3. Контроль у системі державної служби

Контроль у системі державної служби — це сукупність форм управлінського впливу, спрямованих на забезпечення законності й стабільності суспільного порядку і державного устрою та дотримання Конституції України.

Залежно від свого функціонального призначення контроль поділяється на державний, соціальний (громадський), індивідуальний (рис. 6.2).

Контроль у системі державної служби

Державний контроль

Індивідуальний контроль

Соціальний контроль

Політичний контроль

• Громадські рухи та організації.

• Засоби масової інформації.

• Звернення громадян.

• Фінансова звітність.

• Атестація.

• Щорічна оцінка.

• Проходження випробувального терміну.

Адміністративний контроль

Судовий контроль

Рис. 6. 2

Контроль у систем і державної служби

Державний контроль здійснюється всіма органами держави в межах своєї компетенції і полягає у забезпеченні дотримання законів та нормативних актів; в підвищенні ефективної роботи державних органів, в забезпеченні економічного використання державних коштів.

На державному рівні контроль поділяється на політичний, ад­міністративний та судовий і, відповідно, здійснюється Президентом України, Верховною Радою України, виконавчими органами всіх гілок влади, судовими органами, місцевими органами, політичними організаціями, які підтримує народ.

Політичний контроль здійснюють державні органи і посадові особи, уповноважені владою. Залежно від політико-державного устрою це можуть бути або парламент і місцеві виборні органи, або політичні партії, які підтримує народ.

Адміністративний контроль здійснюють виконавчі органи всіх гілок влади. Як правило, тут реалізується контроль вищих посадових осіб за діями осіб підлеглих; створюються інспекції і наглядові органи, які аналізують виконання законів та нормативних актів, вивчають ефективність і якість адміністративної діяльності.

Судовий контроль здійснюють всі суди України — Конституційний, Верховний, суди загальної компетенції, військові, господарські. Вони розглядають: протести органів державної влади про визнання незаконними актів управління; справи про злочини працівників державного апарату; вимоги про визнання недійсними актів державних органів, які порушують права та інтереси громадян і організацій тощо.

Соціальний контроль здійснює суспільство через діяльність громадських рухів та організацій, засоби масової інформації, звернення, листи та заяви громадян.

Індивідуальний контроль у системі державної служби спрямований на підвищення відповідальності державних службовців за виконання покладених на них посадових обов'язків.

Формами прояву індивідуального контролю (самоконтролю) в системі державної служби є:

• фінансова звітність за місцем служби щодо відомостей про УЗ особисті доходи та майновий стан (ст. 13, ст. ЗО Закону У країни «Про державну службу»);

• проходження випробувального терміну (ст. 18 Закону України «Про державну службу»);

• атестація;

• щорічна оцінка роботи державного службовця.

За формами реалізації контроль у системі державної служби проявляється через:

• негативну форму (санкції);

• позитивну форму (стимулювання певної поведінки державних службовців).

Принципами проведення контролю в системі державної служби є: безперервність, регулярність, систематичність, своєчасність, повнота, об'єктивність, оперативність, дієвість, гласність, здійснення на всіх етапах управлінської діяльності.

У зарубіжній практиці застосовуються такі типи контролю:

• через участь громадян у прийнятті рішень;

• через звітність,

• самоконтроль;

• контроль за діяльністю державних органів і службовців через

інститут адміністративних судів та служби омбудсмена.

У грудні 1997 року в Україні було прийнято Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», який відповідає за правосуддя у сфері адміністративної влади, захищає порушені права і свободи громадян. В юридичній практиці Європейської системи захисту прав і свобод людини дану посаду називають омбудсменом. Однак цей закон надає українському омбудсменові обмежені права, що проявляється у відсутності імперативних правових засобів впливу на державні органи. У переліку прав уповноваженого превалюють права пасивної стадії і відсутні активні можливості, які б робили його діяльність ефективнішою. Норми захисту прав і свобод зводяться переважно до присутності омбудсмена на засіданнях усіх колегіальних органів, відвідування органів різних гілок влади, запрошення посадових і службових осіб для давання пояснень, на­правлення у відповідні органи актів реагування. У країнах Європи, як у Данії, Польщі, уповноважений має значно ширші права. Він може займатися справами щодо порушень прав і свобод громадян усіма гілками влади. Не втручаючись у процесуальну діяльність суддів, він має право звернути увагу на затягування судового процесу, спроможний зажадати дисциплінарного впливу на порушників закону, а також у порядку нагляду опротестувати будь-яке судове рішення, що набрало чинності.

Здійснення економічних та соціальних перетворень, досягнення економічного зростання та надання державою громадянам управлінських послуг на високому рівні, просування в напрямі європейської інтеграції можливі лише за умови створення ефективної системи державного управління, що відповідає стандартам демократичної, правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікою.

Узагальнення досвіду удосконалення державної служби у країнах Заходу дозволяє сформулювати такі основні напрями цього процесу:

1.пошук оптимального співвідношення політичних і професійних посад в адміністрації;

2.зменшення ролі вертикальної адміністративної ієрархії, розвиток функціональних органів;

3. децентралізація, здешевлення, скорочення адміністрації;

4.побудова значної частини діяльності державної служби на основі корпусу менеджерів;

5.максимально можлива відкритість у прийнятті управлінських рішень, спрямованих на забезпечення потреб громадян;

6.значне підвищення уваги до культурних і морально-етичних аспектів державної служби.

З метою вдосконалення ефективності функціонування інституту державної служби відповідно до Указу Президента України від 11 лютого 2000 року № 208 «Про підвищення ефективності системи державної служби» було розроблено Стратегію реформування системи державної служби в Україні, яка передбачала реформування системи державної служби на 2000- 2004 рр. за такими напрямами:

• побудова оптимальної структури управління, яка б чітко ви­значала та розмежовувала функції органів державної влади та посадових осіб;

• вдосконалення кадрового потенціалу;

• забезпечення конкурсності, об'єктивності, прозорості й глас­ності під час прийняття на державну службу та просування по службі;

• удосконалення адміністративної культури державних служ­бовців, посилення суспільної довіри до них;

• посилення мотивації та стимулювання праці, заохочення дер­жавних службовців та їх соціальної захищеності;

• становлення професійної, політично нейтральної та автори­тетної державної служби.

У ході реалізації Стратегії було досягнуто ряд позивних результатів. Зокрема, з метою підвищення ефективності державної служби створено Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України, вдосконалено систему добору та розстановки кадрів через проведення конкурсних іспитів, запроваджено систему функціональних обстежень, щорічної оцінки кадрового забезпечення державної служби, створено Єдину державну комп'ютерну систему «Кадри», розроблено Кодекс загальних правил поведінки державних службовців, Концепцію адаптації інституту державної служби до умов Європейського співтовариства, триває робота по створенню Єдиної корпоративної мережі органів виконавчої влади та місцевого самоврядування тощо.

Адаптація інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу має здійснюватися за такими пріоритетними напрямами:

• вдосконалення правових засад функціонування державної служби;

• реформування системи оплати праці державних службовців;

• встановлення порядку надання державних послуг;

• вдосконалення нормативного регулювання вимог професійної етики державних службовців;

• вдосконалення та підвищення ефективності управління дер­жавною службою;

• професіоналізація державної служби.

На даний час у системі державної служби є багато проблем, які перешкоджають реальній адаптації до умов Європейського співтовариства і які потребують вирішення в контексті прийняття нового законодавства про державну службу України.

Зокрема, у чинних законодавчих актах про державну службу:

1. нечітко розмежовані сфери регулювання публічного і приватного права, ототожнюються трудові і державно-службові відносини;

2. не врегульоване питання запобігання конфлікту інтересів на державній службі, тобто розмежування державного і приватного секторів;

3. відсутнє розмежування політичної діяльності та професійної діяльності в державній службі;

4. відсутнє чітке законодавче визначення політичних та адміні­стративних посад у системі органів виконавчої влади;

5. законодавчо не закріплені критерії віднесення до посад державних службовців працівників, які реалізують відповідні державно-владні повноваження;

6. не узгоджене законодавство про загальний корпус державної служби (служба в органах виконавчої влади, апаратах конституційних органів) та «спеціалізовані корпуси» державної служби (військовий, правоохоронний, митний, податковий, дипломатичний та інші);

7. недосконала система проходження державної служби, зокрема:

• за умови відсутності незалежного оцінювання особистих та

професійних якостей кандидатів на посади державних службовців проведення конкурсу та заміщення вакантних посад відбувається формально;

• кадровий резерв як елемент системи просування по службі неефективний, що створює можливості для поза конкурсного призначення на посади;

• чинне законодавство не передбачає оцінки державних службовців за результатами їхньої роботи, яка є основою для кар'єрного зростання;

• перебування на державній службі після досягнення граничного віку в основному залежить від суб'єктивних , а не об'єктивних факторів. "

8. недосконала класифікація посад державних службовців в частині віднесення до певних категорій, котре відбувається за посадою та статусом органу державної влади і не залежить від функціональних повноважень; існує невідповідність класифікації посад у різних корпусах державної служби;

9. у системі оплати праці частка посадового окладу в загальній структурі заробітної плати є низькою, наявні міжвідомчі роз­біжності у розмірах посадових окладів для однакових посад державних службовців, а передбачені законодавством надбавки й доплати не пов'язані з результатами оцінки роботи державних службовців і залежать від суб'єктивного рішення керівника;

10. не закріплено засади організації системи управління державною службою: існують різні підходи до управління персоналом в органах державної влади через відсутність єдиної мережі кадрових служб;

11. чинна система державного замовлення на професійне навчання не дає змоги забезпечувати відповідності його змісту та якості реальним потребам органів державної влади; визначення органами державної влади потреби у професійному навчанні державних службовців відбувається на основі суб'єктивних чинників і не базується на результатах оцінки роботи державних службовців;

12. неврегульоване питання захисту від політичного впливу при виконанні законодавчих актів, а також від тиску при здійсненні владно-розпорядчих функцій;

13. чинне законодавство не містить чітко визначених етичних норм, не передбачає дисциплінарної відповідальності за їх порушення.

Основні заходи з подальшого розвитку та реформування державної служби за основними блоками організаційного забезпечення повинні включати: