміні діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями, навичками та у взаємному впливі людей, соціальних спільнот. Об'єктивною основою соціальної взаємодії є спільність чи розбіжність інтересів, близьких чи віддалених цілей, поглядів, її посередниками, проміжними її ланками, наприклад у сфері праці, є знаряддя і предмети праці, матеріальні й духовні блага та досвід.

Головна особливість соціальної взаємодії полягає в тім, що вона є процесом впливу індивідів один на одного. Інакше кажучи, у процесі взаємодії має місце вплив свідомості, інтересів, потреб, поведінкових установок однієї людини на іншу та навпаки. Соціальні взаємодії за формами прояву є складнішими за соціальні дії. До соціальних взаємодій належать окремі соціальні дії, статуси, ролі, відносини, символи тощо.

Соціальна взаємодія відрізняється від дії зворотним зв'язком. Дія індивіда може бути спрямованою і не спрямованою на іншого індивіда. Тільки дію, спрямовану на іншу людину (а не на фізичний об'єкт), ту, яка породжує зворотну реакцію, слід кваліфікувати як соціальну взаємодію.

Взаємодія — двобічний процес обміну діями між людьми.

Дії поділяються на такі види:

фізичні (передавання книжки, написання листа); вербальні, чи словесні (образа, привітання); жести (усмішка, рукостискання); розумові (внутрішні міркування, роздуми).

Уцьому контексті соціальні взаємодії поділяються на фізичні, вербальні,

жести.

Прийнято розрізняти такі форми взаємодій: кооперацію, конкуренцію, суперництво і конфлікт.

Кооперація — це взаємодія індивідів чи груп, об'єднаних розв'язанням спільних завдань. Кооперація виникає там і тоді, де і коли стає очевидною перевага об'єднаних зусиль над індивідуальними. Кооперація передбачає поділ праці.

Конкуренція — це нормативне регульований соціальний процес, в якому індивіди чи групи прямують до тієї самої мети, досягнення якої одними (на відміну від

47

кооперації) вилучає інших., Конкуренція — це особливий тип боротьби, морально і юридичне визнаної суспільством, метою якої є отримання певного зиску, прибутку, доступу до дефіцитних цінностей (грошей, популярності, престижу, влади).

Суперництво — боротьба за суспільне (групове) визнання особистих досягнень і якостей.

Конфлікт (від лат. — зіткнення) — це будь-які види боротьби між спільнотами чи індивідами з метою досягнення або утримання якихось об'єктивних цінностей (засобів виробництва, економічної позиції, статусу, влади тощо), підкорення, нейтралізації чи усунення дійсного або уявного суперника; чинення опору існуючим у суспільстві відносинам панування та підлеглості тощо. Основою розвитку конфлікту є зіткнення протилежних інтересів, цілей, поглядів, ідеологій між індивідами, соціальними групами, намагання задовольнити власні інтереси за рахунок інтересів інших. Конфлікти можуть виникати і в кооперації, і в конкуренції. Змагання переходить у зіткнення, коли конкуренти намагаються перешкодити або усунути один одного від боротьби за володіння дефіцитними цінностями. Коли рівні суперники, наприклад держави, змагаються за ринки збуту, за дефіцитні ресурси мирним способом — це конкуренція, а коли це відбувається за допомогою зброї, то виникає конфлікт— війна

Близьким до поняття «конфлікт», але не зовсім тотожним за змістом є поняття «ворожість». Ворожість — це радше психологічна установка, готовність до конфліктної поведінки.

Як уже зазначалося, індивіди є основою суспільства. Кожен з них має власні інтереси і прагне у своїх діях більшої свободи. Однак умовою ефективного функціонування

суспільства є його стабільність.

3. Типологізація суспільства. Характерні особливості сучасного українського суспільства.

Суспільство постійно змінюється і розвивається. У межах тієї самої країни в різні історичні періоди утворюються неоднакові типи суспільств. Існує кілька типологій за відповідною визначальною ознакою. Так, за кількістю рівнів управління й мірою диференціації суспільства поділяються на:

* прості, де немає керівників і підлеглих, бідних і багатих (такі первісні племена трапляються подекуди й нині);

* складні, де існують кілька рівнів управління і соціальних прошарків; Поштовхом до появи складних суспільств було зародження такого соціального інституту, як держава.

За способом здобування засобів до існування розрізняють: * суспільство первинних мисливців і збирачів,

• аграрне (традиційне) суспільство, з яким зв'язують зародження держави, класів.

♦ індустріальні та постіндустріальні суспільства.

Термін «постіндустріальне суспільство» запроваджений американським соціологом Д. Белом, на думку багатьох фахівців постіндустріальні суспільства (в них переважає не промисловість, а інформатика і сфера обслуговування) прийшли на зміну індустріальним у найрозвинутіших країнах (США, Японія) ще в 70-ті рр. XX ст.

За радянських часів науковою вважалася тільки типологія, запропонована в середині 20 ст., К. Марксом. Основою цієї типології є два критерії: спосіб

48

виробництва і форма власності Згідно з нею суспільства з різними культурою, політичним устроєм, способом і рівнем життя населення, але об'єднані цими двома ознаками, становлять одну суспільно-економічну формацію. За К. Марксом людство у своєму історичному розвитку пройшло такі формації: первісну; рабовласницьку; феодальну; капіталістичну. У майбутньому капіталістичну формацію мала замінити комуністична.

Сучасна соціологія використовує синтетичну модель типології, запропоновану Д. Белом , він поділив усесвітню історію на три стадії:

*доіндустріальну; *індустріальну;

• постіндустріальну.

Зміна однієї стадії іншою супроводжується зміною форм власності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства.

У до індустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а головними інститутами — церква та армія, індустріальному суспільстві — промисловість з корпораціями і фірмами на чолі, а в постіндустріальному — інформація, теоретичні знання з вищою школою як взірцем формування і зосередження цих знань.

З переходом від індустріального до постіндустріального суспільства економічна сфера виробництво товарів перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг минає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.

Досліджуючи різні моделі суспільного устрою, український філософ Ю. Павленко приходить до висновку, що нині, на межі тисячоліть, людство переживає одну з найсуттєвіших у своїй історії трансформацій — глобалізацію, перетворившись на єдину глобальну функціональну систему. Центральне місце в ній посідає Захід на чолі зі США.

Захід у межах цієї системи розвинув неймовірні для попередніх епох продуктивні сили, створив всесвітню фінансову систему і всесвітнє інформаційне поле. Інформаційна гегемонія сьогодні починає відігравати визначальну роль: домінуючи над виробничою і фінансовою сферами, інформаційна сфера визначає їх характер. Тому новий тип суспільства, який нині народжується, називають інформаційним.

Досліджуючи еволюцію суспільства й порівнюючи різні її стадії, соціологи виявили таку закономірностей і тенденцій.

Основними з них є дві:

*кожна наступна стадія (формація) є в кілька разів коротшою від попередньої.

• різні народи і нації, навіть у межах однієї держави, розвиваються з неоднаковою швидкістю;

* Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними наслідками є прогресом, з негативними — регресом. Соціальний прогрес — це узагальнююче поняття, складовими якого є економічний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціологи не мають спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є

екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують,

49

що суспільний розвиток залежить насамперед від географічних умов — клімату, ландшафту, ґрунту, природних багатств тощо.

Інші вбачають їх у єдності п боротьбі протилежностей, що мас місце в усіх суспільних сферах:

*економічній — суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами;

*соцїально-політичнїй — боротьба класів-антагоністів; *духовній — боротьба протилежних ідеологій.

Соціальний прогрес – поступовий розвиток, удосконалення цивілізації як суспільного явища означає розвиток науки і техніки, продуктивних сил у цілому, суспільний розподіл праці, його сукупним результатом є зростання продуктивності праці, розвиток і збагачення матеріальних і духовних відносин, матеріальної і духовної культури суспільства, збільшення матеріальних і духовних багатств.

Джерело суспільного прогресу – потреби та інтереси людей. Усі вони поділяються на природні (соціальні потреби, задоволення яких необхідно для збереження і виробництва життя людини як природної біологічної істоти) й історичні (соціальні та духовні потреби, задоволення яких необхідно для відтворення і розвитку людини як соціальної істоти).

Соціальний прогрес здійснюється в результаті вирішення протиріч, які можуть бути зовнішніми та внутрішніми, антагоністичними і неантагоністичними, тому часто неминучим супутником суспільного прогресу є соціальне насилля.

Тривалий час основним критерієм суспільного прогресу був розвиток виробничих сил, нині ж основним критерієм стає приведення суспільного устрою не стільки відповідно до вимог розвитку техніки, скільки до природної сутності людини. Тому найважливіша ознака нової цивілізації – її гуманізація або якісна зміна ролі людини

увсіх сферах суспільного життя.

Е. Тоффлер у розвитку цивілізації виділив три глобальні етапи або хвилі. 10000

тисяч років тому – “перша хвиля” – аграрна цивілізація, кочівники осіли на землю. 300 років тому – “друга хвиля” – індустріальна цивілізація, мануфактури, заводи, механізація. 40 років тому “третя хвиля” – інформація, самоорганізація,

технологізація. Після	них почнеться “четверта	хвиля” або	якісно нова	ера в
розвитку людства	– епоха неогуманізму.	Вона дасть	суспільству	нові
якості – гуманізм, соціалізацію, космополітизм.

Слід зазначити, що в залежності від конкретних практичних завдань виділяють чотири типи соціальних прогнозів.

Пошукові прогнози (реалістичні) – складаються безпосередньо для практичних цілей, прогнозування потрібно для економічного планування, проведення в життя різних соціальних програм тощо. Приклади: періодичні публікації демографічних прогнозів ООН, деякі прогнози МБРР.

Аналітичні прогнози – розробляють і удосконалюють науковий арсенал соціального передбачення.

Приклад: книга Дж. Форрестера “Світова динаміка”, де він використав методи комп’ютерного моделювання поведінки складних соціальних систем.

Нормативні прогнози – завдання яких зобразити певне майбутнє як найбільш бажане порівняно з іншими альтернативами.

Приклад: доповідь Римського клубу “Людство на поворотному пункті”, “Межі зростання”.

50

Прогнози-застереження – намагаються залякати суспільну думку страшними картинами майбутнього з метою попередження його наближення.

На думку багатьох вчених найбільшу тривогу наразі викликають п’ять головних тенденцій світового розвитку:

∙прискорені темпи індустріалізації;

∙швидкий приріст населення;

∙швидке розповсюдження зон недостатнього харчування;

∙виснаження не відновлюваних ресурсів;

∙погіршення довкілля.

Група вчених на чолі з Д. Медоузом спробувала зрозуміти причини цих тенденцій, їх взаємозв’язок і перспективи розвитку на 100 років уперед за допомогою запропонованої моделі світу. Основними елементами дослідження стали: населення, виробництво продуктів харчування, індустріалізація, забруднення навколишнього середовища і споживання невідновлюваних природних ресурсів.

“Моделі світу” доктора Д. Медоуза Модель 1 (стандартний тип).

Вихідні дані – передбачається, що не станеться корінних змін у фізичних, економічних, соціальних взаємозв’язках, які історично визначили розвиток світової системи (за період з 1900-1970).

Прогноз на розвиток світової системи – кількість продовольства, промислової продукції і населення будуть зростати до тих пір, поки швидке виснаження ресурсів не призведе до уповільнення розвитку промисловості. Після цього деякий час населення буде збільшуватися “по інерції”, з часом зростання населення зменшиться на половину через збільшення смертності, що буде обумовлено недоліком продуктів харчування і медичного обслуговування.

Модель 2.

Вихідні дані – передбачається, “що необмежені” джерела ядерної енергії дозволять у двічі збільшити природні ресурси, здійснити програму по вторинному використанню ресурсів та їх заміні.

Прогноз розвитку – ресурси виснажуються не так швидко, тому індустріалізація може досягти більш високого рівня, ніж при першій моделі. Але багато великих підприємств буде швидко забруднювати довкілля, що призведе до зростання коефіцієнта смертності і зменшення кількості продовольства.

У різні періоди ресурси дуже сильно виснажуються, не дивлячись на подвоєння первісних запасів.

Модель 3.

Вихідні дані. Природні ресурси повністю використані і 75 відсотків використовуються повторно. Виділення забруднюючих речовин у чотири рази менше, ніж у 1970 році. Врожайність з одиниці земельної площі подвоєна. Ефективні засоби контролю над народжуваністю доступні для населення всього світу.

Прогноз розвитку світової системи. Стане можливою (хоча і тимчасово)

стабільна чисельність населення при середньому світовому доході на душу населення, майже на рівні середнього доходу населення США в 70-ті роки. Але врешті-решт зростання промисловості зменшиться в два рази, а коефіцієнт

51

смертності збільшиться в результаті виснаження ресурсів, забруднення будуть накопичуватися, а виробництво продовольства скоротиться.

Модель 4. (стабілізований світ).

Вихідні дані. Після 1975 року населення підтримується на постійному рівні шляхом врівноваження коефіцієнта народжуваності і смертності. Проводиться певна технологічна політика, яка передбачає: повторне використання ресурсів, нові засоби контролю над забрудненнями. У виробництві більше уваги звертається на виробництво продуктів харчування і послуг.

Результат, який прогнозується. Рівноважний рівень промислової продукції на душу населення в три рази буде перевищувати середній світовий рівень 1970 року.

Модель 5.

Вихідні дані. Проводяться ті ж самі заходи щодо обмеження зростання та стабілізації, що і в моделі 4, але не з 1975 року, а з 2000 року.

Прогноз розвитку. Рівноважний стан не досягається, чисельність населення і промисловий капітал досягнуть такого високого рівня, що нестача продуктів харчування стане відчутною до 2100 року.

Відповідно до різного розуміння причин суспільного розвитку різняться і способи його здійснення. Одні соціологи віддають перевагу реформам, тобто поступовим еволюційним змінам, частковим удосконаленням, що не зачіпають засад суспільного устрою, інші — соціальним революціям, які передбачають найрадикальнішу негайну зміну всіх сфер життєдіяльності суспільства і не обходяться без руйнацій, насильства, знищення, кровопролиття. Проте неефективність революційного шляху перебудови нині вже не є суто теоретичним постулатом. Помилковість цього шляху доведено понад сімдесятирічним досвідом усіх країн колишнього СРСР. Тому співвідношення реформ І революції як рушійних сил розвитку суспільства в сучасних умовах змінюється на користь реформ.

Соціальні реформи безпосередньо зачіпають інтереси людей, стосуються проблем, зв'язаних з матеріальним рівнем і способом їх життя, доступом до соціальних благ, здоров'ям тощо.

Перебудова, що здійснюється через комплексні реформи, розтягнуті в часі, і передбачає кардинальні зміни соціальних інститутів, способу життя, удосконалення всіх сфер життєдіяльності суспільства, називається модернізацією.

Модернізація в соціологічному розумінні — це вдосконалення суспільства, яке робить його таким, що відповідає сучасним вимогам. Це відмова від старих форм І пошук нових. Іншими словами, це означає спрямування суспільства на шлях прогресивного розвитку.

Розрізняють органічну модернізацію, підготовлену всім ходом попередньої еволюції самої цієї країни, і неорганічну модернізацію, що є відповіддю на виклик зовнішніх обставин.

Прикладом органічної модернізації є перехід Англії від феодалізму до капіталізму внаслідок промислової революції у XVIII ст., піднесення американської Індустрії в результаті запровадження фордизму в першій половиш XX ст. Прикладом неорганічної, часто навіть стихійної, модернізації є суспільні процеси, які відбуваються нині в Україні та інших країнах СНД. Ясна річ, що такий тип модернізації є значно проблемнішим і менш ефективним, ніж перший.

Поняття “глобальні проблеми” в перекладі з французької мови означає всезагальні, охоплюючі всю земну кулю. Вони пов’язані з різними сторонами

52

життєдіяльності людини, тому в загальному плані причина їх появи – це загострення протиріч суспільного розвитку як результат діяльності людей. Більш конкретно – це низький рівень впровадження ресурсо-, енергозберігаючих технологій, швидка урбанізація населення, варварське ставлення до природи, демографічний вибух тощо.

Усі ці проблеми не залишають часових інтервалів для ослаблення небезпеки і становлять загрозу людській цивілізації в масштабах, що не мають собі подібних в історії. На підході до третього тисячоліття людство повинно їх вирішити.

Виділяють ознаки глобальних проблем: виключна актуальність, планетарний і загальнолюдський характер, для подолання потрібні сумісні дії всього людства. Глобальні проблеми сучасності існують у цілісній системі, вони діалектично взаємопов’язані і саме в цій єдності виявляється їх соціальна природа.

Групи глобальних проблем: інтерсоціальні глобальні проблеми (проблеми миру та роззброєння, подолання відсталості окремих країн і регіонів тощо); антропосоціальні (освіта, культура, охорона здоров’я, біосоціальна адаптація людини та її майбутнє); природно-соціальні (проблеми ресурсів, енергетики, продовольства, довкілля).

Демографічна проблема. Її розв’язання в кожній країні вимагає розроблення та активної реалізації науково обґрунтованої демографічної політики. У країнах, що розвиваються в результаті розриву між низьким рівнем виробництва і високими темпами приросту населення, знижується рівень життя, посилюється їх відставання

векономічному і соціальному розвитку.

Урбанізація.

Упроблемі урбанізації виділяють чотири аспекти:

1.Економічний аспект означає, що “межі” урбанізації вже далеко перебільшені, дуже чисельними стали помітні мінуси: транспортний колапс міст, труднощі водопостачання, відсутність вільних площ для розширення підприємств, забруднення довкілля.

2.Соціальний аспект – проявляється у відмінностях якості життя населення багатих міських територій і відсталих периферійних районів, що стає своєрідним “соціальним сортуванням”, тобто з центрів міст переселяється заможна частина населення. Як наслідок, однією з гострих проблем великих міст стає геттоізація – формування особливих кварталів злиденності і безправ’я, безробіття і злочинності. Спочатку це явище розвивалося в США, а в 60-х роках у зв’язку з масовою міграцією іноземних робітників, вона стала характерною і для західноєвропейських міст.

3.Екологічний аспект. Міста стали складами всіх видів забруднення довкілля.

4.Просторовий аспект. “Вихід” підприємств за межі міст, процес субурбанізації, значний екологічний вплив на найширшу периферію – все це розширює географічні рамки проблеми, змушує вести розмову не про окремі об’єкти планування (міста, агломерації), а про цілі системи міст, системи розселення.

Узв’язку з усвідомленням світовою громадськістю проблем, що виникають із ростом міст: перенаселеність, неповна зайнятість, погіршення якості середовища для проживання, незадовільна якість життя, інфраструктури та сфери обслуговування, в 1976 році, для допомоги урядам країн у розвитку та управлінні населеними

53

пунктами, було створено центр ООН за населеними пунктами – Хабітат, штабквартира якого знаходиться в Найробі (Кенія).

Найбільш урбанізованими районами світу є Австралія, Нова Зеландія, Північна і Західна Європа, де її рівень перевищує 63 відсотки.

Злочинність. Політичні та економічні процеси останніх десятиріч супроводжуються у всьому світі зростанням злочинності. Змінюється і сама злочинність. Вона проникає в економічну та політичну сфери, винаходить багато способів незаконного отримання і “відмивання” грошей, що дісталися злочинним шляхом, шліфує форми організованості злочинних угруповань. У багатьох країнах у загальному обсязі зростає доля правопорушень іноземців, багато злочинів виходить по своїх наслідках за національні кордони. Спеціалісти говорять про нову форму злочинності – міжнародно-організовану.

Наразі єдиним і головним центром зосередження всієї інформації про злочинність у світі є Інтерпол, мета якого визначена в статті 2 Статуту:

∙сприяння широкому взаємному співробітництву всіх органів кримінальної поліції в рамках існуючого законодавства країн і в дусі Загальної декларації прав людини;

∙створення, розвиток установ, які можуть успішно сприяти попередженню та боротьбі із загальною кримінальною злочинністю.

Початок масового розповсюдження наркотиків пов’язаний з молодіжною субкультурою хіпі. Основним наркотиком була маріхуана і частково “ширка” (із маку). Тривалою була морфійна наркоманія, пов’язана з махінаціями в системі аптек

ілікарень. На кінець 80-х рр. розповсюдилося вживання наркотиків, які виготовлялися з деяких ліків від кашлю.

СНІД є загрозою стабільності та безпеки, щоденно забираючи тисячі жертв землян. Щорічно першого грудня проводиться Всесвітній день боротьби зі СНІДом. Світовий досвід боротьби свідчить: епідемію СНІДу зупинити неможливо, тому вся боротьба з ним спрямовується на зменшення жертв і зниження процесу розповсюдження вірусу. Розробляється програма по боротьбі з ним, створюються пункти по профілактиці та наданні медичної і психологічної підтримки вже інфікованим.

Ще в березні 1995 року в Україні було розроблено і прийнято національну програму по боротьбі зі СНІДом. При Президентові діє комісія по боротьбі із СНІДом, а в Одесі створено профілактичний центр. При сприянні представництва ООН і міжнародної організації “Жіноча громада” розповсюджується науковопопулярна література, зокрема, вісник “Суспільство проти СНІДу” та ін.

Одна з найважливіших організацій по боротьбі зі Снідом – це Римський клуб – неурядова організація (створена в квітні 1968 року), що об’єднала вчених, політиків, бізнесменів, громадських діячів. Ініціатива створення клубу належить Ауреліо Печчеі – визначному спеціалісту в сфері промисловості, який, “переконався, що люди всього світу б’ються, і не завжди успішно, над вирішенням багатьох складних проблем, що постали перед ними у другій половині ХХ ст. і обіцяють у майбутньому стати ще складнішими і безпечнішими”.

Клуб (не більше 100 осіб) привертає увагу світового суспільства до довготривалих і загострених проблем людства, не може служити інтересам окремої країни, нації і політичній партії, ототожнювати себе з будь-якою ідеологією. Він є транс

54

культурною організацією, тобто повинен звертатися до всіх можливих наукових дисциплін, ідеологій, систем, цінностей, не пов’язуючи себе ні з однією з них. Він існує за власний бюджет, щоб не залежати від джерел фінансування.

В Україні нема традицій громадянського суспільства. Демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства наштовхується на шалений опір віджилої командноадміністративної системи і ще сильнішої й інертнішої соціально-культурної системи, що відбивається на рівні побутової свідомості і світогляду людей, на їхньому способі життя й ціннісних орієнтаціях. Тому модель соціальних перетворень в Україні має характер рецидивної модернізації За загальної орієнтації на регульовану ринкову економіку, демократичну й правову державу, на розвиток громадянського суспільства зберігається небезпека повернення до авторитарної влади, розподільної економіки й політичної нетерпимості. Соціальний захист населення і стабільність суспільства можуть забезпечити лише політика розумних компромісів, пошук шляхів громадянського миру і злагоди, зв'язаних з руйнуванням старих нормативно-ціннісних систем.

Сучасний стан українського суспільства. Ознаки морального занепаду

1.Втрата суспільством соціальної совісті і сорому як найточнішого індикатора соціальної відповідальності особистості.

2.Занепад соціально-побутової моралі. Втрачається те, що відрізняє рід людський від решти живих істот, для яких не існує морально-етичної оцінки. Втрачається розуміння культури як системи плідних для людської еволюції заборон

істримувань, як зони перетворення нижчих імпульсів у вищі.

3.Асиметрія у розумінні свобод і демократії, прав людини – політичні свободи в масовій практиці нерідко втрачають свій творчо-конструктивний характер

інабувають деструктивної спрямованості, а так зване “розкріпачення духу” для багатьох стало закріпаченням у стереотипах вульгарного. Все це обертається зневаженням історичних традицій народу, культурних здобутків.

Чинники морального занепаду.

∙Характер цивілізаційного процесу, ламання традиційних засад поведінки, криза наукової картини світу, банкрутство багатьох світових поглядів і гуманістських ілюзій, втрата розуміння людиною свого призначення.

∙Страшні спустошення, яких зазнала Україна в ХХ ст. і які мали демографічні, соціально-економічні, духовні, моральні наслідки.

∙Низький етичний рівень переважної частини пізньорадянської керівничої верстви, яка автоматично стала і панівною верствою незалежної України.

∙Розчарування і дезорганізація, викликані в суспільстві соціальноекономічною катастрофою 90-х рр., супроводжувались небезпечним пониженням морального і дисциплінарного авторитету влади, політичних діячів, громадських інститутів.

∙Демістифікація радянських часів, руйнування комуністичних міфів для масової свідомості означало втрату сенсу життя, зростання психологічного дискомфорту мас.

55

Соціальні	Соціальні		зв'язки
	дії	та	соціальні
та взаємодії	відносини		норми

Макрорівень

(суспільство в цілому)

Мезорівень

(соціальні спільноти, інститути, організації)

Мікрорівень

(індивіди)

\Політична

підсистема

Соціальна

підсистема

Соціальні цінності та

Економічна

підсистема

Культурна

підсистема

56

Відмінності між до індустріальним, індустріальним та постіндустріальним суспільством

Індикатор	Доіндустріальна	Індустріальна	Постіндустріальна
	фаза	фаза	фаза
Принцип, що	Традиціоналізм	Економічний	Освіта
управляє		ріст
розвитком
Головний	Заготівля	Обробка	Послуги
сектор	сировини
виробництва
Головний	Селянин,	Робітник,	Службовець, що
контингент	зайнятий	зайнятий	працює з
робочої сили	освоєнням	переробкою	інформацією,
	природного	матеріалів	символами,
	середовища		знаннями
Головна	Родина	Завод, фабрика,	Дослідницький
виробнича сила		підприємство	інститут, офіс
Технологія	Ручна праця	Механізована	Інтелектуальна
		технологія	технологія
Стратегічний	Продукти	Реальний	Освіта, розумовий
статус	харчування,	капітал	капітал
	сировина
Рушійна сила	Природні ресурси,	Створена	Інформація, обробка
	фізична сила	енергія	знань
Управлінська	Господар,	Професійний	Дослідник,
група, що	володар, хазяїн	керівник,	спеціаліст,
об'єднує		підприємець	провідний
ресурси			адміністратор
Суб'єкти	Людина - природа	Людина	Людина - людина
соціальної		машина
комунікації
Перспектива	Спрямованість у	Адаптація до	Спрямованість у
часу	минуле	сучасності	майбутнє,
			прогнозування
Вищій рівень	Основні побутові	Соціальні	Потреби у знаннях,
потреб	потреби	потреби	самореалізації
Метод, який	Здоровий глузд,	Дослідження,	Модель, теоретична
управляє	"метод спроб і	емпіризм	база прийняття
рішенням	помилок", досвід		рішень

Питання для самоконтролю:

1. Дайте визначення поняття « суспільство».

57