Міжнародне_право

Підводна околиця материка включає продовження континентального масиву прибережної держави, що знаходиться під водою,і складається з поверхні і надр шельфу, схилу і підйому. Вона не включає дна океану на великих глибинах, зокрема його океанічні хребти або його надра.

Виходячи з визначення, наданого у Конвенції 1982 р., внутрішнім кордоном континентального шельфу є зовнішня межа територіального моря (лінії на відстані 12 морських миль від вихідної лінії). Зовнішнім же кордоном континентального шельфу є зовнішня межа підводної околиці материка або лінія, що знаходиться на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіальною моря, коли зовнішня межа підводної околиці материка не тягнеться на таку відстань.

У випадку, коли підводна частина материка простирається за межі 200 морських миль від вихідних ліній, прибережна держава за погодженням з Комісією з кордонів континентального шельфу може подовжити свій континентальний шельф, але зовнішній кордон континентального шельфу повинен знаходитися не далі 350 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, або не далі 100 морських миль від 2 500-метрової ізобати, яка є лінією що поєднує глибини в 2 500 метрів.

Прибережна держава здійснює ресурсний суверенітет над континентальним шельфом: вона має виключні суверенні права на розвідку та розробку природних ресурсів континентального шельфу. Це означає що якщо прибережна держава не здійснює розвідку континентальной) шельфу або не розробляє його природні ресурси, ніхто не може цього робити без її на те згоди.

Можна говорити про два режими експлуатації континентальной) шельфу: один - у межах 200-мильної зони, в якій прибережна держава користується виключними суверенними ресурсними правами. Другий - на континентальному шельфі за межами 200 морських миль від вихідних ліній. Особливістю режиму експлуатації континентальної шельфу за межами 200 морських миль є те, що, по-перше, продовження континентального шельфу за такі межі погоджується з Комісією з кордонів континентального шельфу; по-друге, прибережна держава проводить відрахування або внески натурою у зв'язку з розробкою неживих ресурсів континентального шельфу за межами 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря.

Відрахування і внески проводяться щорічно відносно всієї продукції на ділянці після закінчення перших п'яти років добичі на цій ділянці.

Розмір відрахувань або внеску за шостий рік складає один відсоток вартості або об'єму продукції на даній ділянці. Цей розмір збільшується на один відсоток кожен подальший рік до закінчення дванадцятого року і потім зберігається на рівні семи відсотків. Відрахування або внески робляться через Міжнародний орган з морського дна, який розподіляє їх між державами-учасниками Конвенції 1982 р. на основі критеріїв справедливості, зважаючи на інтереси і потреби держав, що розвиваються, особливо тих з них, які найменше розвинені і не мають виходу до моря.

Делімітація континентального шельфу між державами з протилежними або суміжними узбережжями здійснюється шляхом угоди на основі міжнародного права, як це вказується в статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, в цілях досягнення справедливого рішення. Континентальний шельф розмежовується за принципом рівної віддаленості від ближчих точок вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря.

Якщо протягом розумного терміну угода не досягнута, зацікавлені держави можуть передати розгляд існуючого між ними спору щодо делімітації континентального шельфу до Міжнародного Суду 00Н, Міжнародного трибуналу з морського права або прибігти до арбітражних процедур розгляду спору. Так, спір щодо розмежування континентального шельфу та виключної економічної зони між Румунією та Україною було передано сторонами у 2004 році на вирішення Міжнародним Судом ООН. З лютого 2009 р. Суд оголосив своє рішення, яке встановлює морські кордони між державами та визначає виключні економічні зони Румунії та України*

70. Відкрите море І його правовий режим. Свободи відкритого моря

За зовнішньою межею територіального моря знаходяться простори морів і океанів, які не входять до складу територіальних вод будь-якої держави і утворюють відкрите море. У ст. 1 Конвенції про відкрите море 1958 р. відкрите море визначено як «усі частини моря, які не входять ані до територіального моря, ані до внутрішніх вод будь-якої держави». Конвенція ООН з морського права 1982 р. встановила, що положення Частини VII «Відкрите море» застосовуються до всіх частин моря,які не входять ані до виключної економічної зони, ані до територіальною моря або внутрішніх вод будь-якої держави, ані до архіпелажних вод держави-архіпелагу (ст. 86).

Відповідно до ст. 87 Конвенцій 1982 р. всі держави (у тому числі і ті, що не мають виходу до моря) користуються у відкритому морі правом на:

-свободу судноплавства;

-свободу польотів;

-свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи;

-свободу рибальства;

-свободу зводити штучні острови й інші установки, що допускаються міжнародним правом;

-свободу наукових досліджень. Вказаний перелік не є вичерпним.

Відкрите море не знаходиться під суверенітетом жодної з держав, всі держави мають право користуватися ним в мирних цілях на засада рівності. Ніяка держава не має права претендувати на підпорядкуванні будь-якої частині відкритого моря своєму суверенітету.

У відкритому морі судно підлягає юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває. Судно розглядається як частина території держави, в якій воно зареєстроване. Виключення з цього правила встановлюються міжнародними договорами. Так, ст. 22 Конвенції про відкрите море 1958 р. встановлює, що військовий корабель не має права піддавати огляду іноземне торгівельне судно, якщо немає достатніх підстав підозрювати:

~ що судно займається піратством або работоргівлею; - що судно, хоча на ньому піднятий іноземний прапор, має ту ж національність, що і даний військовий корабель.

Арешт або затримання судна у відкритому морі може здійснити лише влада держави прапору судна.

Разом з тим, ст. 23 Конвенції про відкрите моря 1958 р. передбачає право прибережної держави на переслідування по «гарячих слідах». Переслідування іноземного судна може бути здійснене,якщо компетентна влада прибережної держави має достатні підстави вважати, що судно порушило закони і правила цієї держави. Переслідування повинне початися тоді, коли іноземне судно або одна з його шлюпок знаходяться у внутрішніх водах, в територіальному морі або в прилеглій зоні держави, що переслідує, і може продовжуватися за межами територіального моря або прилеглої зони тільки за умови, що воно є безперервним. Право переслідування припиняється, як тільки переслідуване судно входить в територіальне море своєї країни або третьої держави.

Переслідування може бути розпочато після подачі звукового або світлового сигналу зупинитися. Переслідування може здійснюватися тільки військовими кораблями або військовими літальними апаратами, або судами і апаратами, що знаходяться на урядовій службі (наприклад, поліцейськими) і є спеціально на це уповноваженими. Право переслідування не може здійснюватися відносно військових кораблів, деяких інших суден, що перебувають на державній службі (поліцейських, митних).

71. Правовий статус Міжнародного району морського дна. Використання ресурсів Міжнародного району

морського дна. Міжнародний орган з морського дна

Морське дно за межами континентального шельфу і економічної зони є територією з міжнародним режимом і утворює міжнародний район морського дна (далі - Район). Відповідно до ст. 1 Конвенції ООН з морського права 1982 р. «Район» означає дно морів та океанів і його надра за межами національної юрисдикції.

Конвенція 1982 р. встановлює, що жодна держава не може претендувати на суверенітет або здійснювати суверенні права відносно якої б то не було частини Району і його ресурсів (ст. 137). Район було оголошено «загальною спадщиною людства». Це означає, що права на ресурси Району належать всьому людству (незалежно від географічного розташування держав - як прибережних, так і тих, що не мають виходу до моря), від імені якого діє Міжнародний орган з морського дна (далі - Орган).

Корисні копалини Району можуть бути відчужені відповідно до норм міжнародного права і правил, що встановлюються Міжнародним органом з морського дна, який створюється на підставі Конвенції 1982 р. Передбачається, зокрема, можливість розвідки і розробки ресурсів Району як спеціальним підрозділом Органу - Підприємством, так і окремими державами за договором з Органом. Підприємство безпосередньо здійснює діяльність в Районі, транспортування, переробку і збут мінералів. Орган забезпечує справедливий перерозподіл фінансових та інших економічних вигод, що надходять від діяльності в Районі, на ^дискримінаційній основі з особливим урахуванням інтересів і потреб держав, що розвиваються, і народів, які не отримали повної незалежності або іншого статусу самоуправління.

Орган має не тільки функції і повноваження, надані Конвенцією, але і повноваження, що маються на увазі, необхідні для його діяльності В рамках Органу засновані Асамблея, Рада і Секретаріат.

72. Поняття і види міжнародних проток. Правовий статус і режим міжнародних проток. Правовий режим Чорноморських проток

Протока - це природний водний шлях, що поєднує морські простори (наприклад, відкрите море, виключну економічну зону або територіальне море).

Берега протоки можуть належати одній державі або двом чи більше державам. Якщо ширина протоки перевищує подвійну ширину територіального моря прибережної держави або держав, на тій частини протоки, що знаходиться поза межами територіального моря, діє принцип свободи судноплавства. Якщо ж ширина протоки не є більшою, ніж подвійна ширина територіального моря, міжнародно-правовий статус протоки є подібним до статусу територіального моря (так звані «територіальні протоки»). Традиційно на підставі звичаєвої норми міжнародного морського права в водах протоки діяло право мирного проходу.

Женевська конвенція про територіальне море і прилеглу зону забороняє у п. 4 ст. 16 призупиняти право мирного проходу іноземних суден через протоки, які служать для міжнародного судноплавства між двома частинами відкритого моря або між відкритим морем і територіальним морем іноземної держави.

Враховуючи, що внаслідок збільшення ширини територіального Моря, багато проток стало територіальними, Конвенція ООН з морського права 1982 р. задля гарантування морського судноплавства запровадила новий інститут - право транзитного проходу.

Транзитний прохід полягає у використанні свободи судноплавства і польоту лише з метою безперервного і швидкого транзиту через протоки між однією частиною відкритого моря або виключної економічної зони і іншою частиною відкритого моря або виключної економічної зони. Транзитний прохід має бути безперервним і швидким, що не виключає прохід через протоку для цілей входу, виходу або повернення з держави, що межує з протокою, при дотриманні умов входу в таку державу.

Судна і літальні апарати при здійсненні права транзитного проходу повинні утримуватись від будь-якої діяльності, окрім тієї, яка властива їх звичайному порядку безперервного і швидкого транзиту, за винятком випадків, коли така діяльність викликана обставинами непереборної сили або лихом. Також вони повинні дотримуватись морських коридорів, що визначені прибережною державою, а також інших правил цієї держави.

У свою чергу прибережна держава не повинна ані чинити перешкод транзитному проходу, ані призупиняти це право.

Держави, що межують з протоками, не повинні перешкоджати транзитному проходу і повинні відповідним чином сповіщати про будь-яку відому їм небезпеку для судноплавства в протоці або прольоту над протокою. Не повинно бути ніякого припинення транзитного проходу.

Конвенція ООН з морського права допускає, щоб правовий режим деяких проток було врегульовано окремими міжнародними угодами, укладеними задовго до набрання чинності Конвенцією. До таких про-

ток можна віднести Балтійські протоки, Чорноморські протоки ъ Магелланову протоку.

Правовий режим Балтійських проток (Великий Бельт, Малий Бе% та Сунд) врегульовано Копенгагенським трактатом 1957 р., за якиц Данія відмовилась від стягування мита за прохід через протоку, а також зобов'язувалась гарантувати свободи судноплавства.

Магелланова протока підлягає регулюванню положеннями аргентинсько-чілійського договору 1881 р. Ця умова закріплює свободу судноплавства через протоку, приписує її нейтралізувати та забороняє будування військових укріплень і фортець на її узбережжі.

Чорноморські протоки (Босфор, Дарданелли та Мармурове море) мають важливе економічне та військове значення для всіх чорноморських держав. Правовий режим проток визначений Конвенцією про режим проток,яку було укладено у 1936 р. в швейцарському місті Монтрьо. Відповідно до Конвенції, гарантується принцип повної свободи судноплавства по Чорноморським протокам для торгівельних суден» в мирний, так і в військовий час (якщо Туреччина є воюючою стороною, то правом вільного проходу користуються тільки судна держав, що не допомагають противнику Туреччини).

Відносно проходу через протоки військових кораблів, Конвенція встановила ряд загальних положень: обов'язкове повідомлення про прохід, обмеження кількості та тоннажу кораблів, що проходять через протоки, та ін. Конвенція проводить чітку різницю між проходом через протоки кораблів чорноморських та нечорноморських держав. Чорноморським державам дозволяється проводити через протоки кораблі будь-якого тоннажу, а також підводні човни. Підводні човни повинні проходити протоки у надводному стані, а лінійні та інші великотоннажні кораблі - поодинці у супроводі не більше двох міноносців.

Конвенція дозволяє нечорноморським державам проводити через протоки тільки легкі військові кораблі водотоннажністю до 10 тисі Загальний тоннаж усього військового флоту нечорноморських держа який може перебувати в стані транзиту через протоки, обмежується 15 тис т„ число кораблів, які одночасно проходять через протоки, загальний тоннаж військового флоту нечорноморських держав у Чорному морі - ЗО тис. т. (при можливості його збільшення до 45 тис. т. зі збільшенням тоннажу військово-морських сил чорноморських країн). Граничний термін перебування кораблів нечорноморських держав в Чорному морі - 21 доба.

Порядок проходу суден через протоки регламентується численними правилами турецького уряду і обов'язковими постановами портів.

73. Правовий режим міжнародних каналів. Режим Суецького каналу

Міжнародні канали - це штучні морські шляхи, що поєднують морські простори та використовуються для інтересів морського судноплавства. Особливістю правового режиму міжнародних каналів є те, що вони, будучи частиною території держави-власника каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочність даної держави.

До принципів правового режиму міжнародних каналів відносяться: повага суверенних прав власника каналу і невтручання в його внутрішні справи; свобода судноплавства по каналу для суден усіх держав без будь-якої дискримінації; обов'язок користувачів дотримуватись норм міжнародного права і національного законодавства держави-власника каналу.

Режим судноплавства по більшості каналів характеризується наступними основними рисами:

-канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і військових кораблів всіх держав;

-адміністрації каналу заздалегідь повідомляється назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження судів певних розмірів і тоннажу), передбачена сплата зборів;

~ встановлюються правила проходження каналу. У військовий час воюючим державам в каналі забороняється висаджувати і приймати на борт війська, приймати на борт та розвантажувати військові вантажі і т.д.; відносно території каналу забороняє її блокада.

Детально правовий режим каналів регулюється національну правом відповідної держави і міжнародними договорами, наприклад Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому^. налу 1888 р.

Статус Суецького каналу, відкритого для міжнародного судноплавства в 1896 р.,врегульований угодою,яку було укладено у Константинополі у 1888 р. Конвенція закріпила засаду повної свободи судноплавства для суден і військових кораблів. Канал було також нейтралізовано. В 1956 р. Уряд Єгипту націоналізував канал, однак односторонньою декларацією 1957 р. підтвердив свободу судноплавства.

Плавання по Панамському каналу регулюється положеннями британсько-американського договору 1901 р., а

також угодою між США та Панамою 1903 р. Канал є вільним і відкритим для суден і військових кораблів всіх держав. На підстав першого договору було нейтралізовано канал, проте другий договір надав США «на вічні часи» право будівництва, експлуатації та адміністрування каналу. За Договором про Панамський канал 1977 р. США передала Панамі значну частину прав над каналом. 31 січня 2000 р. над Панамським каналом повністю відновлено суверенітет Панами.

Кільський канал з'єднує Балтійське і Північне море. Спочатку він підлягав регулюванню німецьким правом, однак після Першої світової війни Версальський договір закріпив, що канал та підхідні до нього шляхи повинні бути вільними та відкритими на засадах повної рівності для військових кораблів та торгівельних суден всіх народів, що знаходяться у стані миру з Німеччиною. В теперішній час канал знаходиться під повною юрисдикцією Німеччини.

74. Дипломатія і дипломатичне право. Органи зовнішніх зносин держав

Дипломатію можна визначити як офіційну діяльність державних органів зовнішніх зносин, які реалізують функцію держави із встановлення та підтримки міжнародних відносин, а також з захисту прав та інтересів держави, її юридичних і фізичних осіб за кордоном.

Первинне значення слова «дипломатія» - це «утримувач диплома» (від старогрецької - diploma), тобто рекомендаційної або вірчої грамоти, яка видавалася в Стародавній Греції офіційним особам, що відправлялися за кордон.

Зовнішня політика, дипломатія і міжнародне право тісно взаємопов'язані. Зовнішня політика є загальним курсом держави в міжнародних відносинах. Дипломатія є головним інструментом реалізації зовнішньої політики держави. Як зовнішня політика в цілому, так і засіб її здійснення - дипломатія - повинні відповідати міжнародно-правовим нормам, зокрема нормам дипломатичного права. Дипломатичне право, у свою чергу, є сукупністю міжнародноправових норм, що визначають правове положення та регулюють діяльність дипломатичних представництв держав.

Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи одним з основних прав держав, витікає з права посольства. Розрізняють активне право посольства - право держави направляти своїх дипломатичних та консульських представників до іноземних держав, і пасивне право посольства - право приймати у себе дипломатичних і консульських представників іноземних держав.

Дипломатична діяльність держави реалізується через систему органів зовнішніх зносин. Розрізняють внутрішньодержавні і закордонні органи зовнішніх зносин.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин поділяються на органи загальної компетенції (так звані органи політичного керівництва - голова держави, уряд, міністерство закордонних справ) та спеціальної компетенції (органи, які представляють державу в одній більш-менш широкій сфері її зовнішніх відносин).

Президент України відповідно до Конституції України забезпечу державну незалежність, національну безпеку і правонаступник держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійсни* керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про ви знання іноземних держав; призначає та звільняє голів дипломатичну представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відзивні грамоти дипломатичних представника іноземних держав; вносить до Верховної Ради України подання про призначення міністра закордонних справ України; присвоює вищі дипломатичні ранги.

Верховна Рада України приймає закони, зокрема закони про ратифікацію міжнародних договорів; визначає засади внутрішньої зовнішньої політики; оголошує за поданням Президента України ста війни і укладення миру, схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань) разі збройної агресії проти України; призначає за поданням Президента України міністра закордонних справ України; затверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним держави та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позі, не передбачених Державним бюджетом України, здійснює контроль за їх використанням; схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил Украй до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держи на територію України; надає законом згоду на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсує міжнародні договори України.

Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітеті економічну самостійність України; здійснює заходи щодо реалізації зовнішньої політики держави; приймає рішення про проведення перс говорів і укладення міжурядових і міжвідомчих договорів.

Міністерство закордонних справ України (МЗС), як один із центральних органів виконавчої влади, є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України. Відповідно до Положення про МЗС України від 12 липня 2006 р., МЗС: бере участе у провадженні зовнішньополітичної діяльності держави; розробляє пропозиції щодо визначення засад зовнішніх зносин; розробляє загальну стратегію зовнішньої політики України і представляє пропозиції Президентові України; забезпечує дипломатичні і консульські відносини України з іноземними державами, міжнародними організаціями, представництво і захист за кордоном інтересів України,прав і інтересів українських фізичних і юридичних осіб, ведення переговорів від імені України, розробку проектів міжнародних договорів України, нагляд за виконанням договорів України та ін.

До закордонних органів зовнішніх зносин відносяться:

-постійні органи (дипломатичні і консульські представництва, торгівельні представництва, постійні представництва держав при міжнародних організаціях);

-тимчасові органи (делегації на міжнародних нарадах і конференціях, спеціальні місії).

75. Дипломатичні представництва. Поняття і види. Функції дипломатичних представництв

Дипломатичні представництва займають найвищу позицію серед закордонних органів зовнішніх зносин держави. Вони також носять назву дипломатичних місій.

Існує два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Суттєвих відмінностей між посольствами та місіями немає, але більшість держав обмінюються дипломатичними представництвами § посольствами. Посольства очолює надзвичайний і повноважний посол, місію - надзвичайний і повноважний посланник або повірений у справах.

Встановлення дипломатичних відносин між державами і заснування постійних дипломатичних представництв здійснюється на підставі угоди між відповідними державами.

Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р., дипломатичні представництва виконують наступні функції:

-представництво своєї держави в країні перебування;

-захист інтересів держави, що акредитує, та її громадян у країні перебування у межах, що допускаються міжнародним правом;

-ведення переговорів з урядом держави перебування;

-з'ясування всіма законними засобами умов і подій в держав, перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

-заохочення дружних відносин між державою, що акредитуй і державою перебування і розвитку їх взаємин в області економіки, культури і науки.

Зазначений вище перелік функцій дипломатичного представництва не є вичерпним. Воно може виконувати й інші функції, наприклад консульські. Тоді в них створюються консульські відділи.

В практиці соціалістичних держав часто складовою частиною дипломатичного представництва були торгівельні представництва, які відповідали за економічну співпрацю. Функціонування таких торгівельних представництв було пов'язано з державною монополією на зовнішню торгівлю.

76. Голова дипломатичного представництва. Початок місії голови дипломатичного представництва.

Закінчення місії голови дипломатичного представництва

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. визначає три класи голів дипломатичних представництв:

-надзвичайний і повноважний посол;

-надзвичайний і повноважний посланник;

-повірений у справах.

Найменування голів постійних дипломатичних представництв деяких держав є іншими. Наприклад, в дипломатичній практиці Святою Престолу послу відповідає нунцій, а посланнику - інтернунцій.

Голови постійних дипломатичних представництв перших двох класів акредитуються при голові держави, а голова дипломатичною представництва третього класу - при міністрі закордонних справ. Також їх статус відрізняється щодо старшинства та етикету.

Клас, до якого належатиме голова дипломатичного представництва (а тим самим - клас дипломатичного представництва), визначається за домовленістю між державами.

До призначення голови представництва держава, що акредитуй запитує у держави перебування агреман (згоду) на призначення конкретної особи головою представництва в даній державі Відмова в наданні агреману або відсутність відповіді перешкоджає призначенню даної особи головою представництва. Держава перебування не повинна повідомляти державі, що акредитує, мотиві відмови в агремані. Якщо агреман було надано, призначеному послу або посланнику видаються вірчі грамоти для їх вручення голові держави перебування. Під час офіційної церемонії вони вручаються голові держави перебування і цим розпочинається дипломатична місія представника на посаді посла або посланника.

Місія дипломатичного представника припиняється за ініціативою держави, що акредитує (вихід у відставку, нове призначення,хвороба), або за ініціативою держави перебування в разі визнання даної особи persona поп grata, або в разі дісмісла (оголошення дипломата приватною особою), або відмови дипломата виконувати свої функції. Підставами для припинення діяльності представництва в цілому є розірвання дипломатичних відносин, стан війни, припинення існування однієї із сторін як суб'єкта міжнародного права, а також інколи соціальна революція в одній

здержав або просто неконституційна зміна уряду.

77.Персонал дипломатичних представництв. Класи і ранги дипломатичних агентів. Дипломатичний

корпус

Персонал дипломатичних представництв поділяється на три категорії: дипломатичний, адміністративно-

технічний і обслуговуючий.

Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу представництва, які мають дипломатичний ранг. Дипломатичні ранги - це службові звання, які, на відміну від встановлених міжнародним правом класів, які

призначені лише для голів представництв, надаються дипломатичним працівникам на основі законодавства держави, що їх акредитує. В Україні Законом «Про дипломатичні ранги» від 28 листопада 2002 р. встановлені наступні ранги для дипломатичних агентів: Надзвичайний і Повноважний Посол; Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу; Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу, радник першого класу; радник другого класу; перший секретар першого класу; перший секретар другого класу, другий секретар першого класу; другий секретар другого класу; третій секретар; аташе.

Адміністративно-технічний персонал - економісти, референту бухгалтери, перекладачі, шифрувальники, канцелярські працівники, технічні секретарі та ін. Всі ці співробітники не мають дипломатичних рангів.

Обслуговуючий персонал включає шоферів, прибиральників, садівників, кухарів, кур'єрів та інших осіб, що виконують обов'язки з обслуговування дипломатичного представництва. Він переважно комплектується з громадяни держави перебування.

Встановлення чисельності персоналу дипломатичного представництва в принципі є компетенцією держави, що акредитує. Щоправда, Віденська конвенція 1961 р. допускає можливість пропозицій з боку приймаючої держави щодо скорочення персоналу іноземних представництв.

В літературі з міжнародного права існує таке поняття, як «дипломатичний корпус». У вузькому розумінні, дипломатичний корпус - це сукупність голів іноземних дипломатичних представництв, які акредитовані у державі перебування. У широкому розумінні - крім голів дипломатичних представництв, у дипломатичний корпус входять усі члени дипломатичного персоналу всіх іноземних дипломатичних представництв, які акредитовані у державі перебування, а також члени їх родини.

Дипломатичний корпус виступає як єдине ціле щодо церемоніальних питань, лід час урочистих заходів (наприклад, вступ на посада голови держави, відзначення національного свята, вислoвлeння співчуття та ін.).

Дипломатичний корпус очолює дуаєн (старшина), яким, згідно з існуючою традицією, стає найвищій за класом і перший за часом свого перебування у приймаючій державі голова одного із акредитованих! ній дипломатичних представництв. У католицьких державах дуаєном е папський нунцій. Серед обов'язків дуаєна - консультування новопризначених голів дипломатичних представництв щодо традицій, протоколу та особливостей взаємовідносин

звладою держави перебування.

78.Дипломатичні привілеї та імунітети

Усилу свого особливого положення дипломатичним агентам та дипломатичним представництвам надаються виключні гарантії, які покликані забезпечувати максимально сприятливі умови для виконання ними своїх функцій. Під дипломатичним імунітетом слід розуміти непідлеглість дипломатичних представництв та їх персоналу місцевій юрисдикції. Дипломатичні привілеї - деякі особливі права, пільги та переваги, які надаються дипломатичним представництвам та їх персоналу.

УВіденській конвенції 1961 р. дипломатичні імунітети і привілеї поділені на імунітети і привілеї дипломатичного представництва та особисті імунітети і привілеї членів дипломатичного персоналу та їхніх родин.

До першої категорії відносяться: недоторканність приміщень дипломатичного представництва, недоторканість його архівів і документів, фіскальні (митні) пільги та переваги, право на прапор, право на безперешкодні зносини представництва зі своїм центром та іншими представництвами своєї держави тощо.

До другої категорії відносяться: особиста недоторканість, недоторканість особистої резиденцій повний імунітет від кримінальної юрисдикції держави перебування, а також від цивільної і адміністративної юрисдикції у відношенні виконавчих дій, фіскальний імунітет, митні привілеї, звільнення від особистих повинностей.

Допускаються три виключення з імунітету від цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування: дипломатичному агенту можна пред'явити судовий позов з приводу нерухомого майна, яким дипломат або член його родини володіє особисто, позов по спадкоємній справі,у якому дипломати виступають як спадкоємці і т.п., а також позов із приводу професійної чи комерційної діяльності, якою вони займаються з метою особистої вигоди.

79. Постійні представництва держав при міжнародних організаціях

Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і місією спостерігачів. Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави — члени таких

організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єктивного права на представництво в міжнародних відносинах.

Правове становище представництв держав при міжнародній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року, угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:

а) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації; б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організацією; в) ведення переговорів з організацією й у її рамках;

г) з'ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає; ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації; д) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації;

є) сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.

У статті 7 цієї ж Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійного представництва вони носять більш обмежений характер. Зокрема, вони полягають в:

а) забезпеченні представництва держави, що посилає, і охороні її інтересів стосовно організації, а також підтримці зв'язків із нею;

б) з'ясовуванні здійснюваної в організації діяльності і повідомленні про неї уряду держави, що посилає; в) сприянні співробітництву з організацією і веденні з нею переговорів.

Слід вказати на те, що частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях практично збігається з функціями дипломатичних представництв. Але тут є і розрізнення, що пов'язані зі специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв'язків (держава, що посилає,— оргалізація — держава, що приймає) у процесі здійснення такої діяльності.

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів.

Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції зв'язується з двома умовами:

1)повідомленням про це організації державою, що посилає;

2)остаточним або тимчасовим відкликанням постійного представництва.

80. Право спеціальних місій. Привілеї та імунітети спеціальної місії та її членів.

Правовий режим спеціальних місій встановлений у Віденській конвенції про спеціальні місії 1969 р. Згідно з Конвенцією, спеціальна місія - це тимчасова місія, яка за своїм характером представляє державу і направляється однією державою до іншої за згодою останньої дня спільного розгляду певних питань або для виконання щодо неї певного завдання. Держава може направляти спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриману через дипломатичні та інші узгоджені або взаємоприйнятні канали. Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою між державою, що посилає, і приймаючою державою. Для направлення або прийняття спеціальної місії не є необхідною наявність дипломатичних або консульських відносин між державами. За деякими виключеннями, держава, що посилає, може на свій розсуд призначити членів спеціальної місії, повідомивши попередньо приймаючій державі всю необхідну інформацію про чисельність і шал спеціальної місії і, зокрема, повідомивши про прізвища і посади осіб яких вона має намір призначити. Приймаюча держава може не надалі своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини і умови в приймаючій державі та потреби даної місії. Вона може також, не повідомляючи причин відмови, не надати згоди на призначення будь-якої особи як члена спеціальної місії. Функції спеціальної місії розпочинаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість Функції спеціальної місії припиняються, зокрема: а) за домовленістю зацікавлених держав; в) після виконання завдання спеціальної мій с) після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений; d) після повідомлення державою, що посилає про те, що вона припиняє або відкликає спеціальну місію; е) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.

Імунітети і привілеї спеціальної місії пов'язані з задачами,що перед нею поставлені. Разом з тим у Конвенції 1969 р. закріплені деякі обмеження імунітетів і привілеїв спеціальних місій. Зокрема,у ст.25,яка передбачає недоторканність приміщень, що займає спеціальна місія, допускається вступ у ці приміщення представників місцевої влади у випадку пожежі або іншого стихійного лиха без згоди голови місії чи голови відповідного постійного дипломатичного представництва.

У ст. 31, присвяченій імунітетам членів дипломатичного персоналу спеціальної місії від юрисдикції держави перебування, Конвенція1969 р. встановлює, що зазначеним особам можуть бути пред'явлені позови про відшкодування збитків, завданих внаслідок нещасного випадку, викликаного транспортним засобом, що використовується за межами офіційних функцій даної особи. Також Конвенцією 1969 р. встановлені такі самі підстави для пред'явлення позовів, які допускає Віденська конвенція 1961 р. стосовно членів дипломатичного персоналу представництва.

81. Консульське право і його джерела. Поняття і види консульських установ.

Консульське право - сукупність міжнародно-правових норм, що регламентують правове положення та порядок діяльності консульських установ.

Головним джерелом консульського права є Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. Важливу роль у консульських відносинах відіграють двосторонні консульські конвенції, у яких, крім врегулювання загальних питань, закріплюються особливості здійснення консульських відносин між конкретними державами. Загальні засада діяльності консульських установ також визначаються актами національного законодавства, зокрема, Консульським статутом України, затвердженим Указом Президента України 1994 р., Положенням про нештатних (почесних) консулів України, затвердженим Указом Президента України 1997 р., Інструкцією про порядок

консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженою наказом МЗС України 2002 р. тощо.

Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. передбачає наступні класи консульських установ: генеральні консульства, консульства; віце-консульства; консульські агентства. Голови цих консульських установ йменуються відповідно генеральний консул» консул, віце-консул і консульський агент. Держава може призначити «почесним консулом» іноземного громадянина, який, як правило, і Громадянином держави перебування і має в ній високий авторитет. Почесні консули не отримують регулярну заробітну плату за виконання консульських функцій, на них не розповсюджуються консульські імунітети та привілеїв

Місцезнаходження консульської установи та її клас визначаються за узгодженням з державою перебування. Держава, що представляється, може відкрити декілька консульських установ в одній державі за згодою останньої. Якщо на території держави перебування консульські установи певною державою не створені, виконання консульських функцій покладається на консульський відділ постійного дипломатичного представництва цієї держави. Такі відділи очолюються завідуючими, що іменуються генеральними консулами або консулами. Територіальні межі компетенції кожної консульської установи іменуються консульським округом.

Згідно зі ст. 5 Конвенції про консульські зносини, основним завданням консулів є захист в державі перебування інтересів держави, що представляється, та її фізичних та юридичних осіб. Вони також сприяють розвитку торгівельних, економічних, культурних та наукових зв'язків між державою, що представляється, та державою перебування. Консульські установи здійснюють певні функції щодо громадян своєї держави, що знаходяться в державі перебування (виконання обов'язків нотаріуса, реєстратора актів громадянського стану тощо), а також видають візи іноземним громадянам, які бажають поїхати в державу, яка представляється. Консульські установи здійснюють нагляд за суднами, літаками та їх екіпажами, що прибувають з держави, що представляється, а також надають їм допомогу у разі необхідності.

82. Порядок призначення голови консульського представництва. Закінчення консульської місії. Консульські імунітети та привілеї

Голови консульських установ призначаються державою, яку вони представляють, і допускаються до виконання своїх функцій державою перебування. Голові консульської установи надається «консульський патент» державою, що представляється. Держава перебування отримує його по дипломатичних каналах і розглядає питання про допущення запропонованої особи до виконання службових обов'язків у зазначеному консульському окрузі. До виконання своїх обов'язків голова консульської установи може приступити лише після отримання дозволу держави перебування, який має назву екзекватура. Екзекватура оформлюється у формі запису на консульському патенті або у вигляді окремого документу. Завідуючим консульських відділів посольств консульський патент і екзекватура, як правило, не видаються, оскільки вони діють як співробітники дипломатичного представництва. Держава,що відмовила у виданні екзекватури, не зобов'язана повідомляти державі, що представляється, мотиви такої відмови.

Початком консульської місії голови консульської установи вважається момент видачі йому екзекватури, інших консульських посадових осіб - повідомлення країни перебування про їх прибуття з зазначенням імені прізвища, посади, рангу тощо.

Консульська місія припиняється на наступних підставах: відкликання консульської посадової особи державою, що представляється; анулювання екзекватури державою перебування; оголошення консульської посадової особи persona поп grata у державі перебування; повідомлення державою перебування держави, що представляється, про те, що держава перебування перестала вважати консульську посадову особу працівником консульського персоналу.

Від припинення місії консульської посадової особи слід відрізняти припинення діяльності консульської установи, яка можлива у таких випадках: вихід території консульського округу зі складу держави перебування; закриття консульської установи; оголошення стану війни між державами тощо.

Консульські привілеї та імунітети можна визначити як сукупність особливих пільг, переваг та преференцій, що надаються іноземним консульським установам та їх співробітникам відповідно до норм міжнародного права та законодавства країни перебування. В консульському праві, як і в дипломатичному, розрізняють дві категорії привілеїв та імунітетів: а) привілеї та імунітети консульських установ; 6) привілеї та імунітети штатних консульських посадових осіб та інших працівників консульських установ.

Найсуттєвішими в першій категорії є: недоторканність консульських приміщень; звільнення консульських приміщень від податків; недоторканність консульського архіву та документів; свобода зносин; безперешкодні зносини і контакти з громадянами держави, що представляється. Консульські установи також мають право отримувати інформацію від компетентних органів країни перебування про смерть, опіку та піклування, про аварії суден і літаків (держави, що представляється); здійснювати безперешкодно зносини з органами країни перебування; стягувати консульські збори.

Другу категорію консульських привілеїв та імунітетів становлять особиста недоторканність консульських посадових осіб, яка є значно меншою порівняно з дипломатичною, тому що вони можуть бути заарештовані або ув'язнені за скоєння важких злочинів; імунітет від юрисдикції, який також не є абсолютним і консульські посадові особи та працівники консульських установ захищаються лише щодо дій, які вчиняються ними при виконанні консульських функцій; звільнену від реєстрації іноземців та від отримання дозволу на проживанні, звільнення від отримання дозволу на роботу; звільнення від митної^ збору та огляду; звільнення від особистих повинностей і зборів тощо

83. Поняття міжнародного кримінального права, його предмет та джерела

В літературі зустрічаються різні концепції міжнародного кримінального права. І.І. Лукашук визначав міжнародне кримінальне право як галузь міжнародного публічного права, принципи і норми якої регулюють співпрацю держав і міжнародних організацій в боротьбі зі злочинністю. Досить поширеною є концепція, згідно з якою міжнародне кримінальне право включає як міжнародні норми, так і відповідні норми внутрішньодержавного кримінального права. При будь-якому підході слід відмітити головну особливість міжнародного кримінального права, а саме - встановлення прямої кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення найбільш важливих норм міжнародного права.

Система міжнародного кримінального права знаходиться в процесі формування. Сьогодні до цієї галузі входять норми, що відносяться до кримінального та кримінально-процесуального права, а також до судоустрою. Тому в широкому сенсі міжнародне кримінальне право є сукупністю міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють співпрацю між суб'єктами міжнародного права з запобігання злочинам і притягнення винних фізичних осіб до відповідальності за скоєння злочинів за міжнародним кримінальним правом, надання судової допомоги, проведення розслідувань, кримінального переслідування і судового розгляду, вживання і виконання мір покарання, оскарження і перегляду судових рішень.

Початком кодифікації міжнародного кримінального права можна вважати прийняття в 1945 р. Статуту Нюрнберзького трибуналу. Далі процес кодифікації продовжився прийняттям Статуту Токійського трибуналу 1946 р., Статуту Міжнародного трибуналу по колишній Югославії 1993 р., Статуту Міжнародного військового трибуналу по Руанді 1994 р. і Статуту Міжнародного кримінального суду 1998 р.

На сьогоднішній день джерелами міжнародного кримінального права також є численні конвенції про боротьбу з міжнародними злочинами і злочинами міжнародного характеру, договори про співпрацю і правову допомогу у кримінальних справах, договори, що регулюють діяльність міжнародних організацій, в компетенцію яких входить боротьба зі злочинністю.

84.Структура міжнародного кримінального права: міжнародне кримінальне право «strict sensu » і транснаціональне кримінальне право.

Міжнародне кримінальне право має таку структуру: воно складається з підгалузей та інститутів. А саме у ньому можна виділити дві підгалузі.

Перша підгалузь міжнародного кримінального права регламентує підстави і порядок притягнення індивідів до кримінальної відповідальності органами міжнародної кримінальної юрисдикції, встановлюючи рідкісні для міжнародно-правової системи вертикальні відносини, через що за нею закріпилася назва «міжнародне кримінальне право stricto sensu».

Друга підгалузь складається з норм, які не можуть функціонувати поза національним правовим простором: ці норми або регламентують певні аспекти взаємодії національних кримінально-правових систем, або є зобов’язаннями, які впливають на національне право, і може бути названо «транснаціональним кримінальним правом».

85.Індивідуальна кримінальна відповідальність у міжнародному праві

Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини найчастіше настає за умови, що їхні злочинні дії пов’язані зі злочинною діяльністю держави. Офіційний статус особи (голова держави, уряду тощо) не звільняє її від кримінальної відповідальності. Тому зараз загальновизнаними є норми вироку Нюрнберзького трибуналу. Поперше: „Злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними категоріями, і тільки шляхом покарання окремих осіб, які скоїли такі злочини, можуть бути виконані норми міжнародного права…‖. Це положення безпосередньо обґрунтовує наявність та необхідність саме індивідуальної відповідальності фізичних осіб. А по-друге: „Принцип міжнародного права, який в окремих випадках захищає представника держави, не може бути застосований до дій, які засуджуються як злочинні за міжнародним правом‖. Принцип індивідуальної кримінальної відповідальності фізичних осіб знайшов своє відображення також у статутах Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії (ст. 7) і Міжнародного кримінального трибуналу для Руанди (ст. 6), а також у Римському Статуті Міжнародного кримінального суду. Так, згідно з ч. 1 ст. 25 Римського Статуту визначено юрисдикцію Суду щодо фізичних осіб, незалежно від того, чи є вони представниками державної влади, чи приватними особами

Затверджуючи принцип індивідуальної кримінальної відповідальності, Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнберзі наголосив: «…Порушення міжнародного права породжує індивідуальну відповідальність. Саме люди, а не абстрактні організації, вчинюють злочини, зупинення яких необхідне як санкція міжнародного права».

Серед цілей індивідуальної кримінальної відповідальності за порушення норм міжнародного права слід назвати, насамперед, саме мету покарання винної у скоєнні міжнародного злочину особи у вигляді застосування до неї конкретних негативних наслідків, передбачених санкціями норм міжнародного права. По-друге, дуже важливою метою кримінальної відповідальності є превенція – тобто запобігання повторення скоєного злочину. Виокремлюють загальну та спеціальну превенції. Остання передбачає попередження повторного вчинення злочину винною особою. Що ж до загальної, то вона спрямована на попередження вчинення даного злочину іншими особами

86. Поняття і види міжнародних злочинів

Підставою для притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб є скоєння ними міжнародного злочину або злочину міжнародного характеру. До міжнародної кримінальної відповідальності фізичну особу можна притягнути безпосередньо на підставі норм міжнародного права.

Під міжнародними злочинами розуміють заборонені міжнародним правом діяння окремих осіб чи груп осіб, які виступають від імені держави або приймають участь у здійсненні державної політики. Такі злочини прямо пов'язані з міжнародно-протиправними діяннями держав. До них відносяться злочини проти миру і безпеки людства. Держави за такі діяння несуть міжнародно-правову відповідальність, а фізичні особи, тобто особи, які направляють і здійснюють державну політику, що виражається в злочинній поведінці відповідної держави, - міжнародну кримінальну відповідальність. За злочини проти миру і безпеки людства (міжнародні злочини) фізичні особи можуть бути притягнені до відповідальності міжнародним трибуналом або судом держави.

На відміну від міжнародних злочинів, злочини міжнародного характеру - це протиправні діяння, які зазіхають на міжнародні відносини, міжнародний правопорядок, тобто зачіпають інтереси декількох держав, але вчиняються індивідами поза зв'язком з політикою якої-небудь держави, для досягнення власних інтересів. До злочинів такого виду можна віднести підробку грошових знаків,угон повітряного судна, незаконні операції з наркотичними засобами, торгівлю людьми тощо. За скоєння злочинів міжнародного характеру фізичні особи несуть відповідальність за внутрішнім кримінальним правом. На державі лежить обов'язок забезпечити реалізацію такої відповідальності. Якщо держава порушить цей обов'язок, вона буде притягнута до міжнародно-правової відповідальності.

Сучасне міжнародне право відносить до міжнародних злочинів чотири групи діянь, а саме агресію,геноцид,злочини проти людяності, військові злочини.

Одним з найбільш небезпечних міжнародних злочинів є агресія. У міжнародному праві відсутнє конвенційне визначення агресії. Генеральна Асамблея ООН у Резолюції «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 р. під агресією розуміє застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави або яким-небудь іншим способом, несумісним зі Статутом ООН.

Іншим видом міжнародних злочинів є геноцид.

Відповідно до ст. II Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р. під геноцидом розуміються наступні «дії, які вчиняються з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку: а) вбивство членів такої групи; Ь) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; с) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її; сі) міри, розраховані на недопущення дітонародження в середовищі такої групи; е) насильницька передача дітей з однієї групи в іншу».

До злочинів проти людяності Статут Міжнародного кримінального суду відносить будь-яке з наступних діянь, які здійснюються в межах широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад здійснюється свідомо: вбивство; знищення; поневолення; депортація; катування; зґвалтування, обернення в сексуальне рабство; переслідування за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, тендерними мотивами; злочин апартеїду; інші нелюдські діяння аналогічного характеру.

Згідно зі Статутом Міжнародного кримінального суду військові злочини являють собою серйозні порушення Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., інші серйозні порушення законів і звичаїв, що застосовуються в міжнародних та неміжнародних збройних конфліктах

Притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності найчастіше здійснюється через національні кримінально-правові системи. Питома вага діяльності міжнародних трибуналів є невеликою.

Слід також зазначити, що існують і інші погляди щодо класифікації злочинів за міжнародним кримінальним правом, окрім виділення міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру. Таїсії. Лукашук пропонує поділяти злочини на: транснаціональні, тобто загально кримінальні злочини, що підпадають під юрисдикцію двох і більше держав; злочини за загальним міжнародним правом, а саме злочини,за здійснення яких встановлена особиста відповідальність безпосередньо на основі міжнародного права незалежно від того, чи вважаються відповідні дії злочинними в державі, де вони скоєні (сформульовані в ст. 6 Статуту Нюрнберзького трибуналу: злочини проти миру, військові злочини і злочини проти людяності); та конвенційні злочини - злочини, склад яких визначений міжнародними конвенціями, що зобов'язали держав-учасниць ввести відповідні норми в своє кримінальне право.

87. Поняття «міжнародний екстрадицій ний злочин», «міжнародний транснаціональний злочин»,

міжнародно-правовий злочин

Поєднання множинної (подвійної і більше) або міжнародної кримінальності та множинної (подвійної і більше) або міжнародної юрисдикції дозволяє виокремити у структурі міжнародної злочинності три категорії міжнародних злочинів: 1) міжнародний екстрадиційний злочин; 2) транснаціональний злочин; 3) міжнародно-правовий злочин.

Екстрадиційний злочин - передбачене кримінальним законом тієї чи іншої держави діяння, яке відповідає вимогам міжнародного договору щодо покарання, яке призначене вироком суду або може бути призначене у разі визнання особи винною у його вчиненні. За вироком того чи іншого суду суб’єкта даного злочину можна видати