Міжнародне_право

воєнних дій; Про бомбардування морськими силами під час війни; Про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській війні; Про права і обов'язки нейтральних держав під час морської війни та ін.

Основу «права Женеви» складають чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р.: І Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих і діючих арміях, II Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб зі складу збройних сил на морі, які потерпіли корабельну аварію, Ш Конвенція про поводження з військовополоненими, IV Конвенція про захист цивільного населення під час війни. Проблемою Женевських конвенцій є те, що вони скоріше застосовуються до наслідків військових дій, ніж до їх безпосереднього ведення. Вказану прогалину заповнили прийняті в 1977 р. два Додаткові протоколи до Женевських конвенцій 1949 p., що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Додатковий протокол І) і збройних конфліктів неміжнародного характеру (Додатковий протокол II).

Додатковий протокол І значмо розширює сферу застосування правил ведення війни, згідно з яким сторони, що знаходяться в конфлікті, повинні спрямовувати свої дії тільки проти військових об'єктів.

Додатковий протокол II розширив коло осіб, на яких поширюються правила ведення війни, визначивши, що останні застосовуються до всіх збройних конфліктів, які відбуваються на території будь-якої держави, що підписала протокол.

Інші міжнародні договори присвячені забороні або обмеженню застосування певного засобу або методу ведення війни. Серед них необхідно відмітиш наступні: Санкт-Петербурзька декларація про відміну застосування вибухових і запалювальних куль 1868 p.; Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів та бактеріологічних засобів 1925 p.; Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 p.; Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 p.; Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що мають можливість наносити надмірні ушкодження чи мають невибіркову дію, 1981 р. і три Протоколи до неї (Протокол про осколки, які не піддаються виявленню; Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін -пасток та інших пристроїв; Протокол про заборону або обмеження застосування запалювальної зброї).

Крім того, в сучасному міжнародному праві існують документи, що встановлюють кримінальну відповідальність окремих осіб за агресію і за серйозні порушення норм права збройних конфліктів в ході ведення війни. До них відносяться: Статути Міжнародних військових трибуналів (Нюрнберзького 1945 р. і Токійського 1946 р.); Конвенція про незастосовність строків давності до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 р.; Резолюції Генеральної Асамблеї ООН про видачу і покарання військових злочинців 1946 р. і про принципи міжнародної співпраці відносно виявлення, арешту, видачі і покарання осіб, винних у військових злочинах проти людства 1973 р., та ін.

107. Початок війни і його правові наслідки. Цілі війни. Театр війни

Відповідно до Гаазької конвенції про відкриття військових дій 1907 р., держави визнають, що «військові дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження,яке матиме або форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни».

Оголошення війни, навіть якщо за цим актом не слідують військові дії, означає початок юридичного стану війни. Між державами припиняють діяти норми міжнародного права, які застосовуються у мирний час Стан війни припиняє дипломатичні і консульські відносини, співробітникам дипломатичних і консульських установ повинна бути забезпечена можливість безперешкодного виїзду до своєї держави.

Всі громадяни на території держави поділяються на власних громадян, громадян союзних держав, інших держав та громадян ворожої держави. Стосовно власних громадян оголошується загальна мобілізація.

Для громадян союзних держав забезпечується можливість виїзду до своєї держави з метою надання можливості вступу до союзницьких збройних сил.

Громадяни іноземної держави можуть бути інтерновані. Відносно громадян ворожої сторони застосовуються різного роду обмеження. Ці особи можуть бути примушені до проживання на період війни в певному районі або інтерновані.

Майно, що належить безпосередньо ворожій державі, конфіскується (за винятком майна дипломатичного і консульського представництв). Майно громадян ворожої держави в принципі вважається недоторканним. Суднам надається певний термін (індульт) для того, щоб вони залишили порти і територіальні води ворожої держави, після закінчення якого судна підлягають конфіскації.

Ціллю війни є придушення збройного опору противника. Війна не ведеться на знищення противника і не має за мету захоплення його території. Проти осіб, що не приймають участь у військових діях, неприпустимо застосовувати зброю.

Військові дії розгортаються в певних просторових межах, що іменуються театром війни. Під театром війни розуміється вся територія воюючих держав (сухопутна, морська і повітряна), на якій вони потенційно можуть вести військові операції. Театр військових дій - це територія, на якій збройні сили воюючих фактично ведуть військові дії. Територія (сухопутна, морська, повітряна) нейтральних і інших невою-ючих держав не повинна використовуватися як театр військових дій.

Відповідно до міжнародних договорів не можуть використовуватися як театр військових дій: а) деякі міжнародні протоки (наприклад, Магелланова протока за Договором 1981 р.);

б) міжнародні канали (наприклад, Суецький канал згідно з Константинопольською конвенцією 1888 р.); в) окремі острови і архіпелаги (наприклад, архіпелаг Шпіцберген відповідно до Паризького договору про

Шпіцберген 1920 р.); г) окремі континенти (наприклад, Антарктика відповідно до Договору про Антарктику 1959 р.);

д) Місяць та інші небесні тіла (Договір про космос 1967 р.); е) частини державної території воюючої сторони, на яких утворено спеціальні зони, передбачені нормами

права озброєних конфліктів (наприклад, санітарні зони і місцевості).

108. Правовий статус учасників збройних конфліктів. Розвідники і шпигуни. Найманці. Парламентери

час збройних конфліктів населення, що проживає на території держави, поділяється на дві групи: таке, що відноситься до збройних сил, і таке, що не відноситься до збройних сил (цивільне населення). Першу групу поділяють на дві категорії осіб: комбатанти і некомбатанти.

Комбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил воюючих сторін та безпосередньо ведуть бойові дії проти ворога зі зброєю в руках.

Некомбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил та безпосередньо не беруть участь в бойових діях Це - військові кореспонденти, юристи, духівництво, інтенданти, медичний персонал. Некомбатанти можуть мати особисту зброю для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони отримують статус комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. до комбатантів відносяться:

1)особовий склад регулярних збройних сил;

2)ополчення, добровольчі загони, як ті що входять, так і не входять до складу регулярних збройних сил;

3)особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

4)особи, що надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не беруть;

5)члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, що надають допомогу тим, що воюють;

6)населення, яке при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Для визнання комбатантами партизани повинні належати до організованого загону на чолі з особою, відповідальною за своїх підлеглих перед своїм урядом, особою, що забезпечує дисципліну і дотримання прав міжнародного гуманітарного права. Партизани повинні відкрито носити зброю перед початком і під час битви і мати певні відмінні знаки.

Необхідно розрізняти такі категорії, як військовий шпигун і військовий розвідник. Військовий шпигун (лазутчик) - це згідно ст, 29 додатку до IV Гаазької конвенції 1907 р . «така особа, яка, діючи таємним чином або під помилковими приводами, збирає або прагне зібрати відомості в районі дій одного з воюючих з наміром повідомити їх стороні противника». Стаття 46 Додаткового протоколу І, уточнюючи правовий статус військового шпигуна, закріплює норму, згідно з якою особа зі складу збройних сил, що «потрапляє під владу сторони противника в той час, коли вона займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого, і з нею можуть поводитися як із шпигуном».

Військовий розвідник - це особа, що збирає відомості в районі дії противника і відкрито носить форму своєї армії, тобто не приховує своєї справжньої особи. У випадку, якщо ця особа потрапить до рук противника, на неї повинен поширюватися режим військового полону.

Найманець - це особа, завербована для використання у військовому конфлікті, що фактично бере участь у військових діях в цілях отримання матеріальної винагороди (що істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу і з такими ж функціями з числа особового складу збройних сил даної сторони) та не входить до складу збройних сил сторони в конфлікті (ст. 47 Додаткового протоколу І). При цьому вона не повинна бути громадянином країни, що знаходиться в конфлікт, і не проживати постійно на її території. Від найманців слід відрізняти добровольців -осіб, що беруть участь в конфлікті не за матеріальними, а за іншими міркуваннями (політичне співчуття, спільність ідеології, релігії). Доброволець за власною ініціативою вступає в діючу армію однієї з воюючих сторін. Згідно V Гаазької конвенції 1907 р. окремі особи можуть «переходити кордон, щоб вступити на службу одного з воюючих».

В 1989 р. була прийнята Конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців. Конвенція визнала найманство серйозним злочином, що зачіпає інтереси всіх держав, і зобов'язала учасників або притягувати винних до суду, або видавати. Конвенція до категорії найманців відносить не тільки осіб, що безпосередньо беруть участь у збройних конфліктах, але і осіб, завербованих для участі в наперед запланованих актах насильства, направлених на повалення уряду якої-небудь держави, підрив її конституційного порядку або порушення її територіальної цілісності і недоторканності.

Парламентер — особа, спеціально уповноважена військовим командуванням воюючої сторони на ведення переговорів з командуванням противника.

109. Захист поранених і хворих під час війни

Норми про захист поранених і хворих у сухопутній війні містяться у І Женевській конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р. і в першому Додатковому протоколі 1977 р. Згідно Конвенції встановлений нею режим поширюється на:

- особовий склад збройних сил;

- особовий склад ополчення і добровольчих загонів, а також організованих рухів опору, якщо на їх чолі стоїть особа, відповідальна за своїх підлеглих, якщо їх учасники мають ясно видимий відмінний знак, відкрито носять зброю, дотримуються норм міжнародного гуманітарного права.

Перший Додатковий протокол поширив цей режим на всіх поранених і хворих, військових або цивільних, які потребують негайної медичної допомоги.

Воюючі зобов'язані вживати негайних заходів для пошуку і збору поранених і хворих. У разі потреби для цього встановлюється перемир'я. До поранених противника слід відноситися з повагою, надавати їм необхідну медичну допомогу. Заборонені медичні експерименти над ними. Загиблих підбирають і гідно ховають. Інформація про поховання повідомляється Міжнародному Комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Поховання повинні утримуватися в порядку, до них забезпечується доступ рідних. При захопленні противником поранених і хворих, вони користуються правами військовополонених, стан їх здоров'я також береться до уваги.

Медичний персонал знаходиться під захистом права збройних конфліктів. Медперсонал може бути затриманий противником. У такому разі він повинен продовжувати виконання своїх функцій, переважно відносно власних громадян. Захисту підлягають постійні медичні установи і рухомі медичні формування. Вони повинні мати відмінні знаки. Захист припиняється лише у разі їх використання в цілях спричинення шкоди противнику. Медперсонал має право мати особисту зброю для самооборони і захисту пацієнтів.

Режим поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, визначений у II Женевській конвенції про поліпшення долі полонених, хворих та осіб зі складу збройних сил на морі, які потерпіли корабельну аварію, 1949 р. і у першому Додатковому протоколі 1977 р. В цілому застосовуються ті ж норми, що і у разі війни на суші, проте є певна специфіка. Особливе значення мають пошук і порятунок. Вони повинні здійснюватися негайно після битви самими бойовими кораблями. Воюючі можуть просити нейтральне судно прийняти на борт поранених і потерпілих корабельну аварію. Такі судна не підлягають захопленню.

Особливу складність рятувальні операції становлять для підводних човнів. За всіх умов підводні човни не мають права вчиняти ворожі дії відносно тих, хто рятується.

Госпітальні судна фарбуються в білий колір і несуть разом з національним прапор МКЧХ. Назва і опис судна повідомляється противнику. Госпітальні судна не можуть піддаватися нападу або захопленню. Медперсонал і команда судна не підлягає захопленню у полон. Здатні до пересування поранені і хворі можуть бути взяті в полон військовим кораблем противника. Госпітальне судно може бути піддане огляду і навіть поставлено під тимчасовий контроль противником.

110.Правовий статус військовополонених. Режим військового полону. Кримінальні і дисциплінарні покарання щодо військовополонених.

Основні норми про режим військового полону містяться у III Женевській конвенції 1949 р., а також в першому Додатковому протоколі 1977 р. (ст. ст. 43 - 47). ,»

Статус військовополонених надається законним учасникам військових дій (комбатантам). Особа зі складу збройних сил не може претендувати на статус військовополоненого у разі захоплення під час заняття шпигунством.

З моменту захоплення в полон відповідальність за військовополонених несе держава, що їх захопила. Військовополонений не злочинець, а солдат, що виконував свій обов'язок. Його ізоляція пояснюється виключно військовою необхідністю, тому будь-яка незаконна дія або бездіяльність, що призвела до смерті або заподіяла серйозну шкоду здоров'ю полоненого, є злочином.

Заборонено медичні експерименти на полонених. їм повинен бути забезпечений захист від фізичного насильства або залякування з боку місцевого населення.

Полонений зобов'язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'я, звання, дату народження і військовий номер. Табори полонених не повинні розташовуватися так, щоб служити прикриттям військових об'єктів. Вони повинні знаходитися під керівництвом офіцерів строкової служби. Полонені мають свого представника, що спостерігає за умовами їх життя і підтримує зв'язок із адміністрацією табору. Полонені забезпечуються необхідним одягом, харчуванням, медичним обслуговуванням.

Рядові полонені можуть притягуватися до роботи з урахуванням їх фізичного стану. Офіцери беруть участь лише в керівництві такими роботами. Виконана робота оплачується відповідним чином. Виключається робота військового характеру. Участь у небезпечних для здоров'я роботах може мати місце тільки на добровільних засадах.

Дозволяється листування із зовнішнім світом. Полонені зберігають правосуб'єктність і можуть передавати юридичні документи через державу, що полонила їх, або через такі установи, як МКЧХ.

Для нагляду за дотриманням прав полонених може бути призначена держава-покровителька з числа нейтральних держав. Відповідні функції можуть здійснюватися МКЧХ.

Полонені підпорядковані законам і положенням, діючим в армії держави, що їх полонила. За скоєні злочини вони відповідають за цими законами. Невдала втеча тягне за собою лише дисциплінарну відповідальність. Після припинення військових дій полонені підлягають репатріації.

111.Режим військової окупації

Окупація - це встановлення однією державою контролю над частиною або всією територією іншої держави. Окупант при цьому не отримує суверенних прав, тобто він не має права анексувати або передати окуповану

територію іншій державі, оскільки згідно з Статутом ООН завоювання не є законним методом придбання території.

Під час забезпечення на окупованій території необхідного порядку сам факт окупації (навіть незаконної) покладає на населення деякі обов'язки відносно окупанта, а останній несе відповідальність за дотримання прав населення.

За IV Гаазькою конвенцією 1907 р. основний критерій окупації носить фактичний характер - це встановлення реальної влади над територією. Згідно з спільною для всіх чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. ст. 2, режим окупації застосовується і в тому випадку, коли територія була зайнята без збройного опору.

Існують різні види окупації: військова (тобто тимчасове заняття території військами противника в ході збройного конфлікту); післявоєнна (як засіб забезпечення виконання державою, що несе відповідальність за агресію, своїх зобов'язань); окупація при звільненні території союзника від ворожої окупації; зайняття воюючою стороною території нейтральної держави. До всіх випадків окупації застосовується право збройних конфліктів.

Окупація починається із встановлення фактичного контролю над територією та створення окупаційної адміністрації. Окупаційний режим припиняється з моменту втрати фактичного контролю над територією. Відповідні норми права збройних конфліктів діють до моменту припинення окупацЙ.

Управління окупованою територією здійснюється окупаційною адміністрацією з дотриманням відповідних норм права збройних конфліктів, по можливості зі збереженням дії місцевих законів. Дозволяється діяльність місцевих судів та органів влади, проте не допускається їх примушення до цього. Окупант має право створювати і щгі неполітичні військові суди. Окупаційна влада може використовувати державні будівлі, але право власності на них не отримує. Відносно нерухомої державної власності, лісів, сільгоспугідь окупаційна влада є лише тимчасовим керівником і повинна забезпечувати їх збереження.

112. Захист цивільного населення під час війни

Четверта Женевська Конвенція встановлює основи захисту мир-ного населення під час війни. Особи, що знаходяться під владою ворога поділяються на дві категорії: цивільні особи, які знаходяться у країні ворога та населення на окупованій території.

Обидві ці категорії мають право на повагу до їх особистих прав, обрядів, звичок та звичаїв,|3 ними завжди повинні поводитись гуманно, до них не повинні застосовуватися заходи примусу. Забороняється депортація чи вигнання населення. Не можна у примусовому порядку залучати до праці осіб, яким не виповнилося 18 років, а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка 6 змушувала їх брати участь у воєнних операціях.

Сторона, яка окупувала, зобов'язана піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби гігієни, а також слідкувати за постачанням населенню всього необхідного. Щодо цивільних осіб, які знаходяться у країні ворога, то вони можуть покинути її, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки. Якщо їхній виїзд не відбувся з

В межах можливого, окупаційна влада зобов'язана поважати основні права людини, а також права, визначені міжнародними нормами. Мирному населенню повинен бути наданий певний рівень захисту з урахуванням, однак, з урахуванням інтересів безпеки окупаційних сил. Окупант зобов'язаний,у взаємодії з місцевою владою, максимально забезпечити населення медичним обслуговуванням, включаючи санітарні умови. Медичні установи можуть бути тимчасово реквізовані для лікування поранених, але таке вилучення компенсується створенням необхідних установ для мирного населення. Окупаційна влада стежить за забезпеченістю населення продуктами харчування і у разі потреби вживає необхідні заходи, також допускається допомога під егідою МКЧХ.

Населення не може примушуватися до діяльності, що має військове значення. Добровольці, що вступають на військову службу окупаційної держави, кваліфікуються як зрадники за законами своєї держави. Допускається залучення осіб старше 18 років до примусової праці, але працюючі повинні одержувати справедливу оплату і не можуть бути вивезені за кордон.

Реквізиція приватної власності для потреб окупаційних сил допускається, але з компенсацією готівкою або шляхом видачі розписки. Руйнування власності заборонено, окрім випадків абсолютної військової необхідності.

113. Особливості міжнародно-правового регулювання ведення збройного конфлікту на морі

Театром морської війни є внутрішні морські води, територіальне море і відкрите море. Комбатантами в морській війні є екіпажі військових кораблів, береговий обслуговуючий персонал а також самі військові кораблі. Під військовим кораблем слід розуміти будь-яке судно, що несе військово-морський прапор, а офіцери і екіпаж підпорядковані військовій дисципліні. Не є комбатантами госпітальні і санітарні судна, морська санітарна авіація.

До морської війни застосовні загальні правила сухопутної війни, зокрема правила щодо заборони на певні засоби і методи. В правилах морської війни специфічними є правила для підводних човнів, морської блокади, бомбардувань і ін. В морській війні всі ворожі моряки, що знаходяться на борту ворожого торгового судна можуть бути взяті в полон у разі захоплення їх судна, інакше кажучи на них розповсюджується статус комбатантів.

Для підводної війни діють Правила про дії підводних човнів по відношенню до торгових судів у військовий час (додаток до Лондонського протоколу 1936 р.). Правила передбачають, що в своїх діях по відношенню до торгових суден підводні човни повинні погоджуватися з нормами, які діють для надводних кораблів. Зокрема, військовий корабель, як надводний, так і підводний, може потопити торгове судно або позбавити його можливості плавання у разі наполегливої відмови зупинитися після належно зробленої вимоги про зупинку, при опорі огляду або обшуку.

Заздалегідь слід доставити екіпаж, пасажирів і судові папери в безпечне місце.

Міни як зброя міжнародним правом не заборонені, хоча вони значною мірою заподіювали збиток не тільки військовому, але і торговому флоту, зокрема нейтральних країн. Регламентація мінної війни встановлена VIII Гаазькою конвенцією 1907 р. Згідно з Конвенцією, міни повинні встановлюватися на якорях. Вони можуть встановлюватися! не на якорях, якщо протягом однієї години з моменту втрати контролю над ними втратять забійну силу (стануть безпечними). Забороняється також встановлювати міни біля берегів і портів супротивника з єдиною метою паралізувати торгове судноплавство. У разі втрати нагляду за мінами, слід вказувати в загальнодоступних документах місця небезпечного плавання.

Морська блокада є такими діями військово-морського флоту воюючих, які призначені для недопущення доступу до берегів супротивника з боку моря. Блокада є законною при дотриманні ряду умов. Блокада повинна бути оголошена, при цьому повинні бути визначені координати району, що блокується, і час початку блокади. Для суден, що знаходяться в районі блокади повинен бути встановлений термін, щоб мати нагоду вийти з району, що блокується. За порушення блокада судна-порушники можуть бути захоплені і конфісковані або знищені.

Виходячи з вимог сучасного міжнародного права, блокада вважається законною лише тоді, коли вона здійснюється в реалізацію права держав на індивідуальну або колективну самооборону відповідно до Статуту ООН, або на підставі рішення Ради Безпеки ООН. Блокада, здійснювана агресором, завжди протиправна.

Бомбардування наземних об'єктів морськими силами є законним способом ведення війни. Відповідно до правил IX Гаазької конвенції 1907 р. забороняється бомбардування морськими силами незахищених міст, портів, селищ, житла і будівель. Під «незахищеним об'єктом» звичайно мають на увазі населені пункти, що не мають військового значення, що не є фортецями або військово-морськими базами. Але бомбардування таких об'єктів допустиме лише після того, як місцева влада на зроблене попередження не зруйнувала вказані об'єкти. Конвенція допускає, коли цього вимагає термінова військова необхідність, почати бомбардування і без попередження. Бомбардування допустиме ще в одному випадку: якщо місцева влада, після зробленого попередження відмовиться надати морським силам продовольство або запаси води для потреб цих сил.

Історично існувало каперство,тобто перетворення торгових суден у військові, при якому власник торгового судна, одержавши каперське свідоцтво, на свій ризик йшов у море і вступав в сутичку з судами супротивника. На сьогоднішній день міжнародним правом каперство заборонене.

Приз - це захоплене в ході морської війни вороже торгове судно і його вантаж, рівно як і нейтральне судно, велику частину вантажу якого складає військова контрабанда, тобто різні заборонені товари і вантажі, які можуть бути використані супротивником у війні і які збільшують його військовий потенціал. Не підлягають захопленню невеликі риболовецькі судна, каботажні судна, судна, що виконують наукові або філантропічні доручення, а також судна, що вийшли в море до оголошення війни.

Трофеї - захоплені в ході боїв на морі або на березі військові кораблі, військова техніка, озброєння і майно, що належить супротивнику. Серед трофеїв можуть бути також цінності,зокрема дорогоцінні метали, цінні папери і т.п. Вони переходять до сторони, що захопила їх, і стають її власністю.

114. Поняття і принципи міжнародного повітряного права. Джерела міжнародного повітряного права

Міжнародне повітряне право - це система міжнародно-правових норм, які регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права у зв'язку з використанням повітряного простору та визначають його

правовий режим.

Основним документом в галузі міжнародного повітряного права є Конвенція про міжнародну цивільну авіацію, укладена в Чикаго у 1944 р. Чиказька конвенція встановлює основні принципи міждержавного співробітництва в галузі міжнародних польотів, регулювання діяльності повітряного транспорту та забезпечення його безпеки, а також включає статутні положення Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО). «Міжнародні авіаційні регламенти» (стандарти,рекомендації, процедури і т.п.), що приймаються та стверджуються Радою ІКАО, відіграють велику роль в міжнародному повітряному праві.

У міжнародній практиці склалися наступні галузеві принципи міжнародного повітряного права:

а) принцип поваги повного и виключного суверенітету держави над її повітряним простором у межах її території;

б) принцип забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації; в) принцип свободи польотів у міжнародному повітряному просторі.

115. Правовий режим повітряного простору. Свобода польотів у міжнародному повітряному просторі

Правовий режим повітряного простору, в якому здійснюється повітряна діяльність, є різним. Над міжнародною територією (наприклад, Антарктикою, відкритим морем) він встановлюється міжнародним повітряним правом, а над державами-їхвнутрішнім законодавством танормамиміжнародногоповітряногоправа.

Згідно з принципом свободи польотів у міжнародному повітряному просторі, повітряні судна підпорядковуються в даній сфері юрисдикції держави прапору, держави реєстрації Порядок реєстрації повітряних суден визначається внутрішнім правом. Національнаприналежність повітряногосудназазначаєтьсянафюзеляжілітака.

Держави зобов'язані здійснювати контроль за відповідністю зареєстрованих в них повітряних суден вимогам безпеки польотів та за дотриманням ними міжнародних норм. Дана вимога стосується на лише літаків, але й аеропортів та інших структур з обслуговування.

Юрисдикція держави у власному повітряному просторі визначається її територіальним верховенством. Повітряний простір є частиною території держави. Використання повітряного простору держави можливе лише з її дозволу. Для даних цілей держави укладають двосторонні угоди про повітряне сполучення, які, разом з внутрішніми актами, визначають правила польотів у повітряномупросторі

На практиці авіапідприємства здійснюють авіаційні перевезення в межах наданих їм «комерційних прав», які іншими словами називають «свободиповітря».Всьоговиділяютьдевятьтакихсвобод:

-правоздійснюватитранзитнийполітбезпосадкинатериторії держави,яканадалатакеправо;

-право виконувати транзитний політ через територію іноземної держави з посадкою на її території в некомерційних цілях, тобтобез правависаджуватиабобратинабортпасажирів,вивантажуватичи завантажуватибагаж,поштутавантажі;

-правовисаджуватинаіноземнійтериторії пасажиріві вивантажуватибагаж,пошту,вантажі, взяті набортповітряногосуднана територіїдержави,національністьякоїмаєтакеповітрянесудно;

-правоприйматинатериторіїіноземноїдержавинабортповітряногосуднапасажирів,багаж,поштутавантажі,щопрямуютьна територіюдержави,національністьякоїмаєтакеповітрянесудно;

~ право приймати на території іноземної держави, яка є партнером за угодою про повітряні сполучення чи перевезення, пасажирів,їхбагаж, вантажтапошту,щопрямуютьнатериторіюбудь-якоїтретьоїдержави, атакожправовисаджуватипасажирів тавивантажувати6агаж,пошту

тавантаж,щопрямуютьзбудь-якоїтакоїдержави;

-правоздійснюватиперевезенняпасажирів,багажу,вантажів

тапоштиміжтретімикраїнамичерезтериторіюдержавиреєстрам судна;

-право іноземного авіаперевізника здійснювати перевезення пасажирів, багажу, вантажів та пошти між третіми державами, обминаючи

територіюдержавиреєстраціїповітряногосудна;

-правоздійснювативнутрішнєперевезеннянавідповіднійділянці міжнародноїавіалінії;

-правоздійснювативнутрішнєперевезеннязамаршрутом,що

повністюпроходитьнадтериторієюіноземноїдержави.

116. Міжнародна організація цивільної авіації

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) (з англ. International Civil Aviation Organizacion, ICAO) —

заснована відповідно до Чиказької конвенції про цивільну авіацію1944 року, є спеціалізованою установою ООН, що займається організацією і координацією міжнародного співробітництва держав у всіх аспектах діяльності цивільної авіації. Учасниками ІКАО є біля 190 держав, у тому числі на основі правонаступництва й Україна. СРСР вступив в ІКАО 10 листопада 1970 року.

ІКАО досліджує проблеми організації міжнародної цивільної авіації, повітряних трас, створення аеропортів і аеронавігаційних засобів, розробляє міжнародні стандарти для конструювання й експлуатації повітряних суден, правила з використання устаткування, засобів зв'язку і контролю над польотами; сприяє уніфікації митних, імміграційних і санітарних правил і т.д. У рамках ІКАО розробляються проекти міжнародних конвенцій.

Статутною метою ІKАО є забезпечення безпечного, упорядкованого розвитку міжнародної цивільної авіації у всьому світі і інші аспекти організації та координації міжнародного співробітництва з усіх питань цивільної авіації, у тому числі міжнародних перевезень. Відповідно до правил ІКАО міжнародний повітряний простір розділений на райони польотної інформації - повітряний простір, межі якого встановлюються з урахуванням можливостей засобів навігації та контролю за повітряним рухом. Однією з функцій ІKАО є присвоєння аеропортам світу чотирибуквених індивідуальних кодів-ідентифікаторів, що використовуються для передачі аеронавігаційної та метеорологічної інформації щодо аеропортів, планів польотів (флайт-планів), позначення цивільних аеродромів на радіонавігаційних картах і т. д. У 1992 (Резолюція A29-1) ІKАО оголосила 7 грудня Днем цивільної авіації. Надалі це рішення підтримала ООН.

Статутом ІКАО вважається дев’ята редакція Міжнародної конвенції цивільної авіації (також називається Чиказькою конвенцією ), яка включає в себе зміни з 1948 по 2006 роки. Вона має також позначення IKAO Doc 7300 / 9. Конвенція складається з 18 розділів (Annexes), які перераховуються в основний статті — Чиказька конвенція.

Вищим органом є Асамблея з представництвом усіх членів ІKАО. Збирається не рідше разу на три роки. Виконавчим органом ІКАО є Рада. Вона складається з представників 30 держав, що обираються Асамблеєю з

числа країн із найбільш розвиненим повітряним транспортом.Рада є постійним органом ІКАО, підзвітною Асамблеї, що керується Президентом, який обирається Асамблеєю на три роки. У Раді представлено 33 держави.

Забезпечує роботу ІКАО Секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем ІКАО. Місцеперебування ІКАО — Монреаль (Канада).

Основні напрямки діяльності ІKАО: Технічний напрям:

розробка, вдосконалення та впровадження стандартів і рекомендацій, які застосовуються у міжнародній цивільній авіації;

Економічний напрям:

дослідження міжнародних пасажирських і вантажних перевезень і вироблення рекомендацій з питань ставок і зборів за користування аеропортами та аеронавігаційними засобами, а також порядку встановлення тарифів, що застосовуються на міжнародних лініях;

вивчення питань спрощення формальностей при міжнародних повітряних перевезеннях;

надання постійної технічної допомоги країнам, що розвиваються у створенні власних систем внутрішніх і міжнародних повітряних перевезень;

Правовий напрямок:

розробка проектів нових документів з міжнародного повітряного права.

117. Відповідальність у міжнародному повітряному праві

Норми про відповідальність авіаперевізника, що виникає зі здійснення міжнародних комерційних повітряних польотів, містяться, як правило, у двосторонніх угодах про повітряне сполучення і складають найважливішу сферу правового регулювання в міжнародному повітряному праві. Межі відповідальності повітряного перевізника сформульовані у Варшавській конвенції 1929 р. й у Гаазькому протоколі до неї 1955 р.

Зазвичай норма про відповідальність складається з обов’язку перевізника відшкодувати шкоду, що виникає з його провини під час повітряного перевезення. У разі смерті пасажира або заподіяння шкоди його здоров’ю, а також у разі заподіяння матеріального збитку через запізнення під час перевезення перевізник несе відповідальність, якщо тільки не доведе, що вжив усі необхідні заходи або що відповідні заходи неможливо було вжити.

Перевізник також несе відповідальність за втрату, нестачу або ушкодження багажу з моменту прийняття його до перевезення і до видачі одержувачеві, а так само вантажу, якщо не доведе, що вжив всі необхідні заходи для запобігання заподіянню збитків або що такі заходи неможливо було вжити. Якщо перевізник доведе, що причиною виникнення шкоди є провина потерпілого, то умови відповідальності не настають або відповідальність може бути обмежена. Межі відповідальності перевізника не застосовуються, якщо буде доведено, що збиток виник внаслідок наміру або грубої необережності самого перевізника. У багатьох країнах широко застосовується також адміністративна та кримінальна відповідальність за порушення умов експлуатації міжнародних повітряних ліній.

118. Поняття і принципи міжнародного космічного права. Джерела міжнародного космічного права

Міжнародне космічне право - це сукупність міжнародних принципів і норм, що встановлюють правовий режим космічного простору, включаючи небесні тіла, та регулюють права та обов'язки учасників космічної діяльності.

Міжнародне космічне право формується переважно як договірне. Його основними джерелами є: Договір про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р., Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів та об'єктів, запущених у космічний простір 1968 р., Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об'єктами 1972 р., Конвенція про реєстрацію об'єктів, що запускаються у космічний простір 1974 р., Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р.

Принципи міжнародного космічного права закріплені у Договорі про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р. До них відносяться: дослідження та використання космосу на благо всього людства; рівне право всіх держав на дослідження та використання космосу; заборона національного привласнення космосу; відповідність космічної діяльності міжнародному праву; свобода космосу для наукових досліджень; використання Місяця та інших небесних тіл виключно у мирних цілях; міжнародна відповідальність держав за всю національну космічну діяльність; міжнародна відповідальність держав за шкоду, завдану космічними об'єктами; співробітництво та взаємна допомога держав при дослідженні та використанні космосу» збереження державами юрисдикції та контролю над космічними об'єктами, що занесені до їх реєстрів; обов'язок держав уникати шкідливого забруднення космосу.

119. Правовий режим космічного простору і небесних тіл

Космічний простір — це міжнародна територія, правовий статус і режим якої визначаються міжнародним правом. Згідно з рішенням

Комітету ООН з космосу 1979 р., розмежування повітряного простору держав, на який поширюється їх суверенітет, та «відкритого» космічного простору проходить на висоті 100-110 км над рівнем Світового океану. Під «небесними тілами» слід розуміти природні тверді об'єкти» що знаходяться у космічному просторі, а саме планети, їх супутники, астероїди, комети, метеорити та зірки.

Основоположною особливістю сучасного правового статусу космічного простору та небесних тіл є їх міжнародно-правова кваліфікація як надбання всього людства. Договір про космос 1967 р. встановлює, що ніяка частина космічного простору, включаючи небесні тіла, не підлягає національному привласненню ані шляхом проголошення над ними суверенітету, ані шляхом використання або окупації; ані будь-якими іншими способами, а дослідження космічного простору слід проводити відповідно до міжнародного права. Договір про космос 1967 р. забороняє розміщення в космосі зброї масового знищення. Тим самим космічний простір і небесні тіла проголошені частково демілітаризованою зоною, включно з без'ядерним статусом. У космосі також заборонено проводити будь-які випробування ядерної зброї. Розміщення в космосі звичайних видів озброєння та збройних сил загальним міжнародним правом не заборонено,так само як не заборонено використання космосу у військових цілях. Місяць та інші небесні тіла є демілітаризованими та нейтралізованими територіями,що забороняє будь-яке їх військове використання.

Вивчення та дослідження космічного простору і небесних тіл має відбуватися в такий спосіб, щоб уникати їх

шкідливого забруднення, а також несприятливих змін земного середовища.

120. Правовий режим космічних об'єктів і екіпажів

Космічний об'єкт можна визначити як космічний супутник та його складові щетини, включаючи засоби його доставки в космічний простір. Згідно з Конвенцією про реєстрацію об'єктів, що запускаються В космічний простір 1975 р., держава, що здійснює такий запуск, реєструє космічний об'єкт у національному реєстрі. Кожна запускаюча держава представляє Генеральному секретарю ООН у найкоротший строк необхідну інформацію про кожний космічний об'єкт, занесений в її реєстр.

Права власності держави реєстрації на космічні об'єкти, запущені в космос, і на їхні складові частини залишаються непорушними під час їхнього знаходження в космічному просторі або на небесному тілі, або після повернення на Землю. Такі об'єкти та їхні складові частини, виявлені на іноземній території, повинні повертатися державі реєстрації космічного об'єкта. Для повернення космічного об'єкта і його складових частин запускаючій державі, по-перше, необхідне прохання запускаючої держави про це; по-друге, на вимогу необхідно представити до повернення пізнавальні дані; по-третє, витрати з виявлення і повернення об'єкта та його складових частин повинні покриватися запускаючою державою.

Космонавт - це людина, що здійснила політ в космічний простір, член екіпажу космічного корабля. У Договорі про космос 1967 р. встановлено, що космонавти розглядаються як посланці людства в космос. Держава, у реєстр якої занесений об'єкт, запущений у космос, здійснює юрисдикцію і контроль над екіпажем цього об'єкта. Юрисдикція держави реєстрації здійснюється під час знаходження об'єкта в космічному просторі, у тому числі й на небесному тілі.

Держави зобов'язані інформувати одна одну або ООН про встановлені ними явища у космосі, які могли б становити небезпеку для життя або здоров'я космонавтів. Держави зобов'язані надавати космонавтам будь-яку допомогу у випадку аварії, лиха або вимушеної посадки на території іншої держави або у відкритому морі.

Космонавтам, що здійснили вимушену посадку, має бути забезпечена безпека, і вони негайно повинні бути повернуті державі, у реєстр якої занесений їх космічний корабель.

Повернення космонавтів запускаючій державі є безумовним зобов'язанням, і держава, що повертає їх, не повинна вимагати компенсації витрат, пов'язаних з рятуванням і поверненням «посланців людства в космос».

121. Відповідальність у міжнародному космічному праві

Згідно з Договором про космос 1967 р., держави несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, незалежно від того, чи здійснюється вона урядовими органами або неурядовими юридичними особами. Діяльність неурядових юридичних осіб у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, має здійснюватися з дозволу і під постійним наглядом відповідної держави. У випадку діяльності в космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, міжнародної організації, відповідальність за виконання Договору про космос несуть, разом з міжнародною організацією, також і держави, що беруть у ній участь. Держава, що здійснює або організує запуск об'єкта в космос, а також кожна держава, з території або установок якої здійснюється запуск об'єкта, несе міжнародну відповідальність за шкоду, завдану такими об'єктами або їх складовими частинами на Землі, у повітряному або космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, іншій державі,її фізичним або юридичним особам. Згідно з Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об'єктами 1972 р.,термін «шкода» означає позбавлення життя, тілесне пошкодження або інше пошкодження здоров'я; або знищення чи пошкодження майна держави, або фізичних чи юридичних осіб або майна міжнародних міжурядових організацій. Запускаюча держава несе абсолютну відповідальність з виплати компенсації за шкоду, завдану її космічним об'єктом на поверхні Землі або повітряному судну в польоті. Якщо в будь-якому місці, окрім поверхні Землі, космічному об'єкту однієї запускаючої держави або особам чи майну на борту такого космічного об'єкта завдано шкоди космічним об'єктом іншої запускаючої держави, то остання несе відповідальність тільки у випадку,коли шкоду завдано з її вини або з вини осіб, за яких вона відповідає. Конвенція про відповідальність передбачає також солідарну відповідальність кількох держав. Запускаюча держава може вимагати звільнення від абсолютної відповідальності, якщо вона доведе, що шкода стала повністю або частково результатом грубої недбалості або дій чи бездіяльності, вчинених з наміром завдати шкоди, з боку держави-позивача або фізичних чи юридичних осіб, яких вона представляє.

122. Поняття та система міжнародного екологічного права. Джерела міжнародного екологічного права

Міжнародне екологічне право - галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють відносини між його суб'єктами в сфері охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів. Правове регулювання міжнародного екологічного права спрямоване на обмеження шкідливого антропогенного впливу на навколишнє середовище, забезпечення стійкого розвитку людства шляхом встановлення раціонального використання природних ресурсів, а також охорону та збереження унікальних природних, історичних та інших пам'яток, створених людиною (заповідників, резервацій та ін.).

Природні об'єкти, які входять у сферу регулювання міжнародного екологічного права, як правило, знаходяться поза межами юрисдикції окремих держав. На думку В.Г. Буткевича, до таких об'єктів можна віднести: об'єкти універсального, спільного користування - Світовий океан, відкрите море і морське дно за межами континентального шельфу, Антарктику, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла тощо; багатонаціональні

об'єкти (водні ресурси, мігруючі види тварин та птахів тощо); взаємні об'єкти - такі об'єкти, що спільно належать сусіднім державам (міжнародні річки, певні види флори і фауни та ін.).

Важливими джерелами міжнародного екологічного права є багатосторонні міжнародні договори, спрямовані на охорону певних видів навколишнього середовища або на обмеження певної діяльності, що впливає на навколишнє середовище. Держави також пов'язують себе двосторонніми угодами про співпрацю в області охорони навколишнього середовища, в яких визначаються різні напрямки і форми співробітництва та передбачається створення координаційних органів. Двосторонні угоди також регулюють використання транскордонних водних об'єктів, охорону окремих видів тварин, створення транскордонних заповідників та ін.

У міжнародному екологічному праві досить велике значення мають норми «м'якого права» (договори загального характеру, рамочні конвенції, резолюції міжнародних організацій). Найважливішими серед них є: Стокгольмська декларація з навколишнього середовища 1972 р. (прийнята на Конференції ООН з проблем навколишнього середовища людини в 1972 р.); Всесвітня хартія природи (ухвалена Генеральною Асамблеєю в 1982 р.); Порядок денний на XXI століття (прийнята Конференцією ООН з навколишнього середовища та розвитку в 1992 р,); Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (прийнята Конференцією ООН з навколишнього середовища та розвитку в 1992р.); Йоганнесбурзька декларація по сталий розвиток (прийнята в ході Всесвітньої зустрічі на вищому рівні зі сталого розвитку у2002 р.) тощо.

Важливе місце серед джерел галузі належить звичаям. Одною з норм звичаєвого права є правило, згідно з яким держави при використанні національних природних ресурсів не повинні завдавати шкоди території і законним інтересам інших держав. Статус звичаєвих норм також можуть набувати правила, що містяться у резолюціях міжна-одних організацій та конференцій.

Норми, що відносяться до міжнародного екологічного права, містяться також в інших галузях міжнародного права, наприклад, міжнародному праві прав людини, морському, космічному, гуманітарному, економічному праві на ін.

123. Класифікація принципів міжнародного екологічного права

Спеціальні (галузеві) принципи міжнародного права навколишнього середовища найбільш повно зафіксовані у Стокгольмській декларації з навколишнього середовища (26 принципів) і Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (27 принципів). Вони також відображені у Всесвітній хартії природи та інших актах міжнародного права навколишнього середовища.

До цих принципів, зокрема, належать:

-суверенне право держав розробляти свої природні ресурси і їх відповідальність у рамках національної юрисдикції не заподіювати шкоди навколишньому середовищу інших держав;

-міжнародного співробітництва держав у сфері охорони довкілля на основі рівноправ’я;

-попередження забруднення морів та заподіяння шкоди навколишньому середовищу;

-право людини на сприятливі умови життя в навколишньому середовищі, її відповідальності за охорону і поліпшення навколишнього середовища на благо теперішнього і майбутніх поколінь;

-суверенітет держав над власними природними ресурсами та їх раціональне використання;

-стабільний розвиток, що передбачає екологізацію економічного і соціального розвитку;

-екологічна безпека держав на засадах взаємного співробітництва;

-перестороги в екологічній діяльності;

-екологічне співробітництво держав на засадах рівноправності;

-скоординований підхід до планування й управління в галузі охорони навколишнього середовища;

-ефективна і динамічна роль міжнародних організацій у галузі охорони і поліпшення навколишнього середовища;

-наукова обгрунтованість екологічних заходів;

-контроль за додержанням узгоджених між державами екологічних вимог;

-доступ громадськості до екологічної інформації й розв’язання екологічних проблем;

-поширення екологічної інформації та відповідних знань серед населення;

-відшкодування шкоди, завданої довкіллю, зокрема на засадах ―забруднювач платить‖;

-мирне врегулювання екологічних спорів між суб’єктами міжнародного права навколишнього середовища;

-міжнародна відповідальність за екологічні правопорушення.

У Заключному акті наради по співробітництву в Європі охорона навколишнього середовища на благо теперішнього і майбутніх поколінь розглядається як одне із завдань держави по забезпеченню добробуту народу і економічного розвитку. Цей обов’язок держав закріплений також у резолюції ―Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього і майбутнього поколінь‖, прийнятій 35-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН. Подальший розвиток принципи міжнародного права навколишнього середовища одержали в Декларації з навколишнього середовища і розвитку, прийнятій на конференції ООН у Ріо-де-Жанейро в

1992 році.

Право людини на життя у сприятливому навколишньому середовищі трансформувалося у право на здоров’я і плідне життя в гармонії з природою.

Принцип попередження, що одержує свій розвиток у теорії міжнародного права навколишнього середовища, у Декларації Ріо закріплений ширше - як обов’язок держав вживати заходів попередження серйозної та незворотної

шкоди навколишньому середовищу та погіршення його стану.

Держави повинні застосовувати національний інструмент оцінки впливу на навколишнє середовище тих видів діяльності, що плануються і можуть мати суттєвий негативний вплив на довкілля.

Новим принципом, що був сформульований у Декларації Ріо, є принцип сталого розвитку, який означає, що сучасний економічний розвиток не повинен здійснюватись на шкоду інтересам навколишнього середовища. Для досягнення інтересів сталого розвитку охорона довкілля повинна складати невід’ємну частину процесу розвитку і не може розглядатися окремо від нього.

На конференції з навколишнього середовища і розвитку визнано, що розвинені держави несуть відповідальність за забезпечення сталого розвитку з врахуванням негативного впливу їхніх суспільств на навколишнє середовище в глобальному масштабі і технологій та фінансових ресурсів, якими вони володіють. Розвинені держави повинні передавати новітні технології, ділитися знаннями і ресурсами з країнами, що розвиваються, для досягнення цілей сталого розвитку.

124. Міжнародно-правова охорона атмосфери і озонового шару

Першим універсальним договором, що всебічно охоплює питання захисту повітряного простору від забруднення, є укладена в рамках ООН Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р., доповнена рядом протоколів. Особливу увагу надано зменшенню викидів в атмосферу сірки, яка спричиняє кислотні дощі.

В1985 р. з метою захисту озонового шару було прийнято Конвенію про захист озонового шару (доповнена Монреальським протоколом 1987 р.), мова в який йде про контроль за станом озонового шару та співробітництво з метою його захисту.

Особлива увага надається співробітництву у протидії збільшенню парникового ефекту, тобто глобального потепління. В1992 р. була прийнята Рамочна конвенція ООН про зміну клімату, на учасників якої покладено обов'язок вживати заходи з метою прогнозування, попередження та зведення до мінімуму причин зміни клімату і пом'якшення його наслідків.

Боротьбі з радіоактивним забрудненням атмосфери та космосу присвячено Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою 1963 р., Конвенцію про фізичний захист ядерних матеріалів 1980 р., договір про заснування Європейської агенції з атомної енергетики та ін.

125. Міжнародно-правова охорона флори і фауни

Серед конвенцій, присвячених флорі та фауні, передусім слід назвати Конвенцію про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р., Конвенцію про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, що знаходяться під загрозою знищення 1973 р., Конвенцію про біологічне різноманіття 1992 р. тощо. Основна маса конвенцій, присвячених флорі та фауні, має за мету охорону певних видів тваринного та рослинного світу (білих ведмедів, тюленів, китів та ін.).

Так, цілями Конвенції про біологічне різноманіття 1992 р. є збереження біологічного різноманіття, стійке використання його компонентів і спільне отримання на справедливій і рівній основі вигод, зв’язаних з використанням генетичних ресурсів. Держави визначають компоненти біологічного різноманіття, вживають заходи по їх збереженню і раціональному використанню, здійснюють оцінку дії і зведення до мінімуму несприятливих наслідків, регулюють застосування біотехнологій і ін.

Міжнародно-правова охорона тваринного і рослинного світу розвивається по таких основних напрямах.

1)охорона природних комплексів. Наприклад, відповідно до Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як місце проживання водоплавних птахів, 1971 р. держави визначили на своїй території відповідні водно-болотні угіддя і включили їх в спеціальний Список, переданий на зберігання в Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів. Конвенція передбачає проведення періодичних конференцій країн-учасниць по виконанню її положень;

2)охорона рідкісних і зникаючих видів тварин і рослин. Міжнародне співробітництво в цій сфері відносин здійснюється передусім на підставі Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення, 1973 р. До Конвенції прийнято три Додатки. Додаток I містить перелік видів, що знаходяться під загрозою зникнення, торгівля якими робить на них існування несприятливий вплив. У Додатку II перераховані види, що можуть опинитися під загрозою зникнення, якщо торгівля ними не буде суворо контролюватися. У Додатку III вказані види, торгівлю якими необхідно контролювати. Конвенція встановлює загальні правила державного регулювання торгівлі рідкісними видами фауни і флори. Відповідно до Угоди про збереження білих ведмедів 1973 р. заборонена здобич білих ведмедів, крім випадків використання їх в наукових цілях, місцевим населенням з використанням традиційних методів полювання тощо. Заборонений також експорт, імпорт і доставка на територію, а також торгівля на території учасників Конвенції білих ведмедів і одержаною з них продукцією (шкур і т.п.);

3)забезпечення раціонального використання природних ресурсів. Наприклад, Конвенція про збереження живих ресурсів Антарктики 1980 р. свідчить, що будь-який промисел і пов’язана з ним діяльність в районі на південь від 60-й паралелі південної широти повинні відповідати таким принципам:

· запобігання скороченню чисельності виловлюваної популяції до рівнів, нижче за які не забезпечується її стійке поповнення;